– Та ні, не спорт. Буде спокій. Коні тягнуть, але не рухаються. А якби я перерізав мотузок?..
– Коні попадали б! – у захваті вигукнув пан Бонді.
– Та ні, просто розбіглися б у різні боки. Вони б стали звільненою енергією. А тепер слухай: матерія і є, власне, отакою супрягою. Переріж ту нитку, що зв’язує між собою електрони, і вони...
– Розбіжаться в різні боки!
– Так, але ми можемо спіймати їх і запрягти, розумієш? Або уяви собі таке; ми спалюємо в печі, скажімо, грудку вугілля. Одержуємо з неї трохи тепла, але, крім того, жужелицю, вуглекислий газ і сажу. Матерія від спалювання не пропадає, розумієш?
– Розумію. Хочеш сигару?
– Не хочу. Але та матерія, що лишається, ще містить у собі неймовірно багато невикористаної атомної енергії. Якби ми використали всю до решти атомну енергію, ми б тим самим спожили й самі атоми. Коротше – матерія зникла б.
– Ага. Тепер розумію.
– Це виходить так, ніби погано молоти зерно: здирати з нього тільки тонесенький верхній шар, а решту викидати геть, як ми викидаємо жужелицю. А коли молоти до кінця, з зерна не зостанеться нічого – чи майже нічого, правда? Отак само буде й тоді, коли матерію спалювати до кінця: з неї не зостанеться нічого – чи майже нічого. Вона розмелеться до решти. Використається. Вернеться в первісне небуття. Бачиш, матерія витрачає страхітливо багато енергії на те, щоб узагалі існувати. Відбери в неї існування, примусь її зникнути, і цим самим ти звільниш величезний запас сили. Ось у чому річ, Бонді.
– Ага. Непогано.
– Пфлюгер, наприклад, вирахував, що в кілограмі вугілля міститься тридцять більйонів калорій. Я вважаю, що Пфлюгер перебільшує.
– Безперечно.
– Я теоретично дійшов висновку, що сім мільйонів. Але й це означає, що одного кілограма вугілля, коли його спалити до кінця, вистачило б досить солідному заводові на кількасот годин роботи!
– Ти що! – вигукнув Бонді й схопився.
– Скільки годин точно, я тобі не можу сказати. Я вже півтора місяця спалюю півкілограма вугілля при навантаженні тридцять кілограмометрів, а воно... а воно... все крутиться... й крутиться... й крутиться... – бліднучи, прошепотів Марек.
Пан Бонді, голова правління МЕАТ, розгублено потер підборіддя, кругле й гладеньке, мов дитячий задочок.
– Слухай-но, Рудо, – нерішуче почав він, – ти, мабуть... ну, трохи... перевтомився, чи що...
Марек махнув рукою.
– Ет, це пусте... Якби ти хоч трохи знався на фізиці, я пояснив би тобі, як діє мій карбюратор[3], що в ньому те вугілля спалюється. Розумієш, це цілий розділ вищої фізики. Але ти сам побачиш унизу, в підвалі. Я насипав у машину півкілограма вугілля, потім закрив її й запечатав у присутності нотаріуса, при свідках, щоб ніхто не міг досипати вугілля. Іди подивись на неї, йди вже, йди! Ти однаково нічого не зрозумієш, але – йди до підвалу! Йди вже, чуєш?
– А ти що, не підеш? – здивовано спитав Бонді.
– Ні, йди сам. І... слухай, Бонді... довго там не затримуйся.
– А чому? – спитав Бонді ледь підозріливо.
– Так... Ну, вважай, що там... нездорово. І засвіти лампочку: вимикач зразу біля дверей. Ото, що гуде в підвалі, – то не моя машина: вона працює зовсім безгучно, не зупиняється і запаху ніякого не дає... То гуде... м-м... ну, вентилятор. Ну, йди вже, йди, я почекаю тут. Потім розкажеш мені...
Пан Бонді спускається в підвал, трошечки радий, що на хвилину спекався цього божевільного (адже нема сумніву, що Марек збожеволів), а трошечки заклопотаний тим, як же йому чимшвидше викрутитись і втекти... О, ти диви: в підвалі грубезні двері, герметизовані, ніби в броньованих підземеллях банку. Гаразд, засвітимо. Вимикач зразу біля дверей. Посеред склепистого, бетонованого, чистого, мов монастирська келія, підвалу лежить на бетонній підставці здоровезний мідний циліндр. Закритий з усіх боків, тільки нагорі ґратчасте віконце, запечатане сургучними печатками. Всередині машини темно й тихо. З циліндра розміреним плавним рухом висовується шток, що повільно обертає важкий маховик. І це все. Тільки вентилятор гурчить у підвальному вікні, не змовкаючи ні на хвилину.
Мабуть, це протяг від вентилятора, чи що... Пан Бонді відчуває на чолі якийсь дивний повів, йому здається, наче в нього волосся піднімається дибом; а потім – наче він пливе в безкрайому просторі, летить, не чуючи власної ваги. Г. X. Бонді падає навколішки й застигає в якомусь неймовірному, ясному блаженстві, йому хочеться співати й кричати, йому вчувається шелест незмірних, незліченних крил. І раптом хтось міцно хапає його за руку й тягне геть з підвалу. Це інженер Марек; у нього на голові щось схоже на шолом від водолазного скафандра. Він тягне Бонді сходами нагору. В вестибюлі скидає металевий шолом і втирає піт, що виступив йому на чолі.
– Насилу встиг, – задихано, в жахливому хвилюванні, вимовляє він.
РОЗДІЛ III. Пантеїзм
У пана Бонді якесь таке почуття, ніби все це йому сниться. Марек з материнською турботою садовить його в крісло і біжить по коньяк.
– На, випий хутчіше, – мурмоче він, тремтячою рукою подаючи йому чарочку. – Що, й тобі довелося кепсько?
– Навпаки, – ледве повертає язиком Бонді. – Мені було так... так гарно! Так любо! Немовби я літав, чи що.
– Атож, атож, – квапливо мовить Марек. – Я про це й кажу. Неначе літаєш або взагалі якось так підносишся вгору, еге?
– Страшенно приємне почуття, – сказав пан Бонді. – По-моєму, це називається захват. Неначе там є щось...
– Щось божественне? – спитав Марек нерішуче.
– Мабуть. Так, напевне, напевне! Я ніколи не ходжу до церкви, Рудо, ну ніколи, але в тому підвалі мені було так, наче в церкві. А скажи, будь ласка, що я робив там?
– Стояв на колінах, – пробурчав Марек похмуро й почав ходити по кімнаті.
Пан Бонді розгублено провів рукою по лисині.
– Дивно. Та невже справді... я стояв на колінах? А скажи, будь ласка, що це... в тому Підвалі... що там, власне... так дивно діє на людину?
– Карбюратор, – буркнув Марек, кусаючи губи. Обличчя його наче ще дужче змарніло, аж посіріло.
– Отакої! – здивувався Бонді. – А чим же?
Марек тільки здвигнув плечима і далі ходив по кімнаті, понуривши голову.
Г. X. Бонді водив за ним очима в дитинному подиві. Марек божевільний, казав він собі; але ж, хай йому біс, що охоплює людину в тому підвалі? Таке болісне блаженство, така непохитна певність, захват, якась приголомшлива побожність, чи що...
Пан Бонді встав і налив собі ще чарочку коньяку.
– Слухай, Рудо, – сказав він. – Я вже знаю.
– Що ти знаєш? – вигукнув Марек і зупинився.
– Що там у підвалі. Отой чудний душевний стан. Це якась отрута, правда? “
– А певно, що отрута, – злісно засміявся Марек.
– Я так зразу й подумав, – умить заспокоївшись, сказав Бонді. – Той твій апарат виділяє... м-м... ніби озон, так? Або, скорше, якийсь отруйний газ. І коли його надихатись, воно тебе трошечки... дурманить... Чи збуджує, так? Ну, напевне, Рудо, це не що інше як отруйний газ; мабуть, він якимсь чином утворюється під час спалювання вугілля в тому... в тому твоєму карбюраторі. Якийсь світильний газ, чи веселящий газ, чи фосген, чи щось таке. Через це ти й поставив там вентилятор. І ходиш до того підвалу в протигазі, еге? Бо там якісь бісові гази.
– Якби ж то були тільки гази! – вибухнув Марек, стрясаючи кулаками. – Розумієш, Бонді, через це ж я й мушу продати той карбюратор! Бо я просто не можу цього знести, не можу, не можу! – вигукував він, мало не плачучи. – Я не передбачав, що мій карбюратор таке вироблятиме! Таке... страшне... паскудство! Подумай лишень, він це робить із самого початку! І кожен відчуває це, хто підійде до нього. Ти ще нічого не знаєш, Бонді! А на моєму двірникові воно окошилося!
– Бідолаха, – промовив пан голова правління здивованим і співчутливим тоном. – Невже помер?
– Та ні, не помер, але навернувся! – розпачливо вигукнув Марек. – Тобі я скажу правду, Бонді: мій винахід, мій карбюратор має одну жахливу ваду. Ти однаково купиш його або приймеш від мене як подарунок; ти, Бонді, від нього не відмовишся, хоч би з нього чорти сипались. Тобі, Бонді, це байдуже, аби тільки ти міг вичавити з нього мільярди. І ти їх таки вичавиш. Це грандіозне діло, але я вже не хочу мати з ним нічого спільного. А в тебе сумління не таке вразливе, чуєш, Бонді? Це діло дасть тобі мільярди, тисячі мільярдів; але тобі доведеться взяти на свою душу страхітливе зло. Наважуйся!
– Ет, дай спокій, – відмахнувся Бонді. – Коли воно виділяє отруйні гази, то влада заборонить його, і квит. Хіба ти не знаєш наших умов, наших жалюгідних умов? От якби в Америці...
– Які там отруйні гази! – вигукнув Марек. – Це щось у тисячу разів гірше! Слухай уважно, Бонді, що я тобі скажу; це перевищує людський розум, але брехні тут нема й крихти. Отож мій карбюратор справді спалює матерію, спалює до останку, так, що не лишається й порошинки; або, краще сказати, розщеплює, розпорошує, розкладає на електрони, споживає, розмелює, не знаю, як це назвати; одне слово, використовує її до кінця. Ти й уявлення не маєш, яка незмірна енергія міститься в атомах. З півцентнером вугілля в казані можна обпливти на пароплаві довкола світу, можна освітлювати електрикою всю Прагу, приводити в рух весь завод Рустона[4], або що завгодно; а одним вугільним брикетиком можна опалювати дім і варити їжу для цілої родини. Та врешті й вугілля не буде потрібне: можна топити першим-ліпшим камінцем або жменькою землі, взятою на вулиці. Кожна грудочка матерії має в собі більше енергії, ніж величезний паровий казан; тільки видобудь її! Тільки навчись до кінця спалювати ту матерію! Я це вмію, Бонді; мій карбюратор це вміє. Погодься, Бонді, що заради цього варт було працювати двадцять років.
– Ти знаєш, Рудо, – почав пан голова правління повільно, – це все дуже дивне; але я чогось вірю тобі, їй же богу, вірю. Знаєш, коли я стояв перед тим твоїм карбюратором, то відчував, що тут є щось неймовірно велике, щось таке, що просто приголомшує людину. Нічого не вдію з собою; я тобі вірю. Там унизу, в підвалі, у тебе якась таємниця. Така, що переверне догори дном весь світ.
– Ох, Бонді, – тривожно прошепотів Марек, – у тому ж то й усе лихо. Стривай, я все тобі поясню. Ти читав коли Спінозу?
– Ні, не читав.
– Я теж не читав; але тепер... розумієш, тепер я починаю читати такі речі. Нічого в них не розумію, для нас, техніків, це надзвичайно складне, але щось там є. Ти ж, мабуть, віриш у бога?
Г. X. Бонді замислився.
– Їй же богу, не знаю. Мабуть, бог є, але на якійсь іншій зірці. У нас його нема. Де там! Та до наших часів таке б і не пасувало. Ну скажи, будь ласка, що йому тут робити?
– Я не вірю, – твердо відказав Марек. – Я не хочу вірити. Я завжди був атеїстом. Я вірю в матерію і в поступ, а більш ні в що. Я науковець; а наука, Бонді, не може припускати існування бога.
– З погляду комерції, – заявив Бонді, – це річ байдужісінька. Коли він хоче бути, то хай собі буде, бог з ним. Ми одне одного не виключаємо.
– Але з погляду науки, Бонді, – сказав інженер суворо, – це абсолютно неприпущенна річ. Або він, або наука. Я не тверджу, що бога немає; я тільки тверджу, що його не повинно бути – або, принаймні, він не повинен виявляти себе. І я вірю, що наука крок за кроком витісняє його або принаймні обмежує його прояви. І вірю, що це її найвища місія.
– Може, й так, – спокійно погодився пан голова правління. – Ну, а далі що?
– А тепер, Бонді, уяви собі, що... Або стривай, я скажу інакше: ти знаєш, що таке пантеїзм? Це віра, ніби в усьому, що існує на світі, виявляється єдиний бог, чи Абсолют, як хочеш. У людині, в камені, в траві, у воді – всюди. А знаєш, що твердить Спіноза? Що матеріальність – це тільки вияв або ж один бік божественної субстанції, а другий бік – дух. А знаєш, що твердить Фехнер[5]?
– Не знаю, – щиро признався пан Бонді.
– Фехнер твердить, що все, буквально все одухотворене, що бог одухотворює собою всю матерію, яка є на світі. А ти знаєш Лейбніца? Лейбніц твердить, що матерія складена з духовних часточок, із монад, які є божественними сутностями. Що ти на це скажеш?
– Не знаю, – розгублено відповів Г. X. Бонді. – Я на цьому не розуміюсь.
– Я теж ні; воно страшенно складне. Але уяви собі, як припущення, ніби справді в усякій матерії є бог, що він якось ув’язнений в ній. А коли цю матерію розщепити до кінця, він вилітає з неї, мов із чарівної скриньки. Його раптом ніби вивільнили. Він виділяється з матерії, як світильний газ із вугілля. Спалиш один атом – і маєш раптом повний підвал Абсолюту. Просто диво, як він зразу розпросторюється.
– Стривай, – озвався пан Бонді. – Поясни ще раз, тільки поволі.
– Отже, – знову почав Марек, – уяви собі, як припущення, що в кожній матерії міститься Абсолют у зв’язаному стані, скажімо, як зв’язана, інертна енергія, або, простіше кажучи, що бог всюдисущий, тобто присутній у будь-якій матерії і в кожній часточці матерії. А тепер уяви, що якийсь шматочок матерії ти знищив до кінця – здавалось би, без останку. Та оскільки будь-яка матерія це, власне, матерія плюс Абсолют, ти знищив тільки матерію, і в тебе зостався незнищенний залишок: чистий, вивільнений, активний Абсолют. Зосталися хімічно нерозкладні, нематеріальні рештки, які не дають спектральних ліній, не мають ні атомної ваги, ні хімічної спорідненості, не підкоряються законові Бойля-Маріотта, одне слово, не мають ніяких, аніякісіньких властивостей матерії. Зостався чистий бог, Хімічне “ніщо”, яке діє з величезною енергією. А оскільки це “ніщо” не матеріальне, то закони матерії не сковують його. А з самого цього випливає, що воно має виявлятися протиприродним чином – у вигляді чудес. Усе це випливає з припущення, що в матерії міститься бог. Ти можеш уявити собі, як припущення, що він є в ній?
– Можу, – відповів Бонді. – А далі?
– Гаразд, – сказав Марек і підвівся. – То він таки справді в ній є.
РОЗДІЛ IV. Божественний підвал
Пан Бонді неквапно посмоктав сигару.
– А як же ти довідався про це?
– По собі самому, – відповів інженер Марек, що вже знову ходив по кімнаті. – Мій карбюратор, розкладаючи матерію, виробляє побічний продукт: чистий, незв’язаний Абсолют; бога в хімічно чистій формі. Так би мовити, з одного кінця він вивергає механічну енергію, а з другого – божественну сутність. Достоту як тоді, коли розкладаєш воду на кисень і водень, тільки незрівнянно більшою мірою.
– Гм... – гмукнув пан Банді. – А далі?
– Я гадаю, – обережно провадив Марек, – що деякі виняткові особистості здатні в своєму організмі розділяти матеріальну й божественну субстанції; розумієш, якось екстрагувати чи видавлювати Абсолют із своєї власної матерії. Приміром, Христос, чудотворці, факіри, медіуми, пророки вміли це робити якоюсь психічною силою. А мій карбюратор робить це чисто технічним шляхом. Це щось ніби фабрика Абсолюту.
– Факти, – сказав пан Бонді. – Держися фактів.
– Ось тобі факти. Я спершу сконструював свій Perfect Carburator[6] чисто теоретично. А потім зробив невеличку модель – ще не дійову. Аж четверта модель почала по-справжньому крутитись. Вона була всього отакенька, але діяла дуже гарно. І коли я працював з нею в таких невеличких масштабах, то вже й тоді відчував якийсь дивний вплив на психіку. Якусь таку чудну веселість чи зачарування. Але я гадав, що то просто радість від успіху або, може, перевтома. А потім я почав пророкувати й творити чудеса.