— А це дозволено? — запитав Б’єрн.
— Мабуть, ні, — відповів BE, енергійно піднявши Еріка й міцно тримаючи його.
— Що ж, я теж не знаю, — розгубився Б’єрн.
У Еріка в душі наростало збудження, а відчувши, як напружилось тіло, яке правило йому за коня, він знав, що BE готовий рушати.
— Уперед! — щосили верескнув Ерік, а потім зненацька замовк, коли BE скочив до Б’єрна. Тільки-но йому пощастило відновити рівновагу, він одразу відчув, як Інгеборг схопила його за плече і тягне вниз.
Ерік гепнувся на землю, BE, сміючись, упав поряд.
— Що там хруснуло? — нахилився над Еріком Б’єрн. — О ні! Бідолашний Ерік!
— Що там? — BE швидко сів, уловивши сильний переляк у голосі Б’єрна.
— Поглянь, — показав пальцем Б’єрн.
— Ох! — сумно подивився на обличчя Еріка BE. — Болить!
— Що? — відповів Ерік.
— Твій зуб.
— Дайте я подивлюся! Дайте подивлюся! — Інгеборг відіпхнула обох хлопців і нахилилася. На мить споважніла, а потім намагалася приховати усмішку: — Ти схожий на ідіота.
— Еріку, в тебе нічого не болить? — знову запитав BE.
— Ні. Все гаразд.
— Ану пошукаймо його. Може, його можна приставити, — стала навколішки Інгеборг і заходилась обмацувати траву.
— Не думаю, що вони можуть, — повільно промовив Б’єрн. — Пам’ятаєш, коли Грета зламала зуб, їй довелося видалити весь.
— Ет, не переживай, — сказала Інгеборг так, немов була доросла, а не мала всього сім років. — Малий Ерік ще молодий. У нього новий виросте.
Ерік радів, що Інгеборг така приязна. Він би дуже засмутився, якби бачив перед собою тільки Б’єрна й BE.
Допомагаючи шукати уламок зуба, вони похмуро перезиралися.
Діти вже вочевидь занепали духом, коли до них підійшли Гаральд і Рольфсон. Б’єрн пояснив, що сталося.
— Ой, сину, — мляво протягнув Рольфсон, неначе його приголомшила ця звістка. Похитав головою й подивився на свого сусіду. — Ну, що ти на це скажеш? Це порушення?
Гаральд стенув плечима.
— Передусім найголовніше. Як ти, Еріку?
— Цудово, батьку. Він анісрохи не болить.
Гаральд сів навпочіпки перед малим сином і, великим пальцем відсунувши йому губу вбік, дививсь якусь мить на зламаний зуб:
— Гм, та ним ще й жувати можна. Але щербата усмішка в тебе надовго.
— А не можна якось доточити його? — запитав Рольфсон.
— Може, в Майклгарді.
Настала довга мовчанка.
— А як щодо порушення? Чи можна нам сказати, що це нещасний випадок, який стався під час струшування олив? — аж заїкався блідий як полотно Рольфсон.
— Нам можна, — суворо поглянув на дітей Гаральд. Потім сердито зиркнув на Інгеборг. — Ти розумієш, що люди ніколи, ні за яких обставин не б’ються й не кривдять одне одного?
Дівчинка щосили мотнула головою.
— Багато століть тому наші предки покинули свою рідну планету через насильство, ми тільки знаємо, що ту планету спустошила війна, й відтоді ми живемо на нашій планеті. Ті перші поселенці привезли з собою один закон, і відтоді ми дотримуємося його. Ось він: «НІКОЛИ немає ніяких підстав коїти насильство».
Діти чули цю проповідь сотні разів, але раптом вона набула для них більшого значення, ніж будь-коли раніше.
— Добродію, ми не билися, — вставив BE. — Ми просто грали в «Епік».
— В «Епік»? Тож як? — запитав Рольфсон.
— Ми були лицарі, — відповів BE.
— Увесь сенс гри, — аж скривився Гаральд, — полягає в тому, щоб бути альтернативою бійки, а не спричиняти її. — Він сів навпочіпки, щоб зазирнути у вічі Інгеборг. — Ну, діти, ви вмієте берегти таємницю?
Діти щиро закивали головами, поки його погляд переходив з одного обличчя на інше, оцінюючи їх.
— Ваші дії можна було б вважати за бійку. А якщо так, Б’єрн досить дорослий, щоб мати великі прикрощі. Суддя може навіть послати його у вигнання, зваживши на те, що Ерік травмований.
— Бацьку, я не травмований.
— Послухайте. Якщо вас запитають, ви повинні сказати, що Ерік зламав зуб, збираючи оливи. Зрозуміли?
Діти знову закивали головами, вражені серйозністю голосу Гаральда.
— Сподіваймося на краще, — зітхнув Гаральд і подивився на Рольфсона.
— Ти розповіси Фреї? — запитав Рольфсон і далі занепокоєним голосом.
— Так. Я їй усе розповідаю. Але не переймайся. Жоден із нас більше й слова про це не скаже.
Рольфсон сумно похитував головою, намагаючись розігнати сумніви.
Трохи пізніше Ерік задля розваги катався на віслюку Лівану, поки той ходив по колу, рухаючи прес для олив, густий сік із м’якушем стікав у глечики. Батько водив віслюка за повід.
— З усіх причетних ти єдиний, хто, мабуть, найшвидше забуде про нашу таємницю, — врочисто промовив Гаральд.
— Чому, батьку?
— Бо в решти скоро не буде потреби говорити про це, а ти матимеш зламаний зуб, і люди завжди питатимуть тебе.
— Не переживай. Я не скажу.
— Молодець. Ти розумієш, чому це так важливо?
— Не зовсім. Ми ж тільки гралися.
— Знаю, знаю. Ось чому я не розсердився на Б’єрна й Великого Еріка. Але ж є судді. Вони можуть бути дуже, дуже суворі до бійок. Адже ти знаєш єдиний закон нашого суспільства.
— Так. Ніколи нікому не шкодь.
— Вони можуть подумати, мовляв, Б’єрн навмисне завдав тобі шкоди.
— Це не він, — засміявся Ерік. — То Інгеборг!
— Я нікого не звинувачую. І тебе теж, хоча, коли подорослішаєш, тобі буде трохи прикро, що в тебе такий вигляд.
— Ні. Анітрохи, — усміхнувся Ерік, показуючи батькові щербатого зуба. — Я зламав його, стрибаючи за оливами.
Гаральд усміхнувся синові у відповідь із тією самою гордістю, яка проступала на його обличчі, коли Ерік від’єднався після першого сеансу гри в «Епік».
Розділ 5
Полиск металевих панелей
нову оливи? — буркнув Ерік, сівши за стіл поряд із матір’ю.— Із хлібом та сиром, це дуже добра дієта. Якщо харчуватись отак щодня, можна довго прожити, — напучувала мати, нарізаючи хліб.
— Привіт, привіт! — зайшов до кімнати одразу після купання Гаральд.
Якийсь час усі мовчки їли, Ерік викладав візерунок зі своїх оливкових кісточок.
— Я думаю, нам треба попросити, щоб нас переселили на вугільні копальні, — промовив Гаральд, ні на кого не дивлячись. Фрея аж їсти перестала.
— Ти хочеш працювати в шахті?
— Це єдина гарантія, що ми можемо лишитися разом як родина. — Гаральд замовк, і далі понуривши очі в тарілку. — Рольфсон казав, що там не так уже й погано.
— Але ж він працював тільки рік, — Фрея, здавалося, радше змирилася з цією ідеєю, ніж відкидала її.
— А втім, є ще один варіант. — Гаральд розламав у руках великий окраєць хліба. Ерік помітив, як батько-мати обмінялися серйозним поглядом. — Я думаю про процедуру апеляції від імені округу, — говорив далі Гаральд.
— Треба пояснити Ерікові, як здійснюють командний виклик. — Фрея легенько поклала свою руку на Ерікову руку й пильно дивилася на Гаральда.
— Гоупський округ подасть скаргу, що його дискримінували при розподілі решти сонячних панелей. У кожній команді по п’ятеро гравців: Гоуп проти команди Центрального Комітету. Іншими словами, найкращої на планеті.
— Тож ми матимемо не більше шансів, ніж якби я грала сама?
— Гм, — стенув плечима Гаральд. — Ми могли б мати шанс, малесенький, але тільки тоді, якщо гратиму і я.
Ерік занімів, не донісши виделки до рота. Здивувавшись, затамував подих і намагався бути непомітним. Запитань ціла сила, але він знав, що краще не розпитувати. Вони замовкнуть і відішлють його.
— І який той шанс? — закінчила свою думку Фрея.
— Десь один із п’яти. Нам потрібне середовище для рукопашної битви. Було б добре, якби стояв туман.
— Роби, — твердо сказала Фрея.
Гаральд кивнув, його очі іскрилися енергією:
— Решта жителів округу вважає, що нам варто спробувати. Вони зрадіють.
Гоуп стояв на сухому кам’янистому плато, і його можна було бачити за багато кілометрів, далеко за межами округу, якому він правив за окружний центр. Дивна річ, перші поселенці, вважаючи, що їхній світ буде позбавлений насильства, все-таки збудували навколо вершини пагорба кільце білих кам’яних будинків, схоже на оборонний мур. Мабуть, ідея полягала в тому, щоб визначити межі майбутнього міста, а вже потім розбудовувати центр. Протягом століть Гоуп розрісся і на нижчих схилах пагорба з’явилися невеличкі, гірше збудовані двокімнатні хатинки. Колір каменю пояснював усе. Будинки на пагорбі були споруджені з білого, видобутого в глибоких каменярнях і обтесаного машинами вапняку, а хатинки коло підніжжя — з жовтого піщанику, матеріалу гіршого, проте видобувати його легше. Над усіма будівлями, на найвищій точці пагорба височіла велика споруда з металу і скла, чорний прозорий дах якої полискував фіалковим промінням сонця, що відбивалось од сотні сонячних панелей.
Легеньке збудження, відчутне в поведінці батька, спонукало Еріка думати, що їхній візит до міста Гоупа пов’язаний із чимось більшим, ніж здаванням на заготівельний пункт їхнього значно зменшеного врожаю оливок. Однак лише тоді, коли вони дійшли до передмістя, Гаральд заговорив про неповсякденні речі:
— Сину, твоя розповідь про Попелю й піратський скарб дуже цікава. Але ти повинен здобути більше інформації.
— Знаю.
— У Гоупі є бібліотека. Там зосереджено всю інформацію, зібрану коли-небудь про «Епік». Це наше право — мати змогу ознайомитися з нею. Отже, ми підемо в бібліотеку.
Дорогою Ерік час од часу сідав верхи на віслюка і щойно востаннє проїхався на ньому, незручно тиснучись між чотирма високими діжками олив. Отож із почуттям справжньої фізичної насолоди — і щоб уберегтися од глузливих поглядів городян — він спішився й пішов поряд із твариною. Він ніжно погладжував м’яку шерсть на довгій морді Лівана, адже вони виросли разом, і віслюк був не просто свійською робочою твариною, а став йому любим приятелем.
Разом із дорогою, що піднімалася від скромних хатинок до давніших пишних будівель, змінювався й характер життя на вулицях. Довгі низки білизни поступалися гарненьким садкам і фруктовим деревам, де вже виднілися лимони та інжир, що невдовзі мали достигнути. На розпечених, брукованих вулицях уже не тинялися наполовину злі, наполовину приязні безпритульні собаки. Верхня частина міста була місцем вигулу для добре вгодованих котів, що ліниво блукали в затінку або зграбно стрибали з підвіконь на вузькі котячі стежки на садкових мурах.
Потім, проминувши зовнішнє кільце міцних білих споруд, батько й син вийшли на міський майдан, заповнений людьми, які привезли свій урожай для обрахунку і зберігання в громадських коморах. Щоразу, коли Ерік потрапляв у Гоуп, він був змушений пробиратися вузькими проходами між тісно поставленими наметами й рундуками, тож йому здавалося, ніби це постійна прикмета листа. Але батько пояснював, що, як споночіє, намети складуть і майдан порожніє, стаючи тихим місцем, де лунатимуть подекуди тільки майже людські верески котів, яким та площа править за турнірний майданчик.
Вражали й люди. Здавалося майже неймовірним, що така велика сила людей живе разом: незліченні родини в грубих, складених без розчину кам’яних халупах, і юрби, що торгувалися на ринку. Неймовірно, але цікаво. Людей порівняно з їхнім сільцем було так багато, що Ерік завжди соромився, приходячи в Гоуп. Не останньою чергою тому, що бачив тут набагато більше дівчат-одноліток. В Остерфіорді була тільки Інгеборг, а оскільки вони виростали поряд як сусіди, вона була йому радше як сестра, ніж як просто дівчина.
Навіть здалеку можна було побачити, що бібліотека дуже відрізнялась од решти міських споруд, її покрівля полискувала відблисками сотень металевих панелей, трохи нахилених до яскравого сонця. На покрівлі стояло кілька високих металевих щогл. На стінах бібліотеки було більше скляних вікон, ніж в усьому Остерфіорді.
А всередині бібліотека дивувала ще дужче. Передусім там було прохолодно, незважаючи на спекотний день. Крім того, чувся своєрідний негучний шум. Наче шум моря, тільки тихіший і не такий ритмічний. У центрі бібліотеки містилася зала з великим круглим столом, навколо якого стояло двадцять стільців. На кожному з них хтось сидів, люди різного віку мандрували у світі «Епіку». Дивно було дивитися, як вони мовчать і ворушаться лише їхні руки, тоді як у грі вони, можливо, біжать, кричать і б’ються.
— Привіт, Гаральде, а це, мабуть, Ерік Гаральдсон? — привітав їх приязний чоловік із залисинами.
— Привіт, Торстейне. Маєш слушність. Еріку, це Торстейн, гоупський бібліотекар.
Ерік потис руку бібліотекареві.
— Ох, бідолаха. Де це його так? — запитав Торстейн, дивлячись на Ерікове обличчя.
Ерік миттю поглянув на незворушне батькове обличчя:
— Я впав, трусячи оливки.
— Гай-гай, — поспівчував Торстейн. — А втім, може, до нас колись навідається зубний лікар з Майклгарда і поставить тобі новий зуб.
— Ми чекаємо цього вже сім років, — цинічно зареготав Гаральд.
Торстейн скрушно кивнув головою, визнавши свою безпорадність, і запитав:
— Ну, Гаральде, Еріку, чим можу допомогти?
— Ерік потребує інформації.
Торстейн уважно чекав.
— Еріку, розкажи йому, — заохотив батько. — Не переживай, — додав він, помітивши синові вагання, — хоч би що ти сказав, Торстейнові можна довіряти в усьому.
Коли Ерік розповів про Попелю й піратський скарб, у глибоко посаджених очах бібліотекаря загорівся вогник завзяття.
— Цікаво, дуже цікаво. Ходімо зі мною. — Торстейн незграбно пробрався до свого столу і приєднався. — Зачекайте хвилинку.
— Сину, це добрий знак, — поплескав Гаральд Еріка по плечу.
Поки Торстейн мовчки працював пальцями і крутив головою з боку в бік, Ерік роздивлявся бібліотеку. Її прикрашали сцени, якось перенесені зі світу «Епіку» й подані як картини. Чимало сцен він упізнавав, то були зображення Ньюгейвена, собору, амфітеатру. А деякі дивували його. Ерік підійшов до картини, на якій було зображено воїна в червоній шапці, що стояв на льодовику. Далеко за ним суворі гірські піки здіймалися рядами зазубрених білих іклів. Здавалося, ніби важке темне небо змусило щелепи світу відкритися й тепер спочиває на гострих верхівках довжелезних зубів.
Напис повідомляв: «Олаф Червоний досліджує Ненависні гори».
— Тату, а хто цей Олаф Червоний?
— Не знаю, — стенув плечима Гаральд. — Мабуть, він жив дуже давно. Ніхто вже нічого не досліджує.
— Ось, — Торстейн знову повернувся до них і усміхнувся, побачивши завзяте обличчя Еріка: — Добрі новини. — Бібліотекар озирнувся, пересвідчившись, що їх ніхто не чує. — Як я довідався, до твого пошуку, — хіба що про нього не повідомили, а це річ украй неймовірна, — ще ніхто не вдавався.
— Тож скарб і досі може бути там? — глянув Ерік на бібліотекаря, щоб той підтвердив.
— Справді може. Твій капітан Акуло — зареєстрований персонаж, що був піратом десь п’ятдесят років тому. «Королівський Посланець» — королівське судно, що базувалося в Касинопії десь тієї самої пори. Це, юначе, дуже і дуже перспективний пошук. — Торстейнове обличчя зібралося брижами навколо очей, а це свідчило, що він звик усміхатися.
— Чудово, тоді після випускного турніру я попливу до Касинопії.
Велика рука простяглася й торкнула Еріка за плече, немов стримуючи його. Торстейн знову спохмурнів:
— Не так швидко, юначе. До цього пошуку слід підготуватися. Черепні острови трохи досліджені, й там живуть дуже небезпечні хижаки. В морі повно акул, але є й гірші речі — на одному острові на горі гніздяться птахи рухи. І тобі, і будь-кому, хто прийде з тобою, будуть потрібні чудові рівні вмінь і добре спорядження.
Ерік протяжно зітхнув. Гаральд поглянув на Торстейна, що підняв угору очі, немов і собі дивуючись поривній натурі хлопця.
— Не квапся, юначе, — порадив бібліотекар. — Такий пошук може зробити тебе багатим, але якщо не поспішатимеш. Бо інакше загинеш і він буде втрачений для тебе назавжди.