поворухнутися, щоб не «сполохати» Морозова. Зараз повинна надійти дуже важлива інформація. Георгія пронизав холод аж до самих кісток.
Морозов підійшов упритул до Георгія і шепнув йому на вухо:
— Це не наші. Це сусіди. Зрозумів?
Липинський не зорієнтувався, про що йдеться. Він нічого не розумів. На мить йому здалося, що Костя марить. Немов на підтвердження його здогадів, той розвернувся і безшумно зник.
Липинський завмер на місці. Він уперся поглядом в темну пляму на полотні «Перед грозою» і гарячково думав:
«Я самогубець. Я типовий самогубець! Навіщо мені все це? Навіщо? При чому тут я до анархістських ігор? Вони уявили себе Творцями, не знаючи анітрохи, що реально відбувається... Чому я повинен їх захищати? Чому я повинен ризикувати заради них своєю репутацією? Своєю кар'єрою? Своїм життям врешті-решт! Морозов може стерти мене на порох. У нього всі козирі в руках. Він може закопати мене живцем. І я навіть не писну. Дурень я, що вв'язався в цю історію! Дурень, що запропонував йому гроші... Тим більше, що йому здійснити те, що я попросив, неможливо. По-перше, це не його відділ. По-друге, зараз все комп'ютеризоване... І хоч Морозов — професійний хакер, інформація може існувати не тільки на хард-дисках, а ще й на дискетах. Чи зможе він це все викрасти або знищити? За такі гроші... По-третє, цілком можливо, що націонал-анархістів вичислили не українські служби... Бо що це за натяки на сусідів? Костя недаремно бив себе на першій їхній зустрічі в груди, намагаючись переконати, що він вірний син України. Він таки, напевне, вірний син, однак не України... Куди я вліз? У що я вляпався?»
Липинський гарячково розмірковував. Смерть трьох членів угруповання націонал-анархістів в один день не випадкова. Все відпрацьовано до дрібниць. Все продумано до найменших психологічних деталей. Організація, обезголовлена, енергетика знеструмлена... Все передбачено наперед, причому здійснено дуже професійно. Вилучено двох ключових осіб — Осман-огли і Професора. Але при чому тут Студент? Студент також «при чому». Він — фігура символічна. Андрій Браницький був улюбленцем... Зроблено не по-українськи чітко і логічно...
Якщо націонал-анархістів і справді переслідують неукраїнці з кількасотлітньою традицією «сискної» роботи, то справи набагато серйозніші. Отже, націонал-анархістів вважають небезпечними. Настільки небезпечними, що бажають радше їх знищити, аніж дати їм реалізувати свої чорні плани щодо «чорного списку», в якому Георгій бачив такі імена, від яких у нього хололо на серці...
Липинський здригнувся від того, що йому поклала на плече руку співробітниця Музею.
— З вами все гаразд? — стурбовано спитала вона.
— Так... — розгубився він.
— Ми вже закриваємося...
— Зрозумів...
Парламентське життя несподівано втратило для Георгія будь-який інтерес. На допотопний політичний програвач поставили стару платівку під назвою «Тимчасовий уряд». Українська влада затіяла улюблену українську народну забаву — дерибан. Дерибан відбувається в незалежній Україні регулярно — щопівроку. Розподіл комітетів, так званий конкурс на посади керівних посад в Адміністрації Президента, зміна уряду. Коли б не ці пристрасті по-українськи, то присутність влади в Україні взагалі не мала б ніякого сенсу, бо в країні по суті більше нічого не відбувається.
Здобичницька діяльність козаків у Дикому полі попервах була основною. Власне, українці й досі б сиділи на своїх призьбах, лузаючи насіння або співаючи, так би і не вийшли в Дике поле, якби не вона: фантастична можливість здійснювати цю захоплюючу процедуру. Диким полем проходили торгові каравани, блукали кочівники, які щойно пограбували караван... Пізніше здобичництво набуло більш цивілізованих рис: величезні військові трофеї, які за кілька років фантастично збагатили козацьке військо, що засвідчив козацький літописець Самійло Велично, продовжували бути приємним набутком у ході доволі незрозумілої як для рядового козака метушні, яку пізніше назвали національно-визвольною боротьбою українського народу. Ще пізніше, у добу Гетьманщини, здобичництво набуло нової форми — політичної. Дерибан всередині старшинської еліти мав цілком конкретні паралелі з сьогоднішньою дійсністю: рівень посади прямо пропорційний «вольностям», які отримує її власник.
Треба визнати, що колись в Україні все було чесніше: здобич ділили по заслугах. А тепер ситуація кардинально змінилася: внаслідок внутрідержавних маніпуляцій і незаконної авторитарності гаранта влада в Україні опинилася в руках тих, хто програв на виборах, тобто непрофесіо-налів, і тих, кого народ не поважає.
Георгій спостерігав за колегами, які самовіддано грали у «більшовицько-меншовицькому» спектаклі під назвою «Козаки-розбійники», і ніяк не міг збагнути: що відбувається? Навіщо увесь цей цирк? Чого вони всі домагаються? Все одно буде «руїна». П'ятнадцять років як мінімум, за прогнозами Османа Османова, покійного Осман-огли...
Липинський був на похоронах. Османа поховали тихо, без помпи, за мусульманським звичаєм — без жінок. Ті, хто йому завдячував перебуванням на вищих сходинках ієрархії, не спромоглися прийти. Може, це й добре. Він би й сам цього не хотів. Якщо вже він оголосив таємну війну українським і сусіднім можновладцям, їх «гавкунам» і фінансистам, то він точно не хотів би їх бачити на своєму похороні. Георгій розглядав присутніх. Неважко було «вирахувати» представників спецслужб. Вони явно не вписувалися ні в мусульманський обряд, ані в політично-бізнесовий бомонд, який, попри все, поважав старого «Монстра», і прийшов провести його в останню путь. Справжні, а не декоративні, «тузи» української політики і бізнесу цінували Осман-огли, хоча в новітній історії України його ім'я не згадуватиметься, хіба що... Хіба що хтось захоче написати історію однієї підпільної організації, дуже української, дуже радикальної і дуже елітної, яку очолював далеко не українець...
Минали дні... Морозов не озивався. Георгій не знав, що означає його мовчанка, однак був упевнений, що це якось має скінчитися. Щось має статися. Добре чи погане, але має відбутися. Липинський прийняв правила нової для нього гри, він вступив у небезпечну гру, у гру зі смертю. Георгій «чув» смерть. Вона ще не наважувалася до нього підступити впритул, однак уже уважно спостерігала за ним здаля. Георгій просто фізично відчував її присутність. І була вона не такою, як її описують середньовічні страшилки. Смерть була молодою красивою жінкою, з білявим волоссям, з пробором посередині і «вузлом» волосся ззаду, з виразними сірими очима і тонкими губами. Вона була вбрана в білий плащ з капюшоном. У руках мала великий білий букет троянд. Вона виглядала з-за рогу, чигала на перехресті, вона снилася йому і ввижалася в обличчях перехожих. Вона спостерігала за ним із-за надгробка на похоронах Осман-огли. Вона уважно вивчала його, немов прицінюючись: з якого боку його взяти.
Липинський відчував, що дуже змінився останнім часом, і це вже неможливо приховати, однак нічого не міг із собою вдіяти. Його перестали цікавити ті речі, якими він жив іще кілька місяців тому — політична кар'єра, адвокатська фірма, зовнішній вигляд... Його хвилювало тільки два життєвих питання: народження і смерть. Тільки ці дві речі мали сенс. Усе решта — мішура, ніщо.
Він свідомо йшов на ризик, щоб захистити Євдокію — жінку, яка носила під серцем його дитя. А вона й сама поводилася як маленька вередлива дівчинка. Ні сіло, ні впало принесла в дім безпритульне кошеня, помила його, причесала, начепила на шию рожевий бантик і пустила Георгію на письмовий стіл. Липинський довго дивився на кошеня, не розуміючи, що все це має означати. Узагалі він ненавидів котів, однак цього разу промовчав. Може, так треба. Жінка в такому стані мудріша. Тож він посміхнувся і навіть погладив кошеня.
Увечері зателефонувала Ганна Миколаївна:
— Георгію Андрійовичу! Я виграла справу! Малого Пупця засудили по повній програмі! Ми зробили це. Єс! Тож навіть у нашій державі можна добитися справедливості!
Липинський привітав Феміду у Шиньйоні, намагаючись бути якомога щирішим. Він не хотів її розчаровувати, тому й не розповів про те, що старого Пупця звільнили з роботи в Адміністрації Президента. Тільки так можна пояснити заслужене покарання ґвалтівника, а не заслугами Ганни Миколаївни. Просто «телефонне право» втратило силу щодо Пупця. Навіщо їй це знати? Хай тішиться, думаючи, що перемогла владу...
— Що там у фірмі? — спитав Георгій Ганну Миколаївну, намагаючись і тут виявляти якомога щиріше зацікавлення. Насправді все це було далеким і майже нереальним. Та все ж Липинський порадів, дізнавшись, що після тривалої паузи його співробітники вже почали отримувати зарплату. Отож, хоч тут справи налагоджуються...
Євдокія заснула у нього на плечі. Йому ж не спалося. Він наче чогось чекав. І таки дочекався.
Задеренчав мобільник. Висвітився номер Морозова.
Георгій зрозумів, що зараз прозвучить його вирок, і йому стало легше.
— Я готовий, — сказав Морозов. — Де? Георгій завмер. І справді — де?
— У лігві, — зірвалося з його вуст.
— На Тарасівській? — повеселішав голос Морозова.
— А чом би й ні? — парирував удар той.
— А ти — оригінал...
«Я — оригінал? Так. Це все, що мені лишається. Бути жартівником, носієм чорного гумору. Не виключено, що там на нього чекатимуть з наручниками. І будуть праві».
— Щодо Тарасівської я не згоден. Зустрінемося на безлюдному футбольному полі... На станції «Настуся», за дачами... Пам'ятаєш зі студентських років?
— Коли? — спитав Липинський.
— Завтра. Рівно о п'ятнадцятій нуль-нуль. Ні хвилиною пізніше.
Залишилося трохи менше доби. Півтора десятка годин до тієї межі, за якою — початок. Початок початку або початок кінця. Він визирнув у вікно. Ззовні відсахнулася жінка, яка звідтіля спостерігала за ним. Блондинка з рівним пробором посередині, в білому капюшоні...
Георгій перехрестився... «Треба вивчити хоча б одну молитву... Як там... «Отче наш, ти, що є на небі і на землі...» Ти є на землі? О, Боже, якщо ти є... Ні, я не сумніваюся... Ти є... І на небі, і тут, на землі: Якщо ти даєш мені це випробовування, то ти знаєш, що робиш... Якщо ти створив націонал-анархістів, то ти це робив свідомо... Якщо ти віддав їх мені до рук, тож так треба. Тож у цьому є сенс. Ти, Боже, — мудрий і всесильний. Я вірю, що ти вчиниш справедливо... Як потрібно Україні...»
Липинський так і не зміг заснути. Перед очима пройшло все його життя. Він зрозумів, що жив не так, як треба. Він змарнував стільки часу! А міг би... Міг би гори перевернути... Якби правильно жив... Якщо йому судилося пожити ще, він почне все спочатку... Він збере навколо себе однодумців... Він довго і терпляче навчатиме молодь... Він не витрачатиме жодної хвилини даремно... Він тяжко працюватиме... Він працюватиме тільки на одну ідею... Він знає, як це зробити... Він зробить це... Якщо вціліє...
За вікном падав лапатий сніг.
Георгій піднявся з ліжка о пів на шосту ранку. Прийняв душ, почистив зуби, навів порядок у кабінеті. Знищив усі зайві папери. Попрасував білосніжну сорочку. Вдягнув нову білизну, новий костюм, нові черевики. О дев'ятій він уже був у приватного нотаріуса. Георгій оформив заповіт, переписавши все на Євдокію. Поїхав у банк. Перевів гроші на рахунок сиротинця, яким анонімно опікувався п'ять років. Відвідав батька, який прийняв його дуже непривітно, проілюструвавши «Едипів комплекс». Під'їхав до церкви і став нерішуче біля входу. Він хотів сповідатися. Перший і, можливо, останній раз у житті. Вдивляючись у священиків, які проходили повз нього, він не наважився звернутися до них з проханням висповідати. Віра до Бога в ньому вже була, а от віри до служителів церкви — ще ні. Георгій розвернувся і пішов геть. Він сів за кермо і приїхав на цвинтар, на могилу матері. Біля неї було місце для могили батька. «Або моєї, — подумав Георгій. — Якщо я помру, я хочу бути похованим тут». Він присів на лавочку, обклав могилу трояндами і замислився. «Дивно перебувати в цьому цвинтарному просторі. За парканом — холодний листопадовий дощ із снігом періщить людей по обличчях, шматує їхній одяг. А тут тихо і затишно. Тут відчувається близькість до «того світу». Тут відчувається близькість до вічності».
«Ма!» — покликав Георгій.
У його задубілому тілі пробігла тепла хвиля. «Ма, я не знаю, чи правильно я чиню. Я заплутався, ма! Як мені бути, ма?»
Георгій закрив очі й прислухався до себе. Там мав озватися мамин голос.
Липинський, міцно заплющивши очі, чекав. Він так само чинив у дитинстві, чекаючи, коли ж мама покладе під ялинку в його чобіток подарунок. Кімната була велика, з високими стелями і з старим рипучим паркетом. Вона була напівпорожня — там майже не було меблів, і від цього здавалася просто безмежною. В кутку стояла ялинка. Мама тихо навшпиньки заходила в кімнату — худорлява, з сивиною у волоссі, — вона нахилялася... Георгій спостерігав за нею крізь напівзаплющені очі...
Маленька новорічна казка. Після новорічної ночі життя починалося спочатку. Перший день Нового року — найщасливіший день, коли вірилося, що цей рік буде кращим за попередній, а наступний — іще кращим... І так буде завжди. Завжди. Мама переконувала Георгія в цьому, вона говорила, що життя його побудоване саме за таким принципом: наступний день кращий за попередній, наступний рік кращий за попередній. Все краще і краще. Вгору і вгору... Все буде якнайкраще!..
У Георгія потекли сльози. Він більше нічого і нікого не боявся. Він чинить правильно. Може, не по закону, зате по честі.
Головна проблема українців полягає в тому, що вониуявили себе пупом Європи. Вони так довго кричали, що вони в центрі Європи, що п самі повірили в це. І тепер щиро дивуються: чому пихаті європейці не хочуть визнавати «очевидного»? А чому не сказати чесно, що Україна — околиця Європи, її провінція. Що в цьому поганого? Скандинави, наприклад, не комплексують із цього приводу. Україна сліпо вірить у географічний міф, що Європа закінчується на Сході Уральським хребтом. Цього ніколи не було. Європа завжди закінчувалася Дніпром, заяким починалося Дике поле. Пройде довгий час, поки підросте нове покоління українців, яке тверезо оцінюватиме ситуацію. З'явиться президент, при якому Україна буде самодостатньою провінцією Європи.
Ще одна проблема українців полягає в тому, що вони завжди шукають собі Покровителя. Вони свято вірять в історичний міф, що Литва, Польща, Росія силою заганяли їх під свій. дах. Документальна історія свідчить про протилежне. Як тільки Україна отримувала сяку-таку можливість жити самостійно, вона відразу ж кидалася в обійми Покровителя, причому мало не насильно нав'язувала себе йому, як це вона тепер робить щодо Європи. Не треба цього робити. Живи собі, Україно, автономно, за принципом: «моя хата скраю», і все буде в тебе гаразд.
Щойно Європа відчує, що Україні вона не потрібна, що Україна і сама собі дає раду, як Європа силою почне тягнути її до себе, як це робить нині Росія. А вона це відчує... Дайте тільки час Україні, щоб виросло нове, здорове покоління...
Георгій здаля побачив Морозова без шапки, з припід-нятим коміром. Костя ішов своєю старечою ходою по незайманому снігу, залишаючи чорну вервечку слідів. Георгій стояв на місці. Морозов, скоцюрбившись од вітру, ішов прямо на нього. Георгій побачив у його руках маленький «одноразовий» портфельчик. Морозов розхитував ним у такт ходи. Невже в ньому — все? Цей маленький портфельчик наближався до нього все ближче і ближче. Георгія роздирали суперечливі почуття: він хотів його швидше вирвати з рук Кості і водночас цього боявся. Морозов зупинився, подивився на годинник. Георгій не рушив з місця. Костя поліз рукою в кишеню куртки, чогось шукаючи. Липинський інстинктивно пригнувся. Замість зброї, Морозов витяг цигарку і запалив її. Георгій розслабився. Здаля було видно, що Костя неголений. Здається, теж не спав цієї ночі... їх розділяло сотня-півтори метрів, однак Георгію здавалося, що він бачить кожну зморшку на його обличчі. Морозов курив і пильно дивився на Георгія.