– Пане голово, прошу слова! Саме надійшло повідомлення, що саламандри затопили частину нашої Венеціанської провінції в напрямку Портогруаро!
Настає моторошна тиша, тільки китайський делегат іще бурмоче щось.
– Верховний Саламандр давно вас попередив, – буркнув доктор Карвальйо.
Професор ван Дотт нетерпляче засовався й підняв руку.
– Пане голово, може, вернемось до суті справи? На порядку денному провінція Фунцзянь. Ми уповноважені запропонувати за неї японському урядові компенсацію золотом. Дальше питання – чим заплатять зацікавлені держави нашим клієнтам за ліквідацію Китаю.
В цей час радіоаматори слухали нічну передачу саламандр.
– Ви щойно прослухали баркаролу з «Казок Гофмана», – рипів диктор. – Алло, алло, а тепер вмикаємо Венецію.
І з репродукторів залунав глухий, грізний шум, схожий на рев повені.
10. Пан Повондра бере вину на себе
Хто сказав би, що спливло стільки води й років! Адже й наш пан Повондра вже не служить швейцаром у домі Г. X. Бонді; він тепер, як то кажуть, у спокої заживає плодів свого довгого, сповненого трудами життя у вигляді невеличкої пенсійки. Та хіба проживеш на тих кілька сотень за нинішньої воєнної дорожнечі! Ще слава богу, що коли-не-коли спіймаєш трохи рибки; отож він сидить у човні з вудкою в руці й дивиться: скільки тієї води за день спливає, і де її стільки береться! Часом попадеться на гачок плітка, часом окунець; взагалі риби тепер наче побільшало – мабуть, тому, що річки стали коротші. Окунь теж рибка непогана; правда, дрібних кісток багато, але смачний, наче якийсь мигдалевий присмак в ньому. А смажити їх матінка вміє! Пан Повондра й не відає, що матінка розпалює під його окунями здебільшого тими вирізками, що їх він колись так ретельно збирав. Правда, пан Повондра кинув те збирання, як пішов на пенсію, зате він завів собі акваріум, де разом із золотими рибками держить маленьких тритонів та саламандр. Він, було, цілі години сидів і дивився, як вони лежать нерухомо в воді або вилазять на берег, який він вимостив для них із камінців, а потім хитав головою й приказував: «І хто б таке про них подумав, матінко!» Але хіба ж витерпиш тільки дивитись та дивитись; і пан Повондра захопився риболовлею. Що вдієш, чоловікові завжди треба якоїсь забавки, поблажливо думає пані Повондрова. Все ж краще, ніж би до шинку ходив сперечатися про політику.
Так, багато, дуже багато води спливло. Бач, уже й Франтік не школяр, що вчить географію, і не молодик, що протоптує шкарпетки, ганяючи за пустими розвагами. Він також уже статечний чоловік, той Франтік; служить на пошті, тож усе-таки недарма вивчав так старанно географію. «Вже й розумнішає потроху, – думає собі пан Повондра, спускаючись човником під Легіонерський міст. – Сьогодні він сюди прийде: неділя, у нього вихідний. Візьму його в човен, попливемо вище, до коси Стрілецького острова; там краще клює. Франтік мені розкаже, що там пишуть у газетах. А тоді підемо додому, на Вишеград, і невістка приведе до нас обох діточок…» Пан Повондра на хвилинку поринув у спокійне щастя дідуся. За рік Марженка піде до школи, радів він; а малий Франтік, онучок, важить уже тридцять кілограмів… Пана Повондру охопило сильне й глибоке почуття, що все гаразд, усе в якнайліпшому порядку.
А он уже й син стоїть на березі й махає рукою. Пан Повондра веслує туди.
– Зібрався-таки, – докірливо каже він. – Гляди не впади у воду!
– Клює? – питає син.
– Не дуже, – буркає батько. – Попливемо вище?
Неділя, гарна пообідня година; ще рано, ще не сунуть додому з футболу та всяких таких дурниць різні бевзі та нероби. Прага безлюдна й тиха; поодинокі перехожі на набережних і на мосту нікуди не квапляться, ступають статечно, з гідністю. Це поважні, розумні люди, вони не збиваються в купки на березі й не глузують із влтавських рибалок.
Повондру-батька знов охоплює приємне й глибоке почуття порядку.
– Ну, що ж там, у газетах, нового? – питає він по-батьківському суворо.
– Нічогісінько, тату, – відповідає син. – Ось тільки пишуть, ніби саламандри вже підкопались аж під Дрезден.
– То вже й німцям капець? – констатує старий. – Знаєш, Франтіку, ті німці страх який чудний народ. Культурний, але чудний. Я знав одного німця, він шофером на фабриці служив, то вже такий грубіян був! Але машину держав у порядку, що правда, то правда… Виходить, уже й Німеччина зникла з карти світу… – міркував пан Повондра. – А як козирилася колись! Страхіття! Все армія, все солдати… Та де там! Саламандрам і німець не дасть ради. Я, бач, тих саламандр знаю. Пам’ятаєш, як я водив тебе на них подивитися, ще як ти отакенький був?
– Он клює, тату, – перебив син.
– Та то верховодка, – буркнув старий і ворухнув вудлищем. «То виходить, уже й Німеччина, – подумаз він. – Ну що ж, тепер нас нічим не здивуєш. А скільки раніш було галасу, коли саламандри потоплять яку країну! Хай там навіть якась Месопотамія чи Китай, однаково всі газети були того повні. А тепер уже цим там не переймаються, – міркував меланхолійно пан Повондра, мляво позираючи на свою вудку. – Звикають люди до всього, що вдієш. До нас іще не дійшло, то й дарма… Аби лиш не оця дорожнеча. Приміром, скільки нині деруть за каву… Звісно, Бразілія теж зникла вже під водою… Все ж таки це позначається на торгівлі, коли потоне такий шмат землі!»
Поплавець пана Повондри погойдується на легеньких хвильках. «Скільки ж ті саламандри вже затопили! – згадує старий. – І Єгипет, і Китай, і Індію… Як подумаєш, що Чорне море тепер сягає аж Полярного кола… Такої води, страх! Ніде правди діти, добре вони пообгризали наші материки… Ще хоч не дуже швидко воно в них посувається…»
– Кажеш, саламандри уже в Дрездені? – промовив старий.
– За шістнадцять кілометрів од Дрездена. Це вже трохи не вся Саксонія під водою.
– Бував я там колись із паном Бонді, – згадав Повондра-батько. – Багатюща земля була, Франтіку, але щоб їли там дуже смачно, то не скажу. А взагалі, славні там люди, не те що пруссаки. Куди там і рівняти.
– Таж і Пруссії вже катма.
– І невелике диво, – процідив старий. – Я пруссаків не люблю. Зате французам тепер добре, коли німців не стало. Передихнуть тепер французи.
– Не дуже, тату, – заперечив Франтік. – Недавно було в газетах, що й Франції вже добра третина під водою.
– Еге, – зітхнув старий. – У нас, у пана Бонді цебто, був один француз, камердинер, Жаном звали. До жіноцтва був ласий – страм, та й годі. А воно ж до добра не доводить – така легковажність.
– Але за десять кілометрів від Парижа тих саламандр нібито розбили, – повідомив Франтік. – Наробили підкопів і висадили їх у повітря. Два корпуси саламандр там нібито загинуло!
– Атож, вояка з француза добрий, – підтвердив тоном знавця пан Повондра. – Той Жан наш теж був такий, що не підступай. Не знаю, звідки воно в нього й бралось. Напахчений, наче з перукарні, але як устряне в бійку, то вже бився так бився. Але два корпуси саламандр – то небагато. Як подивлюся, – замислився старий, – то з людьми люди краще вміли воювати. І швидше все було. Бо з цими саламандрами вже дванадцять років тягнеться, а все нічого, тільки підготовляють вигідніші позиції. Ех, як я був молодий, хіба такі бували бої! Тоді, було, зійдуться – з одного боку три мільйони солдатів і з другого три мільйони, – старий розвів руками так рвучко, що аж човен гойднувся, – та як ударять одні на одних! А це хіба справжня війна… – розсердився Повондра-батько. – Самі бетонні дамби, а щоб багнетна атака – де там!
– Та як же людям із саламандрами так битися! – став на захист новітніх методів війни молодий Повондра. – Як же ви підете в багнетну атаку під воду?
– Отож-бо, – зневажливо буркнув пан Повондра. – Не можуть вони з ними битися по-справжньому. А пусти людей на людей, то й рота роззявиш, як побачиш, що вони вміють. Що там ви знаєте про війну!
-. Хоч би вона сюди не дійшла… – сказав Франтік трохи несподівано. – Знаєте, коли маєш дітей…
– Як це сюди? – вигукнув старий наче аж роздратовано. – Цебто сюди, до Праги?
– Та взагалі до нас, у Чехію, – засмучено пояснив Повондра-молодший. – Бо якщо саламандри вже під Дрезденом…
– Дурний! – докірливо сказав Повондра-батько. – Як вони сюди доберуться? Через наші гори?
– А по Лабі… Й далі понад Влтавою. Повондра-батько зневажливо пирхнув.
– Таке скажеш – по Лабі! Це хіба до Подмокл, а далі як? Там, хлопче, скеля на скелі. Я там бував. Ні, сюди саламандри не доберуться, нам боятися нічого. І швейцарцям теж. Бач як воно вигідно, що в нас нема морських берегів, скажи? Нині нещасний той, у кого є море.
– Таж воно тепер уже до Дрездена дійшло…
– Там німці, – рішуче перебив старий. – То їхнє діло. Але до нас саламандри не доберуться, хіба не ясно? Адже їм перш довелось би розламати оті скелі, а хіба тобі втямки, скільки тут роботи!
– Що там робота! – похмуро відказав Повондра-син. – Роботи вони не бояться. Ви ж знаєте, що в Гватемалі вони ціле нагір’я затопили.
– Це інша річ, – відказав старий категорично. – Не плети дурниць, Франтіку! То було в Гватемалі, а не в нас. У нас зовсім не ті умови.
Повондра-молодший зітхнув:
– Вам видніше, тату. Але як подумаю, що ці потвори вже затопили п’яту частину всіх суходолів…
– Коло моря, дурню, тільки коло моря. Ти не тямиш політики. Адже ті держави, що коло моря, воюють із ними, а ми – ні. Ми нейтральна держава, і того вони не можуть на нас напасти. Отак воно. І не балакай безперестану, а то я нічого не спіймаю.
Над водою стояла тиша. Дерева на Стрілецькому острові вже відкидали довгі прозорі тіні на поверхню води. На мосту дзеленчав трамвай, по набережній гуляли няньки з колясочками та по-недільному статечні люди.
– Тату, – раптом шепнув Повондра-син якось по-дитячому.
– Що таке?
– То не сом?
– Де?
Якраз навпроти Національного театру з води вистромилась велика чорна голова й помалу рухалася проти течії.
– То сом? – знову спитав Повондра-молодший. Батько пустив з руки вудку.
– Ото? – скрикнув він, показуючи тремтячим пальцем. – Ото?
Чорна голова зникла під водою.
– То не сом, Франтіку, – сказав старий Повондра якимсь чужим голосом. – Ходімо додому. Це кінець.
– Який кінець?
– То саламандра. Вони, значить, уже тут. Ходімо додому, – повторив він, неслухняними руками складаючи вудлище. – Це вже кінець!
– Ви весь дрижите, – злякався Франтік. – Що з вами?
– Ходім додому, – збуджено бурмотів старий, і підборіддя його жалісно трусилося. – Мені холодно. Мені холодно. Ще цього нам бракувало. Це кінець, розумієш? То вони вже тут. Господи, як холодно! Я хочу додому.
Повондра-син стривожено подивився на нього й схопився за весла.
– Я проведу вас, тату, – сказав він теж ніби не своїм голосом і сильними ударами весел погнав човен до острова. – Облиште, я сам прив’яжу.
– Чого це раптом так холодно стало? – дивувався старий, цокаючи зубами.
– Я триматиму вас, тату. Ходімо, – заспокоював його син, узявши під руку. – Ви, мабуть, застудилися на воді. То якась деревина пливла.
Старий тремтів, наче осиковий лист.
– Знаю я, яка деревина. Ти мені будеш розказувати. Кому, як не мені, знати, що таке саламандри. Пусти!
Повондра-молодший зробив те, чого не робив ще ні разу в житті: підкликав таксі.
– На Вишеград, – сказав він і підштовхнув батька в машину. – Я вас відвезу, тату. Воно й пізно вже.
– Ще б пак не пізно, – цокотів зубами Повондра-батько. – Таки пізно. Це вже кінець, Франтіку. То не деревина була. То вони.
Вдома синові довелося трохи не на руках знести старого сходами нагору.
– Постеліть, мамо, – квапливо зашепотів він на дверях. – Треба тата покласти, він чогось занедужав.
І ось Повондра-батько лежить у постелі; його ніс якось дивно зморщується, а губи белькочуть щось нерозбірливе. Який же він старий на вигляд, який старий! Ось наче трохи заспокоївся…
– Вам полегшало, тату?
В ногах у ліжка шморгає носом і плаче в фартух стара пані Повондрова; невістка розпалює грубку, а діти – Франтік і Марженка – втуплюють великі злякані очі в дідуся, ніби не впізнають його.
– Може, лікаря покликати, тату?
Старий Повондра дивиться на дітей і щось шепоче. Раптом з очей у нього бризкають сльози.
– Вам подати щось, тату?
– Це я, це я, – шепоче старий. – Щоб ти знав, це я в усьому винен. Якби я тоді не пустив того капітана до пана Бонді, то нічого цього б не сталося…
– Так нічого ж не сталося, тату, – заспокійливо сказав Повондра-син.
– Що ти тямиш, – прохрипів старий. – Це ж кінець, розумієш? Кінець світу. Тепер море прийде й сюди, коли вже саламандри тут… І це я наробив: не слід було пускати того капітана… Нехай же люди колись дізнаються, хто в усьому цьому винен.
– Дурниці, – відрубав син. – І не думайте про це, тату. Цз всі люди зробили. Уряди зробили, капітал… Усі хотіли мати тих саламандр якнайбільше, Всі хотіли на них нажитись. Ми Також посилали їм зброю і всяку всячину… Ми всі винні.
Старий Повондра неспокійно заворушився:
– Колись усюди було море – і знов буде. Це кінець світу. Мені якось один пан сказав, що й тут, де Прага, було колись морське дно… Я гадаю, що це й тоді саламандри зробили. Отож не слід було мені тоді про того капітана доповідати. Мені наче й підказувало щось: «Не треба!» – але я подумав, може, він, капітан той, якусь там крону в руку тицьне… А він, бач, і не тицьнув. І так я казна за що занапастив цілий світ… – старий ніби ковтнув сльози. – Я знаю, я добре знаю, що тепер нам кінець. Я знаю, це все я наробив, я…
– Дідусю, може, вам чаю? – співчутливо запитала невістка.
– Я б тільки хотів… – шепнув старий, – я б тільки хотів, щоб оці дітки мені простили…
11. Автор розмовляє сам із собою
«І ти все це так і залишиш?» – озвався на цьому місці авторів внутрішній голос.
«Цебто що?» – трохи невпевнено спитав письменник.
«Ти попустиш, щоб пан Повондра отак помер?»
«Та вже ж, – оборонявся автор, – мені самому прикро, але… Кінець кінцем пан Повондра своє прожив; йому, треба сказати, вже далеко за сімдесят…»
«І ти залишиш його отак страждати? Навіть не скажеш йому: дідусю, не так воно ще страшно, світ не загине від саламандр, людство врятується, тільки зачекайте трохи, й ви до цього доживете… Невже-таки ти не можеш нічого зробити для нього?»
«Ну, пошлю до нього лікаря, – запропонував автор. – У старого, мабуть, нервова гарячка; в таких літах вона, звісно, може скінчитись запаленням легенів, але, сподіваймося, він і з цього якось вичухається й ще буде гойдати Марженку на колінах та розпитувати, чого її вчили у школі. Нехай він іще заживе старечих утіх, невинних старечих утіх!»
«Гарні мені втіхи! – глузливо підхопив внутрішній голос. – Тулити до себе ту дитину старими руками й потерпати, що і їй колись доведеться втікати від ревучих вод, які неухильно затоплюють світ; супити в страху кошлаті брови й шепотіти: «Це я зробив, Марженко, це я…» Слухай-но, ти справді хочеш віддати на згубу все людство?»
Автор спохмурнів:
«Не питай мене, чого я хочу. Ти думаєш, що це з моєї волі розсипаються на дрізки людські континенти? Думаєш, це я хотів такого кінця? Це ж логіка подій; хіба я можу втручатися в неї? Я робив, що міг; я вчасно остерігав людей; отой Ікс – то ж був почасти я. Це ж я проповідував: не давайте саламандрам зброї і вибухових речовин, припиніть це огидне гендлярство з саламандрами тощо… Та й бачиш, що з того вийшло. Всі знаходили тисячі абсолютно слушних економічних і політичних доказів, доводячи, чому цього не можна зробити. Я не політик і не економіст, тож як я міг їх переконати? Що вдієш; світ, мабуть, загине, його затоплять. Але принаймні це станеться з загальновизнаних політичних та економічних причин, за допомогою науки, техніки й громадської думки, з використанням усієї винахідливості людського розуму. Ніякої всесвітньої катастрофи – самі лише державні, економічні, суверенітетні міркування… Що можна вдіяти проти цього?»