Тоні (підводиться). Корнелю…
Корнель. Ну?
Тоні. А що буде з Петром?
Корнель (знизує плечима). Нема ради, треба чекати. Наші його заарештували, і поки що… він за гратами.
Тоні. Як злочинець?
Корнель. Як заручник. Не бійся, нічого там із ним не станеться. Але якщо та чорна зграя знову почне стріляти на вулицях, тоді… хтозна.
Тоні. Тоді ви… розстріляєте Петра?
Корнель. Я – ні, Тоніку. Але, сам розумієш, боротьба – це боротьба. Не треба було Петрові встрявати в неї. Можеш повірити, мені було б страшенно шкода, якби… якби з ним щось сталося. Але це вже від нас не залежить… Хай той набрід складе зброю, і тоді наші відпустять Петра… з усіма заручниками. От воно як.
Тоні (з жахом в очах). Уяви собі, Корнелю… уяви собі, що у Петра на серці! Як він дивиться на двері й чекає, з ранку до вечора чекає… коли вони відчиняться… «Виходьте». – «Куди?» – «Швидше, там побачите!»
Корнель. Стривай. (Прислухається). Тихо. На щастя, ніхто но стріляє. Бо якби хтось десь вистрелив, тоді кепське діло, Тоні. Тоді наші вже не даватимуть пощади… Але я гадаю, що та голота вже поховалася. Адже то кодло боягузів. Хай тепер Петр побачить, із ким злигався! Постав проти них кулемет –і вони розбіжаться, як-зайці… Чуєш? Тихо. Мабуть, переговори. Хоч я, правда, й не розумію, як можна вести переговори з такою бандою.
Тоні. Корнелю, а руки тоді зв’язують?
Корнель. Коли?..
Тоні. Ну, як ведуть на страту.
Корнель. Аякже. Звичайно, зв’язують. А чому ти про це питаєш?
Тоні (зціплює руки за спиною, ніби вони у нього вв’язані). Знаєш, я так виразно уявляю… що почуває людина, коли стоїть так… навпроти солдатів з рушницями. Все – як вона дивиться… кудись понад їхніми головами… а волосся їй ворушить неначе холодний вітер. Ще ні… ще мить… «Цілься!..» Боже!
Корнель. Облиш!
Тоні (гнівно кричить). Собаки! Криваві собаки!
Корнель. Тоні!
Тоні. Вогонь! (Хитається й падає на коліна).
Корнель (хапає його за плече й торсає). Ну, годі вже! Тоні, у тебе хвороблива уява!
Тоні (заплющує очі й підводиться). Корнелю, як можуть люди так палко ненавидіти одні одних!
Корнель. Ти цього не зрозумієш. Ти ще не навчився палко вірити.
Тоні. В що?
Корнель. У свою правду. Людина ніколи не зробить заради себе того, що робить заради свого, прапора. Не можна бути таким вразливим, Тоні, Наша матуся тільки, псує тебе.
Тоні. Чим?
Корнель. Своїм вихованням. Так із тебе ніколи не вийде чоловіка, здатного за щось боротися. Мир, любов, співчуття – я знаю, це все дуже гарне, але… не час тепер для цього. Тепер діються занадто серйозні… й великі речі. Наша матуся цього не розуміє. Ми повинні бути готові… до всього. Якби з Петром щось сталося… Тоні, хай мама не знає про це. Кажімо їй, що він за гратами, чуєш? Та, може, й справді вже все минулося. Може, та чорна голота вже поздавалась, бо чого ж така… дивна тиша. Не виходь з дому, Тоні.
Тоні. А ти?
Корнель (знизує плечима). Мені слід би бути там, 8 нашими. Боже, аби лиш не прогавити, коли там щось завариться! Яке ідіотство, що я мушу сидіти дома, коло матусі! Та що вдієш – коли тут щось. сколотиться… У матусі таке слабе серце… А той набрід – хіба вгадаєш… Кинуться грабувати… Треба ж комусь обороняти вас. (Стоячи спиною до Тоні, виймав з шухляди револьвер і заряджав його; потім кладе назад). Я знаю, де моє місце. Але від матусі краще приховати, що справи такі поважні, Тоні. Тож я… зостануся вдома. Заради матусі… і заради тебе.
Входить Мати.
Мати. Корнелю, де Петр? Чому він ще не вернувся? Вранці ти казав, що це, певне, якесь непорозуміння… що його до вечора відпустять… Чуєш, Корнелю?
Корнель. Чую, матусю, але… не так воно швидко робиться. Бач, вони заарештували сотні людей, і поки все з’ясують… Це може тривати… навіть із тиждень.
Мати. Цілий тиждень? Корнелю, невже нашого Петра стільки мучитимуть? Ні, ні. Я цього так не полишу. Я сама піду туди й скажу їм…
Корнель. Не можна, мамо. Тебе туди й не пустять.
Мати, Як це так – матері не пустять? Я понесу Петрові свіжу білизну й щось попоїсти. Хто може заборонити матері? Мати має право.
Корнель. Доведеться почекати, мамо. Зваж сама: вулиці перекриті військом…у центр нікого не пускають.
Мати. А матір пустять! Я їм скажу, що несу щось синові… Я мушу побачити Петра, Корнелю. Мушу знати Що з ним. Адже він не злочинець, щоб його держати за гратами. Я їм усе в вічі скажу, ти не думай. Я їм скажу, Що вони не мають права держати під замком мого сина!
Корнель. Шкода, матусю. Вони мають таке право.
Мати. Хіба Петр злочинець? Хіба він щось кому заподіяв?
Корнель. Та ні, мамо… не злочинець. Цього ніхто не каже.
Мати. От бач! То яке ж вони мають право пі за що пі про що держати його у в’язниці?
Корнель. Матусю, ти, видно, не дуже розумієш…
Мати. Авжеж… Іди, Тоні, йди, я з Корнелем поговорю. Нащо тобі слухати, яка дурна в тебе мати.
Тоні неохоче, повільно виходить.
Я намагалася все зрозуміти, Корнелю. Але мені несила. Як може хтось заарештувати мого сина, коли він нікому нічого лихого не зробив? Це мені справді важко зрозуміти.
Корнель. Пробач, мамо. Ти ніяк не хочеш збагнути, що у нас тепер… громадянська війна.
Мати. Ну то й що? Хіба вона така необхідна?
Корнель. Необхідна, мамо. Бо люди розділились на два табори, а влада може належати тільки одному. Отож і треба вирішити в бою, кому вона належатиме.
Мати. І через це стріляють одні в одних?
Корнель. Атож. Інакше не виходить.
Мати. Скажи, ради бога, ну чого людям так страшенно кортить тієї влади? Невже у них нема своїх родин? Хай кожен дбає про свою родину!
Корнель. Родина – це ще не все.
Мати. Все, Корнелю. Для мене – все. І не кажи мені, що Петр хотів влади над кимось. Я ж його знаю; він би й мухи не зайняв… Нехай уже ти, Корнелю, але Петр – ні. Не така у нього вдача, щоб комусь наказувати.
Корнель. Хай навіть так, матусю; але його партія хоче наказувати всі.м, хоче все перевернути по-своєму… Це було б нещастя для всієї нації, розумієш? Адже це зграя злочинців і зрадників, матусю. Вони б раді все розламати й розікрасти…
Мати. Неправда, Корнелю. Не кажи так. Хіба я не знаю Петра? Петр би за такими людьми не пішов. Ти б теж не пішов за злочинцями й зрадниками, Корнелю.
Корнель. На жаль, Петр так сліпо довіряв людям…
Мати. Він же молодий! А ти ніколи не був такий молодий і товариський, Корнелю. Ти не був такий легкий на приятельство, Корнелю, – ти скоріш трохи гордій… Але й Петр до поганих людей пе пристав би.
Корнель. То виходить, я пристав до поганих, матусю? Бо ж правда або на їхньому боці, або… на нашому. Отже, котрийсь із нас таки став на поганий шлях.
Мати. Тільки не ти, Корнелю. У твоїй натурі с благородство й гідність, Ти теж не зміг би робити щось брудне… й нечесне.
Корнель. От бач. І коли я честю заприсягнуся, що наш Петр пристав таки до… негарних людей і що всю ту зграю неодмінно треба розігнати, щоб на світі був лад…
Мати. Стривай, сину. Отже, треба було заарештувати нашого Петра, щоб у світі настав лад?
Корнель (повагавшись). Так, матусю… Коли вже він устряв у таке…
Мати. Так це ж ганьба, Корнелю! Як можливо, щоб мали рацію ті, хто заарештував нашого Петра?
Корнель. Мамо, якби їхня взяла, то Петр… заарештував би мене.
Мати. Петр?
Корнель. Я хочу сказати – його товариші. Його партія, розумієш?
Мати. Якби так, то вони були б дурні… й негідники! Адже ти но хочеш нічого поганого, Корнелю! Як же вони могли б тебе заарештувати! Це було б таке саме беззаконня, як і те, що схопили нашого Петра. То лихі люди, Корнелю. Злі, жорстокі, дурні люди. Боже, якби я могла оцим ось кулаком ударити їх в обличчя…
Корнель. Ну що ти, мамо!
Мати. Ми не маємо права лишати його там, Корнелю! Ти повинен якось допомогти мені… Кажеш, що його можуть там ще кілька днів протримати?
Корнель. Можуть, мамо, але потім його напевне випустять. У місті вже спокійно. От побачиш, до завтра все скінчиться…
Мати. А потім ти підеш зі мною по Петра?
Корнель. Піду, матусю.
Мати. А не можна мені сьогодні віднести йому щось?
Корнель. Сьогодні не можна.
Кілька пострілів удалині. Смеркає.
Мати. Що це?
Корнель (нервово). Нічого. Це десь па вулиці… Мамо, прошу тебе… тепер не можна виходити з дому.
Мати. Так Петр же, напевне, чекає.
Корнель. Тобі все Петр! Ідеться не про самого Петра, матусю.
Мати. Ти думаєш, що й з Тоні щось може статись, чи з тобою?
Корнель. Пробач, мамо, я думаю про весь наш народ.
Кілька далеких пострілів.
Мати. Хоч би з Петром лиха не сталося!
Корнель (слухає біля вікна). Хоч би з нашим народом лиха не сталось, матусю… Десь там стоїть напоготові загін; якби ти знала, що то за хлопці. На них так і кажуть – «цвіт нашої сили». Добірні стрільці, ті, що першими підуть у бій. Чекають тільки наказу й перезираються: а де ж це Корнель?.. Я тут, товариші. Я не можу. Я… мушу лишатися вдома. «Хтось тут повинен бути, коли щось сколотиться. Хлопці, стійте твердо, а я… а мене можете викреслити.
Мати. Що з тобою, Корнелю?
Корнель. Нічого, матусю. Не бійся, я… зостануся з тобою… і Тоні. Бо як у місті колотнеча, всякий непотріб може налетіти… Не бійся нічого, матусю. Я буду вдома. (Йде до стояка з рушницями).
Мати. Що ти там шукаєш,?
Корнель. Татів карабін, той, що він мав у Африці. Його вже треба почистити. (Бере рушницю зі стояка).
Мати. Та я ж на них щодня витираю порох.
Корнель. Ти не розумієш, матусю. Рушниці мало цього. З неї часом треба й вистрелити. (Кладе матері руку на плече). Не турбуйся, мамо. Все буде гаразд, ось побачиш.
Мати. І Петр вернеться?
Корнель. Вернеться, матусю, вернеться.
Виходить з рушницею. Присмерк густішає.
Мати (дивиться йому вслід). Я знаю, ти не скажеш мені правди, Корнелю. (Ходить по кімнаті й поправляв то се, то те).
Вдалині кілька пострілів.
Боже, що ж буде з Петром! (Сідає в крісло і складає руки, як до молитви) Господи Ісусе Христе, вбережи мого Петра, Матір божа милосердна, змилуйся наді мною і вбережи моїх дітей. Ісусе Христе, верни мені мого Петра. Пресвята діво Маріє, моли бога за моїх дітей. Ісусе, спасителю наш, змилуйся над моїми дітьми.
Петр нечутно з’являється в дверях; на ньому самі штани й розстебнута сорочка.
В кімнаті майже темно.
Петр. Здрастуй, мамо.
Мати (схоплюється). Петре! Тебе вже випустили?
Петр. Де там! Але я вже не маю з ними ніякого діла, матусю.
Мати (підходить до нього). Я так боялася за тебе… Іди сюди, синку!
Петр (ухиляється). Ні, ні, мамо. Сиди, прошу тебе!
Мати (простягає до нього руки). Що з тобою, синочку? Де твій піджак?
Петр (ухиляється). Там. Там. Вони, мабуть, пришлють його тобі, мамо. Піджак і все. Вони ж так педантично порядні!
Мати. Хто?
Петр. Та вони. Білі. Не треба світити, матусю. Мені страшенно шкода, але я мушу щось тобі сказати. Тому я й прийшов до тебе. Мабуть, краще буде, коли я сам тобі скажу.
Мати. Петре, що сталося? (Тягнеться до нього руками). Іди сюди!
Петр (ухиляється). Не сердься на мене, я справді не винен, мамо. І Корнель теж не винен.
Мати. В чому?
Петр. Господи, матусю, яка ти недогадлива! Адже цього слід було сподіватись. І Корнель знав, що так буде. Ну, а тепер уже по всьому…
Мати (з дедалі більшим жахом). Як це по всьому, Петричку?
Петр. Це вже давнє діло, мамо. Вже більш як півгодини минуло відтоді.
Мати. Відколи?
Петр. Ну, як мене розстріляли, матусю!
Мати. Петре! (Хитається й безвладно падає на підлогу).
Петр. Ой, мамо! Боже, що це я… Йдіть хтось поможіть! Ондро!
З темряви вибігає Ондра в білому халаті.
Ондра. Що тут таке?
Петр. Та ось глянь, мама…
Ондра (стає коло неї навколішки і намацує пульс).
Дай-но, матусю…
З темрява виходить Батько в офіцерському мундирі.
Батько. Що з нею?
Петр. Хтозна, раптом упала…
Батько. Чого ж ти так необережно! (Стає навколішки біля матері). Рідненька, що з тобою?
З темрява з’являється Їржі в пілотському комбінезоні.
Їржі. Здоров, Петре. Матусі погано? (Засвічує лампу на письмовому столі).
Ондра (стоячи навколішки над матір’ю). Серце. Такі страшні перебої… Бідна матуся!
Батько. Якби ж ми могли когось покликати!
Ондра. Навіщо? Адже тут є ми. Вона трохи полежить непритомна. Нервовий струс. Найкраще не займати її. Подайте-но яку-небудь подушку!
Петр (бере подушки на канапі). Ось.
Їржі (несе оберемок подушок). На.
Ондра. Підніми їй трохи голову, тату. (Підкладає подушки). Добре, а тепер полеж спокійно, матусю. (Підводиться). Відійдіть, не турбуйте її.
Батько (підводиться). Чим ти її так налякав, Петре? І скажи, будь ласка, звідки ти тут узявся взагалі?
Ондра. Хвилиночку, тату. (Обертає Петра до світла й дивиться йому на чоло). Отакої! Одна, дві. (Розхристує йому сорочку й торкає пальцем груди). Одна, дві, три. Оця пройшла прямо крізь серце.
Батько. Покажи-но. Гарно влучено!. Що за диво – це схоже на… Ми були якось розстріляли одного араба. Хлопче, як це з тобою сталося?
Петр. І мене розстріляли, тату.
Батько. Ого! І стріляли солдати?
Петр. Солдати, татусю.
Батько. Сподіваюсь, не за зраду, Петре?
Петр. Ні, тату. Я боровся за велику… й благородну справу.
Батько. Проти солдатів? Щось не віриться, хлопче.
Петр. На нашому боці теж є солдати, тату.
Батько. З обох боків – солдати?
Петр. Так.
Батько. Наші проти наших?
Петр. Так, тату.
Батько. Це мені не подобається, Петре. Наші проти наших – щось тут у вас наплутано… То ти був розвідником, Петричку?
Петр. Ні, тату, я тільки писав у газетах.
Батько. Не бреши. За це не розстрілюють. Ми страчували тільки шпигунів та зрадників.
Їржі. Тепер не ті часи, тату.
Батько. Та видно. Певне, у вас якісь інші правила гри, хлопці. (Обертається до матері). Ну, як їй?
Ондра (сидить, схилившись над нею). Ще непритомна. Наче спить.