Нічогенька компанія. Лебідь побачить — глузуватиме роками.
— Агов, бійці, — гукнув Сашко, — ви точно нічого не наплутали? Тут, типу, день народження намічається, не конкурс «У кого більше фінгалів».
Розбишаки витріщилися на нього, шморгаючи носами.
— А ти взагалі хто? — запитав той, що із зачіскою їжачком.
— Він — мій друг, — сказала Настя. Вона підійшла непомітно: вбрана святковіше, ніж зазвичай, із братовою кулькою в руці. — Ну що, ходімо?
Дітлахи закивали й рушили за нею до виходу. На подвір'ї було людно: перша зміна розходилася по домівках, друга підтягувалася до початку занять. День сьогодні видався не по-осінньому теплим і сонячним, тому ні на уроки, ані додому ніхто не поспішав.
Біля паркана, лінькувато перемовляючись і презирливо оглядаючи малечу, сиділо Рукоп'ятове кодло. Сам Рукоп'ятов теж був тут, зухвало курив, час від часу зиркаючи у бік директорських вікон. Помітив там рух, поквапом загасив цигарку й щось сказав своїм. Ті зареготали.
Потім Дімон Циркуль штовхнув у бік Антипова й мовчки вказав на Сашка з Настею, оточених дітлахами. Кодло замовкло, просто дивилося їм услід. Сашко аж потилицею відчував їхні погляди.
Позаду почулося тупання чиїхось ніг.
— Коли що, — сказав Сашко Насті, — не втручайся, добре?
Він обернувся, готовий до всього.
Ну, чи майже до всього.
— Привіт, — сказав Курдін, підкреслено його ігноруючи і звертаючись до Насті. — Пробач, що спізнився — Літератич, гад!.. — Він не договорив, махнув рукою, переводячи подих. Потім пішов поряд, але так і не застібнув куртку, з показовою недбалістю дозволив обом кінцям шалика майоріти на вітру. Франт.
«Теремок» був за два кроки від школи, на тому боці вулиці. Сюди часто втікали з уроків; як і в усіх схожих на цю дешевих їдальнях, ціни тут були доступні, страви — без витребеньок («Шкідливі», — вважала мама; «Смачні», — не поступався Сашко). Оформлення нагадувало ігрову кімнату пересічного дитсадка, але нікого це не бентежило.
Настині батьки викупили на кілька годин банкетну залу й уже чекали біля входу в «Теремок». Височенна Настина мама увесь час то усміхалася, то стуляла губи в тонку ниточку — ще мить і розридається. Батько тримався з похмурою гречністю, але, здається, не схвалював усієї цієї авантюри з днем народження. Вони розрахувалися з адміністрацією й одразу поїхали.
Виникла пауза. Усі розсідалися за круглим столом з отвором по центру. Настя із Сашчиною допомогою повісила туди кульку брата, і та ледь помітно погойдувалася, хоча вікна були зачинені, а двері замкнені.
Принесли торт зі свічками, чай, гарячий шоколад, молочні коктейлі.
— Ну що, — промовив Курдін, підводячись, — можна я почну?
Він помовчав, аби переконатися, що всі його слухають.
— Денис був… — Курдін запнувся, густо почервонів і знову почав, повернувшись до кульки. — Денисе, ти хороша людина. Мені пощастило, що в мене такий двоюрідний брат. Хоч і двоюрідний, а наче рідний. Ти завжди бу… кхм… умієш бути добрим і веселим, це чудово. Бо зазвичай люди супляться більше, ніж усміхаються, і… — він почервонів ще дужче, хоча, здавалося, це було просто неможливо, — …і частіше образять, ніж пробачать. Ображати простіше, тоді здаєшся сильним і сміливим. Пробачити чи вибачитися важче. А ти умі… умієш це. З тобою стає трішки ліпше. Це здорово. Це важливо.
Він сів, витер спітнілий лоб. Знову підвівся.
— Подарунок, мало не забув! Ось, вітаю! — Курдін виклав на стіл перед кулькою новенький плеєр в упаковці й декілька дисків з аудіокнигами. — Слухай на здоров'я, сподіваюся, тобі сподобається.
Малюки заплескали, Сашкові нічого не лишалося, як приєднатися до них. «Двоюрідний брат, он як!..»
Далі підвівся щокатий опецькуватий хлопчак, витяг нарешті з рота свій палець і розродився довгою, з паузами, промовою. Він згадав кілька кумедних випадків, привітав Дениса з «днюхою» і поклав поряд із плеєром розмальовану картонку. Саморобний curriculum vitae.
— Наше життя, — зосереджено повідомив хлопчак, — це те, якими нас пам'ятають інші. От, я пам'ятаю і пам'ятатиму тебе таким.
Невдовзі виявилося, що всі однокласники Настиного брата принесли такі самі картонки. Кожен написав про те, яким йому запам'ятався Денис, кожен сам оформив свій варіант курикулуму. Виглядало це все — наче роботи переможців дитсадівського конкурсу з малювання: кривуваті літери, квіточки-листочки на берегах, метелики, пташки та інші кролики внизу. Але Сашкові й на думку не спало б над ними сміятися.
Нарешті дійшла черга і до нього. Сашко обмежився коротким привітанням і вручив, точніше, поклав перед кулькою Дениса подарунок. Аудіокнигу з дідовими віршами, начитану самим автором років п'ять тому. Один вірш Сашко прочитав уголос. Не збирався й навіть не знав, що досі пам'ятає його, доки не почав. Просто раптом захотілося прочитати. «Ми злетимо у небеса, та не в землі коріння наше — в серцях залишиться навіки».
Потім узялися за торт. З цим виникла невеличка затримка. Свічки; треба ж було їх комусь задути.
Сашко навіть не знав, чи розуміє Настин брат, що його вітають. Після того випадку в душниці він дуже рідко чув голоси, бо навчився свідомо глушити їх, гнати геть із голови. Але тут, у цій кімнаті з квіточками на стінах, звичайними повітряними кульками під стелею, з розмальованими дерев'яними стільцями, Сашко час від часу чув стишені дитячі схлипування. Так, наче з іншого кінця слухавки.
— А тепер, — сказала Настя, — допоможімо Денисові задути свічки.
Вона заспівала «З днем народження тебе!», решта підхопили, встали й заплескали в долоні. Сашко також встав, але його раптом вразило відчуття абсурдності того, що відбувалося. Пародія на день народження. Якби вітали когось, хто потрапив у катастрофу й лежав, закутий у гіпс, — і то було б не так жорстоко.
Це застілля потрібне Денисовій мамі, потрібне Насті. А тому, хто зараз перебуває в кульці… Ні. Точно не потрібно.
Дивно, що цього ніхто не розумів.
На рахунок «один, два, три!» всі вони нахилилися, щоби задути свічки, але раптом кулька в центрі столу різко гойднулася до торта — і свічки згасли самі.
Запанувала розгублена тиша. Порушив її чийсь голос:
— Пробачте, я, здається, помилився кімнатою.
Чоловік у зім'ятому пальто й спортивній шапочці стояв у дверях і зніяковіло кліпав очима. Здається, він хотів іще щось спитати, але передумав і вийшов. Сіпнулася ручка, клацнув замок.
І, подумав Сашко, жодних чудес. А ти як хотів?
Жваво перемовляючись, узялися розкладати торт по тарілках. Урочистість моменту розтанула, за столом знову були просто діти, які обожнюють солодке й люблять пустувати.
Дивне свято. Вони всі веселилися, навіть Настя, — і Сашко раптом перейнявся цим настроєм. Він немов би забув усе, що з ним сталося за останні декілька місяців. Ласував досхочу тортом, перезнайомився з дітворою, реготав, підколював дівчинку з кісками, сперечався із задумливим опецьком про книжки, обговорював старі фільми з Настею — і лише на Курдіна не звертав уваги, ніби того взагалі тут не було. На ці дві години не стало домашніх завдань. Маминої туги й татової втоми. І Рукоп'ятового кодла. І думок, що чимраз частіше діймали перед сном…
Потім прийшов менеджер, відкликав Настю й повідомив, що їхній час вичерпано.
Почали збиратися, Сашко гукнув, щоб і його зачекали, і побіг до туалету. Вистояв довжелезну чергу, а коли повернувся, виявилося, що в кімнаті повно чужих. На чільному місці за столом сиділа щербата дівчинка років п'яти і, нап'явши корону з фольги, отримувала подарунки.
Сашчиної куртки на вішакові не було. Кульки теж.
Він спробував запитати, куди… На нього цитьнули, огрядна матуся, головний розпорядник цього дійства, ухопила за руку й вивела в коридор:
— Чого тобі, хлопчику?
Сашко пояснив. Хоча й знав відповідь заздалегідь.
— Тобі треба звернутися до менеджера чи до когось із прибиральників. Коли ми прийшли, у кімнаті нікого не було. І жодних речей. Ходімо, я відведу тебе.
Вони почали проштовхуватися крізь натовп; тітки передпенсійного віку, які набігли на обід із сусідніх офісів, бурчали, але знехотя розступалися. Сашко йшов, розуміючи, що все даремно. Хто й чим тут зарадить, це ж безглуздя.
Аж раптом прибіг Курдін. Дивлячись кудись у бік, він повідомив, що їх попросили звільнити зал, ну, вони і… а Сашчині куртка й кулька, звичайно ж, цілісінькі, от… тримай… пробач, коли що… гаразд?..
Чекаючи, доки Сашко одягнеться, Курдін перетоптувався з ноги на ногу й акуратно, на відстані, тримав дідову кульку. Сашко неквапом застібнувся, перехопив ланцюжок.
— І ще… — сказав Курдін, з полегшенням сховавши руки до кишень, — дякую тобі за Настю. Ну, що втрутився тоді.
— Завжди прошу, — відповів Сашко. — Без проблем. Звертайся, раптом що.
За тиждень Настя повідомила, що братову кульку батьки вирішили віддати в душницю. Сашко мовчки кивнув. Не знав, якої відповіді вона очікує. Може, для неї це горе. А може, вона тільки думає, що горе.
Він надто добре пам'ятав, як тоді, у кімнаті, побачивши, що дідова куля зникла, на мить відчув полегшення. Ганебне. Недостойне. Але полегшення.
Дідові вірші не вирізнялися витонченістю, мали рваний ритм і складну риму; інколи вони нагадували Сашкові стуготіння серця, подеколи — гуркіт автоматних черг. Він із дитинства звик до інших; дідові не цінував, та й чув рідко. Сам дід не любив їх декламувати, іншим забороняв.
Дідові вірші вимагали від вас роботи. Спочатку Сашко насилу продирався крізь рядки. Вирішив іти за хронологією, почав із ранніх. Коли читав кульці вголос, здавалося, наче чує нотки несхвалення в її мовчанні. Безглуздя — але ж от…
Після поеми «Гірська луна» щось змінилося. Наче посунули важіль перемикача й затемнену досі кімнату затопило світлом. Постав зовсім інший дід: яким, певно, він був завжди, але про існування якого Сашко не підозрював. Молодий, зухвалий, відчайдушний. Надто дорослий і надто чужий, щоб його можна було до кінця зрозуміти.
Минуло днів вісім відтоді, як святкували день народження Настиного брата, але Сашко вже встиг прочитати все видане й пішов по другому колу. Це скидалося на кошмарний сон: що більше розумієш, то більше лишається незрозумілого.
Сашко знав про діда все, що знали всі. Але — не самого Діда.
— …перетворюєшся на ботана, — прошепотів Лебідь. — Ти, Турухтуне, скоро взагалі зачахнеш і всохнеш. Будеш отакенький, — він показав зігнутий палець і скосив очі до носа.
— Тихіше, дай послухати.
— От я ж про що.
Було релігієзнавство. Людмила Гнатівна Федчик предмет знала, і знала бездоганно. Досконало, до найдрібніших деталей і нюансів; бли-ску-че! Тому, якщо ви не були ну хоча б доктором наук, уроки Попаді перетворювалися для вас на тортури. Найвитриваліші чесно намагалися перші хвилин п'ять стежити за перебігом її думок. Більшість здавалася одразу.
Ніхто не знав, навіщо Попадя влаштувалася працювати у школі. За Сашчиними підозрами, Федчик просто вигнали з університету, аби іншим не доводилося комплексувати на тлі її ерудованості. Сам він на релігієзнавстві зазвичай щось тихцем читав чи розбирався з домашкою на завтра. Чи, вдаючи, що слухає, розмірковував про всяке.
Сьогодні він подумки відточував один дуже простий вислів. Але не мав наміру пояснювати це цинічному Лебедю.
— Питання про те, що саме відбувається з душею після смерті, без сумніву, — оповідала Попадя, — завжди турбувало людей. Християнство, як і інші релігії, шукало на нього відповідь. Однак уже тексти Євангелій містили суперечність, яка потім розрослася до масштабів надзвичайно серйозної проблеми й викликала чимало дискусій. Як ви пам'ятаєте, Спокутник, пророкуючи своє друге пришестя, говорить помираючому Лазарю, що той нині ж опиниться біля престолу Господнього, а от багатій, який відмовив у милосерді, потрапить до геєни вогняної…
Федчик на мить замокла і пробігла поглядом по класу: чи пам'ятають? Тимофеєва відчайдушно закивала їй із першої парти: звісно-звісно! пам'ятаємо!
Коли Попаді раптом здавалося, що вона втратила «зв'язок із класом», — починала опитування з теми.
— Для ранніх християн у цьому не було нічого парадоксального: вони жили, чекаючи, що от-от відбудеться друге пришестя. Суперечність окреслилася й стала критичною вже в середні віки. Виходило так, що наприкінці часів відбудеться Страшний суд, на якому розглядатимуть і оцінюватимуть злі та добрі вчинки кожної людини. Ці уявлення — так звана велика есхатологія, — суперечили, однак, есхатології малій.
Вона поправила окуляри на широкому, завжди масному носі, переконалася, що всі встигають занотовувати. Сашко давно вже навчився нецікаві предмети конспектувати бездумно, як оце тепер.
«Головне, — розмірковував він, — з чого почати… І чи спершу запитувати… чи… А раптом вона вже дивилася?., чи хтось уже встиг запросити?..»
— Мала есхатологія стверджувала, що кожного індивідуума одразу після смерті судять і, відповідно, ухвалюють рішення, відправляти душу в пекло, до раю чи в чистилище, концепція якого, до речі, виникла значно пізніше, орієнтовно наприкінці дванадцятого століття. Свідомість середньовічної людини з легкістю сприймала цей парадокс, згідно з яким Страшний суд проходив одночасно: і наприкінці часів, і наприкінці життя кожного індивідуума. Проте суперечність таки вимагала розв'язання. Для складніших культур… гм-гм… для складніших культур характерна більша цілісність картини світобудови. Парадокс було розв'язано завдяки феномену уловлення душ, відомому ще з ранньоантичних джерел. Ставлення до уловлення душ не завжди сприймалося так однозначно, як тепер. У ранньому середньовіччі отці церкви серйозно обговорювали, чи не впливає на долю душі те, що її, душу, на певний час поміщають до міха й ховають у душницю. На Сімнадцятому Ферраро-Флорентійському всесвітньому соборі було прийнято constitutio apostolica, згідно з якою душу не просто треба — її необхідно поміщати до міха. Завдяки цьому душа позбавляється ймовірних страждань у пеклі: вона отримує шанс розкаятися і, можливо, спокутувати гріхи… По суті, йшлося про створення аналога індивідуального Чистилища…
— Слухай, — прошепотів Лебідь, — от я ніяк не можу зрозуміти: тобі насправді це все цікаво? Чи просто розмовляти не хочеш? То сказав би, я ж нічого, я ж тямущий…
Сашко відмахнувся:
— Пізніше.
Лебідь покосував на дідову кульку, прив'язану до гачка обіч парти.
— А, — сказав, — ясно. В цьому сенсі…
— Реформа, початок якої ініціював герр Вольфред Ешбах, сприяла виникненню громадських душниць. Наклавшись на культурну експансію, яку цілеспрямовано здійснював орден душевників, вона викликала цілий комплекс надзвичайно важливих світоглядних, ціннісних, економічних, соціальних змін. По суті, реформа знаменувала собою кінець середніх віків. Нова парадигма Христової віри, принесена братами душевниками на схід, до язичницьких країн, дала поштовх до становлення нової спільноти: як соціально-економічної, так і релігійної. Новонавернені народи стали найзатятішими прибічниками християнства. Цілісність набутих ними уявлень про світ, відсутність у них внутрішніх суперечностей стали причиною торжества Христової віри і в нашій країні. Вони позначили перехід цивілізації на якісно інший рівень. Це особливо помітно, коли порівнювати християнство з реліктовими, по суті, віруваннями, що досі панують на переважній частині півострова… гм-гм… дикунськими, відверто кажучи, звичаями й уявленнями.
Розуміючи, до чого це призведе, Сашко не стримався — підняв руку.
— Так, Турухтуне? Вийти хочеш?
— Людмило Гнатівно, а як так сталося, що дикунські, відверто кажучи, звичаї та уявлення зуміли так довго проіснувати?