Зліва десь линула пісня. Аріель повернув голову. Між стовбурами виднівся ставок, оточений кокосовими пальмами, його кам’яні сходи спускалися аж до води.
В ставку огрядний чоловік робив ранкове обмивання. Він затикав вуха і занурювався у воду потрібну кількість разів. Поряд з ним, мабуть, брамін, що боявся осквернитися навіть в очищаючій воді, відігнав долонями з поверхні сміття і потім одразу занурився. Третій не наважувався навіть увійти в ставок: він обмежився тим, що намочив рушник і віджав воду собі на голову. Одні повільно спускалися сходами, другі, бурмочучи ранкову молитву, кидались у ставок з верхнього східця. Треті розтирали на березі тіло, четверті міняли купальну білизну на свіжу, поправляли зборки. Дехто збирав у лузі квіти.
В дальньому кінці ставка качки ловили водяних слимаків і чистили пера.
Аріель думав, що опустився в джунглях, але виявилось, що навколо скрізь були люди.
Залітали бджоли, почулися пташині голоси, з ріки долинали пісні. Шарад усе ще спав.
Аріель узяв з калюжі жменю глини і почав натирати своє обличчя, шию, руки й ноги.
Десь, можливо в храмі, задзвонив гонг. Знайомий звук одразу ж розбудив Шарада. Він поквапливо сів, нічого не тямлячи, озирнувся навколо, побачив незнайому обстановку і шоколадного кольору юнака, який ласкаво посміхався.
Шарад злякався і хотів уже заплакати.
– Не бійся, Шарад, це ж я, – лагідно сказав Аріель.
Шарад упав перед ним на землю. Вчора Аріель літав, сьогодні з білого перетворився на темношкірого дравіда. Тільки бог здатний на це.
– Встань-но, Шарад! Поглянь, я вимазався глиною, щоб не звертати на себе уваги білим кольором шкіри. Пам’ятай: ми з тобою жебраки, які ходять по дорогах і просять милостиню.
– Ходять? А чому не літають? Літати так цікаво.
– Бо коли я літатиму, мене зловлять, як птаха, і посадять у клітку.
– А ти їх самих оберни на птахів або на собак, дада! – вигукнув Шарад.
Аріель засміявся, махнув рукою.
– Ходімо, Шарад.
Вони вилізли із свого сховища і побрели по дорозі, зритій нічною зливою. В ранковому сонці калюжі виблискували, як червоне золото.
Уздовж дороги тяглась колюча загорожа із сеору, за нею – невеликий ставок, вкритий зеленими водяними рослинами. Чорний бородатий чоловік стояв по пояс у воді і чистив зуби обгризеним кінцем гілки. Він байдуже поглянув на Аріеля й Шарада, не перериваючи свого заняття.
Дорогою пройшов високий кабулівала – житель далеких гір – у широкій халамиді. За спиною в нього теліпався мішок, у руках він тримав корзини з виноградом, ізюмом, горіхами. Він поспішав на сільський базар.
Аріель і Шарад зійшли з дороги, як парії, стали навколішки і заспівали.
Кабулівала поставив одну корзину на землю і кинув жебракам гроно винограду. Аріель і Шарад уклонились до землі. Коли він пішов далі, Шарад підбіг до виноградного грона, жадібно схопив його й приніс Аріелю. Повільно пройшов буйвол, запряжений у скрипучий віз. На шиї в нього сидів голий хлопчик. Голова в нього була брита, лише на тім’ї чорнів клаптик волосся. Старик, що лежав на возі, побачив жебраків, кинув Шара-дові рисовий коржик,
– От ми й ситі, – промовив Аріель.
Поснідавши, вони поплентали вздовж дороги. Попереду, в гаю гуавових дерев, виднілися криті дерном халупи, їх стіни були вимазані глиною. На лузі, недалеко від села, вже шумів базар. Продавці фруктів, сиру, холодної води, гірлянд із квітів, риби, сушених квітів голосно закликали перехожих, напівголі діти юрмилися біля продавців іграшок – свистків з пальмового листя, розмальованих паличок, дерев’яних тріскачок, скляних ляльок.
Під деревом баель сидів сухий, як скелет, у величезній чалмі індус і грав на сопілці, надувши щоки. З його плоского кошика, хитаючи головами, підіймалися змії.
Натовп на значній відстані оточував заклинателя змій. Худенький хлопчик обходив глядачів з дерев’яною мискою, і селяни кидали дрібні монети не більше анна[7][8]. Рупії водилися лише в кишенях найбагатших селян.
Поряд сидів інший заклинатель змій – опасистий чоловік з чорною бородою. Граючи на довгому, потовщеному на кінці фаготі, він так надимав щоки, що здавалося, вони ось-ось луснуть. Жінки в барвистих сарі, в чадрах, з дзвінкими браслетами на руках і ногах юрмилися біля продавців шарфів і кольорових тканин.
– Добрі панове, пожалійте мене! Боже, поможи вам! Дайте мені жменьку від свого багатства, – просив сліпий жебрак з дерев’яною мискою в руках.
Звивалися акробати, співали жебраки, звучали флейти, гриміли барабани, мекали кози, ревіли осли, кричали діти...
– Чай чурі, чай?2 – співуче закликав жінок продавець скляних та мідних зап’ясть.
У Шарада загорілись очі. Він тягнув за руку Аріеля до натовпу дітей, що оточували нехитрі іграшки. Із заздрістю подивився Шарад на маленьку дівчинку, яка, забувши про все на світі, пронизливо свистіла в тільки-но куплений червоний свисток.
Аріель також був захоплений видовищем. Після мертвотної тиші і одноманітності життя Дандарата це сліпуче світло, різноголосий гамір, яскраві, строкаті барви, рух людей, гарячий вітер, що рве шарфи, поли сарі і чадри, прапори, листя дерев вливали в нього незнайоме збудження, паморочили голову. Як і Шарад, він сп’янів од життя, що відкривалося перед ним.
Заглушуючи гамір, з дороги раптом почувся різкий звук автомобільного гудка. Пробиваючись крізь натовп, до базару повільно під’їжджала забризкана багнюкою машина, В ній сиділо кілька сагибів-англійців у білих європейських костюмах.
До Аріеля повернулась уся його обережність. Він міцно стис руку Шарада.
Автомобіль зупинився. Два сагиби з фотоапаратами врізались у натовп, який шанобливо розступався перед ними, залишаючи широкий прохід. Вони йшли прямо до Аріеля.
“Погоня!” – з жахом подумав Аріель і потяг Шарада до гаю. Але не так легко було пробитися крізь густий натовп, а сагиби вже наближалися до них. Вони озиралися на всі боки, ніби шукаючи когось.
Аріель схопив Шарада і злетів у повітря.
Вибух пекельної машини не вчинив би в натовпі більшого переполоху. Весь базар ніби злився, як одна істота, в спільному крикові подиву й жаху. Багато хто попадав на землю, прикриваючи голову плащами і руками. Заклинатель змій упустив довгу сопілку з рук, і вона впала в кошик, змії зашипіли і почали розповзатися. Живі драбини акробатів розсипалися, наче карткові будиночки. Перукар залишив клієнта і з ножицями та гребінцем стрибнув у ставок. Люди душили і штовхали одне одного, перекидали корзини, намети, лізли під вози. Хлопчаки нестямно плескали в долоні і верещали.
Сагиби стояли з розкритими ротами і закам’янілими обличчями.
Коли переполох трохи пройшов, один з сагибів, містер Лінтон, сказав своєму супутникові:
– Тепер, містер, ви не заперечуватимете, що левітація існує?
– Воістину Індія – країна чудес, – відповів той, – якщо... якщо тільки ми не стали жертвою масового гіпнозу. Дуже шкода, що мені не пощастило сфотографувати політ. Але я був так приголомшений...
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. ВІДВЕРТО, АБО ОБОЄ ДОБРІ
Містер Лінтон надіслав у мадраську газету повідомлення про незвичайну пригоду, свідками якої були кілька сот людей. Статтю надрукували з приміткою від редакції:
“Наш спеціальний кореспондент побував на місці пригоди і опитав свідків, які підтвердили факти, наведені в статті містера Лінтона. Очевидно, ми маємо справу з спритним фокусом або ж з новим безкрилим літальним апаратом. Подальші розслідування цієї загадкової справи ведуться. Особа літаючої людини і хлопчика, що її супроводжує, не встановлена”.
Це повідомлення було передруковане іншими газетами і викликало великий галас і суперечку. Індуські газети прогресивного релігійного товариства сміялися з легковірних:
“Чи може здравомисляча людина двадцятого віку повірити, що якийсь юнак серед білого дня, на очах натовпу, хапає хлопчика, як шуліка курча, і летить з ним геть?”
Більшість свідків, треба сказати, була впевнена в тому, що юнак викрав дитину.
А газети і журнали брамінських консервативних “правовірних” сект використали цю незвичайну історію для посилення релігійного фанатизму. Вони писали про великі таємниці йогів, про левітацію, про чудо, видаючи невідомого юнака мало не за нове втілення божества, яке з’явилось на землю, щоб зміцнити підупадаючу релігію і присоромити маловірних.
Англійські теософічні газети утримались від висловлення своїх думок, чекаючи директив з лондонського центра. Але редактори схилялись до того, що в інтересах англійського владарювання в Індії, мабуть, вигідніше підтримати версію про чудо. Розбрат і чвари, які зчинилися серед індійського населення, в усякому разі були “позитивним” явищем: чим більше в народі розбрату і чвар, тим легше керувати ним.
Великий учений – бенгалець Рагупатї на запит “Брамо-Самадж” ухилився від прямої відповіді: “Вчений може висловити свою думку лише про ті факти, які він сам міг перевірити в належних умовах. Можу лише сказати, що мені ніколи не доводилось бути свідком левітації і сучасна наука не має навіть гіпотетичних пояснень можливості подібних явищ”.
Коли Бхарава-Пірс прочитав замітку про випадок на ярмарку, він схопився за голову.
“Це Аріель і Шарад. Ось куди вони залетіли!” І Пірс з жахом думав про скандал, який зчинить Броунлоу.
Гроза не примусила себе чекати.
Того ж дня містер Броунлоу з’явився до Пірса. Таким лютим Пірс ще ніколи не бачив главу індійських теософів.
Броунлоу мало не побив Пірса, загрожував викинути його з Дандарата, називав йолопом і роззявою.
– Ви взяли відповідальність на себе. Тепер на себе і нарікайте. Де ваш хвалений ланцюжок гіпнозу, який тримає Аріеля міцніше, ніж залізні ланцюги? Що тепер ми скажемо Бодену і Хезлону? Що відповімо лондонському центру? Як примусимо замовчати газети, які зчинили страшенний галас? Випустити такий козир із своїх рук!
Коли Броунлоу стомився кричати і трохи заспокоївся, Пірс сказав:
– Зате тепер ми знаємо точно якщо не місце, то хоч район, у якому перебуває Аріель. Вій залетів не так далеко, як я сподівався. Мабуть, з вантажем Аріель не може літати швидко, а Шарада він не покине. І ми піймаємо їх...
– Піймаємо! – перебив його Броунлоу – Піймаємо птахів, що вилетіли з клітки. Для цього довелося б усіх ловців зробити літаючими, як Аріель, а це неприпустимо.
– Проте ловлять люди птахів сильцями-кормушками, – заперечив Пірс. – Аріель і Шарад мусять пити і їсти. Ми розішлемо, коли треба буде, сотні людей, пообіцяємо винагороду селянам, оповістимо населення. Признаюсь, Аріель обдурив1 перехитрив мене. В цьому я винен. Але хто б міг подумати, що він уміє так артистично прикидатися? Моя вина, і я не пошкодую своїх власних грошей, щоб виправити цю помилку. Допоможуть і Бо-ден та Хезлон. Я вже повідомив їх і одержав телеграму: Боден летить сюди аеропланом. А коли Аріель і Шарад знову потраплять до нас, неважко буде підкупити газети й свідків і всьому цадати характеру жарту, містифікації, вигадки. Коли ж усе це забудеться...
– Ми почнемо демонструвати Аріеля і змусимо згадати всю цю історію. Ні, літаюча людина втрачена для Дандарата. Аріеля й Шарада треба спіймати, але тільки для того, щоб не стало відомо про Дандарат, про те, що являє собою наша школа, її можуть закрити, а нас...
– А нас посадять на лаву підсудних? До цього, сподіваюся, справа не дійде. Лондон не допустить. Це скомпрометувало б не тільки віце-короля Індії, але й уряд метрополії. Яку мету переслідує Дандарат? Чию волю ми виконуємо? Невже ви думаєте, що я мовчатиму про все це, якщо стану перед судом?
– Будете.
– Я розповім усе відверто.
– Ви не зробите цього, Пірс.
– Зроблю. Мені більше нічого буде втрачати. І в Лондоні знають про це. Я розкрию такі речі, дізнавшись про які ахне весь світ...
– Не забувайте, Пірс, що й за вами водились деякі гріхи, перш ніж ви знайшли пристановище в Дандараті. Вас звільнили від каторги, сподіваючись, що ви будете беззаперечним і мовчазним виконавцем.
– Звільнили від каторги, щоб тепер відправити на каторгу за чужі злочини? А ви, ви самі, проповідник загальної любові, покірності і милосердя? Ви думаєте, я не знаю, як ви зробили кар’єру? Будьте певні: я зібрав деякі дані про вас... Я вже не кажу про вашу багатоплідну діяльність у Дандараті. Скільки дітей викрадено у батьків за вашим наказом? Скільки занапащено, спотворено, скільки покінчило самогубством? У мене все записано. І за все це я повинен відповідати? Я один?
Деякий час вони мовчки дивились один на одного, як два півні перед новою бійкою.
Але розсудливість перемогла. Броунлоу фамільярно плеснув Пірса по плечу і, іронічно посміхаючись, сказав:
– Обидва добрі! Не будемо сваритися. Треба шукати вихід із становища, Бхарава-бабу.
– Давно б так! – вигукнув Пірс.
– А з Аріелем нам, мабуть, найкраще покінчити...
– Прикінчити, – уточнив Пірс.
– Коли він потрапить до наших рук.
І вони почали обмірковувати план наступних спільних дій.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. “ПОВІТРЯНІ ЗАЙЦІ”
Піднявшись над базаром, Аріель полетів до гаю. В скронях стукало. Шарад відтягував руки і утруднював політ. Щоб краще розсікати повітря, Аріель летів, тримаючись майже горизонтально, притискуючи Шарада до грудей.
Він намагався летіти над лісом, уникаючи відкритих місць. Але ліс швидко скінчився. Майже до обрію тяглись поля. Де-не-де стирчали фабричні димарі.
Аріель і Шарад бачили, як селяни, що працювали на полях, підводили догори голови і застигали з розкритими від подиву ротами, інші падали на землю або тікали. Шарада це дуже тішило. Він висовував язик, дриґав ногами, а Аріель думав лише про те, чи вистачить у нього сил долетіти до гаю, який виднівся вдалині.
Раптом Аріель почув позад себе дзижчання гігантського джмеля. Озирнувшись, він побачив, що до них наближається аероплан. Він летів досить низько і не дуже швидко. Невже це погоня? Аріель хотів уже каменем опуститись на землю, але, обміркувавши, вирішив, що Пірс не ганятиметься за ним на аероплані. Та й як би він піймав його в повітрі? Але пірсівським розвідником літак міг бути. А якщо люди почнуть стріляти з літака?..
Поки Аріель роздумував, аероплан був уже зовсім близько. Льотчик не міг не помітити Аріеля й Шарада. І Аріель раптом вирішив піднятись над літаком і пропустити його під собою.
Коли аероплан пролітав під ними, Шарад гукнув:
– Дада, опускайся на крило!
Аріель за шумом мотора не чув голосу Шарада, але він і сам вирішив опуститись на крило. Тут найкраще сховатися від пострілів, якщо люди стрілятимуть в них. Прискоривши політ, Аріель знизився до поверхні фюзеляжу, не випускаючи з рук Шарада.
Лише після того, як Шарад учепився за виступ, Аріель ослабив свої напружені руки, а потім і сам в думці “сів” на крило, від чого аероплан злегка пірнув. Тепер Аріель міг відпочити. Проте з обережності він ще раз “зробив невагомим” своє тіло і, летячи над Шарадом, зв’язався з ним рушником. Тепер вони могли летіти “повітряними зайцями”.
Шарад був у захопленні. Нарешті під ним тверда опора. Правда, металева поверхня нагрілась від сонця так, що пекла тіло, але з цією незручністю можна було миритися. Головне те, що вони летіли на північ, до Бенгалії, тримаючи курс уздовж берегів Бенгальської затоки. Чудово. Вони можуть далеко полетіти, не витрачаючи сил. Мабуть, це поштово-пасажирський аероплан лінії Мадрас-Калькутта.
Аріеля непокоїло одне: що робитимуть пасажири, якщо помітять його і Шарада? І він був насторожі.
Минуло, мабуть, не більше як півгодини, коли над краєм правого крила, біля кабіни, з’явилася голова в пілотському шоломі й окулярах. Аріель з хвилюванням стежив за головою в шоломі. Чи не з’явиться рука з револьвером? Але незабаром голова зникла під крилом і не з’являлась. Може, люди радились. Льотчик, напевне, звернув увагу на поштовх і збільшення ваги аероплана.