Він ішов у ліс, забирався куди-небудь в гущавину, лягав на траву і думав.
Як дивно і сумно склалась його доля! Він не знав батьків, не бачив ні любові, ні дружби, ні ласки, у нього не було справжнього дитинства, він нічому не навчився, крім кількох мов, зубрячки текстів священних книг. 1 раптом його зробили літаючою людиною. Він може літати вільніше і легше, ніж птах! Хіба це не чудесно? Хіба про це не мріють люди? Не бачать себе літаючими уві сні? Хіба не ці мрії і сновидіння породили аероплани, дирижаблі? Так, стати літаючою людиною було б дуже добре, коли б це не відділяло його од людей. Що чекало його в Дандараті? І Пірс і Броунлоу, як і раніше, змушували б його виконувати їх волю, поводилися б з ним, як з мисливським соколом, показували б його людям як чудо природи. Тут прості люди – Нізмат, Лоліта -вважають його божеством. Та хіба тільки Нізмат і Лоліта? А Шарад?.. Можливо, й інші люди так само ставитимуться до нього? Хіба він не має властивості, яка може здаватися людям надлюдською, надприродною? Примиритися з роллю божества? Але це значить приректи себе на велику самотність і скуку... Лоліта, така мила, ніжна жінка-напівдитина, завжди дивитиметься на нього знизу вгору, як на недосяжну істоту. Можливо, він і подобається їй, але Лоліта, напевне, вважала б блюзнірською думку про те, що між ними можуть бути інші взаємини, крім “божеського” покровительства з його боку і поклоніння – з її.
І потім, він не може назавжди залишитися жити з ними. Його шукають. Він рідкісний птах, що вилетів з клітки. Йому треба міняти місце, йти і летіти все далі. На його нещастя, а нього біла шкіра, хоч і загоріла під палючим промінням сонця Індії. Він занадто білий для індуса і тут звертатиме на себе увагу. Фарбувати шкіру глиною неприємно і ненадійно: перший дощ змиває таке забарвлення:. Видати себе за сагиба, розшукати європейський костюм? По-англійськи він говорить добре. Але що він скаже про себе людям? Про це треба подумати. Літати він не буде. Хіба що в темні ночі, перед світанком, коли люди міцно сплять.
З Шарадом доведеться розлучитись. З ним і літати важче, і впізнати їх удвох можуть скоріше. Шарад влаштований, його плекатимуть як “дар божества”, як посланого небом сина Нізмата.
А Лоліта?.. Аріель зітхнув. Нехай вона знайде можливе для неї щастя і майже неймовірне, рідкісне щастя для індійської вдови – нехай виходить заміж за Ішвара. Він добрий юнак, і вона буде з ним щаслива. Аріель допоможе їм. Шкода, що мати Ішвара сліпа. Вона скорилась би “волі божества”, коли б побачила Аріеля, що спускається до неї з неба. Але їй розкажуть, і вона повірить.
Над головою Аріеля залунав пронизливий крик. Він побачив у густому гіллі дерев двох білобородих мавп, одну – велику, другу – меншу. Більша відбирала у меншої якийсь плід. Менша верещала, більша дряпала її, хапала за вуха, за хвіст. Менша так жалісно кричала, може кликала на допомогу матір, що Аріель не стерпів і злетів до мавп.
Мавпи були так вражені, що одразу ж замовкли. Але коли Аріель простяг до них руку, щоб розняти, обидві кинулися в різні боки, перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево. І, лише віддалившись на велику відстань, закричали, мабуть, сигнал тривоги, на який відгукнулися інші мати і птахи в різних місцях лісу. Аріель сумно посміхнувся: “І мавпи бояться мене”, і озирнувся. Над головою в нього зеленіла суцільна покрівля з соковитого листя. Стовбури дерев оповиті виткими рослинами і переплетені ліанами. Де-не-де проміння сонця пробивалося крізь листя і золотими плямами лягало на землю, зарослу чагарником і травою. Місце глухе. Ніхто не бачить. І все ж таки даремно він злетів. Не витримав.
Обминаючи ліани, Аріель почав повільно спускатися. Почувся шурхіт. Аріель озирнувся і побачив Ішвара. Впустивши з рук в’язку хмизу, юнак упав ниць. Аріель спустився біля нього і сказав.
– Встань, Ішвар, не бійся!
Ішвар звівся. Обличчя його було бліде. Руки тремтіли. Бог зійшов до нього і назвав його по імені! Богам відомо все.
– Ти любиш Лоліту, Ішвар?
– Усе серце сповнене нею, пане, як чаша трояндовим маслом! – вигукнув Ішвар. – Якщо ця любов гріховна, прости мене. А якщо не простиш, відбери мою любов разом із моїм життям!
– Я благословляю любов твою, Ішвар, – відповів Аріель тим же тоном. – Іди й скажи про це матері своїй, Тарі.
– Твої слова сповнюють радістю серце моє, що висохло від любові. Але нехай доброта і милосердя твоє сповнять до краю душу мою. Поверни зір матері моїй, щоб вона могла бачити щасливе обличчя сина свого!
Аріель збентежився.
– У кожного своя карма, Ішвар, – відповів він і полетів. А Ішвар довго ще стояв навколішках, дивлячись на дерева, за якими зник Аріель.
Цього ж дня Аріель довго розмовляв з Нізматом.
У кінці цієї бесіди Нізмат покликав свою онучку і сказав:
– Наш великий гість, Лоліта, благословляє твій шлюб з Ішваром. Тара повинна згодитися, не може відмовити.
Щоки Лоліти зашарілися, а в очах спалахнула радість. Вона кинулася до ніг Аріеля і “взяла прах від ніг його”. Аріель підвів Лоліту. Яка вдячність була в її очах!
– Будь щаслива! – сказав він і посміхнувся. Але посмішка бога вийшла сумною. І боги можуть іноді заздрити простим людям!
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ. ЧИ МОЖЕ ПИЛ НА ДОРОЗІ МРІЯТИ ПРО СОНЦЕ?
– Ти дуже любиш його, діді? – спитав Шарад Лоліту.
Він поливав квіти в горшках, розставлених по карнизу веранди. Лоліта сиділа над жаровнею біля халупи і повертала лопаткою в киплячому маслі овочі.
– Кого, Шарад?
– Твого нареченого, Ішвара.
Лоліта замислилась і не відповідала.
– Чого ж ти мовчиш?
– Я не знаю, Шарад, чи люблю його, – нарешті відповіла вона.
– Але чому ж ти зраділа, коли Аріель сказав, що він допоможе весіллю? Я бачив, як у тебе спалахнули очі.
Лоліта мовчала. Руки її помітно тремтіли.
– Ти ще маленький, Шарад, і тобі важко зрозуміти. Ішвар хороший юнак. Я знаю, він любить мене, хоч ми не сказали одне одному жодного слова.
– Чому?
– Мати не дозволяє йому ходити до нас, розмовляти зі мною, навіть дивитися на мене, щоб не осквернитися. Але він усе ж дивиться, і я бачу, що любить, хоча й не наважується сказати про це.
– Хіба він сам не парій?
– Так, він парій, але його рід стоїть на щабель чи два вище за наш... Залишатися вдовою на все життя – це так важко, Шарад. І потім дідусь Нізмат сумує, що його рід угасне. І він старіє. Йому вже дуже важко працювати. А якщо Нізмат помре, що буде зі мною? Мені залишиться тільки кинутися в воду, як це роблять у нас багато вдів.
Шарад задумався.
– А Аріеля ти любиш?
– Замовкни, Шарад! – перелякано вигукнула Лоліта. Кров одхлинула від її щік, брови насупились. – Про це не можна навіть думати!
– Чому? – невгавав Шарад.
– Хіба може пил на дорозі, який усі топчуть ногами, мріяти про сонце в небі?
– Сонце освітлює і квітку лотоса і пил на дорозі, – поважно відповів Шарад і лукаво примружився. – Аріель зовсім не сонце, він проста людина, як і я. Тільки я не вмію літати, а його навчили.
Прийшов Нізмат. Шарад непомітно вислизнув з веранди і побіг у ліс. Як собака-шукач, кружляв він по заростях бамбука, поки не знайшов Аріеля, що в задумі лежав під деревом.
– Я хочу тобі щось сказати, дада! – І, опустившись біля Аріеля на коліна, Шарад розповів йому про розмову з Лолітою.
Дандарат навчив Аріеля приховувати свої почуття, але все ж Шарад помітив, що його розповідь схвилювала друга.
– Тепер ходімо снідати, дада. Нізмат уже прийшов з роботи.
– Ходімо, Шарад! – І Аріель лагідно скуйовдив хлопчикові волосся.
Вони попростували до халупи.
– Старик працює, і Лоліта працює, а я вилежуюсь на траві, – сказав Аріель Шараду. – Та що з ним вдієш? Скільки разів я пропонував йому свою допомогу, Нізмат про це й слухати не хоче.
Старик зустрів Аріеля, як завжди, радісно і поштиво. Тепер Нізмат тільки мріяв про весілля своєї онучки. Хоч який він бідний, а весілля треба зробити не гірше, ніж у людей. Щоб були весільні флейти, пісенні причитання в ладі байраві і балдахін на подвір’ї з бамбукових жердин, оповитих гірляндами квітів. Замість канделябрів можна роздобути більше світильників. Добре було б запросити духовий оркестр, але це дорого коштує. Гірлянд нароблять Лоліта й Шарад. І треба якнайшвидше призначити день весілля.
– Може, відкладемо до свята пуджі? – сказав Аріель.
– Навіщо відкладати до осені? – заперечив Нізмат. – Чим швидше, тим краще. З Тарою ти ще не говорив, пане?
– Ні... Завтра говоритиму, – відповів Аріель. Він був дуже неуважний, майже нічого не їв, зате часто позирав на Лоліту, але її погляд був уперто прикутий до підлоги.
Після сніданку Аріель знову пішов у ліс. Під час своїх прогулянок він усе більше віддалявся од халупи.
Одного разу він вийшов з лісу і раптом зупинився як укопаний, вражений несподіваним видовищем. Перед ним сліпуче сяяла поверхня великого квадратного озера в рамці з білого каменю. На протилежному боці височіли білі замки, величезні, як гори, оздоблені, як карбовані золоті речі, і легкі, як мереживо. Один замок занурювався білою стіною у воду озера і відбивався в ній з усіма галереями чудової різьбленої роботи, легкими башточками, високими й низькими, неоднакової висоти і різного вигляду, що нагадували фантастичні квіти; з балконами, лоджіями і примхливими дахами.
У центрі будови величне склепіння сягало до маленької, тоненької, різьбленої дзвінички з видовженим круглим куполом. Споруда згори донизу була вкрита різьбленням, арабесками, живим рухом примхливих ліній. Все це було схоже на дивну фантазію сну.
Коли Аріель розповів Нізмату про свою знахідку, той здивувався:
– Ось куди ти зайшов, пане! Це палаци нашого раджі Раджкумара.
Відтоді чарівний вигляд палаців притягав Аріеля, як магніт. Краса архітектури вперше відкрилась його очам і глибоко запала в душу.
Він нерідко пробирався до заповідних палаців і крізь зарості милувався ними, як живими істотами. Іноді до нього долинав м’який дзвін гонга, голоси людей. Таємничий і заборонений для нього світ!..
І цього разу, схвильований думками, що заволоділи ним, він несвідомо йшов до замків, відсторонюючи руками гілля, не чуючи різноголосого співу та щебету птахів і перекликання верескливих мавп.
“Невже вона любить мене? Не Ішвара, а мене?” – думав Аріель, і його серце солодко стискалось, а подих перехоплювало.
Залишитися з цими милими простодушними людьми, одружитися з Лолітою, обробляти землю... Але чи зможе “пил на дорозі” піднятися до сонця? А чому б їй і не піднятися силою любові?.. Ішвар буде нещасний. Але він нещасний і так. Тара не погоджувалась на його шлюб з Лолітою, може, не погодиться й тепер, незважаючи на умовляння Аріеля. Сліпі недовірливі. Проклятий дар! Нещастя бути не таким, як усі!.. Може, йому й пощастить переконати Лоліту? А Пірс? Пірс, який не заспокоїться доти, доки не закує його в ланцюги. Цей Пірс, ніби зловісна тінь, затьмарює світло його життя... Ні, не йому, Аріелю, приреченому на вічне вигнання, мріяти про особисте щастя. Піти геть... залишити Лоліту... Щебет птахів здавався йому бриньчанням зап’ясть на смаглявих руках і ногах Лоліти, сонячні бліки – блиском її очей, ароматний вітрець – її диханням... Лоліта ніби розчинилася в усій природі, оточувала, оповивала, обіймала його, як повітря. У нього паморочилося в голові...
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ. ЗНОВУ В НЕВОЛІ
Непомітно для себе Аріель звернув убік, вийшов на берег озера і пішов дорогою до замків, не помічаючи цього разу їх сліпучої пишноти.
Істеричний жіночий крик вивів його із задуми.
Аріель зупинився і озирнувся.
Ліворуч від нього тяглася низька кам’яна огорожа, що відділяла сад раджі од дороги. Напівголий темношкірий чоловік підмітав дорогу. За огорожею в саду виднівся колодязь. Біля колодязя стояла жінка з “правовірних” у зеленому шовковому сарі. Охоплена жахом, вона схилилася над колодязем, рвала на собі скуйовджене волосся і нестямно кричала:
– Мій син! Мій син! Рятуйте! Він упав у колодязь!
Підмітальник кинув мітлу, перескочив через огорожу і побіг до колодязя, щоб витягти утопаючого.
Але жінка, побачивши підмітальника, кинулась назустріч, як розлючена левиця, широко розпростерши руки.
– Не смій! – закричала вона. – Не підходь! Твоє дихання оскверняє!
– Але ти кликала на допомогу, – заперечив розгублений підмітальник і зупинився.
– Нехай краще мій син захлинеться, помре, ніж буде осквернений твоїм доторканням! – фанатично вигукнула вона.
Напівголий чоловік, парій, що належав до роду спадкових підмітальників, похнюпив голову, як побитий пес, поплентався до огорожі, перестрибнув через неї і знову взявся за мітлу, нервово посмикуючи головою.
А жінка знову заволала:
– Рятуйте! Рятуйте!
Від замка бігли слуги. Але всі вони також були парії. Бачачи, як жінка зустріла підмітальника, слуги зупинилися на встановленій звичаєм відстані, не знаючи, що робити. Деякі з них побігли назад до замка, може, догадавшись покликати на допомогу когось із вищої касти.
Жінка захрипла, перестала кричати. Тепер вона з німим жахом дивилася в колодязь. Настала моторошна мовчанка.
І раптом Аріель почув приглушений дитячий жалібний плач, схожий на мекання козеняти.
Забувши про все, він рвонувся вгору, описав дугу від дороги до колодязя і, уповільнивши політ, почав опускатися в нього. Глядачі скрикнули і закам’яніли, мати дитини впала на землю біля колодязя.
Аріеля огорнула прохолода. Колодязь був глибокий. Після яскравого сонця Аріель нічого не бачив. Але скоро на дні заблищала вода і в ній чорна цятка. Дитина, напевне, борсалась: від чорної цятки розходилися блискучі кола. Щось зачепило Аріеля за руку. Це була вірьовка.
Опустившись на дно, Аріель побачив, що до вірьовки прив’язане відро. Воно плавало боком і вже до половини наповнилося водою, а у відрі – хлопчик років трьох-чотирьох. При кожному русі відро наповнювалося все більше. Ще хвилина – і дитина утопилася б.
Аріель схопив дитину і почав повільно підійматися. Вода стікала з дитини і струменями падала вниз. На кам’яних позеленілих стінах колодязя виднілися великі краплі вологи.
Яскраве світло і тепло огорнули голову і плечі Аріеля. Він зажмурився, потім, примружившись, напіввідкрив очі, щоб намітити місце, куди покласти врятовану дитину, знову заплющив очі, перелетів через край колодязя і підлетів до жінки. Хтось вирвав малюка з його рук. У той же час він відчув, як кілька рук схопило його.
Аріель широко відкрив очі і побачив людей, одягнених у багаті шовкові тканини, розшиті золотими узорами. Райдугою блиснув великий алмаз на чийомусь малиновому одязі.
– Одв’яжіть вірьовку від відра, – владно сказав чоловік з алмазом.
Кілька слуг кинулися до колодязя, підняли відро, одв’язали вірьовку.
Аріеля передали до рук слуг. Вони міцно зв’язали його, причому люди в багатому одязі одійшли від них якнайдалі, щоб не осквернитися.
– Ведіть його в палац! – командував чоловік з алмазом.
І не встиг вражений Аріель вимовити й слова, як його повели до палацу зв’язаного і оточеного щільним кільцем слуг, які тримали кінець вірьовки.
“Не полетиш!” – подумав Аріель.
Він чув, як мати врятованої дитини сказала старій жінці, що підбігла до неї:
– Даміні! Візьми Аната і віднеси в зенан[9]. Я не можу доторкатися до нього. Може, його осквернили.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ. ЯБЛУКО РОЗБРАТУ
– Коли ж ми підемо, нарешті, в школу-санаторій, містер Боден? Ось уже шість днів, як ми в Мадрасі, а я ще нічого не знаю про долю брата.
– Терпіння, Джейн, – відповів Боден, запиваючи біфштекс портером. Де б не перебував англієць, на його столі повинні бути улюблені англійські страви та напої. – Я вже говорив вам, що в школі карантин. Ця проклята країна не вилазить з епідемій. Так і дивись – сам захопиш щось на зразок тропічної пропасниці, якщо не гірше. Тут зараза переслідує людину на кожному кроці. Лакей може піднести вам на добре сервірованому столі холеру, газетяр-тубілець передасть із свіжим номером газети чуму.