Ейб урочисто схилив перед нею коліна.
– Лілі Веллі, морські божества, чи тритони, прийшли скласти тобі шану. Звеліли мені переказати тобі, що відколи Венера зродилася з піни морської, жодна артистка не справила на них такого надзвичайного враження, як ти. А на доказ свого захоплення вони посилають тобі… – Ейб простяг до неї руку. – Оці три перлини. Дивись.
– Не патякай, Ейбе, – пирхнула любонька Лі.
– Ні, серйозно! Сама подивися, справжні перли.
– Покажи! – буркнула Лі й тремтячими пальцями взяла білясті кульки. – Ейбе! – прошепотіла вона. – Це ж перли! Ти їх у піску знайшов?
– Ну що ти, любонько, хіба перли бувають у піску?
– Бувають, – заперечила любонька. – Їх промивають, як золото. Бач, я ж тобі казала, що тут повно перлів!
– Перли ростуть у таких скойках під водою, – майже впевнено сказав Ейб. – Слово честі, Лі, це тобі принесли оті тритони. Вони бачили, як ти купалася. Хотіли віддати тобі у власні руки, але ж ти їх так злякалась…
– Бо вони бридкі! – вигукнула Лі. – Ейбе, це розкішні перли! Я страшенно люблю перли!
«Отепер вона гарна, – озвався критичний голос. – Коли стоїть отак навколішки з перлами на долоні – вродлива, нічого не скажеш».
– Ейбе, а їх справді принесли оті… тварини?
– Це не тварини, любонько. Це морські божества. Вони називаються тритони.
Любонька нітрохи не здивувалась.
– Дуже мило, правда? Вони страшенно симпатичні. Як ти гадаєш, Ейбе, мені слід якось їм подякувати?
– Ти вже не боїшся їх?
Любонька здригнулась.
– Боюсь. Ейбе, я тебе прошу, забери мене звідси!
– Ну то гайда, – сказав Ейб. – Нам треба дістатись до нашого човна. Ходімо, не бійся.
– Але ж… але ж вони в нас на дорозі, – проскиглила Лі. – Ейбе, а може, ти сам до них підійдеш? Тільки не кидай мене саму!
– Я тебе перенесу на руках, – героїчно запропонував містер Ейб.
– Перенеси… – шепнула Лі.
– Тільки накинь халат, – буркнув Ейб.
– Зараз. – Міс Лі заходилась обома руками поправляти свої чудові золоті кучері. – Я, мабуть, страшенно розпатлана? Ейбе, в тебе нема при собі губної помади?
Ейб накинув їй на плечі халат:
– Ходімо вже, Лі!
– Я боюся, – ледь чутно прошепотіла любонька.
Містер Ейб узяв її на руки. Любонька Лі на вигляд здавалась легенькою, як пір’їнка. «Хай йому біс, важче, аніж ти гадав, еге? – сказав Ейбові холодний і критичний голос. – А тепер у тебе ще й обидві руки зайняті – коли ці тварини на вас кинуться, що тоді?»
– Може, ти бігом побіжиш? – попросила любонька.
– Гаразд, – хекнув Ейб, що насилу перебирав ногами.
Уже було майже темно. Ейб наближався до широкого півкола тварин.
– Швидше, Ейбе, біжи бігом! – шепотіла Лі..
Тварини почали якимись своєрідними хвилястими рухами крутити тулубом.
– Біжи, біжи швидше! – заверещала любонька, істерично дриґаючи ногами, і в Ейбове плече уп’ялися вкриті сріблястим лаком нігті.
– Що ти робиш! Пусти! – скрикнув Ейб.
– Ніжж, – дзявкнуло поруч. – Ц-ц-ц. Ніжж. Лі. Ніжж. Ніжж. Ніжж. Лі.
Але вони вже опинились за півколом, і Ейб відчув, що його ноги грузнуть у мокрому піску.
– Можеш поставити мене, – прошепотіла любонька в ту хвилину, коли в Ейба вже зовсім замліли руки й ноги.
Ейб відсапувався, втираючи рукою піт із лоба.
– Біжи до човна, швидше! – наказала любонька Лі.
Тепер півколо темних тіней обернулось передом до неї й підступало ближче.
– Ц-ц-ц. Ніжж. Ніжж. Лі.
Але Лі не закричала. Лі не кинулась тікати. Лі здійняла руки до неба, і купальний халат зсунувся з її пліч. Лі, зовсім гола, обома руками махала хитким тіням і посилала їм цілунки. Її тремтячі уста скривились у якусь подобу чарівливої усмішки.
– Ви такі милі! – промовив тремтливий голосок, і білі руки знову простяглися до гойдливих тіней.
– Іди підсоби, Лі, – не дуже лагідно гукнув її Ейб, що спихав човен на глибшу воду.
Любонька Лі підняла свій купальний халат.
– Прощайте, рідненькі!
Було чути, як тіні вже чалапають по воді.
– Швидше, Ейбе! – засичала любонька, бредучи до човна. – Вони вже доганяють!
Містер Ейб розпачливо силкувався зіпхнути човен на глибоке; а тепер до човна влізла ще й міс Лі і замахала рукою на прощання.
– Перейди на другий бік, Ейбе, а то ти мене затуляєш.
– Ніжж. Ц-ц-ц. Ей-бе.
– Ніжж. Ц-ц-ц, ніжж.
– Ц-Ц.
– Ніжж.
Нарешті човен загойдався на хвилях. Містер Ейб заліз у нього й з усієї сили наліг на весла. Одне весло вдарило по чомусь слизькому.
Любонька Лі перевела дух.
– Правда, вони страшенно милі? І я зіграла цю сценку просто чудово?
Містер Ейб щосили веслував до яхти.
– Надягни халат, Лі, – сказав він трішечки сухо.
– Я вважаю, що це був блискучий успіх, – відзначила міс Лі. – А перли, Ейбе! Як ти гадаєш, вони дуже дорогі?
Містер Ейб на мить кинув гребти.
– Я гадаю, що тобі не слід було показуватися їм гак.
Міс Лі трохи образилась:
– А що ж тут такого? Зразу видно, що ти, Ейбе, не артист. Греби швидше, будь ласка, бо я змерзла в халаті.
7. Яхта в лагуні (далі)
Того вечора на яхті «Глорія Пікфорд» не було особистих конфліктів, а тільки запальна суперечка на наукові теми. Фред (якого з солідарності підтримував Ейб) твердив, що це напевне були якісь ящери, а капітан заявляв, що ссавці. В морі нема ніяких ящерів, запально доводив капітан; але недавні студенти не хотіли визнавати його доказів, бо ящери здавалися їм більшою сенсацією. Любонька Лі вдовольнилася тим, що це були тритони, що вони були просто розкішні і що взагалі це був такий блискучий успіх; чарівна, в синій смугастій піжамі, що так подобалася Ейбові, вона марила перлами та морськими божествами, і в неї аж очі горіли. Джуді, звичайно, була переконана, що все це нісенітниця, вигадка Ейба й Лі, і завзято моргала Фредові, щоб уже кінчав сперечатися. Ейб думав, що Лі могла б згадати й про те, як він, Ейб, безстрашно пішов між тих ящерів по її купальний халат, а тому сам тричі розповів, як відважно спиняла їх Лі, поки він, Ейб, спихав човен на глибшу воду, і вже почав розповідати вчетверте; але Фред із капітаном зовсім не слухали його, а палко сперечалися про ящерів та ссавців. (Ніби не однаково, що воно таке, думав собі Ейб). Нарешті Джуді позіхнула, сказала, що йде спати, й значуще подивилась на Фреда; але Фред саме згадав, що до всесвітнього потопу на світі були якісь кумедні стародавні ящери – як же вони в біса називалися: диплозаври, бігозаври чи якось так, – і ті ящери ходили на задніх лапах. Фред сам їх бачив на малюнку в одній товстенній ученій книжці. Ото книжка, так книжка, сер; побачили б ви її!
– Ейбе, – озвалася любонька Лі. – У мене є розкішна ідея кінофільму.
– Яка?
– Щось неймовірно нове. Уяви собі, що наша яхта потонула і тільки я сама врятувалась на цьому острові. І жила б, як Робінзон.
– А що б ви тут робили? – скептично запитав капітан.
– Купалася б і взагалі… – просто відповіла любонька. – А потім у мене закохались би морські тритони… І весь час носили мені перли. Розумієш, зовсім як у житті. Можна б із цього зробити такий видовий фільм, виховний… Щось таке, як «Пароплав «Горн»[71].
– Лі має рацію, – раптом заявив Фред. – Треба завтра ввечері зняти цих ящерів на плівку.
– Тобто цих ссавців, – поправив капітан.
– Тобто мене, – сказала любонька, – як я стою між тими морськими тритонами.
– Тільки в халаті, – втрутився Ейб.
– Я, мабуть, надіну свій білий купальник, – сказала Лі. – І хай Грета зробить мені таку, як слід, зачіску. Бо сьогодні я була просто стр-р-рашна.
– А хто зніматиме?
– Ейб. Хай і він хоч на щось придасться. А Джуді може світити чимось, коли стемніє.
– А Фред?
– У Фреда хай буде лук і вінок на голові, а коли ті тритони захочуть мене викрасти, він їх повбиває. Ну, як?
– Уклінно дякую, – вискалився Фред, – але я волію револьвер. А капітанові, по-моєму, теж треба піти з нами.
Капітан войовниче наїжачив вуса:
– Не турбуйтеся. Про все, що треба, я подбаю.
– І що ж це буде?
– Троє матросів, сер. І добре озброєних.
Любонька Лі аж затремтіла від захвату.
– Ви думаєте, що буде так небезпечно, капітане?
– Я нічого не думаю, дитино моя, – буркнув капітан. – Але старий містер Леб дав мені певні вказівки – принаймні щодо містера Ейба.
Чоловіки з запалом узялись обговорювати технічні деталі задуму; Ейб моргнув любоньц і що вже пора лягати спати і таке інше. Лі слухняно вийшла.
– Знаєш, Ейбе, – сказала вона у своїй каюті, – мені здається, що цей фільм справить фурор!
– Авжеж, любонько, – погодився містер Ейб і хотів її поцілувати.
– Сьогодні не можна, Ейбе, – відіпхнула його Лі. – Невже ти не розумієш, що мені треба страшенно зосередитись!
Цілий наступний день міс Лі інтенсивно зосереджувалась: бідолашна покоївка Грета зовсім замучилася з нею. Ванни з відповідними солями та есенціями, миття волосся шампунем «Блонд», масаж, педикюр, манікюр, завивка, причісування, прасування, приміряння та підганяння убрань, гримування і, звичайно, ще безліч усяких процедур; Джуді, теж захоплена цією метушнею, допомагала любоньці Лі. (Бувають тяжкі хвилини, коли жінки виявляють одна до одної дивовижну лояльність– наприклад, під час одягання). А поки в каюті міс Лі панувала ця гарячкова активність, чоловіки зібрались окремо і, розставляючи на столі попільнички та чарки з віскі, виробляли стратегічний план, де хто має стояти і хто що повинен робити в разі якоїсь непередбаченої пригоди. Під час того обговорення кілька разів було тяжко уражено капітанів престиж у питанні, хто командуватиме всім. По обіді на берег лагуни відвезли кіноапарат, легкий кулемет, кошик із провізією та посудом, грамофон та інші бойові припаси; все це чудово замаскували пальмовим листям. Ще до, заходу сонця зайняли свої місця троє озброєних матросів і капітан як головнокомандувач. Потім привезли на берег величезну скриню з кількома дрібничками, які могли бути потрібні міс Лілі Веллі. Потім причалив Фред із міс Джуді. А потім в усій тропічній пишноті почало заходити сонце.
Тим часом містер Ейб уже вдесяте стукав до каюти міс Лі:
– Любонько, пора вже, бо спізнимось!
– Зараз, зараз, – відповідав любоньчин голос. – Не нервуй мене, будь ласка! Треба ж мені одягтися, чи як?
Капітан тим часом оглядав позиції. Он на поверхні затоки мерехтить довга рівна смуга, що відмежовує розхвильоване море від тихої лагуни. Немовби там, під водою, є гребля чи хвилеріз, подумав капітан; мабуть, то піщана обмілина або кораловий риф, але на вигляд – наче штучна споруда. Дивне місце! На гладіні лагуни то там, то там виринали чорні голови і пливли до берега. Капітан стиснув губи й стривожено сягнув рукою до револьвера. Краще було б, якби дівчата зостались на яхті, подумав він. Джуді затрусилась і конвульсивно вчепилася у Фреда: «Боже мій, який він дужий, як я його люблю!»
Нарешті від яхти відплив останній човен. У ньому міс Лілі Веллі у білому купальнику та прозорому пеньюарі, – такою вона, очевидно, мала бути викинута на берег після аварії з яхтою, – а також міс Грета і містер Ейб.
– Чого ти так помалу гребеш, Ейбе! – дорікнула любонька. Містер Ейб дивився на чорні голови, що пливли до берега, і мовчав.
– Ц-ц.
– Ц-Ц.
Містер Ейб витяг човен на пісок і допоміг любоньці Лі та міс Греті зійти. на берег.
– Біжи хутчіше до апарата! – шепнула артистка. – А як скажу «давай», починай крутити.
– Так уже не видно нічого, – заперечив Ейб.
– То хай Джуді посвітить. Грето!..
Поки містер Ейб зайняв своє місце коло апарата, артистка простяглась на піску в передсмертній позі лебедя, і тепер міс Грета поправляла складки пеньюара.
– Хай трошки виглядає нога, – шепотіла жертва корабельної аварії. – Готово? Відійди! Ейбе, давай!
Ейб крутонув ручку.
– Джуді, світло!
Але світло не засвітилось. Із моря здійнялися хиткі тіні й посунули до Лі. Грета затулила рукою уста, щоб не крикнути.
– Лі! – крикнув містер Ейб. – Лі, тікай!
– Ніжж! Ц-ц-ц! Лі! Лі! Ейб!
Хтось клацнув запобіжником револьвера.
– Не стріляти, бісові душі! – сикнув капітан.
– Лі! – крикнув Ейб і пустив ручку апарата. – Джуді, світло!
Лі повільно, млосно підводиться і здіймає руки до неба. Легенький пеньюар сповзає з її пліч. Тепер на піску стоїть біла-біла Лілі з граційно піднятими над головою руками: адже так поводяться жертви корабельних аварій, опритомнівши. Містер Ейб шалено крутонув ручку.
– Джуді, світло, бодай тобі!
– Ц-ц-ц!
– Ніжж! Ніжж!
– Ей-бе!
Чорні тіні коливаються й кружляють навколо білої Лі. Стривайте, стривайте, це вже не гра! Лі вже не здіймає рук над головою, а щось відпихає від себе й вищить:
– Ейбе, Ейбе, воно мене хапає!
В ту мить спалахнуло сліпуче світло, Ейб щодуху закрутив ручку, а Фред і капітан з револьверами кинулись до Лі, що сиділа навпочіпки й тіпалася з переляку. В різкому світлі видно було також, як десятки, сотні довгих темних тіней прожогом утікають до моря. Два матроси накинули сітку на одну з тих тіней. Грета, зомліла, повалилась додолу, мов лантух. Ляснули два чи три постріли, в море щось гучно шубовснуло, два матроси з сіткою лежать на якійсь істоті, що звивається й борсається під ними, – і враз світло в руці Джуді погасло.
Капітан засвітив кишеньковий ліхтарик.
– Дитино моя, з вами нічого не сталося?
– Воно мене схопило за ногу! – скиглила любонька.
– Фреде, це було страхіття!
Ось підбіг і містер Ейб зі своїм ліхтариком.
– Розкішно виходило, Лі! – кричав він. – Якби тільки Джуді раніше засвітила!
– Воно не засвічувалось, – озвалася Джуді. – Правда, Фреде?
– Джуді боялась, – виправдовував її Фред. – Слово честі, вона не навмисне так зробила, хіба ні, Джуді?
Джуді образилась; а тим часом підійшли і два матроси, тягнучи за собою в сітці якесь створіння, що. борсалось, мов велика рибина.
– Ось маєте його, капітане. Живе.
– Чортяка, бризкало на нас якоюсь отрутою. У мене всі руки в пухирях, сер. І пече, як вогонь.
– До мене воно теж торкалося, – запхикала міс Лі.. – Присвіти, Ейбе! Подивися, чи нема тут пухиря.
– Ні, нема нічого, любонько, – заспокоїв її Ейб; він насилу стримався, щоб не поцілувати того місця над коліном, яке стурбовано терла рукою любонька.
– Ой, яке воно холодне було! Бр-р-р! – поскаржилась Лі.
– Ви загубили перлину, міс, – сказав один із матросів і подав їй кульку, яку підняв з піску.
– Боже! Ейбе! – скрикнула міс Лі. – Вони знову приносили мені перли! Ідіть сюди шукати перлів! Тут повно перлів, що ці бідолашечки нанесли! Правда, вони чарівні, Фреде? І ось перлина! І ось!
Три ліхтарики спрямували світляні кружала на землю.
– Я знайшов одну! Величезну!
– Це моя! – гукнула любонька Лі.
– Фреде, – крижаним тоном покликала Джуді.
– Зараз, – озвався Фред, що лазив по піску рачки.
– Фреде, я хочу вернутись на яхту!
– Хай тебе хтось відвезе, – заклопотано порадив Фред. – Сто чортів, оце номер!
Троє чоловіків і міс Лі й далі повзали по піску, немов великі світляки.
– Ось іще три перлини, – озвався капітан.
– Покажіть, покажіть, – у захваті завищала Лі й навколішки метнулась до нього.
В ту мить спалахнув магній і заскрекотів кіноапарат.
– Ну, все, ви вже на плівці, – мстиво оголосила Джуді. – Буде сенсаційний знімок для газет: «Компанія американців шукає перли!», «Морські ящери кидають перлами в людей!»
Фред сів.
– Їй же богу, Джуді правду каже. Це треба пустити в газети!
Сіла й Лі.
– Джуді, ти золото! Зніми нас іще раз, тільки спереду!