– Таж розвозити tapa-boys на інші перлові острови, – нарешті виклав своє капітан. – Я спостеріг, що ті ящірки не можуть самі перебратися через глибоке відкрите море. Вони можуть трохи плавати, а трохи чапати по дну; але на великій глибині для них занадто сильний тиск води: вони, бач, дуже м’які. Та якби я мав такий пароплав, щоб у ньому зробити такий tank – басейн для води, – то міг би розвозити їх куди схочу, see? А вони б там шукали перлів, а я б їздив до них і привозив їм ножі, гарпуни та всяку всячину. Ті бідолахи там у Девл-Беї так роз… розпоросились, чи як?
– Розплодились.
– Ja, так розплодилися, що їм скоро вже не буде чого їсти. Вони їдять усяку там дрібну рибку, та молюсків, та різних водяних комах; але, певно, зможуть жерти й картоплю, і сухарі, і всякий звичайний харч. Тож їх можна б і годувати в тих Іапкз на судні. А я б їх у підходящих місцях, де не густо людей, пускав назад у воду й улаштовував там такі… такі farms[59] для тих моїх ящірок. Бо я б хотів, щоб вони могли прогодуватися. Вони дуже славні й розумні тварини, пане Бонді. Та ти сам, як побачиш їх, то скажеш: гелло, capitain, корисна в тебе худібка. Ja. А люди тепер аж казяться за перлами. Оце і є той великий бізнес, що я придумав.
Г. X. Бонді розгубився.
– Мені страшенно шкода, капітане, – почав він нерішуче, – але… я справді не знаю…
Голубі, очі капітана ван Тоха налилися слізьми.
– Отож-бо й лихо, хлопче. Я б тобі лишив усі ці перли як… як guaranty[60] за судно, але сам я того судна купити не можу. Я знаю одне дуже підходяще в Роттердамі… з дизельним двигуном…
– А чого ви не запропонували цієї справи комусь у Голландії?
Капітан покрутив головою.
– Я тамтешніх людей знаю, хлопче. З ними я про це діло не можу говорити. Я міг би… – додав він замислено. – Я міг би возити на тому судні й інші речі, всілякі goods[61], сер, і продавав би на тих островах, іа, це б я міг робити. У мене там сила знайомств, пане Бонді. А водночас міг би мати на судні такі tanks для тих моїх ящірок…
– Про це, мабуть, можна поміркувати, – сказав пан Бонді. – Бо якраз недавно… Атож, нам треба шукати нових ринків для нашої промисловості. Якраз недавно я розмовляв про це з кількома людьми… Я не від того, щоб купити одно-двоє суден: одне для Південної Америки, а друге – для східних країв…
Капітан ожив.
– І добре зробиш, пане Бонді. Судна тепер страшенно дешеві, їх можна накупити повну гавань… – І капітан ван Тох пустився в технічні подробиці, де й за яку ціну продаються всякі vessels, boats і tank-steamers[62]; Г. X. Бонді не слухав його, а тільки розглядав.
Г. X. Бонді знався на людях. Він ні на мить не сприймав серйозно ящірок капітана ван Тоха; але сам капітан здавався йому вартим уваги. Чесний чоловік, безперечно. І знає умови там, на Півдні. Звичайно, божевільний. Але з біса симпатичний. У серці Г. X. Бонді забриніла якась фантастична струна. Кораблі з перлами й кавою, кораблі з прянощами й усіма пахощами Аравії. Г. X. Бонді опанувало те невиразне почуття, яке з’являлось у нього перед кожною важливою і вдалою постановою, – почуття, яке можна виразити словами: «Сам не знаю чому, але, мабуть, візьмусь за це діло». А capitain van Toch тим часом малював у повітрі своїми ручиськами судна з awning-decks[63] або з quarter-decks[64], розкішні судна, хлопче…
– Знаєте, що, капітане Вантох, – раптом сказав Г. X. Бонді, – приходьте ще раз за два тижні. Тоді й поговоримо про судна.
Capitain van Toch зрозумів, як багато означають ці слова. Він почервонів з радості і насилу вимовив:
– А ящірок… можна буде мені возити на тому пароплаві?
– Аякже! Тільки, прошу вас, нікому про них не кажіть. А то люди подумають, що ви збожеволіли… та й я з вами.
– А оці перли можна залишити тут?
– Можна.
– За., тільки мені треба вибрати дві гарненькі перлини, я хочу їх комусь послати.
– Кому?
– А одним там двом гесіасіогз. Ja, хай йому біс, стривай.
– Що?
– Сто чортів, як же їх звати? – Капітан ван Тох розгублено закліпав голубими очима. – От же дурна голова в мене, брате. Я вже не пам’ятаю, як звалися ті два bous…
5. Капітан Й. ван Тох і його дресировані ящери
– Щоб я пропав, коли це не Єнсен! – вигукнув якийсь чоловік у марсельському шинку.
Швед Єнсен звів очі.
– Стривай, – сказав він, – і помовч поки я тебе згадаю.
Він узявся рукою за лоб.
– «Морська чайка»? Ні. «Імператриця Індії»? Ні. «Пернамбуко»? Ні. Ага, згадав: «Ванкувер». Три роки тому на «Ванкувері», лінія Осака – Фріско[65]. А звати тебе Дінгль, шибайголово, і ти ірландець.
Чоловік вишкірив жовті зуби й сів за стіл.
– Right[66], Єнсене. І п’ю будь-яку горілку, коли частують. Звідки ти тут узявся?
Єнсен кивнув головою кудись убік:
– Я тепер плаваю на лінії Марсель – Сайгон. А ти?
– А я маю відпустку, – похвалився Дінгль. – То оце їду додому – подивитися, скільки там у мене прибуло дітей.
Єнсен поважно закивав головою.
– Що, знов витурили? Пияцтво на службі і таке інше. Якби ти, хлопче, ходив до Християнської спілки, як я, то…
Дінгль весело вишкірився.
– Оце тут твоя Християнська спілка?
– Таж сьогодні субота, – буркнув Єнсен. – А де ж ти плавав?
– А на одному трампі, – ухильно відказав Дінгль. – Усякі острови там на Півдні.
– Хто капітан?
– Такий собі ван Тох, голландедь, чи що.
Швед Єнсен на хвильку замислився.
– Капітан ван Тох. Я з ним теж колись плавав, брате. Судно – «Кандон-Бандунг». Лінія – від чорта до диявола. Гладкий, лисий і лається навіть по-малайському, аби крутіш було. Знаю добре.
– Він уже й тоді був такий схиблений? Швед похитав головою.
– Старий Тох – all right[67], будь певен.
– Він уже й тоді возив із собою тих своїх ящірок?
– Ні. – Єнсен на мить завагався. – Щось таке я чув… у Сінгапурі. Один патякало там молов язиком про це.
Ірландець трохи образився:
– То не патякання, Єнсене. То свята правда – про ящірок.
– Той, у Сінгапурі, теж казав, що це правда, – пробурчав швед. – Та однаково дістав по зубах, – додав він переможно.
– То послухай, що я тобі про це розкажу, – не здавався Дінгль. – Вже хто-хто, а я знаю. Я те стерво бачив на власні очі.
– І я бачив, – буркнув швед. – Майже чорні, разом із хвостом десь так метр шістдесят і ходять на задніх лапах. Знаю.
– Ой гидкі! – аж здригнувся Дінгель. – Поспіль у бородавках. Матінка пресвята, я б нізащо на світі не доторкнувся до них! Адже воно, мабуть, отруйне.
– Пусте, – заперечив швед. – Я, брате, колись служив на судні, що перевозило людей. На верхній і нижній палубі повно люду, і жінок теж і таке інше. І танцюють, і в карти грають… Я там був. Кочегаром, розумієш? А тепер скажи мені, телепню: що отруйніше?
Дінгль сплюнув.
– Якби то були крокодили, я б ні слова не сказав. Я теж одного разу віз гаддя для звіринцю – з Банджер-масіна. Ото був сморід! Але ці ящірки… То страх які чудні звірі, Єнсене. Вдень то ще дарма, вдень вони сидять у таких басейнах з водою: але вночі вилазять із них – і чап-чап, чап-чап… Аж кишіло по всьому судну. Спинається на задні лапи і повертає голову вслід за тобою… – Ірландець перехрестився. – І цмокають на тебе язиком – «ц-ц-ц», як оті повії в Гонконгу. Хай мені бог простить, але я гадаю, – тут якесь нечисте діло. Якби не так скрутно було з роботою, я б там і години не лишився, Єнсе. Ані години.
– Ага, – сказав Єнсен. – То через це ти й вертаєшся до матусі.
– Трохи й через це… Там, щоб витримати, доводилось пити як не в себе, а капітан щодо цього, ти знаєш, крутий. А як я одну з тих тварюк ногою стусонув, отоді буча збилася! Авжеж, стусонув, та ще й з яким смаком, брате! Аж хребет їй перебив. Побачив би ти, що старий виробляв тоді! Посинів увесь, ухопив мене за в’язи й був би викинув за борт, якби не стояв поруч штурман Грегорі. Знаєш його?
Швед тільки головою кивнув.
– «Вистачить із нього, сер», – каже штурман та бурх мені на голову відро холодної води. А в Кокопо я зійшов на берег. – Дінгль чвиркнув, і плювок полетів довгою положистою дугою. – Старому ті почвари любіші від людей. Ти знаєш, що він учив їх говорити? Їй же богу, він на цілі години замикався з ними й гомонів до них. Мабуть, він їх для цирку дресирує. Але наичудніше те, що він їх потім у море випускає. Стане на якір біля якого-небудь дурного острівця, плаває шлюпкою понад берегом і міряє глибину; а потім замкнеться коло тих баків, відкриє люк у борту й пускає тих почвар у воду. А вони, брате, стрибають із того віконця, мов тюлені в цирку, – десять, дванадцять штук… А потім уночі старий Тох везе на берег якісь ящики. Що там у тих ящиках – ніхто не знає. Потім знімається з якоря й пливемо далі. От які справи зі старим Тохом, Єнсе. Дивне діло. Дуже дивне.
В очах Дінгля блимнув жах.
– Боже праведний, як мені там було страшно, Єнсе! Я пив, брате, пив як навіжений, а потім, коли воно вночі чапало по всьому судну, та «служило» на задніх лапках, та цмокало: «Ц-ц-ц», – я часом гдумав, що це мені верзеться з перепою. Зі мною вже колись було таке у Фріско. Та ти ж знаєш, Єнсене; але того разу я бачив самих павуків. Дохтори в sailor-hospital[68] казали – «де-лі-рі-ум». То я вже й сам не знаю. Але потім я спитав у здоровила Бінга, чи й він бачив усе те вночі, то він сказав, що бачив. Буцімто на власні очі вгледів, як один ящер узявся за. клямку і зайшов до капітанової каюти. Правда, той Джа теж пив страшенно, то я не знаю… Як ти гадаєш, Єнсе, – може, й у Бінга був де-лі-ріум? Чи ні?
Швед Єнсен тільки плечима знизав.
– А німець Петерс розказував, ніби на островах Маніхікі, відвізши капітана на берег, сховався за каміння й підгледів, що там старий Тох робить із тими ящиками. То він каже, ніби ящери їх самі повідкривали, коли старий дав їм долото. І знаєш, що було в тих ящичках? Буцімто ножі. Такі довгі ножі та гарпуни тощо. Я, правда, Петерсові не вірю, бо він окуляри носить, але все-таки дивне діло, брате. Як ти гадаєш?
У Єнсена набрякли жили на лобі.
– Я так гадаю, – пробурчав він, – що той твій німець стромляє носа в те, до чого йому нема ніякого діла, розумієш? І я б йому цього не радив.
– Ну, то так і напиши йому, – насмішкувато мовив ірландець. – Найпевніша адреса – у пекло, там він, певне, одержить твого листа. А знаєш, що мене дивує? Що старий Тох час від часу плаває провідувати своїх ящерів у тих місцях, де він їх понапускав. Їй же богу, Єнсен. Каже вночі відвезти себе шлюпкою на берег і вертається аж уранці. То скажи мені, Єнсен, до кого він там ходить. І ще скажи, що в тих пакуночках, що він посилає до Європи. Диви, отакенький пакуночок, а він його страхує на тисячу фунтів.
– Звідки ти знаєш? – іще дужче насупився швед.
– Звідки знаю, звідти знаю, – ухильно відказав Дінгль. – А знаєш, звідки старий Тох возить тих ящерів? З Девл-Бею. З Чортової затоки, Єнсе. У мене там є одий знаиомий, агент, людина освічена, то він мені, брате, казав, що то ніякі не дресировані ящери. Де там! Це хай хтось малим дітям розказує, ніби то просто тварини. А нас, хлопче, такими баєчками ле заморочиш. – Дінгль значуще моргнув. – Ось воно як, Єнсене, щоб ти знав. А ти мені казатимеш, ніби капітан ван Тох all pight.
– Ану, скажи ще раз! – грізно прохрипів здоровенний швед.
– Якби старий Тох був all pight, то не розвозив би по світу чортів і не напускав би їх усюди по островах, як вошей у кожух. Він, Єнсе, розвіз їх кілька тисяч за той час, поки я з ним плавав. Старий Тох продав свою душу, брате. І я знаю, чим йому чорти платять. Рубінами, перлами і таким іншим. Певне, задарма він би такого не робив.
Єнс Єнсен почервонів, як буряк.
– А тобі що до того?! – ревнув він і грюкнув по столу. – Ти пильнуй свого діла!
Невеличкий Дінгль аж підскочив з переляку.
– Ну що ти… ну чого ти так раптом! – забелькотів він розгублено. – Я тільки кажу, що бачив. А коли хочеш, то воно мені тільки приверзлося. І ти мені оце верзешся, Єнсен. Коли хочеш, я скажу, що це де-лі-ріум. І не сердься на мене, Єнсен. Сам же знаєш, що це зі мною вже було у Фріско. Тяжкий випадок, казали дохтори в sailor-hospital. Їй же богу, друзяко, то мені тільки верзлося, ніби я бачу тих ящерів, чи чортів, чи що воно таке. А їх там не було.
– Були, Пате, – похмуро заперечив швед. – Я сам їх бачив.
– Ні, Єнсе, – ще переконував його Дінгль. – То в тебе був тільки де-лі-ріум. Старий Тох all pight, але не слід би йому розвозити чортів по світі. Знаєш, що? Я як приїду додому, то замовлю службу божу за його душу. Щоб я пропав, Єнсене, коли не зроблю так.
– У нашій вірі цього нема, – меланхолійно прогув швед. – А як ти гадаєш, Пате, чи воно помагає, як за кого замовити ту службу?
– Ого, ще й як! – вигукнув ірландець. – Я вдома не раз чув, що помагало… навіть у найтяжчих випадках. І проти чортів, і взагалі, розумієш?
– Ну, то замовлю і я католицьку службу, – вирішив Єнс Єнсен. – За капітана ван Тоха. Але я замовлю тут, у Марселі. Мабуть, в. отій великій церкві вийде дешевше, по гуртовій ціні.
– Може, й так: але ірландська служба краща. У нас, брате, є такі ченці – ну чисто тобі чаклуни. Достоту як факіри або погани.
– Слухай, Пате, – сказав Єнсен. – Я б тобі дав дванадцять франків на ту службу божу. Але ж ти, брате, ледащо, ти їх проп’єш.
– Ну що ти, Єнсе! Невже б таки я взяв на душу такий гріх. Та постривай: коли ти мені не віриш, я дам тобі розписку на ті дванадцять франків, хочеш?
– Можна, – відказав швед, що любив порядок.
Дінгль пішов випросив клаптик паперу та олівець і розіклався з тим на весь стіл.
– То що треба написати?
– Напиши вгорі, що це розписка, – відказав Єнс Єнсен, дивлячись йому через плече.
І пан Дінгль повільно, з натуги вистромляючи язик і слинячи олівця, написав:
Росписка
Цим пітверджую, що одержав від Єнса Єнсена на службу Божу за Душу Капітана Тоха двана 12 франків
Пат Дінгль
– Добре буде? – невпевнено спитав Дінгль. – А в кого з нас має зостатися цей папірець?
– Та в тебе ж, йолопе, – відказав швед, не довго думаючи. – Це пишеться на те, щоб людина не забула, що одержала гроші.
Ті дванадцять франків пан Дінгль пропив у Гаврі, а крім того, замість до Ірландії, подався звідти до Джібуті; одне слово, служба божа не була відправлена, і через це ніяка вища сила не втрутилась у природний хід подій.
6. Яхта в лагуні
Містер Ейб Леб примруживши очі, дивився на захід сонця. Йому кортіло якось висловити, яке гарне це видовище, але його любонька Лі, вона ж таки міс Лілі Веллі, за документами – панна Ліліан Новак, а серед друзів – Золотокоса Лі, Біла Лілея, «ота довгонога Ліліан» і ще як там її називали в сімнадцять років, спала на теплому піску, вгорнувшись у волохатий купальний халат і скрутившись калачиком, наче собачка. Тому Ейб не сказав нічого про красу природи й тільки зітхнув, ворушачи пальцями босих ніг, бо між ними поналипав пісок. Неподалік у морі видніла яхта «Глорія Пікфорд» – ту яхту Ейб одержав від татуся Леба за те, що склав екзамени в університеті. Татусь Леб – молодчага. Джес Леб, магнат кінематографії і так далі. Він сказав: «Ейбе, запроси кількох приятелів чи приятельок та побач трохи світу». Ох, який молодчага! І ось тепер он там на перламутровій гладіні моря стоїть «Глорія Пікфорд», а тут спить на теплому піску любонька Лі. Ейб аж зітхнув від великого щастя. Бідненька, спить, як дитина. Містер Ейб відчув непереборне бажання врятувати її від якоїсь небезпеки. Власне, йому слід би справді одружитися з нею, подумав молодий містер Леб, і серце його стислось від прекрасного й болісного почуття, в якому змішувалися незламна рішучість і страх. Матуся, напевне, не дасть згоди на це одруження, а татусь тільки руками розведе: «Ти здурів, Ейбе». Просто батько й мати не можуть зрозуміти цього, от і все. І містер Ейб, зітхнувши від безмірної ніжності, прикрив полою халата біленьку ніжку любоньки Лі. «І чого в мене такі страшенно волохаті ноги!» – збентежено подумав він.