Кулька незвично тягла руку догори — хоча й зовсім легенько. Звичайні гелієві — і то дужче тягнуть.
Бабусина висіла на старому місці. Ані гойднулася.
— Тату, — запитав раптом Сашко, — а ти пам'ятаєш, якою була бабуся?
— Дуже доброю і світлою. Вона з дідусем познайомилася на прем'єрі спектаклю за його «Гірською луною». Він їй тоді страшенно не сподобався, вона була журналісткою, їй дали завдання взяти інтерв'ю…
Тато розповідав, а сам ходив кімнатою, кидав у теку якісь папери, шукав чистий халат, поклав усе це в заплічник, потім пішов у передпокій і продовжив розповідати вже звідти, поліруючи кремом черевики.
— Тату, це я знаю, усе це є в курикулумі, — обережно перебив Сашко.
— Тоді про що ти? — Батько відклав один черевик і взявся за інший.
Сашко знітився, спробував сформулювати точніше.
— От у житті — якою вона була? Скажи своїми словами, а не з курикулуму.
— Та вона, синку, саме такою і була. Курикулум не бреше, я ж його завіряв, і мама завіряла, там чистісінька правда написана.
— А окрім цього?
Тато поклав щітку в ящичок, потягся за курткою.
— Що ти маєш на увазі?
— Хоча б щось, що ти пам'ятаєш із життя, — тихо і вперто повторив Сашко. — Хоча б щось, будь ласка.
Батько перевірив, чи прихопив ключі, гаманець, поплескав Сашка по плечу:
— Обов'язково. Повернуся — обов'язково розповім. Усе, я побіг. І ти не зволікай, у тебе сьогодні важливий день. Завершиться — скинь нам смс-ку, як усе минуло. Ми триматимем за тебе кулаки.
Згідно із жеребкуванням Сашкові випало виступати одному з останніх, одразу після Курдіна.
На передзахист Курдін прийти не зміг, батько заніс до школи текст проекту, учителі схвалили. Та вони б, певно, все одно схвалили, без варіантів. Тому Курдін обов'язково хотів прийти на захист; «аби по-чесному».
Кілька разів Сашко йому телефонував. З Курдіним, у принципі, було цікаво спілкуватися, попри його зарозумілість і самозамилування. Тепер вони Сашка чомусь не дратували.
Лебідь трохи ревнував. Бурчав, що Сашка годі впізнати, що він незрозуміло з ким приятелює. А сам якось спалився на поході в кіно під ручку із Сидоровою — тож вимушено перейшов до глухої оборони. У школі Лебідь дотримувався конспірації, вдавав, що із Сидоровою не знайомий. От і зараз влаштувався поруч із Сашком, проте мимохідь поглядав таки праворуч і трохи вниз. Сашко теж поглядав: Сидорова сиділа в компанії з Настею і Гордійко, щось нашіптувала їм обом і хихотіла в жменьку.
Захист, як завжди, відбувався в залі Малої академії. Батьків розсадили в перші ряди, поряд з учителями. Там само був і Курдін: прошкутильгав уздовж сцени, запримітив найближче вільне місце й одразу присів; ціпок прилаштував збоку.
Почали з традиційних промов: ви долаєте межу, не середні, а старші класи, перша серйозна, справжня справа у вашому житті, дорослішання, вчинок, ура-ура…
Лебідь час від часу витирав долоні об штани, бгав у руках теку і зрештою не стримався:
— Слухай, вони що, навмисно? Гірше за катування!
Він виступав першим.
Виступив, до речі, добре, майже одразу заспокоївся, говорив рівно й упевнено. Сашко аж заздрити почав: доки черга дійде до нього, від хвилювання можна буде власне ім'я забути, а не тільки…
Він вкотре нагадував собі: я ж не брехатиму, я розкажу їм правду. Так, не всю, так, ту, яку вони хочуть почути. Всієї я все одно не знаю; усю — тільки дід…
Він покосував на кульку, прив'язану до ручки на сидінні. Та мовчала.
Після Лебедя виступала Жирнова, щебетала і блідла, мало не перекинула трибуну. Потім настала черга Рудого Вадька і ще кількох шалапутів, слухати їх сенсу не було: напевне ж списали, — їм вліплять кожному по неприкрій «шістці», навіть не їм, а їхнім заможним батькам, і переведуть на наступний рік, знову на контрактне.
Лебідь, який уже встиг відстрілятися, тепер осмілів, зухвало всміхався, крутився, хімічка йому навіть зауваження зробила. Мама Лебедя сиділа спереду, тож озирнулася й подивилася осудливо — він почервонів.
Сашко ніяк не міг зосередитися. От уже й Настя виступила — всі плескали, вона геть зашарілася, а коли спускалася зі сцени, її батько подав руку, прошепотів щось на вухо.
У формі, з погонами, він мав вигляд поважніший від усієї комісії в повному складі.
От пішов Грищук, цей нудив, усі позіхали, а Лебідь остаточно вгамувався й навіть задрімав.
Варто все-таки почати з вірша, подумав Сашко, так буде яскравіше. Прочитаю «Баладу», вона коротенька й подобається багатьом.
Грищука нарешті позбавили трибуни: похвалили, але спробі «іще дещо додати» суворо поклали край. Оголосили Курдіна.
Той устав ніби й легко, але йшов, спираючись на ціпок. Повільно; може, і не планував витримувати паузу, а витримав, усі стежили, як він піднімається на трибуну, як підлаштовує мікрофон і кладе перед собою течку.
— Добридень. Ви всі знаєте, яка в мене тема. Я писав про свого діда, про Альберта Аркадійовича Корташа. Це нарис, а не стаття для енциклопедії, навіть не curriculum vitae. Простіше, певна річ, було б статтю. Я й хотів статтю, але ж, знаєте, дід про себе вже сам стільки написав… і дід, і критики, які досліджували його творчість. А я хотів сказати про те, про що не розповість ніхто. Це така справа… непроста. Я чимало зрозумів, доки писав. От є людина, за життя вона різна, і погана, і хороша. Усі ми прагнемо, щоб про нас пам'ятали виключно хороше, ми тоді наче й самі стаємо тільки хорошими. Хорошими, але ж не живими, от у чому річ. Це тоді вже наче й не зовсім ми, лишень часточка від нас, якась одна наша роль, а в житті ми проживаємо їх не одну і не дві. Це, — уточнив Курдін, трішки зашарівшись, — дід писав, про ролі. Я думаю, він заслужив, щоб його пам'ятали живим… справжнім. Тому я розповім те, про що він сам ніколи не розповідав, тільки писав у щоденниках.
Курдін помовчав, закусивши губу. Якихось кілька секунд, але Сашко зрозумів: він досі вагається, чи варто…
— Ну от. Ви все знаєте, дід став відомим не одразу. Актори толкові йти до нього не хотіли, старі п'єси всі вже, як він пише, багато разів ставили. І от він працював у Народному театрі, «це все було тоскно і принизливо, і абсолютно безнадійно». А потім дід прочитав «Гірську луну» Мамлея. Поема тоді якраз була дуже популярна, і дід вирішив, що треба з неї робити спектакль. Він домовився з Мамлеєм. Тобто як домовився… угоду підписали, але дід додав до неї один пункт… Потім через цей пункт вони добряче посварилися.
Сашко сидів, і слухав, і не одразу помітив, що руки в нього трясуться. Він затиснув їх між коліньми.
Курдін далі розповідав, розмірено і спокійно, наче про вчорашній матч чи про якісь нікому не потрібні властивості сфери. Він навіть не відкрив свою течку, усе говорив і говорив. Іноді цитував напам'ять уривки зі щоденників.
Ну, коли ж його нарешті зупинять, зло думав Сашко, повинні ж бо, повинні!.. Ну і хай він зараз, по суті, виправдовує Сашчиного діда. Не його, Курдіна, це справа! Не його!
Моя!
Він раптом почув, як у когось ледь чутно (напевно, в портфелі) заграв мобільний. Мелодія була дуже знайома. Заозирався; всі навкруги сиділи так, наче нічого і не відбувалося.
— …Потім мій дід, певна річ, шкодував. Але він знав, що переможців не судять. І ще він боявся. Він ніколи цього не демонстрував, завжди, скільки тих інтерв'ю не передивишся, тримався упевнено, але насправді він дуже боявся. Цілісіньке життя він жив із цим страхом і боровся з ним. «Завжди знайдуться охочі переконатися у твоїй слабкості. Хтось ненавидить тебе, хтось заздрить, хтось просто такий правдолюб із…» гм… ну, це він так писав… «…із шилом в ж… в попі, і йому обов'язково треба відновити історичну справедливість». Мій дід почав грати роль талановитого, успішного режисера. Перетворився, так би мовити, на людину у футлярі. Ніколи не визнавав помилок. Публічно — не визнавав, а в щоденниках нотував кожну. Його ненавиділи, ним захоплювалися, але, як він писав, головне — з його думкою рахувалися. Він так думав, — уточнив Курдін враз захриплим голосом, — що це — головне. А потім це стало єдине, чого він прагнув. Ви ніхто цього не знаєте, а він усе-таки був хорошим дідом, правда. Удома, коли забував про роль. Тільки робив він це дедалі рідше. Він боявся, зрозумійте. Він дуже боявся бути смішним. Я… от ви, певно, думаєте, що я неправий. Ну, там «сміття з хати» й таке інше. Але ж ви не читали його щоденники, а я читав. Наприкінці… коли він уже нікого до себе не пускав, окрім мами і бабусі, він ще писав. І він… знаєте, він страшенно шкодував, що не зізнався й не попросив пробачення. «Воно не варте було того. Це жахливо визнавати, а ще жахливіше — розуміти, що усе, що все життя — не те, не так. Намарне, в нікуди; а можна було ліпше, легше, чесніше. А вже ж не вибачишся».
Курдін провів правицею по волоссю і зітхнув.
— Ну от, дід не встиг вибачитися. І загалом… але так сталося, що я прочитав ці всі його щоденники. Ну, я збирався, якщо чесно, підготувати звичайний проект. — Він глянув угору, на Сашка. — «Не заморочуватися». А прочитав і вирішив, що це шанс. Певно, останній його шанс вибачитися, — сказати правду.
Мелодія залунала гучніше й раптом урвалася.
Сашко врешті упізнав її. Упізнав би й раніше, але ж не звик слухати ось так: у залюдненому місці, засвітла.
Довкруж плескали, багато хто підвівся. Сашко теж плескав, засунувши теку між поруччя.
Потім оплески стихли, і в тиші, що запала вмить, хтось із комісії оголосив його прізвище.
— Ні пуху, — прошепотів Лебідь.
Сашко відв'язав від поруччя дідову кульку й почав спускатися, відчуваючи, як мокріють від поту долоні, як німіють кінчики пальців.
Про теку він згадав біля самої трибуни, але повертатися за нею, звісно, не став.
Їм тиснули руки, плескали по спинах, вітали, хтось із батьків зігнав усіх на сцену і клацав «мильницею», і Сашко насамкінець уже не відчував ані радості, ані гордості, лише байдужість і втому.
Потім усі опинилися в гамірному, освітленому яскраво-жовтими лампами фойє. Разом з усіма Сашко рушив до виходу, але згадав про теку, вона так, певно, і стирчала поміж поруччям — це був привід, він крикнув, аби не чекали, і побіг назад до зали.
Двері вже замкнули. Сашко смикнув кілька разів за ручку, повернувся й рушив до сходів. Кулька пливла поряд, майже невагома. Мелодію вже не наспівувала.
Завмерши на верхній сходинці, Сашко спостерігав, ж розходяться однокласники. Курдін ішов рівно, усміхався у відповідь на прощальні вигуки, інколи махав рукою. Сашко згадав, яким був Курдін ще у вересні… і яким був він сам.
Завтра, подумалося, нам обом, певно, перепаде на горіхи від класної. Переможців не судять, але ж на передзахисті я виступав із геть іншою доповіддю.
Чомусь Сашко був упевнений, що і текст, принесений до школи батьком Курдіна, добряче відрізнявся від проголошеного сьогодні.
Нащо так вчинив Курдін, хоча б зрозуміло. А Сашко — навіщо? Невже тільки через заздрощі до його успіху?
Хотілося б вірити, що — ні. Що, наприклад, — через те, що соромно перед дідовою кулькою. Чи задля поваги до дідової пам'яті.
Так думали інші — ті, хто сьогодні вітав і захоплювався ним.
А Сашко не знав.
Усі нарешті розійшлися, і він спустився, щоб забрати куртку. Тітки-гардеробниці незадоволено зиркнули на нього, вони вже самі були одягнуті, одна, затиснувши підборіддям хустку, поправляла неслухняні пасма, друга длубалася у старій полотняній торбині, чимось там шурхотіла. Сашко дочекався, доки звернуть на нього увагу. Накинув куртку, затягнув блискавку і ступив у ніч.
Добре, подумав, що ніхто не здогадався мене дочекатися.
Але дехто здогадався.
Ліхтарі тут були розбиті, всі, крім одного. Чоловік стояв просто під цим, єдиним уцілілим, у калюжі благенького світла, — і мружачись від диму, курив.
Плащ на ньому був того-таки синього відтінку, як море на полотнах Носинського.
— Привіт. — І ледве помітний акцент теж ніде не подівся. — Я чув твій виступ.
— Як це чули? — здивувався Сашко. — І хто взагалі ви такий?
Незнайомець повів плечима:
— Я був у залі, це не заборонено. — Він погасив недопалок, роззирнувся у пошуках смітника і, не знайшовши жодного, так і лишився з недопалком у руці. — Ти гарно говорив. Мабуть, йому сподобалося.
— Хто ви? Я покличу на допомогу, так і знайте.
— У мене літак о п'ятій ранку. І дуже мало часу. Увесь час саме часу якраз і не вистачає… — додав він, розгублено зминаючи недопалок пальцями. — Завжди…
Сашко відступив на кілька кроків, сховав руку з кулькою за спину, другу засунув до кишені, до мобілки. Він не відчував загрози з боку незнайомця, але ця його манера формулювати думки…
— Я знав твого діда. Давно, в іншому житті. Коли потрапив сюди, хотів із ним поспілкуватися, але, бач, не встиг. А завтра я лечу звідси… Цього слід було чекати, ми від самого початку знали, що цим закінчиться. Неважливо. Послухай, Олександре, я навряд чи повернуся сюди. І навряд чи матиму колись ще одну можливість. Дозволь мені з ним поговорити.
— З ким? — не зрозумів Сашко.
— З твоїм дідом.
— Але ж він… — Сашко почервонів. — Він не розмовляє. Ні з ким, узагалі.
Незнайомець кивнув. Продовжував розминати пальцями недопалок, на асфальт летіли крихти.
— Нічого. То ти дозволиш?
— Я спізнююся… — навіщось сказав Сашко. — Батьки переживатимуть.
Незнайомець струсив долоні й дуже обережно взяв кульку за ланцюжок над Сашчиною головою.
— Я відвезу, — кинув він. — Аж до дому.
Сашко міцніше стиснув пальці.
— Я…
Він не встиг договорити. Ланцюжок раптом смикнувся з пальців, Сашко відступив і тільки потім зрозумів: незнайомець сам здивований.
Кулька шарпнулася ще раз. І знову ледве чутно почала наспівувати-бубоніти вже знайому мелодію.
— П'ять хвилин, — тихо повторив Сашкові незнайомець. — Тільки п'ять хвилин.
Сашко кивнув і відпустив.
Чоловік у синьому плащі взяв кульку в долоні — так беруть кавун на базарі, перевіряючи, чи стиглий. Відійшов на кілька кроків і став до Сашка боком. Шрам його зараз, під ліхтарним світлом, скидався на рану.
— Ти чуєш мене, атар'іне? Сподіваюся, чуєш. Я уявляв собі цю зустріч останні двадцять сім років, щоночі перед сном. Це допомагало мені вижити. Попри твою зраду, атар'іне, багато з наших вціліли… тоді. Ти пішов — ми залишилися. І я стежив за тим, як ти жив, звістки доходили до нас, навіть там. Я радів: по злочину й кара. Я сподівався приїхати, щоби сказати тобі про це: яким ти був і яким став. Я приїхав. І тепер, дивлячись на тебе, кажу — мені шкода. Тебе вже покарано, і це… це занадто, навіть для тебе, атар'іне. Зрештою, може, ти й мав рацію. Бачиш, що в результаті маємо… усе повторюється, і все, що ми робили, нічого не змінило. Може, хоча б те, що ти… — Він похитав головою, начебто відганяв утому. — Гаразд, несуттєво. Час розсудить. Мушу йти, атар'іне, мушу йти… Ми не побачимося вже ані тут, ані там. Я просто хотів сказати тобі: ту пропейлоч-ар.
Кулька загула гучніше, було видно, як дрижать від вібрації долоні незнайомця.
Той озирнувся на Сашка, начебто вирішував надскладне питання.
— Ні, — сказав він зрештою кульці. — Ні, я не можу. Це — не можу, пробач.
— Гей! — гукнули раптом зі сходів. — Гей, ти що це там робиш?! Ану облиш хлопця! І кульку поверни, чуєш!
Тітки-гардеробниці наступали, розбурхані й розгнівані. Та, котра ліворуч, розмахувала торбиною.
— Краще б вам піти, — сказав Сашко. — Додому я вже якось сам доберуся.
Чоловік у синьому плащі зволікав іще мить. Потім повернув кульку й пішов швидким плавним кроком — як тигр, якого сполохали пси. Просто розчинився в мороці.
Сашко гарячково міркував, що пояснюватиме тіткам, а сам невідривно дивився на дідову кульку, не міг відвести очі. Так, наче побачив уперше.
Затерта, з ледь помітними слідами від маркера, вкрита розводами… Оболонка трохи зморшкувата і прив'яла, схожа на шкіру стариганя.
Спробував пригадати, коли востаннє дідові читав? А коли перевісили його до вітальні?..
Не зумів.
— Синку, з тобою все гаразд?
Тітки стояли пліч-о-пліч і важко дихали. У тієї, що праворуч, хустка розв'язалася і збилася набік.
— Дякую, — сказав їм Сашко. — Зі мною — все гаразд.
Батьки купили шикарний торт і не лягали спати, чекали на Сашка, аби разом відсвяткувати тріумф. Палали свічки, стіл був накритий новою скатертиною. Розчулені, вони навіть одягнулися по-святковому.
— Пишаюсь! — Батько обійняв за плечі, пильно глянув на Сашка. — А ти ж виріс. Подивись-но, мати, він виріс, правда. Він у нас уже зовсім дорослий.