Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Чапек Карел 11 стр.

9. Ендрю Шейхцер

Якось у четвер, коли лондонський зоопарк був закритий для публіки, містер Томас Греггс, доглядач павільйону земноводних, чистив басейни! терарії своїх підопічних. Він був сам-самісінький у відділенні саламандр, де виставлено для огляду японську гігантську саламандру, американського «болотяного чорта», Andrias’a Scheuchzeri й безліч дрібних тритонів, саламандр, аксолотлів, сирен, протеїв тощо. Містер Греггс орудував ганчіркою та віником, насвистуючи «Енні-Лорі», коли раптом у нього за спиною чийсь рипучий голос промовив:

– Диви, мамо!

Містер Греггс озирнувся, але не побачив нікого: тільки «болотяний чорт» плямкав, сидячи в твані, а ота велика чорна саламандра, отой Андріас, зіпершись передніми лапками на край басейну, крутив тулубом. «Це мені причулося», – подумав містер Греггс і знову замахав віником так, що аж свистіло.

– Диви, саламандра, – знову промовило ззаду.

Містер Греггс рвучко обернувся; на нього дивилася, кліпаючи нижніми повіками, чорна саламандра, отой Андріас.

– Бр-р, яка бридка, – сказала вона несподівано. – Ходімо звідси, любчику.

Містер Греггс аж рота роззявив з подиву.

– Що?

– А вона не кусається? – рипіла саламандра.

– Ти… ти вмієш… говорити? – промимрив містер Греггс, не вірячи своїм вухам.

– Я її боюся, – вимовила саламандра. – Мамо, а що вона їсть?

– Скажи «добридень», – звернувся до неї приголомшений містер Греггс.

Саламандра завихляла тулубом і прорипіла:

– Добридень. Добридень. Добридень. Можна дати їй булочку?

Містер Греггс розгублено застромив руку в кишеню й витяг звідти шматок булки.

– На.

Саламандра взяла булку лапкою й заходилася обкусувати її.

– Диви, саламандра, – вдоволено рохкала вона. – Тату, а чого вона така чорна?

Раптом вона пірнула й вистромила з води саму голову.

– А чого вона в воді? Чого? Фе, яка бридка!

Містер Томас Греггс розгублено почухав потилицю.

«Ага, це вона повторює те, що чує від людей!»

– Скажи «Греггс», – спробував він.

– Скажи «Греггс», – повторила саламандра.

– Містер Томас Греггс.

– Містер Томас Греггс.

– Добридень, сер.

– Добридень, сер. Добридень. Добридень, сер.

Здавалося, саламандра не може наговоритись; але Греггс не міг більше придумати, що їй сказати: містер Томас Греггс не був дуже красномовною людиною.

– Ну, помовч уже, – сказав він. – Ось я впораюся, тоді вчитиму тебе говорити.

– Ну, помовч уже, – пробурчала саламандра. – Добридень, сер. Диви, саламандра. Вчитиму тебе говорити.

Треба, сказати, що адміністрації зоопарку не подобалось, коли доглядачі навчали підопічних тварин усяких штук; ну, хай іще слон – то інша річ, але решту тварин тут держать із освітньою метою, а не для циркових вистав. Тому містер Греггс затримувався у відділі саламандр здебільшого потай, коли там уже нікого не було. А що він був удівець, то ніхто не дивувався, що він так часто сидить на самоті в павільйоні земноводних. У кожної людини є якісь свої вподобання. До того ж у відділі саламандр бувало небагато відвідувачів; то крокодил тішився чималою популярністю, а дні Andrias’a Scheuchzeri минали майже в самотності.

Якось на смерканні, коли павільйони вже зачинялися, директор зоопарку сер Чарлз Віггем обходив деякі відділи, щоб пересвідчитися, чи все там гаразд. Коли він ішов відділом саламандр, у одному басейні захлюпотіло і хтось промовив рипучим голосом:

– Добривечір, сер.

– Добривечір, – сторопіло відповів директор. – Хто там?

– Пробачте, сер, – сказав рипучий голос. – Це не містер Греггс?

– Хто там? – знову спитав директор.

– Енді. Ендрю Шейхцер.

Сер Чарлз підійшов до басейну. Там була тільки саламандра: вона сиділа нерухомо, випроставши тулуб.

– Хто тут говорив?

– Енді, сер, – відповіла саламандра. – А хто ви?

– Віггем, – сторопіло вимовив сер Чарлз.

– Дуже радий, – чемно сказав Andrias. – Як ся маєте?

– Що за чортівня! – загорлав сер Чарлз. – Греггсе! Чуєте, Греггсе!

Саламандра стрепенулась і вмить сховалася під водою. До відділу вбіг засапаний, стривожений містер Томас Греггс.

– Слухаю, сер?

– Греггсе, що це означає? – накинувся на нього сер Чарлз.

– А що сталося, сер? – розгублено промовив містер Греггс.

– Оця саламандра говорить!

– Вибачте мені, сер, – скрушно заблагав містер Греггс. – Не можна так робити, Енді. Я тобі вже тисячу разів казав, щоб ти не докучав людям своїми балачками. Пробачте мені, сер, більше такого не буде.

– Це ви навчили саламандру говорити?

– Вона перша почала, сер, – виправдовувався Греггс.

– Сподіваюся, що більше ви цього не робитимете, Греггсе, – суворо сказав сер Чарлз. – Я за вами пильнуватиму.

Трохи згодом до сера Чарлза Віггема завітав професор Петров, і вони розговорилися про так званий розум тварини, про умовні рефлекси і про те, як широка публіка переоцінює розумові здібності тварин. Професор Петров висловив свої сумніви щодо ельберфельдських коней, які нібито вміли не тільки рахувати, а й підносити до степеня та добувати корінь; адже навіть пересічна людина добувати кореня не вміє, сказав великий учений. Тоді серові Чарлзу пригадалася Греггсова саламандра, що вміла говорити.

– У мене тут є одна саламандра, – почав він нерішуче, – отой славнозвісний Andrias Scheuchzeri; то вона навчилась говорити, як папуга.

– Не може бути, – заперечив професор. – Адже у саламандр прирослий язик.

– А ходімо подивімося, – запропонував сер Чарлз. – Сьогодні прибиральний день, людей там мало.

І вони пішли до павільйону.

Біля входу до відділу саламандр сер Чарлз спинився. Зсередини чути було шоркання мітли й монотонний голос, який повільно читав щось.

– Зачекайте, – шепнув сер Чарлз професорові.

– «Чи є на Марсі люди?» – бубонів монотонний голос. – Читати це?

– Ні, пошукай щось цікавіше, Енді, – відповів інший голос.

– «Хто здобуде приз у цьогорічному дербі – Пелемська Красуня чи Гобернадор?»

– Пелемська Красуня, – відказав інший голос. – Та дарма, читай.

Сер Чарлз потихеньку прочинив двері.

Містер Томас Греггс віником мів підлогу; а в саджалці з морською водою сидів Andrias Scheuchzeri й рипучим голосом повільно читав вечірню газету, яку держав у передніх лапках.

– Греггсе! – закричав Чарлз.

Саламандра шарпнулась і зникла під водою. Містер Греггс із переляку впустив мітлу.

– Слухаю, сер.

– Що це означає?

– Вибачте мені, сер, – забелькотів пригнічено Греггс. – Це Енді читає мені, поки я тут замітаю. А коли замітає він, тоді читаю я.

– Хто його навчив?

– А він сам підгледів, сер. Я… я даю йому свої газети, щоб не балакав стільки. Бо він день і ніч не змовкав би. Тож я й подумав: хай уже краще навчиться говорити культурно…

– Енді! – покликав сер Віггем.

З води виринула чорна голова.

– Слухаю, сер, – прорипіла вона.

– На тебе прийшов подивитися професор Петров.

– Дуже радий, сер. Я Енді Шейхцер.

– А звідки ти знаєш, що тебе звуть Andrias Scheuchzeri?

– А ось тут написано, сер: Андреас Шейхцер, острови Гілберта.

– І часто ти читаєш газети?

– Часто, сер. Щодня.

– А що тебе найбільше цікавить у них?

– Судові репортажі, кінські перегони, футбол.

– А ти бачив коли футбол?

– Ні, сер.

– А коней?

– Не бачив, сер.

– То навіщо ж тобі про це читати?

– Бо воно є в газетах, сер.

– Політика тебе не цікавить?

– Ні, сер. «Буде війна чи ні?»

– Цього ніхто не знає, Енді.

– «Німеччина будує підводні човни нового типу», – промовив Енді стурбовано. – «Промені смерті можуть обернути цілі континенти в пустелю».

– Це ти теж прочитав у газетах? – спитав сер Чарлз.

– Так, сер. «Хто здобуде приз у цьогорічному дербі – Пелемська Красуня чи Гобернадор?»

– А ти як гадаєш, Енді?

– Гобернадор, сер; але пан Греггс каже, Пелемська Красуня. – Енді покивав головою. – «Купуйте англійські товари», сер. «Підтяжки Снайдера – найкращі в світі». «Ви вже купили новий шестициліндровий «Танкред-юніор»? Швидкий, недорогий, елегантний».

– Дякую, Енді. Досить уже.

– «Котра з кіноартисток найдужче подобається вам?»

У професора Петрова наїжачились чуприна й борода.

– Пробачте, сер Чарлз, – сказав він, – але мені вже час іти.

– Гаразд, ходімо. Енді, ти не заперечуватимеш, коли я пришлю до тебе кількох учених? Гадаю, вони охоче з тобою поговорять.

– Буду дуже радий, сер, – прорипіла саламандра. – До побачення, сер Чарлз. До побачення, професоре.

Професор Петров, роздратовано пирхаючи і щось мурмочучи, заквапився геть.

– Даруйте, сер Чарлз, – сказав він нарешті, – але чи не могли б ви показати мені якусь тварину, що не читає газет?

Учені, про яких говорив директор, були доктор медицини сер Бертрам, професор Ебіггем, сер Олівер Додж, Джуліан Фокслі та інші. Наводимо уривок із стенограми їхньої розмови з Andrias’ом Scheuchzeri.

– Як ваше ім’я?

– Ендрю Шейхцер.

– Скільки вам років?

– Не знаю. Ви хочете здаватись молодими? Носіть корсети «Лібелла».

– Який сьогодні день?

– Понеділок. Гарна погода, сер. Цієї суботи в Епсомі бігтиме Гібралтар.

– Скільки буде тричі по п’ять?

– А що?

– Ви вмієте рахувати?

– Умію, сер. Скільки буде сімнадцять помножити на двадцять дев’ять?

– Дозвольте запитувати нам, Енді. Перелічіть річки Англії.

– Темза…

– А ще?

– Темза.

– Інших не знаєте, так? Хто тепер на англійському троні?

– Король Георг. Хай благословить його бог!

– Гаразд, Енді. Хто найвидатніший англійський письменник?

– Кіплінг.

– Дуже добре. А ви читали щось із його творів?

– Ні. А як вам подобається Мей Уест[76]?

– Краще ми питатимемо вас, Енді. Що ви знаєте з історії Англії?

– «Генріха Восьмого»[77].

– Що ви про нього знаєте?

– Найкращий фільм останніх років. Розкішна постановка. Неповторне видовище.

– А ви бачили його?

– Ні. Хочете познайомитися з Англією? Купіть собі «форд-малючок».

– А що б ви найдужче хотіли побачити, Енді?

– Веслярські змагання Кембрідж – Оксфорд, сер.

– Скільки є частин світу?

– П’ять.

– Дуже добре. Перелічіть їх.

– Англія й усі інші.

– А які це інші?

– Більшовики й німці. І Італія.

– Де острови Гілберта?

– В Англії. Англія не зв’язуватиме собі рук на континенті. Англії потрібно десять тисяч літаків. Відвідайте узбережжя південної Англії.

– Можна подивитись на ваш язик, Енді?

– Можна, сер. «Чистіть зуби пастою «Фліт». Найекономніша, найкраща в світі, одне слово – англійський виріб. Хочете, щоб у вас гарно пахло з рота? Користуйтеся пастою «Фліт».

– Дякуємо. Досить. А тепер скажіть нам, Енді…

І так далі. Стенограма розмови з Andrias’ом Scheuchzeri складалася з шістнадцяти повних сторінок і була опублікована в журналі «The Natural Science»[78]. В кінці стенограми комісія фахівців так підсумувала результати свого досліду:

1. Andrias Scheuchzeri, саламандра, утримувана в лондонському зоопарку, вміє говорити, хоча й трохи рипучим голосом, запас слів у неї – близько чотирьохсот; вона говорить тільки про те, що чула або читала. Звичайно, ні про яке самостійне мислення у неї не може бути й мови. Язик у неї досить рухливий; голосових зв’язок ми за наявних обставин не могли дослідити детальніше.

2. Вищеназвана саламандра вміє читати, але тільки вечірні випуски газет. Цікавиться тими самими питаннями, що й пересічний англієць, і реагує на них таким самим способом, тобто у відповідності з усталеними загальнопоширеними поглядами. Її духовне життя – наскільки можна про нього говорити – складається майже цілком з уявлень і думок, розповсюджених у наш час.

3. Інтелекту її аж ніяк не слід переоцінювати, бо він ні в якому відношенні не вищий за інтелект пересічної людини.

Незважаючи на цей тверезий висновок експертів, Балакуча Саламандра стала сенсацією лондонського зоопарку. Коло басейну «Пупсика Енді» весь час тислася юрба цікавих, які прагнули поговорити з ним про все на світі, від погоди й до економічної кризи та політичного становища. Відвідувачі давали йому стільки шоколаду й цукерок, що він урешті захворів на тяжкий катар шлунка й кишок. Тоді відділ саламандр закрили, але було вже запізно: Andrias Scheuchzeri, на прізвисько Енді, загинув від наслідків своєї популярності. Отже, як видно, слава розбещує навіть саламандр.

10. Свято в Новому Страшеці

Пан Повондра, швейцар у домі Бонді, саме був у відпустці в своєму рідному місті. Другого дня мало бути храмове свято, і коли пан Повондра вранці вийшов на вулицю, ведучи за руку свого восьмирічного сина Франтіка, по всьому Новому Страшеці пахло пирогами, а на вулицях так і мелькали жінки та дівчата, що несли сирі пироги до пекаря. На майдані вже поставили свої лотки два кондитери, один торговець склом та порцеляною і одна голосиста дама, що продавала всіляку галантерею. Було там ще й велике брезентове шатро. Миршавенький чоловічок, стоячи на драбинці, саме прилаштовував над входом вивіску.

Пан Повондра зупинився подивитися, що ж це має бути.

Щуплявенький чоловічок зліз із драбинки і вдоволено задивився на щойно почеплену вивіску. І пан Повондра здивовано прочитав:

Пан Повондра згадав кремезного, опасистого чоловіка в капітанському кашкеті, якого він колись упустив до пана Бонді. «От до чого докотився, бідолаха, – з жалем подумав швейцар. – Капітан, а мусить їздити по світі з якимсь нікчемним цирком! А такий же показний, здоровий чолов’яга був! Треба його побачити», – співчутливо сказав собі пан Повондра.

Тим часом чоловічок почепив біля виходу до шатра ще одну вивіску:

Пан Повондра завагався. Дві крони і крона за хлопця – трохи забагато. Але Франтік добре вчиться, а знати чужоземних тварин потрібно для освіти. Задля освіти пан Повондра здатен був на деякі жертви, а тому підійшов до низенького щуплявого чоловічка.

– Слухайте, приятелю, – сказав він, – я б хотів побалакати з капітаном ван Тохом.

Чоловічок випнув груди в смугастій майці:

– Це я, добродію.

– Ви капітан ван Тох? – здивувався пан Повондра.

– Так, – відповів чоловічок і показав витатуюваний на руці в нього якір.

Пан Повондра розгублено покліпав очима. Невже капітан так зсох? Та ні, не може бути.

– Я знаю капітана ван Тоха особисто, – сказав він. – Я Повондра.

– А, це інша річ, – відказав чоловічок. – Але наші саламандри справді від капітана ван Тоха, добродію. Справжні австралійські ящери, з гарантією. Будь ласка, заходьте. Саме починається велика вистава, – розсипався він, піднімаючи полотнище на вході.

– Ходімо, Франтіку, – сказав Повондра-батько і ввійшов до шатра.

За невеличкий столик поквапно сіла навдивовижу дебела й опасиста жінка. «Чудна парочка!» – подивувався пан Повондра, платячи свої три крони. В шатрі не було нічого – тільки стояла бляшана ванна і чимось неприємно тхнуло.