Одного разу ввечері Аріель тихо розмовляв з Шарадом. У коридорі почулися закрадливі кроки Бхарави. Аріель, у якого слух був надзвичайно тонкий, одразу ж відійшов од хлопчика і почав голосно лаяти його. Шарад скривився, ніби й справді винуватий. Бхарава зайшов у кімнату, пильно, як завжди, поглянув на вихованців і звернувся до Аріеля з такими словами:
– Сину мій! Не шкодуючи сил і праці, ми ростили і пестили тебе. Настав час збирання плодів. Ти вже юнак. Твоя освіта закінчена. Пора братися за роботу – послужити тим, хто годував і виховував тебе, віддячити за їх піклування, пристановище і стіл. Дандарат виявив тобі високу честь, призначивши до великого служіння, і я сподіваюся, що ти цілком виправдаєш наше довір’я.
Під час цієї промови, виголошеної пишномовним тоном, Аріель дивився прямо в очі Бхараві, як людина, якій нічого приховувати. Юнак зрозумів, що вирішується його доля, в його житті настає перелом. Але жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, ні найменше хвилювання не відбилося на ньому.
Шарад також зрозумів, що його чекає розлука з єдиною людиною, яка полегшувала його існування. Шарад ще не вмів володіти собою так, як Аріель, тому він опустив очі і навіть намагався не дихати, щоб не звернути на себе уваги страшного Бхарави.
Аріель “взяв прах від ніг” Бхарави, тобто нахилився, торкнувся рукою ніг Бхарави, тією ж рукою доторкнувся до свого чола і сказав:
– Мої думки, мої бажання, мої вчинки, моє життя належить вам.
Бхарава, закінчивши пильний огляд, залишився задоволений. Уперше за всі роки навчання він приголубив Аріеля – доторкнувся кінчиками пальців до його підборіддя і потім поцілував їх.
– Іди за мною, Аріель. Твій перший крок буде кроком уже на новому шляху життя!
Аріель пішов слідом за ним, як добре видресируваний собака.
А Шарад, залишившись на самоті, закрив обличчя руками і, не маючи сил стриматись, заплакав.
Якою ж була його радість, коли опівночі він раптом відчув знайомий дотик руки і почув шепіт Аріеля.
– Це ти, дада[5]? – спитав він пошепки.
– Я, Шарад, не бійся.
– Що з тобою було, дада?
– Тихше!.. Бхарава... Знаєш, він зовсім не індус, а англієць Пірс... Він повів мене до Чарлза Хайда, це вчений. Також сагиб. Хайд, коли побачив Бхараву, вигукнув: “Ось і ви, містер Пірс! І Аріель?” Бхарава так розізлився... заморгав Хайду. Хайд тоді виправився, сказав: “Добрий вечір, Бхарава-бабу!” Але я вже зрозумів, Що Бхарава не індус. А втім, я й раніше догадувався про це. Тут у нас брешуть на кожному кроці.
– І що робив цей Ха?.. – квапив Шарад.
– Хайд? Він лише оглянув мене як лікар, потім сказав Бхараві: “Цілком придатний. Здоровий. За кілька днів він у нас...” Але тут Пірс знову почав робити гримаси, і Хайд наказав: “Приходь рано-вранці, до сніданку, розумієш? До сніданку. Нічого не їж, але добре помийся. Прийми ванну, а не тільки звичайне ваше обмивання”. Оце і все.
– Чому ж ти так довго не приходив?
– Бхарава повчав мене: “Покора, покора і ще раз покора!” – Аріель тихо розсміявся.
Цієї ночі друзі мало спали. Шарад сумував, бо мав розлучитися з другом. Аріель думав про те, що чекає його.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ. НА НОВОМУ ШЛЯХУ
Коли наступного ранку Аріель, розпрощавшись з Шарадом, з’явився до Хайда, той зустрів його в білому халаті й білій шапочці.
Вони зайшли в кімнату, що нагадувала і операційну і рентгенівський кабінет, але з складнішою і незвичайнішою апаратурою.
Хайд наказав Аріелю роздягтись ї лягти на стіл, засланий білою клейонкою.
Аріель, як завжди, беззаперечно скорився. Він думав, що йому навіватимуть гіпнотичний сон, який Аріель умів артистично симулювати. Але він помилився.
Хайд наказав Аріелю проковтнути розведений у воді порошок і потім гукнув:
– Уільям, маску!
Юнак у білому халаті і в білому ковпаку наклав на обличчя Аріеля маску з ватою, від якої йшов сильний нудотний запах.
– Дихай глибше, Аріель, і голосніше лічи! – наказав Хайд.
– Один... два... три... – почав Аріель.
В кінці другого десятка він почав збиватися з ліку, робити паузи і незабаром втратив свідомість...
– Ну ось і все, – почув він, коли знову прийшов до пам’яті і розплющив очі. Його нудило, в голові шуміло. Аріель лежав уже на підлозі в кабінеті-лабораторії Хайда. – Ну що, погано себе почуваєш? Нічого, це швидко минеться. Полеж спокійно, – сказав Хайд.
Сам Хайд лежав на циновці, вже напівроздягнений, як завжди, з червоними від бетеля губами і курив люльку, обмахуючись віялом.
Пам’ятаючи попередження Пірса, Хайд вирішив обережно підготувати Аріеля до ролі літаючої людини. І коли Аріель остаточно прийшов до пам’яті, Хайд сказав йому:
– Ти дужий, Аріель? Чи зміг би ти підняти такого ж юнака, як сам?
– Не пробував, але думаю, що зміг би, – не поспішаючи відповів він. Життя в Дандараті привчило його до обережних відповідей.
– Кожна здорова людина може підняти вагу, що дорівнює вазі її тіла і навіть більшу! Уільям! Пострибай-но на стільці! -наказав учений Уільяму, що ввійшов на його поклик.
Уільям, уже підготовлений до цього, сів верхи на віденський стілець, обхопив його ніжки, а руками вчепився за спинку і почав підскакувати, рухаючись по кімнаті стрибками, як це роблять діти.
Аріель з подивом дивився на галопуючого Уільяма,
– Зверни увагу, Аріель, ноги Уільяма не доторкаються до підлоги. Уільям лише ривком угору і вперед смикає стілець і підіймається разом з ним у повітря. Під час кожного ривка він підстрибує разом з стільцем не більше як на три-п’ять сантиметрів і на стільки ж просувається вперед. Але якби Уільям при тій самій вазі був сильнішим, то, правда, він підскакував би вище і стрибав далі? Хіба не так? І що сильніший, то вище і далі. В цьому немає нічого чудесного і незвичайного. Ну, так ось. Запам’ятай тепер, Аріель. Поки ти перебував під наркозом... поки ти спав, я ввів... влив у твоє тіло... ну, рідину, яка набагато збільшила твою силу. І тепер ти зможеш стрибати на стільці краще за Уільяма. Спробуй! Вставай, сідай на стілець і стрибай, як Уільям.
Уільям поступився місцем Аріелю, прив’язавши перед тим до обруча стільця мотузку, кінець якої тримав у руці.
– Стрибай, Аріель!
Аріель шарпнув стілець і несподівано для себе зробив такий стрибок, що вдарився б головою об стелю, коли б не мотузка. Але ця ж мотузка затримала політ по дузі, і Аріель упав разом з стільцем на підлогу, зваливши й Уільяма.
Хайд зареготав, але раптом спохмурнів. Він, очевидно, хвилювався, навіть перестав жувати бетель.
– Ти не забився, Аріель?
– Трохи... Лише коліно й лікоть, – відповів Аріель, зовсім ошелешений тим, що сталося.
– А що ти відчував, коли полетів?
– Я... Нібито щось легко вдарило мені в голову і плечі... Щось тисло, але не зовні, а зсередини...
– Так... Так... Цього й слід було чекати, -пробурмотів Хайд. – Але не дуже? Не боляче?
– Ні. Тільки в першу хвилину. Я дуже здивувався і навіть трохи злякався.
– І це не заважало тобі думати? Ти не втрачав свідомості ні на мить?
– Ні, – відповів Аріель. – Здається, ні.
– Чудово! – вигукнув Хайд і пробурмотів: – У всякому разі, для мене. Пірс не всім буде задоволений, але то його справа. Ну, а в тому, що ти впав, забився, винна мотузка. А втім, без неї ти рискував розвалити собі голову об стелю. Мотузку ми прив’язали тому, що ти ще не вмієш управляти своєю силою. Слухай, Аріель, слухай уважно. Тепер ти вмієш робити те, чого не вміє жодна людина. Ти можеш літати. І для того, щоб полетіти, тобі варто лише побажати цього. Ти можеш підійматися, літати швидше або повільніше, повертати в будь-який бік, опускатися за власним бажанням. Треба тільки управляти собою, як ти управляєш власним тілом, коли йдеш, встаєш, сідаєш, лягаєш. Зрозумів? Ану, спробуй ще пострибати на стільці. І вже не шарпай стільця, а тільки подумай про те, що тобі треба піднятися; летіти. Аріель сів на стілець, узявся за спинку і подумав: “Я зараз піднімусь!” І він справді піднявся на висоту метра, облетів кімнату і плавно опустився біля Хайда, не вірячи своїм очам.
– Молодець! Ти робиш великі успіхи.
– А без стільця я можу літати? – спитав Аріель. Хайд розреготався, бризкаючи червоною слиною.
– Ну звичайно. Ха-ха-ха! Ти думав, що стілець – літальний апарат, щось подібне до помела відьми? Ти тепер став літаючою людиною. Першою людиною, яка може літати без будь-яких механізмів і крил. Пишайся!
Аріель підвівся з стільця. “Піднімусь!” І він піднявся, непорушно повиснувши в повітрі.
– Ха-ха-ха! Авантюрист? Шарлатан? – реготав Хайд, згадуючи своїх учених колег, які не визнавали його. – Що скажете?
Двері кабінету відчинились. На порозі стояв Бхарава, з-за його плеча визирав Фокс.
Пірс-Бхарава, побачивши Аріеля між підлогою і стелею, широко розкрив рота і ніби скам’янів, Фокс хворобливо стис сухі губи і зігнувся у вигляді знака запитання. Аріель плавно повертався, опускався і знову повільно піднімався.
– Заходьте, містери! Чого ж ви? – торжествуючи гукнув до них Хайд.
Пірс, нарешті, опам’ятався і кинувся зачиняти вікна, бурчачи: “Яка необережність!” Потім обійшов навколо Аріеля, хитаючи головою.
– Вітаю вас, колего! – витиснув з себе Фокс, підійшовши до Хайда і скрививши рот в посмішку.
– Ну як? Це краще за вашу муху? – спитав Хайд, фамільярно ляснувши Фокса по плечу так, що той поточився.
Аріель опустився на підлогу. А Бхарава-Пірс поквапливо підійшов до телефону, викликав Броунлоу і попросив його негайно прибути до Хайда.
– Як же ти почуваєш себе, коли літаєш? – спитав Бхарава Аріеля.
– Добре. Спочатку трохи неприємно... тіло, плечі...
– Так, так! У голові паморочиться? Думки плутаються?
– Ні.
– Розумові здібності в Аріеля не порушені, на жаль... Гм... Так, так! – сказав Хайд.
Пірс багатозначно глянув на нього.
Незабаром прибули містер Броунлоу і місіс Дрейден.
Аріеля примушували підійматися до стелі, літати по кімнаті стоячи, лежачи, “рибкою”, як сказала місіс Дрейден, перевертатися, робити всілякі фігури вищого пілотажу. Місіс Дрейден щохвилини ахала то від страху за Аріеля, то від захоплення і вигукувала:
– Прекрасно! Чудово! Чарівно!
Броунлоу, потираючи руки від задоволення, заохочував Аріеля до все нових і нових повітряних трюків.
– Та ви замучите його! – добродушно вигукнув Хайд і наказав Аріелю опуститися на підлогу.
Усі, крім Хайда, сіли, і Бхарава, звертаючись до Аріеля, виголосив промову, як завжди пишномовну, пересипану цитатами і східними метафорами.
Він знову говорив про велику честь, якої удостоївся Аріель, ставши мало не сином Індри, бога неба й атмосфери, і братом Марути, бога вітрів, про велику могутність, що її дістав Аріель, але й про велику відповідальність. Бхарава навіював Аріелю, спрямувавши на нього гіпнотичний погляд, беззаперечну, абсолютну покору і загрожував страшними карами за найменший непослух.
– Якщо б ти задумав полетіти собі, то пам’ятай, що тебе чекає така жахлива, тяжка, страшна смерть, якою не вмирала ще жодна людина. Куди б ти не полетів – на високі гори, в темні джунглі, в дикі пустелі або навіть на край світу, пам’ятай: ми знайдемо тебе скрізь, бо влада наша безмежна. І тоді... – Бхарава став малювати картини всіляких катувань так яскраво, що місіс Дрейден почала щулитися й охати. – І ще пам’ятай: ти не повинен показувати жодній людині, що вмієш літати. Не смій навіть говорити про це. Не смій і літати, підійматися хоча б на дюйм від підлоги без нашого наказу. Не літай навіть тоді, коли ти сам у кімнаті!
І Бхарава почав робити руками жести, які, певно, повинні були закріпити навіювання. Потім уже своїм звичайним голосом він суворо сказав:
– Зараз можеш іти в свою кімнату. Завжди пам’ятай про мої слова.
Аріель уклонився і попрямував до дверей, намагаючись ступати, як звичайно, і побоюючись полетіти при кожному кроці. “Я повинен іти, іти, а не летіти!” повторював він у думці.
Коли Аріель вийшов, Пірс провів його занепокоєним поглядом крізь непричинені двері. Потім він полегшено зітхнув і сказав, ніби відповідаючи на свої думки:
– Ні, він не полетить! Як і всіх вихованців Дандарата, ми цілком обезволили його.
– Все ж необережно було відпускати Аріеля самого, – зауважив Броунлоу.
– Що ж ви, на ланцюжку його будете тепер тримати і відпускати, як прив’язану кулю? – насмішкувато спитав Хайд.
– Можна було б відправити з провідником, який тримав би його за руку, – заперечив Броунлоу, – і потім посадити під замок у кімнату без вікон.
– А коли б він і з провідником полетів? – насмішкувато спитав Хайд.
Дрейден зойкнула від подиву, а Броунлоу звів брови на лоб.
– Хіба це можливо?
– Цілком, – відповів Хайд, – якщо тільки провідник не буде важчий за Аріеля.
– Ще одне ускладнення! – вигукнув Броунлоу.
– Про все це слід було подумати раніше. Я своє зробив, а як ви охоронятимете і демонструватимете вашого Індру, це вже не мій клопіт, – заявив Хайд.
– Містер Броунлоу, – втрутився Пірс, – ваші побоювання зовсім безпідставні. Аріель уже давно на міцному ланцюжку: він не лише обезволений, але й перебуває в постійному гіпнотичному трансі. Я так часто навіював йому під гіпнозом цілковиту покору, що тепер будь-який мій наказ він сприймає як незаперечний і не порушить його навіть під страхом смерті. Це надійніше, ніж залізні кайдани. Я беру всю відповідальність на себе.
Броунлоу знизав плечима і сказав:
– Нехай буде так!
Хайд почав говорити про винагороду, галасливо торгуючись з Пірсом. Вони так сперечалися, що місіс Дрейден, побоюючись, що в неї розпочнеться мігрень, підвелася. Вслід за нею підвівся і Броунлоу.
– Ми з вами ще поговоримо, містер! -сказав Пірс Хайду, проводжаючи гостей.
Вони вийшли з будинку – Пірс з Броунлоу, а Фокс з місіс Дрейден.
Вона розпитувала Фокса, як пощастило “цьому чаклуну Хайду” створити літаючу людину, і, не слухаючи відповіді, перебивала його новими запитаннями:
– А тварин можна зробити літаючими? Кота, наприклад? – питала вона.
– Так, я сам бачив, як літав собака, потім жаба...
– Дивовижно! Я неодмінно замовлю містеру Хайду, щоб він перетворив мою кішечку Кюін на літаючу. Вона вечорами відганятиме од веранди кажанів, яких я страшенно боюсь і які мені псують найкращий час доби. Адже в цій Індії, в Мадрасі, тільки й живеш вечорами. Це буде так захоплююче!
І оскільки місіс Дрейден була не лише окультисткою, але й поетесою, то, звівши свої безбарвні очі до неба, вона почала імпровізувати:
У небі кажан швидкокрилий летів,
А слідом летіла літаюча кішка.
Між Пірсом та Броунлоу розмова точилася в іншому плані.
Пірс питав Броунлоу, чи створюватимуть вони за допомогою Хайда інших літаючих людей, чи Аріель залишиться єдиним. Якщо не створюватимуть, то чи не слід вжити відповідних заходів, щоб Хайда не переманули їхні вороги...
“Чи не вбити Хайда?” – з півслова зрозумів Броунлоу, подумав і сказав:
– Поки що треба вжити заходів, щоб він не пішов від нас. Інших літаючих людей ми не робитимемо. Проте з Аріелем може щось трапитись. Хайд нам ще стане в пригоді. Стежте тільки, щоб і Хайд був ізольований від зовнішнього світу. Зрозуміло?
Пірс кивнув головою і відповів:
– Буде виконано.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ. НАЗУСТРІЧ НЕЗНАНІЙ ДОЛІ
Вийшовши від Хайда, Аріель попрямував до гуртожитку доріжкою саду. Він ступав повільно, ніби тільки починав учитися ходити, і так натискував підошвами сандалій, що аж хрустів пісок, яким була посипана доріжка. Він не сумнівався, що за ним стежать.
Аріель усе ще перебував під враженням своїх польотів по кімнаті. Він може літати! Ця думка сповнювала його радісним хвилюванням, причину якого він боявся зрозуміти зараз тут, у саду, при світлі сонця, відчуваючи на собі погляд Бхарави. Аріель глушив, не допускав на поверхню свідомості думок, що, немов радісна пісня, звучали в його душі: “Воля! Визволення!” Він упивався лише відзвуками цієї пісні.