Карел Чапек
ВІЙНА З САЛАМАНДРАМИ
МАТИ
ОПОВІДАННЯ
КАРЕЛ ЧАПЕК (1890–1938)
Людина бурхливого, позначеного епохальними суспільними зрушеннями XX століття перебуває в стані безперервних пошуків. Сучасність кожного дня розкриває перед нею свій щоразу новий зміст і несподівані можливості, і вона не перестає дивуватися всьому, що було нею «прогаяно». Карел Чапек у цьому відношенні є одним з найпереконливіших виразників свого часу. Його життєві захоплення красномовно свідчать про це: філософ… натураліст… садівник… фотограф… газетяр… художник… колекціонер… «людина-парадокс», як цілком слушно його називали. Він і справді був парадоксом, тільки в значно ширшому розумінні. Важко знайти в чеській літературі XX століття письменника, до творчості якого такою б мірою пасували епітети «складний» і «суперечливий», як пасують вони до творчого доробку Карела Чапека – драматурга, поета, фантаста, сатирика, одного з найвидатнішнх реалістів нашої доби. Ця складність і суперечливість спричинилася до довголітніх критичних баталій навколо його спадщини, які, до речі, не завжди були на користь письменнику і не завжди ставили його ім’я на те місце в чеській і світовій літературі, яке по праву належить цьому видатному митцеві слова. І якщо сьогодні Карела Чапека визнають як письменника-гуманіста і борця за соціальний прогрес, то в цьому заслуга чехословацької марксистської критики (передусім Юліуса Фучіка), а також радянських літературознавців.
Життєва позиція письменника, його постійні філософські пошуки не дають підстав однозначно зарахувати його до прихильників котроїсь із політичних партій, що існували в його час у Чехословаччині.
Карел Чапек писав: «Радянський Союз – не тільки найвільніша країна, це країна, що створює новий тип демократії…» Неймовірно, що саме він виступає і як автор кількатомних «Розмов із Т.–Г.Масариком», а той, як відомо, вороже ставився і до марксизму, і до Жовтневої революції, та й СРСР юридично визнав лише в 1934 році, тобто за рік до того, як залишив президентський пост.
Таких парадоксів у Чапека чимало, отож, оцінюючи його сьогодні з відстані часу, слід орієнтуватися не так на його політичну чи філософську програми, що не завжди були чіткими, як на те, яку роль об’єктивно відігравала й відіграє його творчість у суспільному житті. Парадоксальність його життєсприймання породжена схвильованою свідомістю художника, шлях якого проліг через два десятиліття, що розділяли першу і другу світові війни, вона зумовлена разючими суперечностями тривожного європейського життя того. часу.
Його «звичайне життя» (так, до речі, назвав він один із своїх романів) – життя, що, здавалося б, вичерпується сухими анкетно-біографічними відомостями, – було водночас напружено змістовним, воно увібрало в себе найбагатший ідейно-психологічний досвід епохи. Його художня творчість, зокрема той її жанр, що виявився літературно перспективним, жанр наукової фантастики, відбивала стурбованість завтрашнім днем і разом з тим сприймалась і сприймається як уїдлива сатира на суспільні відносини свого часу.
Талант Чапека почав формуватися в переддень першої світової війни, коли були вже широко відомі імена Я.Гашека, І.Ольбрахта, М.Майєрової та інших письменників, що виступили виразниками найбільш прогресивних тенденцій чеської літератури. Він змужнів і зміцнів у період після створення в 1918 р. самостійної чеської держави, коли в середовищі національної інтелігенції сталися серйозні розмежування і дедалі настійніше заявляла про себе нова, революційна література. Талант Чапека набув свого розквіту в пам’ятні 30-і роки, коли зловісні призвістки фашистської навали почали об’являтися в Чехословаччині та в інших європейських країнах.
Відчуття нестабільності сучасного буття змушувало Чапека вже в молоді роки схилятись до визнання самоцінності людської особистості. Спочатку він пробував знайти її відлуння в декадентських «наджиттєвих» пориваннях; трохи пізніше йому здавалось, що його творчій орієнтації не чужі зусилля європейського неокласицизму. Згодом він довго переконував себе, що особистість може самовдовольнятися. Незабаром після закінчення навчання в празькому і паризькому університетах Чапек захоплюється модною в Сполучених Штатах Америки «філософією практичного життя» – прагматизмом, що почав поширюватись і в європейських країнах. У 1915 р. Йому присуджують звання доктора філософії; все, що було написано Чапеком у ці роки, несе на собі помітний наліт його філософських шукань. Навіть тематика багатьох його творів, написаних у роки війни, продиктована прагматистськими настановами: він шукає стимули практичної діяльності людей у глибинах людської свідомості, щоб таким. чином виправдати її, нехай навіть визнаючи «кілька правд».
А втім, безапеляційного, «чистокровного» прагматизму з його беззастережним визнанням одночасно багатьох «істин» і рішучою відмовою від пошуків універсальної, об’єктивної істини в творчості Чапека не спостерігалось. Навіть у моменти особливо відчутного тяжіння до прагматистської «філософії користі» письменник не зраджував свого – нехай до кінця не усвідомленого, але, безперечно, щиро вистражданого – загальногуманного ідеалу. Прагматизм у його сприйнятті зазнавав серйозної трансформації: наближаючись до нього, письменник разом в тим його заперечував; прагматистський критерій приватної «користі» підмінявся уявленням про користь загальнолюдську.
Письменник добре розумів, що його герої, які уявно рятуються в собі», не вільні від жорстокої реальності, що їхня соціальна «індиферентність» дуже відносна і далеко не безумовна.
В 1908–1911 рр., працюючи разом з своїм братом Йозефом (згодом відомим художником) над циклом коротких пародійних оповідань «Сад Краконоша», Чапек уже серйозно замислювався над проблемою «людина – механізм», що їй судилося стати однією з центральних у його зрілій творчості і що могла так чи інакше розв’язатися лише при соціальному своєму тлумаченні. Таке, зокрема, оповідання цієї збірки «Система». Цей же мотив – мотив гострих суперечностей між людиною і «механізованістю» сучасного життєвого укладу – пролунає і в створюваних тоді ж (також у співавторстві з братом) оповіданнях збірника «Осяйні глибини». Нарешті, ця ж тема відіб’ється в перших самостійних творах Карела Чапека «Гора», «Ліда» та інших, що були написані в розпалі першої світової війни.
На фронті Чапек не був. Тяжке захворювання, що мучило письменника все життя і одного разу мало не спричинилося до його самогубства, звільнило його від сумної долі тисяч його співвітчизників – воювати за інтереси австро-угорської корони. В роки війни він старанно вивчав філософію, служив бібліотекарем і домашнім учителем, перекладав сучасних французьких поетів (ці переклади, до речі, стали помітним явищем у чеській літературі початку XX ст.; за словами В.Незвала, вони створили чарівний клімат для. чеської національної поезії), написав кілька чудових оповідань, об’єднаних у збірнику «Розп’яття», де всупереч велінням офіціозних «патріотичних» декларацій дедалі глибше «занурювався», як сам він висловився, у внутрішній світ людини.
В наступній збірці Чапека «Болісні оповідання» (1921) він заговорив про згубний вплив грошей на людську особистість («Гроші» «Троє»), про аристократичну пиху («В замку»), про муки ураженої совісті («Трибунал»); щоправда, його авторський ідеал був іще абстрактно непевним, а позитивна програма розкривалась, як і в «Розп’ятті», приховано і «приблизно».
Для Чехословаччини це був період активного внутрішньополітичного життя. Скінчилася війна. Утворилася буржуазна республіка. Проте шлях буржуазного прогресу, на який ступила Чехословаччина, не був для Чапека довгождано-прийнятним. Навпаки, вже 1920 р. він відмовився визнати його не лише «найкращим», але й взагалі «хорошим», ба навіть стерпним. Буржуазна дійсність уявляється йому символом одвічної неблагополучності людського буття, неблагополучності, цього разу пов’язаної з початком науково-технічної революції. Його непокоїв завтрашній день планети.
В 20-і рр. Чапека цілком заполонили думки про небажані наслідки науково-технічного прогресу в умовах власницького суспільства. Чи спроможні наукові відкриття кардинально змінити життя людського духу? Як технічні нововведення вплинуть на людську природу? Чи не уподібниться людина до запрограмованого механізму? Чи здатні ми цьому перешкодити? Відповідати на всі ці питання слід було, звичайно, з недвозначних класових позицій і з незмінним відчуттям історизму. Порушені ще в ранній творчості письменника, питання ці в 20-і рр. стали для Чапека найважливішою, провідною проблемою глобально-вселюдського характеру… Його непокоїла доля людства, планети, якщо завгодно, – Всесвіту. Оскільки позитивна програма письменника не набула ще соціальної конкретності, він не писав, як це робили великі утопісти минулого, про бажану суспільну структуру, про те, яким належить бути людському суспільству. Але він добре знав – буржуазна дійсність настійно нагадувала йому про це, – яким воно не повинне бути, і вважав за свій обов’язок попередити людство, що суспільний розвиток веде його в небажаному напрямі. Так з’являється в творчості Чапека жанр науково-фантастичної утопії, як його певний час називали, або, як правомірно уточнюють радянські дослідники, антиутопії. До такої «антиутопії» належать створені в першій половині 20-х рр. п’єси «RUR», «Рецепт Макропулоса», романи «Фабрика Абсолюту», «Кракатит». В них неначе схрестилися традиційні ознаки науково-фантастичної літератури з відчутними елементами пародіювання, з сатиричним осміянням, гротеском, вбивчою іронією, з навмисною парадоксальністю.
Науково-фантастичні твори Чапека – і п’єси, і романи – ознаменували настання зрілого етапу в житті і творчості письменника. Вони принесли Чапеку світове визнання. Його п’єси вже в 20-і рр. з успіхом ішли на сценах найвідоміших театрів Європи і Америки, романи одразу ж після їх появи в Чехословаччині перекладалися на десятки інших мов. Чапека полюбив радянський глядач і читач. Успіх його творів в усіх країнах був справді сенсаційним.
Хоч би про що писав Чапек – чи то про механічних людей-роботів (слово «робот», що нині увійшло в багато мов, придумали брати Чапеки), які, замінивши «звичайних» людей, почали розпоряджатись їхньою долею («RUR»); чи то про досягнення людиною реального, тілесного безсмертя («Рецепт Макропулоса»); чи то про трагічні наслідки процесу пізнання, що забезпечує людям панування над природою і водночас кидає їх у безодню нових, нерозв’язних суперечностей («Фабрика Абсолюту»); чи то про грізну катастрофу, що таїться в розщепленому атомі («Кракатит»), – він неодмінно попереджує. В усьому цьому немає ворожості до прогресу, немає безрозсудного неприйняття цивілізації, науково-фантастична сатира Чапека скеровується проти засад буржуазного світу. Її об’єктом стає капіталістичне суспільство з його парадоксальними людськими стосунками. Він бачить у ньому грізний потенціал дегуманізації людини. Його морально-етичний ідеал стверджується запереченням того, що протистоїть цьому ідеалові.
Науково-фантастичні твори Чапека поставили його поряд з такими видатними письменниками, як Жюль Берн, Герберт Уеллс, Анатоль Франс, творчі шукання яких здійснювалися в тому ж напрямку.
Найважливіша риса творчого обличчя Чапека, із згадки про яку ми, власне, й розпочали розмову про письменника, тобто вміння жити життям свого сучасника, виявлялась не лише в його загальнолюдському, «глобальному» мисленні, а й у пильній увазі до повсякденного. Він був життєлюбом і в «макромасштабі», і в старанно створюваному ним самим «мікросвіті». Не знайшовши відповіді на питання, що їх ставила «велика історія», Чапек не зрікся світу, як це зробив, скажімо, герой його п’єси «Адам-творець» (1927), а лише поглянув на нього з іншого, може, трохи вужчого, але, безперечно, теж надзвичайно важливого боку – з боку буденного.
Все своє життя Чапек охоче віддавався журналістській діяльності. Газетярська робота була йому потрібна як ланцюг безперервних першовідкриттів, жива інформація про велике й мале, захоплюючий процес пізнання. В 20-30-і рр. він побував у багатьох європейських країнах, фіксуючи свої подорожні спостереження в численних нарисах. 1923 р., після поїздки до Італії, він створює свої «Листи про Італію», через рік, побувавши в Англії, – «Листи з Англії», наприкінці 20-х рр. пише нарисовий цикл «Прогулянка до Іспанії», на початку 30-х – «Картинки Голландії», а потім, на матеріалі вражень від поїздки до Скандінавії (середина 30-х рр.), пише нариси «Подорож на Північ». В останні роки життя він багато працює над «Картинками батьківщини», тобто Чехословаччини, в яких повною мірою виявилися його виняткова спостережливість, художницька проникливість і невгамовний інтерес до національно-самобутніх надбань мистецтва. На певний час він відірвав погляд від карти Європи і звернувся до того, що безпосередньо його оточувало, з чим він стикався у себе вдома. Паралель ця, звичайно, досить віддалена, але «домашні» твори Чапека цих років – усі вони зібрані в книжках «Про найближчі речі» (1925) і «Речі навколо нас» (опубліковано в 1954 р.) – чимось нагадують «Оди одвічним речам» видатного латиноамериканського поета Пабло Неруди. Їх розділяє тридцятирічний проміжок часу (Неруда писав свої «Оди» переважно в 1954–1957 рр.), і все ж вони подібні: обидва автори пишуть буквально про одне й те саме, а інколи і в одному життєствердному ключі. Катеринка; футляр з-під окулярів; камін; квітучий сад; цуценя; сніг; дим… Кожне з цих оповідань-мініатюр узагальнює спостереження письменника над буденним світом – світом, що під його пером розкриває свій не помітний з першого погляду смисл. Чапек розповідає начебто про випадкові речі, що, як то кажуть, самі потрапили під руку; він, здається, довільно вихоплює з усієї сукупності великих і малих елементів буття лише окремі, що якимось чином опинились у полі його уваги. «Речі» Чапека в усій красі розкрили його життєлюбство, непідробно щиро і просто заговорили про прекрасне, ліричне, нелукаве, щиросерде.
1929 р. вийшло ще два збірники Чапека – «Оповідання з однієї кишені» і «Оповідання з другої кишені». Про їх створення письменник говорив: «Матеріалу було вдосталь, і збирався він протягом усіх двадцяти років моєї журналістської практики. Це дало мені змогу кожного дня писати оповідання. Я обмірковував його, коли їхав на передній площадці трамвая до редакції… всі вони взяті з життя… Оказії й деталі? Я здобував їх у газетних редакціях від людей, що приходили туди». Не раз підкреслювана Чапеком фактична вірогідність його «кишенькових» оповідань виявлялась як в імовірних, так і в малоймовірних сюжетах, як в романтичних, так і в реалістичних фабулах.
«Кишенькові» оповідання Чапека (як це було і з деякими оповіданнями «Розп’яття») сюжетно і тематично близькі до детективного жанру. Проте завдання, що їх ставив перед собою автор, значно глибші, ніж це можна бачити в традиційних «розважальних» детективах: письменника цікавлять закономірності людського пізнання і людська природа взагалі.