Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Чапек Карел 5 стр.

– Ви часто бували в Коломбо?

– Ja, часто. І в Бангкоку, і в Манілі… Хлопці, – раптом промовив він, – я знаю одне підходяще судно. Розкішне судно, і зовсім недорого просять. Стоїть у Роттердамі. Поїдьте гляньте на нього. Це ж недалечко – Роттердам, – він показав пальцем через плече. – Тепер, хлопці, судна страшенно дешеві. Як залізний брухт. А це тільки шість років як спущене на воду, дизельний двигун. Хочете побачити?

– Ми не можемо, пане Вантох.

– Чудні ви люди, – зітхнув капітан і гучно висякався у блакитну хусточку. – А ви не знаєте тут когось такого, хто хотів би купити судно?

– Тут, у Євічку?

– Ja, тут або десь поблизу. Я б хотів облагодити свій big business тут, у my country[30].

– Дуже славно з вашого боку, капітане.

– Ja. Бо там скрізь страшенні шахраї. І грошей не мають. Ви з newspapers[31], то повинні знати тутешніх тузів – усяких там bankers та shipowners, як це буде – суднохазяїнів, так?

– Судновласників. Ні, ми не знаємо таких, пане Вантох.

– А шкода, – засмутився капітан.

Панові Голомбеку раптом щось пригадалося:

– А ви часом не знаєте пана Бонді?

– Бонді? Бонді… – замислився капітан ван Тох. – Стривай, це прізвище ніби мені знайоме. Бонді. Ja, в Лондоні є така Бонд-стріт – от де багатії живуть! Чи не має він якої контори на тій Бонд-стріт, цей ваш пан Бонді?

– Ні, він живе у Празі, але народився, здається, тут, у Євічку.

– А бодай тобі! – радісно вигукнув капітан. – Правда твоя, хлопче. Це той, що держав на ринку мануфактурну крамницю. Ja, Бонді… як же пак його звали? Макс. Макс Бонді. То в нього тепер торгівля у Празі?

– Та ні, то, мабуть, був його батько. Цей Бонді зветься Г. X. Президент Г. X. Бонді, капітане.

– Г. X… – капітан покрутив головою. – Г. X… Тут не було ніякого Г. X. Хіба що це Густль Бонді – але той зовсім не був президент. Густль був таке собі веснянкувате єврейське хлоп’я. Так це не може бути він.

– Це таки він, пане Вантох. Ви ж його стільки років не бачили.

– Ja, правду кажеш. Стільки років… – погодився капітан. – Сорок років, хлопче. То, може, той Густль і виріс. А що він таке?

– Він президент, правління МЕАТ – знаєте, отих великих заводів, де виробляють парові казани й таке інше… ну, і голова ще двох десятків акційних товариств та картелів. Дуже великий пан, пане Вантох. Його називають капітаном нашої промисловості.

– Капітаном? – здивувався capitain van Toch. – То виходить, я не єдиний капітан із Євічка? Бісова душа, то Густль також capitain. Треба його побачити. А він має гроші?

– Ще б пак. Без ліку, пане Вантох. У нього, певне, кількасот мільйонів. Це найбагатший чоловік у Чехії.

Капітан ван Тох глибоко споважнів.

– І теж capitain. Ну, дякую, хлопче. Що ж, попливу до нього, до того Бонді. Ja, Густль Бонді, I know[32]. Таке було єврейське хлоп’ятко. А тепер capitain Г. X. Бонді. Ja, jа, як ті літа спливають!.. – меланхолійно зітхнув він.

– Пане капітане, нам уже пора йти, а то спізнимось на вечірній поїзд…

– Ну, то я проведу вас на пристань, – сказав капітан і почав зніматися з якоря. – Дуже радий, що ви до мене приїхали, панове. Я знаю одного редактора в Сурабайї, славний хлопчина, ja, a good friend of mine[33]. П’янюга страшенний. Коли хочете, я влаштую вас у газеті в Сурабайї. Не хочете? Ну, як хочете.

А коли поїзд рушив, капітан ван Тох неквапно й урочисто помахав великою блакитною хусточкою. З хусточки випала на пісок одна чимала, неправильної форми перлина. Перлина, якої ніхто ніколи не знайшов.

3. Г. X. Бонді і його земляк

Як відомо, чим більша ви персона, тим менше написано на табличці коло ваших дверей. Приміром, старшому Максові Бонді треба було малювати великими літерами над крамницею, обабіч дверей і на вікнах, що тут «Макс Бонді, торгівля всіляким мануфактурним та галантерейним товаром: посаг для наречених, полотно, рушники, скатерки й наволочки, ситець і батист, сукна найвищої якості, шовк, гардини, ламбрекени і всякий доклад для шиття. Засновано 1885 року». А коло дверей будинку його сина Г. X. Бонді, капітана промисловості, президента компанії МЕАT радника комерції, члена біржового комітету, віце-голови Спілки промисловців, Consulado de la Republica Ecuador[34], члена численних правлінь і т.д. і т.ін., прикріплена вже тільки маленька чорна скляна табличка з золотими літерами

І все. Просто Бонді. Хай інші пишуть на своїх дверях «Юліус Бонді, представник фірми «Дженерал моторс», або «Д-р мед. Ервін Бонді», або «С.Бонді і К°», але є один-єдиний Бонді, який – просто Бонді, без жодних дальших пояснень. (Я гадаю, що у папи римського на дверях написано просто «Пій», без ніякого титулу й без порядкового номера. А в господа бога й зовсім нема ніякої таблички ні на землі, ні на небі. Кожен сам повинен знати, що він тут живе. А втім, це сюди не стосується, це я просто так, мимохідь зауважив).

Ось перед цією скляною табличкою одного спекотного дня й зупинився добродій у білому моряцькому кашкеті і витер блакитною хусточкою м’ясисту потилицю. «Який пишний дім, хай йому біс», – подумав він і трохи нерішуче натиснув мідну кнопку дзвоника.

На дверях з’явився швейцар Повондра, зміряв очима огрядного добродія від черевиків аж до золотого шитва на кашкеті й стримано вимовив:

– Прошу?

– Слухай, голубе, – відказав огрядний добродій, – чи тут живе пан Бонді?

– А чого ви зволите? – крижаним тоном спитав пан Повондра.

– Скажіть йому, що з ним хоче поговорити капітан ван Тох із Сурабайї. Ja, – згадав чоловік, – ось картка. І подав панові Повондрі візитну картку, на якій був витиснутий якір і надруковано:

Пан Повондра схилив голову й замислився. «Сказати йому, що пана Бонді нема вдома? Або що в пана Бонді, на жаль, якраз дуже важлива нарада?» Є відвідувачі, про яких треба доповідати, а є такі, що їх добрий швейцар виряджає сам. І ось тепер пан Повондра з прикрістю відчував, що його підводить інстинкт, яким він керувався в таких випадках. Цей огрядний добродій якось не підходив до жодної категорії небажаних відвідувачів, не був схожий ні на комівояжера, ні на представника добродійної спілки. А капітан ван Тох сопів, витирав хусточкою лисину і так простосердо кліпав блідо-голубими очима, що пан Повондра раптом наважився взяти на себе всю відповідальність.

– Заходьте, будь ласка, – сказав він. – Я доповім про вас панові раднику.

Capitain van Toch утирав блакитною хусточкою чоло і розглядався по вестибюлю. «Бісова душа, як цей Густль обставився! Просто як у салоні на пароплаві, що ходить з Роттердама до Батавії. Певно, грошей усаджено – страх подумати. А такий же був веснянкуватий єврейчик, – дивувався капітан.

Тим часом Г. X. Бонді в своєму кабінеті замислено розглядав капітанову візитну картку.

– Чого йому треба? – підозріливо спитав він у швейцара.

– Пробачте, не знаю, – шанобливо промимрив пан Повондра.

Пан Бонді все держав Картку в руці. На картці витиснено якір. Capitain van Toch, Surabaja. Де вона, власне, та Сурабайя? Здається, десь на Яві. На пана Бонді дихнуло далиною. «Кандон-Бандунг» – наче удари гонґа, Сурабайя. А день саме такий тропічний… Сурабайя.

– Гаразд, проведіть його, – звелів пан Бонді.

У дверях зупинився огрядний чолов’яга в капітанському кашкеті й підніс руку до козирка. Пан Бонді ступив йому назустріч.

– Very glad to meet you, Capitain. Please, come in[36].

– Здрастуйте, здрастуйте, пане Бонді, – радісно вигукнув capitain.

– Ви чех? – Здивувався пан Бонді.

– Ja, чех. Таж ми знайомі, пане Бонді. З Євічка. Бакалійник Вантох, do you remember?[37]

– Правда, правда, – вигукнув пан Бонді радісно, але в душі відчув деяке розчарування (то він не голландець) – бакалійник Вантох, на ринку, так? А ви нітрохи не змінилися, пане Вантох. Не постарішали! Ну, як там ваша бакалія?

– ТЬапкз, – чемно відказав капітан. – Татусь давно відійшов, як то кажуть, у кращий…

– Помер? А, звісно, звісно. Правда, ви, пане, його син… – Очі пана Бонді раптом засвітились від спомину. – Слухайте, друже, чи ви не той Вантох, що бився зі мною в Євічку, ще як ми були хлопчаками?

– Ja, той самий, – поважно підтвердив капітан. – Через це ж мене й віддали з дому до Моравської Острави.

– Так, частенько ми з вами бились. Але ви були дужчий за мене, – по-спортивному чесно визнав пан Бонді.

– Ja, таки був. А ви були таке хирляве хлоп’я, пане Бонді. І вам добряче перепадало від мене. Еге, добряче.

– Перепадало, що правда, то правда, – зворушено віддався спогадам Г. X. Бонді. – Та сядьте, земляче! Я дуже радий, що ви згадали про мене. А як ви тут опинились?

Капітан ван Тох з гідністю сів у шкіряне крісло й поклав кашкета на підлогу.

– Приїхав відпочити, пане Бонді. Еге. Отак-то, That’s so[38].

– А пам’ятаєте, – все витав у спогадах пан Бонді, – як ви дражнили мене: «Свиняче вухо!»

– Ja, – сказав капітан і розчулено висякався в блакитну хусточку. – Ja, ja… Гарна пора була, хлопче. Та що вдієш, літа спливають… Тепер ми обидва старі люди і обидва капітани.

– Правда, ви капітан, – пригадав пан Бонді. – Хто б міг подумати! Capitain of long distances[39], – адже так це називається?

– Yea, sir. A Highseaer. East India and Pacific lines, sir[40].

– Гарна професія, – зітхнув пан Бонді. – Хоч сьогодні помінявся б із вами, капітане. Неодмінно розкажіть мені про себе.

– Атож, атож, – пожвавішав капітан. – Я б хотів дещо вам розповісти, пане Бонді. Дуже цікаве діло, друже.

Капітан ван Тох неспокійно озирнувся по кабінету.

– Ви чогось хочете, капітане?

– Ja. Ти пива не п’єш, пане Бонді? Я поки плив із Сурабайї, у мене все пересохло всередині.

Капітан почав шпортатись у просторій кишені штанів і вийняв звідти блакитну хусточку, полотняну торбинку з чимось, кисет із тютюном, ніж, компас і пачку грошей.

– Може, пошлеш когось по пиво? – сказав він. – Хоч би отого стюарда, що мене сюди до каюти завів.

Пан Бонді подзвонив.

– Не турбуйтеся, капітане. А поки що закуріть сигару.

Капітан узяв сигару з червоно-золотим поясочком і понюхав.

– Тютюн із Ломбока. Нічого не вдієш, там страшенні шахраї.

Потім ужахнувши пана Бонді, розім’яв коштовну сигару в могутній долоні й набив тютюновою потертю люльку.

– Ja, Ломбок. Або Сумба.

Тим часом у дверях нечутно з’явився пан Повондра.

– Принесіть пива, – звелів пан Бонді.

Пан Повондра звів брови.

– Пива? Скільки?

– A gallon[41], – буркнув капітан, кинув обгорілий сірник на килим і затоптав його ногою. – В Адені була страшенна спека, брате… Так у мене ось яка новина, пане Бонді. З Sunda-Islands, see?[42] Там би можна завести просто казкову комерцію, sir. A big business. Але це треба розповісти цілу… як це буде… story, га?

– Повість.

– Ja. Таку оповідочку, сер. Стривайте, – капітан звів до стелі свої незабудкові очі. – Не придумаю, з чого почати.

«Знову якісь ґешефти, – подумав Г. X. Бонді. – Боже, яка нудота! Зараз почне розказувати, що він міг би вивозити швацькі машинки на Тасманію або парові казани та шпильки на Фіджі. Авжеж, казкова комерція. Тільки на це я вам і потрібен. Хай йому біс, я ж не гендляр! Я фантаст. Я на свій лад поет! Розкажи мені, Сіндбаде-мореплавцю, про Сурабайю або острови Фенікса. Чи не притягувала тебе магнітна гора, чи не заносив до свого гнізда птах Рок? Чи не вертаєшся ти з вантажем перлів, кориці й безоару? Ну ж бо, друзяко, починай свої байки!»

– Мабуть, почну з ящера, – оголосив капітан.

– З якого ящера? – здивувався радник комерції Бонді.

– Ну, з отих ящурів. Як це буде – lizards?

– Ящірки?

– Ja, хай їм біс, ящірочки. Там є такі ящірочки, пане Бонді.

– Де?

– А там, на одному острові. Назвати його тобі, хлопче, я не можу. Це дуже велика таємниця, worth of millions[43]. – Капітан ван Тох витер хусточкою лоба. – То де ж те пиво, хай йому біс?

– Зараз принесуть, капітане.

– Ja. Гаразд. Знаєте, пане Бонді, то дуже милі й славні тваринки – ті ящірочки. Я їх знаю, хлопче! – Капітан ляснув долонею по столу. – А що вони буцім чорти – то брехня. A damned lie, sir[44]. – Тоді вже скоріш ви самі чорт і я чорт, я, capitain van Toch, сер. Можете мені повірити.

Г. X. Бонді злякався. «Біла гарячка! – подумав він. – Де ж заподівся той клятий Повондра!»

– Їх там є кілька тисяч, тих ящірочок, але їх весь час жерли оті… ну як же це буде, хай йому біс – sharks.

– Акули?

– Ja, акули. Ось чого ці ящірочки ніде й не живуть, тільки в одному місці, в тій затоці, що я не можу назвати.

– Отже, ті ящірки живуть у морі?

– Ja, в морі. Тільки вночі вони вилазять на берег, але ненадовго, бо їм знов треба в воду.

– А які вони на вигляд? – Пан Бонді намагався виграти час, поки вернеться той проклятущий Повондра.

– Ну, завбільшки вони з тюленів, але як спинаються на задні лапи, тоді вони отакі на зріст, – показав капітан. – Не скажу, щоб дуже гарні. У них нема ніяких лушпинок.

– Луски?

– Ja, лусочок. Зовсім голі, пане Бонді, наче жаби або саламандри. А передні лапки у них – ніби дитячі рученята, тільки пальчиків не п’ять, а чотири. Такі бідолашечки, – додав капітан жалісливо. – Але дуже розумні й славні тваринки, пане Бонді. – Капітан присів навпочіпки і почав тупцяти та погойдуватись.

– Отак вони чапають, ті ящірочки.

Капітан силкувався хвилясто вигинати свій масивний тулуб, а руки держав перед собою, як песик, що «служить», і не зводив з пана Бонді незабудкових очей, що ніби просили співчуття. Г. X. Бонді глибоко зворушився і якось по-людському засоромився. А тут іще в дверях нечутно з’явився пан Повондра з глеком пива й обурено звів брови, побачивши, що капітан так непристойно поводиться.

– Давайте пиво і йдіть, – поквапно сказав Г. X. Бонді.

Капітан, засапаний, випростався.

– Отакі вони, ті тваринки, пане Бонді. Your health. – І хильнув пива. – А пиво в тебе добряче, хлопче. Звісно, коли маєш такий дім… – Капітан утер вуса.

– А як же ви знайшли тих ящірок, капітане?

– Оце ж я й хочу розказати, пане Бонді. Довелося мені якось ловити перли на Танамасі. – Капітан затнувся. – Чи ще десь там. Ja, то був інший острів, а який – це поки що моя таємниця, хлопче. Люди страшенні шахраї, пане Бонді, і язика перед ними розпускати не можна. І коли ті два бісові сингальці зрізали під водою shelles із перлами…

– Скойки?

– Ja. Оті скойки, що держаться за каміння, як чорт За грішну душу, і їх доводиться зрізати ножем. А ті ящірочки дивились на сингальців, тож сингальці й подумали, що то морські чорти. Страшенно темний народ – оті сингальці та батаки. Вони й кажуть, що там, мовляв, чорти. Ja. – Капітан гучно висякався в хусточку. – Ну і, розумієш, хлопче, воно мені вже не дало спокою. Я не знаю – чи тільки ми, чехи, такий цікавий народ, але де б я не стрів земляка, він в усе мусить стромляти носа, хоче знати, що там таке. По-моєму, це через те, що ми, чехи, ні в що не хочемо вірити. Отож мені й улізло в стару дурну голову, що треба подивитись на тих чортів ближче. Я, правда, був п’яний, але ж і налигався я через те, що мені ті дурні чорти не йшли з думки. Бо там, на екваторі, брате, можна спіткати все що завгодно. Ну, я й пішов увечері подивитися на той Девл-Бей…