На канапі, високо підібгавши ноги, сидить Тоні, на колінах у нього велика книжка, він поклав на неї аркуш паперу й щось пише. Тоді пошепки перечитує написане, помахуючи в такт рукою; хитає головою, щось закреслює й знов тихо скандує.
Входить Петр, насвистуючи пісеньку.
Петр. А, Тоні. Що поробляємо? (Підходить ніби знічев’я до столу й крутить глобус, усе насвистуючи).
Тоні. Що?
Петр. Вірші пишеш?
Тоні. Які там вірші! (Ховає аркуш у книжку). І нащо воно тобі?
Петр. Нінащо. (Застромивши руки в кишені, дивиться на Тоні й насвистує). Ану покажи!
Тоні (Вдає, ніби читає книжку). Ет! Ще нічого нема.
Петр. Гм!.. (Смикає Тоні за чуба). Ну, не хочеш – не треба. (Неквапно вертається до столу й напихає люльку тютюном з однієї скриньки). Більше тобі нічого робити, еге? (Висовує шухляду).
Тоні. А ти сам що робиш?
Петр. Байдикую, Тоні. (Дістає з шухляди стару книжку й гортає її). Просто-таки гарячково байдикую. Бо мій час іще не настав. (Іде до столика з шахівницею). Ось цю задачку тато, бачу, почав був розв’язувати, та й… не встиг до кінця довести. Треба колись спробувати мені. (Розставляє на шахівниці жменю чорних та білих фігур і, тихо насвистуючи, звіряє їх розміщення з книжкою).
Тоні (нерішуче). Петре, ти не знаєш…
Петр (неуважливо). Що?
Тоні. Про нашого Їрку.
Петр. А що я маю знати?
Тоні. Чи він не ставить сьогодні… якогось рекорду?
Петр. Чого це тобі подумалось?
Тоні. А він учора ввечері сам сказав: «Тоні, побажай мені завтра удачі. Годині о третій. Хочу одне діло спробувати».
Петр. Годині о третій? (Дивиться на годинник). Так це вже ось-ось. А нам не сказав нічого. (Насвистуючи, розставляв фігури далі). Мабуть, не хотів, щоб мама знала… Вона завжди так потерпає, коли Їрка літає… При ній нічого не кажи, чуєш? (Дивиться в книжку, тоді на шахівницю). Де п’ять. Де п’ять… Тато записав тут перший хід де п’ять, але мені чогось здається… Я часом думаю; як, певне, тато нудився в тих колоніях! Тому він і розв’язував там шахові задачі.
Тоні. А ти? Теж нудишся?
Петр. Страшенно. Так безглуздо люди ще ніколи не жили, в жодному сторіччі. (Обертається). Ну, годі мулятись, Тоні! Покажи, що ти там за вірші написав.
Тоні. Ой, не треба! Вони ще не готові.
Петр (підходить до нього). Давай, давай!
Тоні (виймав з книжки списаний аркуш). Так не вийшло ж нічого! Ти сміятимешся!
Петр (бере аркуш у нього з руки). Та я тільки подивлюся, чи нема граматичних помилок. (Мовчки, уважно перечитує вірші).
Входить Корнель з рушницею в руці.
Корнель. А, ви обидва тут? (Клацає курком). Довелось її, бісову душу, геть розібрати, але тепер – як цяцечка. (Ставить рушницю в стояк). Варт би її випробувати, га, Петре?.. Ну, що поробляємо, хлопці? (Бере зі стояка іншу рушницю й перевіряв замок).
Тоні (тривожно дивлячись на Петра). Нічого…
Петр. Тут в одному рядку два склади зайві, Тоні.
Тоні. В котрому? Ану покажи!
Петр. А ось у цьому: «І от приходиш ти, прекрасна незнайомко…»
Корнель (дмухає в замок рушниці). Що, вірші? Тоні знов не може риму піймати? (Кладе рушницю на стіл і виймає з шухляди мастило й клоччя).
Петр. І хто ж вона, ця прекрасна незнайомка?
Тоні (схоплюється й хоче вирвати в нього з рук аркуш). Віддай! Я знаю, що напартачив. Віддай, я спалю його!
Петр. Ні, я серйозно питаю. Не дурій, Тоні. Між іншим, щоб ти знав, вірші не такі-то й погані.
Тоні. Справді?
Петр (мовчки перечитує). Ще б пак. Вельми непогано звучить, новий Аріоне.
Тоні. Ну, то можеш сам здогадатися, хто вона… та незнайомка.
Петр. Ти маєш на увазі… смерть, правда, Тоні? (Віддає йому аркуш).
Тоні. Нащо ж питати, коли сам зрозумів?
Петр. Та я тільки дивуюся, чого тебе так надить смерть. Такого хлопчиська!
Корнель (чистить на письмовому столі рушницю). Саме через те, що він хлопчисько. У нього світова скорбота. «Прекрасна незнайомка»… І придумає ж! А я не розумію – що може бути прекрасного в смерті? Хіба що…
Петр. Хіба що це буде смерть за щось велике, еге?
Корнель. Атож. Золоті слова, Петрику. Наприклад, за оту вашу чорну ганчірку на тичці, правда? Смерть на барикадах – на менше наш Петр не згоден. Трах-бах!
Тоні (ледь не плачучи). Годі вам! Зараз знов посваритеся!
Петр (сідає за шахівницю). Та ні, маленький мій. Я й не подумаю. Хто там схоче слухати, що верзе оця старезна, злостива, ретроградна скам’янілість! Що вдієш – він же народився на цілих півгодини раніш за мене. Отже, ми належимо до різних поколінь, хлопчику. А коліс історії зупинити не можна, і вже на арену виступає нове покоління, на півгодини молодше… (Робить хід на шахівниці). Де п’ять… Де п’ять… Навряд чи вийде так, як думав тато. (Ставить фігуру назад).
Корнель. А мені покажеш вірші, Тоні?
Тоні. Та їх треба ще пошліфувати.
Корнель (витирає клоччям пальці). Е, ні, лиши все як є. Це завжди так: чим більше переробляєш, тим гірше виходить.
Тоні (простягає йому аркуш). Тільки не смійся, Корнелю.
Петр (над шахівницею). Хіба Корнель коли з чого сміється! Він тільки подивиться суворим оком, чи нема там у тебе якоїсь підривної тенденції –вільного вірша абощо.
Тоні. Так це ж не вільний вірш!
Петр. Твоє щастя. А то Корнель оголосив би тебе зрадником нації й більшовиком. Ні, Тоні, не берись руйнувати підвалини. Полиш це мені. Вистачить із нашої родини одного руйнівника… А що як піти оцим слоном? (Хитає головою). Ні, так я оголю свої груди, і білі вдарять мене просто в серце. Стривай… «І от приходиш ти, прекрасна незнайомко…»
Тоні. Не заважай, хай Корнель прочитає!
Петр. Пробач, я просто думаю вголос. Це винен ораторський талант.
Корнель (кладе аркуш). Страхіття!
Тоні. Що, дуже погано?
Корнель. Жахливо! Петре, з цього хлопчини вийде поет! У такій шановній офіцерській родині… Слухай-но, а може, всипати йому?..
Тоні (безмежно щасливий). Справді тобі сподобалося?
Корнель (по-дружньому куйовдить йому чуба). Ну, вчитися ще треба чимало, Тоні. І зі смертю не заводься, чуєш? Це діло не для тебе, матусин мазунчику! Хіба не можна писати вірші про життя?
Тоні. То ти гадаєш, що мені варто писати?
Корнель (знову заходжується чистити рушницю). Та що вдієш: у нашій родині кожне в інший бік тягне. Такі вже ми вдалися, чи закляв нас хто.
Петр. А ти знаєш, що сьогодні наш Їрка хоче побити рекорд?
Корнель (кидає чистити рушницю). Хто тобі сказав?
Петр. Тоні. Їрка нібито просив його, щоб побажав йому удачі. О третій годині.
Тоні. Боже, а я й забув! Уже третя!
Корнель (виглядає у вікно). Погода гарна; як трохи пощастить…
Тоні. А який рекорд він хоче побити?
Петр. Висоти.
Корнель. З вантажем. (Знову схиляється над рушницею.)
Тоні. Яке це розкішне почуття, мабуть… Летіти так високо… Кружляти там, де сама лише блакить, і співати: «Ще вище! Ще вище!»
Петр. От тільки руки там дуже мерзнуть.
Корнель. Закладаюся, що Їрка колись таки поб’є цей рекорд. Він же в тата вдався.
Тоні. Чим?
Петр (замислений над шахами). Одчайдушністю.
Корнель (над рушницею). Вірністю обов’язку, Петре.
Тоні. Ви хоч знали тата, а я… Слухайте, а Ондра теж має татову вдачу?
Корнель. Атож. Тому й поїхав туди, на південь.
Тоні. А ти?
Корнель. Я намагаюсь бути таким. З усієї сили.
Тоні. А Петр?
Корнель. Петр з усієї сили намагається бути не таким.
Петр. Я? Я, братику, з усієї сили намагаюсь розв’язати до кінця його шахову задачу.
Корнель. Хіба що. А в усьому іншому… От би подивувався бідний тато. Сам офіцер, майор кавалерії – а син, бачте, хоче світ перевернути. Чим не родинна драма?.. І від чого це татові рушниці так іржавіють?
Петр, Не вір йому, Тоні. Тато завжди був серед тих, хто йшов уперед. І я маю від нього цю рису. (Переставляє фігуру на шахівниці). Отже, чорний пішак посувається на еф чотири. Білі захищаються.
Корнель. Білі захищаються? Ану покажи. (Підходить до шахівниці).
Петр. Чорні йдуть в атаку. Білі відступають.
Корнель (над шахівницею). Стривай, Петре, так не годиться. Тато пішов би оцим конем на де п’ять.
Петр, Можливо. Але тепер не ті часи. Тато був кавалерист, а моє серце на боці піхоти. Пішаки завжди йдуть тільки вперед. Пішак може загинути, але не може відступити. Пішаки всіх країн, єднайтеся!
Корнель. Але якби кінь пішов на де п’ять…
Петр. Не лізь у мою задачу!
Корнель. Це татова задача. Дивись, білі починають ходом коня на де п’ять і дають мат у три ходи.
Петр, Ну, а я цього не хочу, братику. Я хочу розгромити білих. Тому чорний пішак іде на барикаду й проганяє білого коня.
Корнель. От чорт, а й справді, є така можливість. Певно, автор задачі прогавив.
Петр. От бач. Задача має два розв’язання, пане офіцере.
Корнель. Перше – татове.
Петр. А друге – революційне. Вперед, гноблені пішаки! Біла тура під загрозою. До бою готуйсь!
Корнель. Слухай, Петрику, забери того пішака назад. Бо всю гру зіпсуєш.
Петр. Чию гру?
Корнель. Татову, Тато пішов би на де п’ять.
Петр. Тато був солдат, голубе. Він би сказав: «Молодці чорні, не здаються!» І кинувся б у бій за білих…
Корнель. Чуєш, забери пішака назад!
Петр. А навіщо?
Корнель. Я хочу побачити, як розв’язав би задачу тато.
Петр. Тепер уже грається інша партія. Не татова. Наша. Марно б’єш копитом, білий коню; ніщо вже не зупинить чорного пішака на його переможному шляху! За чотири ходи він стане всемогутнім ферзем… Правда, ми це називаємо інакше.
Корнель. А як?
Петр (несподівано споважнівши). Новою владою, братику. Владою чорних. І ми її дочекаємось!
Корнель. Ой ні, Петре. Лишається ще один хід.
Петр. Який?
Корнель. А оцей! (Валяє рукою фігури на шахівниці).
Петр. Ага! Це називається шляхом насильства. (Устає). Теж добре. Тоді й ми діятимемо по-іншому.
Тоні (що доти читав на канапі, тепер підводить голову й кричить майже істерично). Годі вам з тією політикою! Терпіти несила!
Корнель. Та ж це тільки гра! Чого ти так! Ми лише хочемо пофехтувати, правда, Петре?
Тоні. Яка там гра! Я знаю, про що ви.
Петр. Слушно, Тоні. Це страшенно серйозне діло. Сутичка старого світу з новим. Але не бійся, я простромлю Корнеля, як жука шпилькою. Геть тиранів! (Надіває на голову дикунський шолом). Хай згине мерзенний старий світ! Ну-бо швидше, Корнелю!
Корнель (надягав кавалерійську каску). Зараз. (Знімає зі стіни дві рапіри), Вибирайте, будь ласка, шановний супротивнику.
Петр (згинає одну рапіру). Добра. Але рівності у зброї тепер не додержують. Це страшенно старомодно.
Обидва стають у позицію.
Ну, Тоні, командуй.
Тоні (ховає обличчя в книжку й затуляє вуха). Не хочу!
Корнель. Увага… Раз, два… три!
Петр із Корнелем, сміючись, фехтують.
Петр. Ла-ла!
Корнель. Ала!
Петр. «Ми всіх катів зітрем на порох!» Ла-ла!
Корнель. Ла-ла!
Петр. Перша рана.
Корнель. У плече. Легенька. Бій триває із перемінним успіхом.
Петр. «Позбудеться ярма тяжкого…»
Корнель. Ще зачекайте. Влучив!
Петр. Тільки дряпнув. Ла-ла! Вперед, чорний пішак!
Корнель. Хе! Стоїмо непохитно, як скеля, добродію! На! На!
Петр. «Час розплати настав…» Удар!
Корнель. Де там! Ось на тобі! (Спиняється). Стривай, Петрику, не боляче?
Петр. Пусте! En garde![148]
З гуркотом падають столик і дзиглики.
Петр. Ла!
Корнель. Ала!
Петр. Стій! Це в сонну артерію, Корпелю. Ти мертвий.
Корнель. Поранений, але б’юся далі. До останнього віддиху. Ала!
Тоні (кричить). Годі вам!
Петр. Зараз кінчаємо, Тоні. Пішак атакує. Ха! Ха! Старий світ хитається…
Корнель. Finito![149] Цей раз я тебе прямо в серце влучив, Петре. (Опускає рапіру).
Петр (салютує рапірою). Дякую. Я мертвий.
Корнель (теж салютує). Дуже шкодую.
Петр. Але на зміну мені прийдуть тисячі чорних пішаків… Ура, товариші!
Входить Мати й стає на порозі.
Мати. Хлопці, хлопці, що це ви знов робите!
Петр. Ой, матуся! (Квапливо вішає рапіру на стіну). Корнель щойно вбив мене, мамо. Ударом у серце.(Скидає шолом).
Корнель (вішає рапіру). А Петр мені простромив шию, матусю. Тож майстерний удар був. (Скидає каску).
Мати. Ви, близнята, як не поб’єтесь, то вам і світ не милий! Дивіться, шибеники, чого ви тут знов наробили! І не де-небудь, а в татовому кабінеті!
Петр. Та ми зараз приберемо, мамо, ти не клопочися. Ну-бо, Корнелю!
Обидва нашвидкуруч наводять лад, піднімають поперекидані столик і дзиглики.
Мати. Покиньте, знаю я ваше чоловіче прибирання. Чим більш наводите лад, тим його менше.
Корнель (навкарачки, поправляє килим). Зараз усе буде гаразд, мамо. Пусти килим, Петре!
Петр (теж навкарачки, відштовхує його). Ні, ти пусти!
Несподівано хапають один одного в оберемок й починають качатись по підлозі, борюкаючись.
Зараз покладу тебе на лопатки.
Корнель (засапано). Спробуй!
Петр. Стривай, стривай!
Качаються по всьому кабінету.
Мати. Ну, годі вже! Ви тут колись таки порозбиваєте все! І не сором – таким здоровилам! Що про вас Тоні подумає?
Петр (відпускає Корнеля). Іди сюди, Тоні, я й тебе навчу!
Тоні. Я не хочу!
Мати. Тоні не чіпайте. І гайда мені звідси! Тоні, за що вони знову зчепилися?
Тоні. Петр не хотів іти на де п’ять.
Корнель (збирає на підлозі шахові фігури). Розумієш, мамо, то був татів хід. Я тільки захищав родинну традицію.
Петр. Не вір, мамо. Задача має два розв’язання.
Корнель (розставляє фігури на шахівниці). То чом не розіграти її так, як тато хотів?