— Кавалер її. Переживає!
Циркуль із Ковпаком зареготали.
— Тоді піду, щоб вам не заважати.
Незнайомець уже ступив крок убік, аж раптом обернувся й уважно подивився на Сашка. Важкий погляд. Наче на тебе падає гранітна плита.
— А може, вам допомогти? Схоже, кавалер готовий на все…
— Та що…
— Давай поки потримаю кульку.
Незнайомець несподівано опинився поряд з Антиповим, поклав свою долоню поверх його руки. Стиснув. Антипов відсахнувся від нього, спершу розгублений, потім наляканий і злий.
— Гей, пердун старий, ти шо це твориш?! Ромку, він мені ледве руку не зламав!
Незнайомець недбало намотав кінець ланцюжка на палець. З кулькою він виглядав безглуздо й беззахисно.
— Значить, типу, супермістер Зед? Типу, бля, херр Бескид?! — Рукоп'ят ще раз сплюнув — і раптом опинився обличчям у вологому, підгнилому листі. Незнайомець ледь торкнувся до нього, просто пригостив легким запотиличником.
Те, що сталося згодом, Сашко усвідомив через півхвилини, не раніше.
«Гієни», певно, також. Ось просто зараз стояли хто-де, вирішуючи, чи то напасти на «герра Бескида», чи ще зачекати, — а за мить уже лежали, уся трійця. Незнайомець не бив їх — заледве зачепив кожного: ляпнув по плечу, потяг за носа, штрикнув пальцем.
Антипов споглядав це з роззявленим ротом. Потім видобув із горла такий звук, наче проковтнув м'ячик для пінг-понгу, розвернувся й дав драпака — тільки бризки з-під черевиків!..
Рукоп'ят завовтузився в багнюці, устав навкарачки, лівицею втрапив у власний плювок, послизнувся, знову впав і, буркаючи щось собі під ніс, спершу поповз, а потім побіг. Переляканий і жалюгідний, він перетворився на того, ким завжди й був. Звичайний хлопчисько, просто звичайний хлопчисько.
Трійко «гієн» чкурнули слідом. Точнісінько такі самі, як він: хлопчаки, діти. Іноді злючі, іноді нахабні, а зараз принижені й до біса нажахані, — але ж лише діти.
Чомусь Сашко був твердо переконаний, що надалі саме так до них і ставитиметься.
Незнайомець простягнув кульку Насті й хотів був щось сказати, але задзвонив мобільний. Зашуміла хвиля — так, наче в кишені синього плаща ховалося ціле море.
— Так?.. Коли?.. Добре, буду. Нічого, зачекають. Ми нікуди не поспішаємо, сам знаєш, ми вже всюди запізнилися.
Він клацнув кришкою і повернувся до них — вже інший. Справжній.
Кивнув на кульку:
— Бережи свого брата… Якщо по-іншому не склалося, що іще залишається, правда ж? Адже він не винний, звичай є звичай. — Незнайомець ледь помітно скривився — наче випадково розчавив блошицю. Лише тепер Сашко помітив тонкий шрам, що сповзав від скроні до вуха й губився десь у сивому волоссі. — Не хотів би я померти на вашій землі.
Він промовив це, дивлячись просто в Настині очі. Сашко, утім, не сумнівався, що звертається незнайомець до нього.
Кивнувши на прощання, чоловік у синьому плащі розвернувся і пішов геть. Вони дивилися йому вслід, аж поки він не щез за рогом.
Так було простіше, ніж — одне на одного.
— Ну, — сказав Сашко зрештою, — от… Ходімо, проведу тебе. Не заперечуєш?
Настя похитала головою:
— Не заперечую.
— Тільки мені ще треба портфель забрати. І дідову кульку.
Вони нікуди не поділися, так і висіли на гілці, де він їх залишив. Дотягнувся не одразу, навіть здивувався, що зумів підвісити їх так високо.
— Тобі куди? На триста двадцяту? Тоді, напевне, ліпше через дірку, вийде швидше. — Вони рушили доріжкою до заднього двору. Тут на розі у шкільному паркані був лаз, старий як світ. Двічі-тричі на рік діру забивали дошками… максимум на тиждень. Потім дошки кудись зникали, і лад у всесвіті відновлювався.
Окрім того, що звідси справді було ближче до Настиної маршрутки, у Сашка була принаймні ще одна причина обрати цей шлях.
Його навряд чи знав незнайомець у синьому плащі.
Ішли неспішно, збоку, певно, виглядали кумедно: обоє з портфелями і з кульками. «Суджені-ряжені…», — подумав він і зашарівся.
Почав накрапати дощик.
— А що… твій дід тобі щось говорить?
Сашко похитав головою:
— Мовчить. Але я, направду, і сам із ним не часто розмовляю. А твій брат?..
— Він теж мовчить. Лише плаче. Йому страшно, адже він ще такий маленький. Не розуміє, що сталося.
— Ти з ним часто розмовляєш?
— Постійно.
— Допомагає?
Настя м'яко торкнулася пальцями кульки. Наче погладила по щоці.
— Іноді стає не так сумно. На ніч читаю йому казки. Прошу, аби наснився…
— І що? Справді сниться?
— Трапляється. Тоді ми з ним граємося, як колись гралися. Але частіше я не пам'ятаю, снився він мені чи ні. А він потім нічого не розповідає, тільки плаче й плаче. — Помовчала. — Я злюсь на нього за це й на себе за те, що злюсь. Мені геть бракує терпіння. Іноді хочу, щоби його скоріше віддали до душниці. Потім лаю себе. Як думаєш, це правильно? Усе-таки він… ну, усе-таки наче живий, це нечесно — віддавати його до душниці.
— А раптом йому там буде ліпше?
— Думаєш?
Він повів плечима:
— Типу, серед таких же.
— А ти би свого діда віддав?
Сашко знову повів плечима, хоч відповідь знав точно.
Тієї ночі йому наснився дід. Мовчки постояв на порозі їхньої кімнати, посопів. Відступив на крок і зник у пітьмі, але Сашко знав, що дід досі десь там, у пітьмі. Сопе й чекає.
У День усіх святих пішли провідати батькових предків. На вулицях було людно, багато хто йшов із кульками. У метро їхали, тісно притиснувшись одне до одного; від парфумів тітки у вицвілій перуці чхало піввагона. Сашко намагався подовше не дихати, видихав на зупинках. Щоби відволіктися, дивився, як гойдаються аж під стелею кульки на ланцюжках, як стукаються одна об одну й розлітаються в різні боки. Стиха радів, що дідову кулю залишили вдома.
У котре він намагався уявити себе ось таким: безтілесним, беззахисним. Уявити себе предметом.
Увесь час здавалося: ще трішки — і зрозуміє.
Уже декілька днів Сашко сушив голову над тим, як допомогти Насті розвеселити брата. Добре, не розвеселити — хоча б заспокоїти. Оце питання: що може тішити того, хто позбавлений тіла?..
Часто перед сном він заплющував очі й подумки підіймався вгору, начебто вже був кулькою. Розглядав усе ніби з того кінця уявного ланцюжка. Бачив не обличчя — маківки, бачив мережку тріщин на підмерзлих калюжах, летів дедалі вище, бачив уже вкриті брудом спини маршруток, бачив ворон на голому гіллі, скатертини мостів, шпилі храмів (як фігурки в настільній грі).
Неба не бачив.
Мама запитувала, чому він постійно позіхає. Батько змушував відпочивати перед тим, як сідати за домашку — щонайменше півгодини. «Навчання навчанням, але здоров'я важливіше».
Сашко не сперечався й нічого не пояснював. Так було простіше.
Від метро йшли пішки. Усі тролейбуси й маршрутки вовтузилися в потоці машин, наче риби на нересті; двері насилу відчинялися й лунко гупали, зачиняючись.
Вершечок душниці побачили звіддалік: вона розпинала небо навпіл, височіла над павутинням чорного гілля і дротів-душоловів. Вростала в побляклу твердінь, як ікло, наче гігантський сталагміт.
У Парку пам'яті годі було протовпитися. Підмерзлий гравій порипував під сотнями ніг, у динаміках за живоплотом співали піднесені голоси. Слів Сашко розібрати не міг; щось релігійне.
Вони піднялися на вершечок пригірка, до підмурівка душниці. Найближчий вхід був перекритий, затягнутий риштуванням. Сашко знав, що це нормально: душницю постійно ремонтували, додавали нові поверхи, розширювали старі. Він пам'ятав картинку з підручника, на якій башта була заввишки зі звичний храм. Тепер її закручена свічка височіла над цілою столицею — найвища точка міста, його символ, його гордість. Його пам'ять.
У широкому вестибюлі всі звуки згасали й губилися поміж колон. На мить відвернувшись, Сашко ледь не загубився. Безліч облич і силуетів, утомлені чи байдужі погляди, хтось крадькома поглядає на годинник, хтось, умостившись на лаві біля стіни, гризе яблуко. Черга до гардероба скрутилася в нескінченний клубок: ти крокував за чиєюсь спиною і не знав, коли натрапиш на нову секцію огорожі, не знав, як далеко знаходишся наразі від початку споруди і від кінця. Світильники, що приліпилися до низької кам'яної стелі, скидалися на слимаків у покинутій печері.
— Раптом що — зустрічаємося біля входу, — сказав тато, коли сіли до ліфта. — Там, де колона з лицарем, пам'ятаєш?
Сашко кивнув. У першому класі їх водили сюди на екскурсію: у Риб'ячі погреби, на декілька перших поверхів і на оглядовий майданчик сотого. Про колону теж розповідали: що унікальна; що збереглася з тринадцятого століття; що на ній, імовірно, зображений той самий герр Ешбах, основоположник ордену душевників. На Сашкову думку, ця напівзатерта фігурка в шоломі могла зображати кого завгодно; такі малюють на останніх сторінках зошитів меншаки: опецькуваті лати, шолом із піднятим заборолом, плюмаж, сталеві чоботи з гострими носаками… у шоломовому «віконці» — очі-крапки, ніс у вигляді перевернутого догори знака запитання й розкішні вуса. Навіть підпису немає.
Ліфт зупинився на двадцять п'ятому поверсі. Разом з усіма вийшли, проминули коридор-дугу і втиснулися до наступного ліфта. І так — кілька разів, доки не потрапили на потрібний рівень. Це схоже було на кіношну мандрівку крізь віки: від мармурових величних залів до приміщень, що більше скидалися на кімнати бібліотеки. Змінювалося все: запах, колір, освітлення, самі люди (внизу — ґави й туристи, нагорі — ті, хто прийшов провідати своїх предків).
Найбільше змінювався звук. Але це Сашко зрозумів уже згодом…
У дитинстві йому було цікаво ходити сюди з батьками. Душниця вабила — велична, сповнена таємниць. Він не розумів, чому дід щороку відмовлявся скласти їм компанію. Тут було стільки всього цікавого!..
На нижніх поверхах під скляними ковпаками зберігалися древні міхи — шкіряні, оброблені особливим лаком, секрет якого був давно втрачений. Таблички обіч ковпаків повідомляли ім'я, роки життя й докладно переповідали долю власника уміщеної до міха душі. Міхи висіли на мотузках, звитих із жил, з конячого чи людського волосся, — усі неприродно пружні й нерухомі. Напевно, час від часу їх надували заново.
У таких залах тремтливу тишу порушували тільки човгання по мармуровій підлозі та перешіптування туристів.
Інша справа — поверх із татовими предками. Кульки тут були схожі на сучасні, висіли тісно, на нескінченних металевих стелажах. Кожну було запхано до вузької комірки. У лотках під комірками зберігалися брошури-«паспорти» — тисячі життів, і кожне підсумоване на двох-трьох десятках сторінок.
Тут ходили зі стриманою діловитістю. Відмічалися в чергового хранителя, брали кульки предків і знаходили вільний меморій. Зачинившись, уголос чи про себе читали curriculum vitae. Мовчали, поглядаючи на благенькі чохли чиїхось життів.
Усе це — під шурхотіння невидимих вентиляторів і дзенькання ланцюжків.
Але було іще дещо.
Батьки вранці добряче посперечалися й тепер майже не розмовляли. Так, іноді перекидалися кількома фразами. Сашкові теж не надто кортіло плескати язиком. Він мовчки крокував слідом за ними й досі намагався щось вигадати стосовно Настиного брата. Усе навкруг сприяло: тут крутилася сила-силенна людей, але Сашко бачив лише батьків, решта ховалися за ярусами стелажів. Інколи він чув чиїсь кроки зовсім поруч, порипування лотків, коли їх витягали, — то й усе.
Кинув погляд униз і побачив, що ліва холоша запилюжена. Затримався, щоб витрусити, — на мить, не довше, — а коли випрямився, у вузькому проході поміж стелажами було порожньо.
Сашко сторопів. Кинувся вперед, до найближчого перехрестя, роззирнувся… Батьків ніде не було. Тільки нескінченна вервечка комірок, і майже в кожній — пожухлі виноградини з чиїмось душами. Деякі, втім, були порожні, як і десь на верхніх поверхах бабусина.
Надто пізно до нього дійшло, що міг і погукати: батьки б іще почули. Зупиняло завчене з раннього дитинства: «в душниці шуміти не можна, це не зоопарк, навіть не музей!»
А потім уже стало пізно, гукай, не гукай — байдуже.
Пройшовся трохи вздовж одного з рядів. Навмання, просто аби не стовбичити, як бевзь. Уперше зауважив, які збляклі тут кульки. Запхані до комірок, вони досі рвалися вгору, втискалися у стіни; зрештою з овальних ставали сплюснутими. Інші — старіші — втрачали пружність і скидалися на здуті, підгнилі томати.
Здалося: праворуч за стелажем батьків голос. Чимшвидше пішов до перехрестя, повернув, стримуючи себе, аби не бігти — йти.
Нікого. Узагалі нікого, навіть чужих людей немає.
Так, сказав собі. Так… Головне — не панікувати. Вказівники на перехресті. Повинні бути.
Повернувся. Не було.
Заспокоїв себе: трапляється. Витер спітнілого лоба.
Знайшов наступне перехрестя. Вказівник. До виходу — он туди, тож…
Не біг. Майже. Просто дуже швидко йшов. Не гупав підборами, ні.
Упав лише тому, що, повертаючи, невдало поставив ногу. І зовсім не через паніку, ні.
Уже коли вставав, здогадався. Наче після важкої напівдрімоти в рейсовому автобусі: ривком приходиш до тями й раптом із тиші вивалюєшся в місиво чужих звуків. От щойно не чув — і раптом чуєш.
Це було нескінченне й безтямне шепотіння звідусіль. Ніби в крамничці годинникаря — цокання дзиґарів. Наче бурмотіння кількох десятків радіоприймачів у майстерні.
«Воно, — зрозумів, — було тут завжди. Просто я звик і не вслухався. А воно було тут завжди».
Слів годі було розібрати. Подумав: на щастя. Збагнув, чому традиційно тутешніх хранителів вважають трохи божевільними. Дивно, як вони взагалі витримують.
Дитячі голоси. Жіночі. Чоловічі. Байдужі. Розгублені. Сповнені відчаю. Злі. Вимагають, благають. Хриплять і стогнуть. Співають. Заїкаються.
І жодного радісного.
Усі говорили разом. Не чуючи один одного, може, подумав він, навіть не підозрюючи про існування поряд когось іще.
«І так — до самого кінця». Його знудило, наче з'їв несвіжу рибу.
Запах старої гуми, цвілої води, пилу. Тьмяне світло. Металевий присмак у роті.
Голоси заповнювали весь довколишній простір. Витісняли живих людей, думки, почуття, сам час. Залишились тільки стелажі й голоси.
«І я, — подумав Сашко, — і я колись… оце точно так само».
Він зіштовхнувся з батьками біля ліфта. Тато насварився на Сашка («ми тебе вже годину шукаємо, місця собі не знаходимо! хіба так можна!.. ти де стільки часу ходив?»), мама просто мовчала. Повернулися за кульками предків і відбули все необхідне.
Сашко вже майже не зважав на голоси, звик до них, як звикають до цокання годинника чи бурмотіння радіоприймача.
Предків він так і не зумів почути, але не здивувався: чимало кульок мовчали. Одні — як мовчить задумлива людина. Інші — як німий жебрак. Дехто — як порожній корпус телевізора.
Предки мовчали так, як мовчить на протилежному кінці слухавки смертельно втомлений хворий.
— Ти розмовляв сьогодні з дідусем?
— Так, мам! Дякую, мам! — Він відніс тарілки до раковини, помив і втік із кухні, доки не посипалися нові запитання.
Батько у великій кімнаті дивився вечірні новини. Мама сіла з ним поряд.
— Таки підписали! — Батько кивнув на екран, де представник півострова тиснув руки очільникам урядів. — Думають, це вдала оборудка. Придурки. Відтяли ласий шмат, еге ж!
— Тат, — почав Сашко, — а що поганого? Он у школі розповідали, що колись давно весь півострів був наш. Тож просто відновлюється історична справедливість.
Мама сумно всміхнулась, а батько похитав головою:
— Нам власних проблем бракує? Був, не був — зараз, після всього, що там сталося, ділити й розтягувати його на шматки… У країні десятиліттями точилася громадянська війна. Там усе треба відновлювати, з нуля, розумієш. За чий кошт? Та воно б і хай, якби… Відбудувати все можна. А що вони робитимуть із людьми? У мізки до кожного не залізеш, свідомість не переформатуєш. Вони інші, а наші не хочуть це розуміти. Дві руки, дві ноги, одна голова — еге ж. А в голові, — батько постукав пальцем по скроні, — усе по-іншому. Понад сім століть минуло, а вони досі не визнають душниць, вважають усе це — єрессю і відступництвом.