ГЕРБЕРТ ВЕЛЗ
Велзові часто закидають мінливість його поглядів і позицій. Дивно було б сподіватися, щоб письменник, чиїм ім’ям надписано понад сімдесят томів різноманітних творів, спромігся всі тридцять п’ять років своєї літературної праці додержуватися якоїсь ідеальної простолінійности замолоду обраного шляху. І справді, Велз не уник нашої спільної долі заходити з бігом часу в суперечність із своїм минулим. Проте в цілому його творчість якраз дуже одностайна. Одностайности надають їй немов заздалегідь накреслений для неї єдиний план, виняткова скерованість її в майбутнє і одна улюблена Велзова ідея, що просвічує, наче опівденне сонце, густе парощення його книжок.
Герберт Джордж Велз (Н. G. Wells) народився 21 вересня 1866 року в Кентському передмісті Лондону, в родині дрібного крамаря, а заразом професіонала-крикетиста, і колишньої покоївки. Чемпіонові крикету з крамарюванням не повелося, – він збанкрутував, і його дружина мусила знову піти в найми. Вона стала за покоївку в багатій аристократичній господі, за кільканадцять кілометрів на південний захід від Лондону. При матері жив якийсь час і маленький Велз, набираючись тут, у лакейській, перших вражень підневільного існування. Джозеф Велз, письменників батько, готував сина до того фаху, на якому сам ошукався, і тринадцятилітній хлопчик незабаром опинився за прилавком. Але, очевидно, йому, як і його батькові, не хист був купувати-продавати. На останньому перегоні своєї торговельної кар’єри – прикажчиком у мануфактурній крамниці – він поповняв безсонними ночами ті знання, що виніс із початкової школи, і завзятість та стипендії допровадили його до вищої освіти. Вчився він у Нормальній Школі Наук, педагогічній академії при лондонському університеті. В його житті це були роки змагання зі злиднями, напруженої праці над самим собою, захоплення природознавством, особливо зоологією, яку він студіював у лабораторії славетного Гекслі, бігання по політичних мітингах, де можна було почути тоді між іншим соціаліста-естета Вільяма Морріса. Роки студентські заступила доба учителювання. Лиха пригода під час одної з тих спортивних ігор, у яких кохаються англійці, і внаслідок її – затяжна хворість, що примусила його взятися задля заробітку до журнальної праці, – на цьому, власне, і кінчиться зовнішня біографія Велзова. Далі починається історія його книжок, його світогляду, образів, фабул.
Виступив Велз на літературному полі в середині дев’яностих років. То був кінець «великої вікторіанської ери», смуга впевненого в собі імперіалізму і політичної тиші. Грошова та кредитова система функціонувала без перебоїв, торгівля приносила добрі відсотки, земля кілька літ щедро родила. Поміркований англієць був задоволений зі своїх законів, зі своїх громадських установ, з ідей, що панували в суспільстві. Ідилічний соціалізм фабіанців не лякав, не загрожував, а члени «Соціал-демократичної Федерації» ще тільки крадькома просмикувалися в ради графств і парламент. Запаморочливо зростала промисловість, збільшувався народній добробут. Лондон гарячково перебудовувався. Руйновано десятки старих кварталів, околиці втягувались у столичну зону. В закурене небо здіймалися нові і нові димарі, кидаючи вечорами похмурі відблиски на безлюддя суворих цегляних будівель. На ділових і аристократичних вулицях густішав натовп. Полохали коней перші незграбні конкуренти класичних кебів – автомобілі, залишаючи позад себе серпанок блакитно-сивого чаду. Місто не таїло свого замаху на провінцію. Його чіпкі пальці тяглися до чепурних випасів і пещених нив, обсаджених шипшиною, до романтичних придорожніх заїздів і затишних котеджів у нетрях парків. Вілли нового панства впліталися в стародавнє мереживо ферм, майоратів, маєтків. Крикуча реклама плямила крейдяні і гранітні надмор’я. В цілому королівство й імперія розкошували в благоденстві, у вірі, що державний механізм працює так само незрадно, як годинник на високій Вестмінстерській вежі.
У письменстві йшла повільна зміна генерацій. Імпортоване з Франції «мистецтво для мистецтва» не прищеплювалося. Правда, Оскар Вайлд не зник із пам’яті і в своїй неславі, а піднесений естетизм прерафаелітського братства, Рескіна, Морріса і Волтера Патера поступався місцем символістичній ідеології, проте ні Yellow Book ні Savoy – «Весы» і «Золотое Руно» Англії fin de siècle’я – не утворили такого широкого і тривалого руху, який вигартували Франції в шалених баталіях ефемерні revues нової Плеяди. Залишився без талановитих послідовників і перейнятливий Джордж Мур у своїх спробах акліматизувати в Англії натуралістичний роман; згодом він і сам зрадив Золя, учителя. Мередіс і Томас Гарді, два великі вікторіанці, ще були живі і ніхто не сперечався з ними за верховенство, та перший завжди писав для небагатьох, а останній майже зовсім замовк, як белетрист, у сяйві й славі на своєму сільському Олімпі. Естетизм і реалізм відходили в глиб літературної сцени. На передньому коні була романтика.
Піонер відродженого романтизму, Стівенсон, менш ніж за п’ятнадцять років відсвіжив реквізит авантюрного й історичного роману. Знову зашептались по небезпечних харчівнях непевні матроси, знову блудні сини занудилися з супокою батьківської хати; на вересових стежках залунав уночі в шотландських горах тривожний тупіт таємничих вершників, і в гордих серцях горянок відкрився притулок бунтарям і вигнанцям. Які мізерні цифри – дати і кілометри – розлучали мрійника з його раєм! Забувши один тільки вік, уже можна було плисти на архаїчній шхуні за пригодами і скарбами на загублений острів; дванадцять тисяч миль на південь і схід – і Тихий океан, вичерпавши всю приязнь своїх пасатів, випліскував хире тіло і стомлену душу на відрадний безлюдний берег... Стівенсон дожив до неподільних тріумфів того прямування, в якому блискуче вів перед. Він помер наприкінці 1894 року, саме того року, коли середній смак, вихований на псевдоісторичній фантастиці Райдера Гаґґарда і поліційних пригодах Конан-Дойлевого Шерлока Голмза, вінчав лаврами молодого Ентоні Гопа за його другосортні писання. Однак і справжній національний письменник, романтичний співець британської великодержавности, Редьярд Кіплінґ, уже доходив на ту пору зеніту своєї слави, а перша багатобарвна проза «Стівенсонового спадкоємця», Джозефа Конрада, обіцяла романтику глибшу, трагічну і пристрасну.
Герберт Велз був самотній у цьому оточенні. Тенденції літературної доби відбилися лише на формі його белетристичного первістка і частини дальших його виступів у письменстві. Ні уподобання, ні поривання, ні захвати проводирів неоромантизму йому не передалися. Реаліст із буйною фантазією, з інстинктом ученого-експериментатора і соціолога, він переробив по-своєму схему авантюрного роману і виповнив її свіжим змістом. Його надихала наука, невпинний поступ переможної техніки, несамовитий вихор людських потоків у найбільшому місті, в світовій столиці, де він зріс, де жив.
Дебютуючи року 1895 в красному письменстві «Машиною часу», Велз показав недвозначно, куди скерована його уява. На своїй машині він винісся з дев’ятнадцятого віку на тридцять мільйонів літ вперед у майбутнє земної кулі, щоб, продовживши мало не в вічність перекори сьогочасного суспільства, побачити їх довершеними, доведеними до свого нібито логічного краю, споглянути на атрофію м’язів і розуму, на цілковитий занепад людства. І хоч на такі безмірно далекі мандрівки він більше ніколи не зважувався, проте принада невідомого, сподіваного і можливого зосталась і надалі найгострішим стимулом його творчости.
Бажання вийти поза межі повсякденного досвіду взагалі не завжди свідчить про втому, надсаду, незадоволення дійсністю та інші занепадницькі почуття. У Велза ж воно позбулося навіть найлегшої поволоки того романтичного мрійництва, що, як правило з небагатьма винятками, властиве кожному шукачеві нових можливостей. З усіх відмін фантастики він вибрав собі дві найреалістичніші – фантастику наукову і соціальну, і якщо й відривався ради них від спостереження та відображення живого життя, то не для зітхань за втраченими ідеалами чи недосяжними химерами і не для абстрактної гри уяви, а для виснуваних з сьогочасної науки прогнозів і дедукованих з попередньої історії людства передбачень і пророцтв.
Обминаючи деякі дрібніші, епізодичні теми, у Велзовій науковій фантастиці можна вирізнити три основні тематичні цикли: біологічний, астрономічний і технічний. Щоправда, розмежуванню з цілковитою точністю вони не піддаються. Їх межі раз-у-раз перехрещуються, і кожний Велзів науково-фантастичний твір, маючи в собі, крім основного, і тематичні елементи інших циклів, обох чи одного, звичайно лише найвиразніше репрезентує ту чи ту тему одного якогось типу – біологічного, астрономічного або технічного.
Біологічний цикл найчисленніший. До нього належать два романи – «Острів доктора Моро» (1896) та «Їжа богів» (1904) і з десять оповідань: «Держава мурашок», «Острів Епіорніса», «Обсерваторія в Абу», «Украдена бацила», «Цвітіння дивної орхідеї» (1896), «У безодні», «Морські розбійники» (1897), «Долина павуків» (1899), «Країна Сліпих» (1911) і деякі інші. В усіх цих творах Велз використав свої університетські природничо-історичні студії. Анатомія і фізіологія людини, етнологія, зоологія і ботаніка – науки статичні. Їх метода – спостереження, завдання їхнє – класифікація органів, функцій, рас, порядків, родин, родів, відмін. У незліченних томах, присвячених описам людського роду, тварин і рослин, здається, знайшла собі місце кожна віднога органічної природи. А втім, чи все, що є живого на Землі, помітили спостережливі очі антрополога, орнітолога, іхтіолога, ентомолога? Чи не можливі найнесподіваніші відкриття незнаних досі відмін тваринного і рослинного світу? І чи справді кожний м’яз, кожний нерв, кожна жилка живого організму має завжди тільки так функціонувати, як їй звеліла сліпа сила еволюції? Велз-письменник, піддавши сумнівові впевнені констатування солідних наукових фоліантів, порушує спокійний лад загальновизнаних класифікацій і на мотиві сенсаційного відкриття нової органічної відміни або чудесного способу змінити звичні функції певного організму будує свої захватні біологічні казки.
На теми він невичерпно багатий. Агент продавця зоологічних і ботанічних раритетів натрапляє на відлюдному острові на яйця кілька віків тому вимерлого епіорніса. Може з триста років пролежали вони в болоті, та час не знищив життьової сили їх заплоду, і з одного яйця вилуплюється чудний анахронізм, мале епіорнісеня, щоб, перетворившись незабаром на птаха, отак з два сажні заввишки, пожити за П’ятницю коло нового Робінзона, розважаючи його самотність, а згодом завдати йому найбільшого клопоту («Острів Епіорніса»). В лісах Бразилії з’являється нова порода мурашок, розумніших і зорганізованіших за всі до нашого часу знані відміни цього розумного й організованого комашиного роду. Чом би й їй не піти тим самим шляхом еволюції, що підніс людей з варварського стану до вищих ступенів цивілізації і зробив їх владарями Землі? – і от нова біологічна казка («Держава мурашок»). Докторові Моро замало успіхів дресування тварин, замало сміливих спроб сучасної хірургії пересаджувати тканини з одної частини тваринного організму на одну чи то з одної тварини на іншу. Озброєний знанням умов розвитку живих істот, він перетворює майстерними операціями тваринний організм на людський і заселяє свій похмурий острів різноманітними покручами собак, вовків, ведмедів тощо, викраяними в лабораторії на взір людини («Острів доктора Моро»). Та хіба й самий біологічний тип людський є щось довіку незмінне? Вибух вулкана в Еквадорських Андах назавжди відокремлює від іншого світу гірську долину, на її ізольовану людність спадає дивна хвороба. Вони поволі сліпнуть, ці мимовільні анахорети, і так по кількох століттях витворюється в тій долині рід сліпих людей, що по-своєму, по-сліпецькому, мусить наново розв’язати всі життьові, соціальні й економічні проблеми людства («Країна Сліпих»). Але ж і свідома творчість, винахідливий розум і вправні руки вмілого експериментатора можуть спричинитися сьогодні чи завтра до найразючіших змін у млявому органічному світі. Хіба здасться комусь неймовірним, що вперті шукання хемічного харчу нарешті вивершить цілковитий успіх? Кому безсумнівна ця можливість, той повірить і Велзовій казці про винайдення «гераклеофобії», хемічного препарату, споживання якого робить з оси чи щура страшного звіра, обертає буденне бур’янище в непрохідні джунглі і до сорока футів збільшує людський зріст («Їжа богів»).
У науково-фантастичних творах з астрономічного циклу Велз знаходить джерело чудесного поза сферою земної кулі. Цей цикл репрезентують роман «Війна світів» (1898) і оповідання «Під ножем», «Платнерова пригода» (1897), «Кришталеве яйце», «Зоря» (1899). Сюди ж треба прирахувати і галюцинаційну пригоду, переказану в оповіданні «Двері в стіні» (у збірці Country of Blind, 1911). Найпростіший спосіб вийти за межі земного притягання – побачити в хвилину самозабуття «астрономічний» сон. Вдавшись до цього способу в оповіданні «Під ножем», Велз змалював феєричне видовище безкраїх зоряних просторів з такою переконливою силою, що читач його оповідання ладен повірити в реальність навіть найоблуднішої з Велзових вигадок – велетенської руки, на якій нібито лежить мізерною порошинкою ввесь всесвіт. У «Кришталевому яйці» і «Війні світів» джерелом чудесного є планета Марс. Звідти, за давніх давен, послали на Землю його осельники кілька хитромудрих приладів – обточених на зразок яйця уламків кришталю, щоб за їх допомогою обізнатися з земними справами. Одно таке яйце потрапляє до рук старому антикварові, і той випадково довідується про дивний зв’язок кришталевого яйця з Марсом. Наче в об’єктиві надрекордного телескопа, відбивається в таємничому яйці марсіянський краєвид, уривки життя на далекій планеті проносяться перед зачарованими очима земного спостережника. Споконвіку людство вважало її за зорю війни, отож у «Війні світів» Велз прозирає в майбутньому сумне ствердження цієї лихої репутації. Багато вищі за людей розумовим розвитком, зате ближчі до неминучої загибелі на своїй захолодій планеті, марсіяни виряджають на Землю передові загони химерних завойовників. То не Марсові загрожує небезпека перетворитися на колонію «землян», як мріє дехто з нас, захоплений небувалим розцвітом новітньої техніки, а, навпаки, самій Землі випадає стати за арену нещадної боротьби з жахливим іншопланетним ворогом. «Зоря» – другий Велзів твір на тему про ті катастрофи, що їх може зазнати Земля від втручання в спокійний літ Сонячної системи розумних мешканців інших світів. Звідкись, з безвісти міжзоряних просторищ, кинуто на наше Сонце величезне ядро. Розпечене ядро-зоря пролітає на своєму шляху до Сонця повз Землю, завдаючи їй найбільшої шкоди. Від нестерпного жару тануть відвічні сніги на земних верхогір’ях, височенні припливи затоплюють земні суходоли, коли ж скінчився переліт штучної зорі, решта людей, що врятувалися від катастрофи, побачили на небі нове, відмолоджене і збільшене Сонце, зменшений на дві третини Місяць, а крижані пустелі навколо бігунів – укриті тропічною рослинністю. В «Платнеровій пригоді» і «Дверях в стіні» Велз не задовольняється мотивом тимчасової, скороминущої зустрічі Землі чи окремих людей з далекими світами та їх мешканцями. В цих двох оповіданнях саму Землю показано як невичерпне джерело вічної астрономічної казки. Не тільки десь там, за незбагненні трильйони миль у порожній безмежності простору, а на тій же Землі, притулку людських змагань і праці, тече і вирує, за Велзом, не стикаючись з нами нічим і ні в чому, не відчуваючи нас і нам невідчутне, мов у цілковитій порожняві серед наших гірських кряжів і хвиль океанських, наших тіл і жител, життя чотиривимірового світу. І двом примрійним «землянам» палка Велзова уява дала змогу туди добутися.