Ноги привели його сюди знову. На Андріївський узвіз. І знову його охопив страх. Страх від того, що зараз ним знову заволодіє розчарування. Щоразу, коли він опинявся тут, магія дитинства зникала. Георгій не міг спокійно дивитися на ляльковий театр, на який перетворився його узвіз. Ось і тепер йому було гірко. В нього забрали його дитинство. Він подумав, що сільським дітям, які переїхали в місто, не так тяжко у їхній ностальгії за дитинством. Вони знають, що десь далеко є їхня старенька хатка, стежки дитинства, до яких вони можуть повернутися. А повертаючись туди, походивши день-другий по ностальгічних місцях, збивши оскому, вони знову ставали нормальними дорослими.
З дітьми старого Києва — справа інакша. Вони — загублені в часі і просторі. Вони — немов ті, яких блуд водить по якомусь лісовому лабіринту і не виводить на узлісся. Вони шукають на місцях новобудов, реконструйованих районів сліди свого дитинства і не знаходять. І хворіють від цього. І жадібно чекають на сни, де бачать у подробицях кожну сходинку, кожну лавочку, кожну схованку, кожне вікно...
Георгій підійшов до свого будинку. Колись цей будинок належав їхньому прадіду професору Квітці. Однак революційні події залишили давньому українському роду лише дві кімнати на останньому поверсі, щоправда, з кухнею і деякими вигодами. У тій квартирі і минуло його дитинство.
Коли сім'я Георгія переїхала на нову квартиру, їхнє помешкання на четвертому поверсі було окуповане сім'єю п'яниць. Це довго заважало жити Георгію. Неначе хтось нищив ауру його дитячої і сімейної енергетики. Мама після того небажаного для неї переїзду довго хворіла, та так і не видужала.
Тепер Георгій підняв очі на свої вікна: ті подавали усі ознаки євроремонту. Йому защеміло на душі. Стало ще гірше, ніж від завішених ковдрами вікон.
Він вирішив зайти в гості до Надії Миколаївни, що жила на першому поверсі, аби дізнатися про нових мешканців. Колись Надія Миколаївна була окрасою їхнього провулку — вона цілими днями лежала своїм пишним бюстом на підвіконні, і спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Вона завжди була в курсі всіх новин і пліток. Сьогодні її у вікні не було. Шкода. Георгій подзвонив у двері. Надія Миколаївна відкрила. «Господи! Що час робить з людиною! Невже і на мене таке чекає?»
— Добрий день, Надіє Миколаївно!
— Добрий день! Хто ви?
— Надіє Миколаївно!, Я — Георгій з четвертого поверху. Пам'ятаєте?
Вона посміхалася, однак не пізнавала його.
— Пам'ятаєте Ліну з четвертого поверху?.. Вона лишала мене хлопчиком у вас, коли я хворів?..
Надія Миколаївна щасливо кліпала очима, проте нічого не могла згадати.
— Пам'ятаєте, вона врятувала вашого кота?
— А-а, Ліна, Ліночка... — ніжно промовила вона. — А ви хто?
Георгій поцілував їй руку і пішов геть.
— Хто ви? Хто ви? — чулося йому вслід розпачливе. Він прискорив ходу і ганебно втік. У вухах звучало розпачливе «Хто ви? Хто ви?»
Георгій біг по узвозу вниз, намагаючись не дивитися на спотворені ремонтом будинки.
Почуття ностальгії не полишало його, а навпаки, навалювалося лавиною. Хотілося зробити щось таке, що робив у далекому дитинстві.
І він зробив це. Став у чергу. Дуже смішно було збоку спостерігати за непересічним чоловіком серед пенсіонерів у черзі до рундучка, де хліб продавався на 10 копійок дешевше, ніж у сусідньому магазині. Це відчуття неадекватності своєї появи на цьому місці для малоймущих не давало йому зосередитися на своїх спогадах дитинства.
Колись, іще за радянських часів, він ненавидів черги, коли йому, малому хлопчикові, доводилося вистоювати в гастрономах, пунктах склотари, хімчистках найцінніші години свого юного життя. Зараз він слухняно стояв у черзі, намагаючись нагадати собі далекі ностальгічні відчуття дитинства. Згадував і не міг згадати. Він не міг ьагадати собі того специфічного нервування, роздратованого споглядання кожного руху продавця і прискіпливого ставлення до повільних покупців, які не встигли завчасно підготувати пляшки з-під кефіру або вийняти гаманець із сумки, адже це все уповільнювало рух і без того повільної черги. Ностальгійний ефект не вдавався.
Несподівано він почув за собою тихе і роздратоване: «Швидше, швидше!» Георгій озирнувся. За ним стояв хлопчина і нервово переступав з ноги на ногу, і при цьому бурмотів щось собі під носа. Йому було років десять, він мав смагляве вилицювате обличчя, маленькі розкосі очі, і був явно домашнім: ідеально випрасувані штани і сорочка, поверх них — вовняна кофтина, що застібалася на ґудзики, акуратна стрижка, чисті нігті. Йому, очевидно, так нетерпілося швидше змитися, щоб пограти з хлопчаками в футбол.
Георгій посміхнувся. Колись і він був таким. Поспішав жити.
Він і досі поспішає. Поспішає, щоб усюди встигнути. Заради успіху. Власне, якого успіху? Георгій пішов до машини, роздумуючи над тим, що людина за життя кардинально міняється кілька разів. Він уже не вірив, що колись був напівголодним гарячим пацаном, який шастав у бур'янах пустирів і бився до крові за честь двору.
Несподівано позаду почулося дитяче:
— Дчдю, дядю!
Георгій озирнувся. Хлопчина біг до нього, тримаючи у руках товстий гаманець.
— Ви залишили на прилавку! — захекався він. Георгій побілів. Там була велика сума грошей і кілька
кредиток. Він відкрив гаманець. Слава Богу, все на місці. Хлопчик рвонув геть, але Георгій схопив його за рукав:
— Постривай! Я хочу тобі віддячити! Поїхали зі мною! Перше, що спало Георгієві на думку — повезти хлопчиська у великий магазин і купити все, чого той забажає.
Однак хлопчик перелякано випручав руку і намірився утекти. Георгій здогадався, що малий просто злякався. Сучасні діти вже в такому віці добре знають про дорослих дядів-збоченців.
— Ну добре, добре! — примирливо сказав Георгій. — Не хочеш у машину — не треба. — Він гарячково озирався довкола і, побачивши відому будову з червоним дашком, зрадів. — Ходімо в «Макдональдс»!
Хлопчик зупинився у непевності.
— Я тобі не зроблю нічого поганого! Просто хочу віддячити тобі!
Той усе ще вагався.
Георгій поклав руку йому на плече і повів. Відчуття руки на плечі хлопчика пробудило в нього дивні відчуття. Адже він міг мати такого сина...
Вони сиділи один навпроти одного, і Георгій роздивлявся хлопчика уважніше. Він побачив, що вовняна кофтина була акуратно заштопана на ліктях і оверлочена на прорізах для ґудзиків. Комірець сорочки був явно вручну перелицьований. Йому защеміло. Георгій мав у дитинстві точнісінько такий джемпер, який мама вечорами йому штопала. І комірці сорочок перелицьовувала.
— Ну що ж. Давай знайомитися. Як тебе звати? — почав він.
— Георгій, — утупивши очі в чісбурґер, промовив той. Георгій здригнувся. Він не чекав почути власне ім'я. Тим паче зараз. Тим паче від цього хлопчиська, який чимось так нагадував його самого багато років тому.
Він хотів був розпитати про його життя, однак усвідомив, що абсолютно не вміє розмовляти з дітьми. Він не знав, як правильно сформулювати питання, щоб це звучало не як бюрокартичний допит, а розмова двох чоловіків різного віку.
Поки Георгій-старший підбирав слова, Георгій-менший почав загортати половину чісбурґера в папірець.
Чоловіка це шокувало. Він не міг вичавити з себе ні звуку. Тим часом малий швидко подякував і миттєво зник. Георгій-старший розгублено дивився на стілець, де мить тому сидів до болю знайомий незнайомий хлопчисько, і не знав, що йому робити з почуттями, які охопили його. Він не знав, що йому робити з собою. Цей малий хлопчисько зачепив у ньому ті струнки, які давно вже мовчали.
«Хто ви? Хто ви?» — стукав у його скронях голос старої жінки... «Хто я? Хто я?» — стукало Георгію у скроні.
Йому не хотілося повертатися до своїх апартаментів, де було холодно і незатишно, незважаючи на повний комфорт, тож він вирішив поїхати до свого офісу. Несподівана поява шефа в адвокатській фірмі дешо здивувала публіку, проте з пантелику не збила. Георгій пройшовся по кабінетах, заглядаючи в кожен закапелок. Фірма працювала, як швейцарський годинник. «Молодець Таміла. І молодець Ірина Марківна. І молодець я сам».
З кімнати Льоши-маніяка долинала палка дискусія, а точніше лунав тільки один голос Ганни Миколаївни, який переконував свого опонента не маратися справою про зґвалтування невинної дівчини молодим паничем.
— Що ви мені пропонуєте — відмовитися від справи? — чулося через двері Льошине. «Ого! Здається, Ганна Миколаївна доконала його!»
— Саме так! — вимагала Феміда у Шиньйоні.
— Кожен громадянин України має право на захист у суді!
— Я вже знаю, чим це скінчиться! — голос Ганни Миколаївни тремтів від обурення. — Цього татусиного синочка виправдають! А зганьблена дівчина матиме травму на все життя!
— При чому тут я? Якщо не я, то хтось інший виграє цю справу!
— Нехай його захищає хтось інший! Тільки не наша фірма!
— А ви уявляєте, які гроші принесе фірмі виграш у цій справі? Ні, ви цього не уявляєте? Ви не заробили для фірми і сотні гривень!
— А репутація?
— До біса вашу репутацію! Я адвокат — і все тут! Моя репутація і репутація фірми залежить не від етичних засад, а від кількості виграних справ. Ви це розумієте?
— Ах так?
— Саме так!
— Тоді я буду захищати цю дівчину. І майте на увазі: я виграю у вас цей процес!
— Ой-ой-ой! — зіронізував Льоша. — Як страшно! Ще невідомо, хто у кого виграє!
Розпашіла Ганна Миколаївна різко відчинила двері Льошиного кабінету і, не зачиняючи їх, пішла геть з гордо піднятою головою, на якій височіла піраміда старомодної зачіски.
За нею вийшов Льошка, аби закрити двері. Побачивши шефа, благально попросив:
— Зробіть з нею що-небудь! Так неможливо працювати!
— Ти ж сам знаєш: я ніколи її не заберу з фірми! Щоб ти не розпоясався!
Льошка смикнувся заперечити, та Георгій випередив його:
— І ти від мене нікуди не дінешся! У мене найвищі гонорари.
Георгій потис йому руку, поплескав дружньо по плечу і пішов геть. Він знав напевне, що коли б він платив менші гонорари своїм адвокатам, все одно від нього ніхто б не пішов. Вони тут відчули свободу, на них тут ніколи не тиснули, тож і виявляли чудеса творчості, нічого не боялися. Вони ж бо знали, що за ними — кам'яна стіна, яка завжди захистить від посягань на їхню професійну незалежність. Він підійшов до приймальні. Ірина Марківна щиро зраділа його несподіваному приходу. Він запросив її до свого кабінету на консультацію.
— Ірино Марківно, — спитав він у Старого Ридикюля. — Що ви думаєте про Льошчину справу?
— Гнила вона, Георгію Андрійовичу. Смердить на кілометр. Я нічого не хочу сказати, але батько того молодого подонка був тут. Приїхав на машині з номерами АП, проте поводився сумирно. Я тут навела довідки у своєї колеги з Банкової. Батечко — такий самий подонок, як і синок. Бере шалені хабарі, домагається співробітниць і таке інше. Видно, він Льошці наобіцяв золоті гори, бо після його приходу той прилип до справи як шевська смола. До речі, це я натравила Ганну Миколаївну на нього, аби не перестарався.
— Я-асно, — протяжно сказав шеф.
Ірина Марківна добре знала це шефове «Я-асно!» Значить, що не подобається йому все це.
— І ще мене Таміла турбує, — розмірковував уголос Георгій. — Що там у неї?
— Б'ється зигзицею... Схудла, змарніла. Круги під очима. Ви хіба не помітили? Я, звичайно, не Кассандра, але думаю, вона проситиме Вас забрати в неї цю справу.
— Що? — перелякався Георгій.
— Знаю, знаю, вже пізно... та й обіцяли Ви, але... — Ірина Марківна зробила багатозначну паузу. — Георгію Андрійовичу, я повторюю: вона проситиме Вас забргги в неї цю справу.
її голос був твердий і переконливий. Георгій зрозумів усе.
«Якщо вже Таміла піде на це, то справи кепські. Та й Льошчину справу доведеться віддати. Що за невезуха! Дві справи водночас! Бачте, поміщалися на етиці! А хто гроші зароблятиме? Що з них узяти? Я сам винен. «Адвокат у білих рукавичках!» Так колись прозвав мене Борис. І мав рацію».
Таміла працює над справою Антипова, який контролює нафтовий ринок цілого регіону. За неповний десяток років Антипов збив собі шалений капітал. Звичайно, і дурневізрозуміло, що в нашій країні за такий короткий час чесно таких грошей не заробиш. Не він один. Однак існує межа. Антипов цієї межі не знає. Що ж. Він не перший — і не він останній. В історії будь-якої країни первинне накопичення капіталу завжди смердить криміналом. Антипов надто довго добре стояв на ногах. Надто довго, як на його гріхи. І насамперед завдяки своєму юристові Юрку Сушику. Георгій знав Юрка особисто. Той міг би мати свою юридичну фірму або свою справу. Голова в нього золота. Однак колись він оступився, а витяг його з халепи Антипов. Ось тепер Юрко і «відпрацьовує» із собачою відданістю. Однак ніщо не вічне. Ось і на Антипова заведена справа — букет економічних злочинів. Інтуїція підказувала Георгієві: Юркові набридло тягти лямку, і він почав потихеньку здавати господаря. Однак це -"исте припущення.
За Антипова Георгію кілька місяців тому замовив слівце Борис: «Ти ж знаєш, старий, економічні справи в тебе краще виходять... Мої дундуки цю справу не потягнуть. Цей Антипов надто вже наслідив. Зате платить шалено. Бери, не пожалієш! Очі заплющ, і працюй! Ха-ха-ха! Бо справа не для слабих на нерви».
Георгій узявся. Після виборів треба було відновити фінансову стабільність фірми. Доручив Тамілі, асу з економічних справ. Однак минуло кілька місяців, і з Тамілиного настрою зрозумів, що навіть її нерви не витримують. Георгій запідозрив, що Борис не взявся за справу, бо боявся «засвітитися». Антипов, здається, фінансово підтримував його виборчу кампанію.
Отже, Таміла відмовиться. Це вперше за її практику. Раніше її нічим не можна було збити із заданого курсу. Вона витягала, здавалося б, безнадійні справи. А тут... Не хоче... Словом, кепсько...
«Щось мені не щастить. Де та шалена удача, яка завжди в усьому мене супроводжувала? Що я не так зробив? Чим я образив свою долю? Чим завинив? Чим же? Може, Аліса «накаркала»? Щось є у ній відьомське. Як і в усіх жінок...»
Він приїхав додому. Подивився на картину з тотемом. Сокіл-сапсан уникав його погляду.
Георгій знічено поплентався до спальні, постояв над акуратно застеленим ліжком, а потім відкрив дверцята у свою гардеробну. Аби трохи заспокоїтися, він вирішив навести порядок в одежній шафі. Точніше, порядок там завжди був. Однак, здається, настав час знову відсіяти частину одягу «на гуманітарку».
Георгій пишався своєю гардеробною. Вона була зроблена за його кресленнями. Він ненавидів набиті мотлохом шафи, або, як колись називали, «шифоньєри». З дитинства він пам'ятає дві шафи: в одній, що належала мамі та йому, було просторо і вільно. Мама купляла одяг за принципом: хай одне плаття, зате класне. Батькова шафа тріщала від сорочок, краваток, капелюхів і різного непотребу. Мама час од часу давала в ній лад, акуратно складала речі. Однак незабаром дверцята шафи знову починало розпирати від чоловічих лахів. Батько сердився, зв'язував ручки шафи дротиками, однак це не допомагало.
Георгій успадкував від батька манеру купувати багато одягу, а від мами — ретельно складати його і дбайливо доглядати за ним.
Його гардеробна мала безліч поличок і шухлядок, у тому числі потаємних. Уранці, після душу і кави, він заходив сюди і, починаючи свій гардеробний вояж зліва направо, по черзі одягав на себе окремі атрибути джентльмена. Зліва містилися маленькі шухлядки для нижньої білизни, потім ішло відділення для сорочок і вузенька секція для краваток. Далі йшли костюми, окремо — піджаки і штани. В його одежній шафі кожна деталь, кожен аксесуар — аж до старого годинника — мали своє місце. Була там секція, де Георгій складав речі, які вже не носить. З цієї секції вони йшли прямісінько до родичів, які завжди з нетерпінням очікували «гуманітарної допомоги». Він це робив регулярно, раз на півроку: оновлював свій гардероб, віддаючи старі, а точніше, не зовсім нові речі родичам. Ось і настав той час, коли він відчув чергову потребу перебрати одяг.
Георгій провозився в гардеробній цілу годину. Однак одна з найбільш улюблених справ цього разу не принесла кайфу. Муляв клубок неприємностей, який звалився на його голову: Аліса, комітет, невдалі справи на фірмі і ще щось... Що ж іще? Ага, Борис. Якийсь він дивний став. Де його розважливість і награна мудрість? Якийсь він став рваний, непослідовний... Що з ним?