Рукоп'ят заплакав. Беззвучно, так само закриваючи обличчя руками.
Від несподіванки Грищук перестав його дубасити і тепер просто стояв, з надривом, голосно видихав і дрижав усім тілом.
— Досить!.. — прохрипів Рукоп'ят. — Досить!.. прошу!
Він завовтузився, намагаючись відсунутися подалі від Грищука. Від кульки, що скалилася в нікуди чорною порожньою посмішкою.
Краєм ока Сашко уже бачив, як біжить до них воєнрук, а попереду — скуйовджений і похмурий Лебідь. Антипов і Ковпак перезирнулися, рвонули до паркана. Циркуль відпустив нарешті Настю і стрибками помчав до дірки на розі.
Потім довкола стало гамірно й людно, наче Сашко пропустив хвилини дві-три, нібито їх просто вирізали з його життя. Учителі, охоронець, який зазвичай дрімав у своїй кімнатці, прибиральниці, школярі… Від їхнього крику боліла голова й плуталися думки.
Хтось уже викликав швидку, блідого, але живого Курдіна вмощували на ноші. Класна зняла свій жакетик і накинула Насті на плечі. Хтось із надміру вразливих меншаків ридав, його заспокоювали. Привели кодло, усіх трьох. Рукоп'ята спільними зусиллями змусили встати; медсестра пошепки повідомила директору, що це істерика, сильний стрес. Лебідь тряс Сашка за плечі й розпитував, як він почувається, і торохтів, базікало, просто не змовкав: і про молодчагу Грищука, який здогадався розказати Жирновій, і про саму Жирнову, що вона теж розумниця, хоча, звісно, зависокої про себе думки, але ж, диви, зуміла таки… і що Курдін, теж мені містер Зед, одразу рвонув на допомогу, а Лебедя от… ну, Жирнова, коротше, сказала, біжи за воєнруком, тільки тобі й повірять, і ще ти, Лебедю, бігаєш найхутчіше, давай, лети! — ну Лебідь полетів, насилу знайшов його, а потім доки пояснив!.. думав, не встигне взагалі! Але ти, Турухтуне, крутий, нереально крутий — от так, один супроти цілого кодла…
Сашко розумів, що Лебідь перелякався, тому й торохтить; а ще просто не хоче, щоби Сашко вирішив, начебто він, Лебідь, бігав за воєнруком, бо здрейфив. Сашко так не думав, звичайно ж.
Сашкові взагалі, щиро кажучи, плювати зараз було на все це. Він хотів дізнатися лише одне — саме те, про що дізнатися ніяк не міг.
А сніг сипав і сипав, і з якоюсь буденною простотою Сашко раптом збагнув, що все змінилося. Світ для нього вже ніколи не буде таким, як дотепер.
Класна взяла Сашка за руку й повела до школи, відпоювати чаєм. Потім був якийсь огрядний чоловік, він запитував і записував, і дав Сашкові папірець, аби перечитав і засвідчив: «з моїх слів… усе точно», — і класна поставила свій підпис поряд із Сашчиним, мовляв, слухала й підтверджує: все точно. Приїхали батьки, директор про щось розмовляв із ними за зачиненими дверима, а класна в цей час допомагала Сашкові із дідовою кулькою.
Саме тому мама побачила кульку вже майже такою, якою та була завжди. Без пики, намальованої Рукоп'ятом.
Все інше, якщо замислитися, було абсолютно не важливо.
У кіно вони пішли тільки через тиждень — коли загоїлася Сашчина розбита губа й майже щез синець під оком.
Пішли увечері, одразу після уроків. Квитки Сашко купив заздалегідь, задля такого випадку розпатравши скарбничку, подаровану дідом на десятиріччя.
Насправді він збирав на набір десантників, але вирішив, що купить їх якось іншим разом. Якщо взагалі купить.
Грошей вистачило і на квитки, і на поп-корн, а фільм виявився потрясний. Особливо сподобалася та частина, де герр Ешбах бився з чаклуном Душепивцею у коридорах королівського палацу. І все це у 3-D! Стару версію, яку зняли років шістдесят тому, — хто тепер пам'ятає? Її лишень меншакам дивитися. А тут — реальний драйв, і спецефекти — закачаєшся. Чого варта хоча би сцена з Душепивцею, коли той поглинає нову жертву, відкидає порожній міх — і раптом змінюється: на обличчі проступають риси щойно загубленої душі. Жахливе видовище, направду. А сцена з облогою фортеці!.. А підземелля!.. А епізод на балу!..
Щоправда, окуляри заважали. Натирали ніс, очі з незвички сльозилися. І щоби поглянути на Настю, треба було повертати голову.
Під час перерви вони зняли окуляри й говорили про все на світі, а коли в залі знову згасло світло, Настя не поспішала їх надягати… Сашко подумав, що от тепер; тепер дуже слушна мить.
Дідько, якщо дівчина погодилася піти з тобою в кіно і ви взяли квитки на останній ряд, що іще думати?! Він наче почув ці слова; внутрішній голос, котрий їх виголошував, підозріло скидався на голос Лебедя.
Головне, нагадав собі Сашко, зробити це щиро й легко, ніби ти цілувався вже тисячу разів, а не лише три, і всі три — в щічку, у класі другому, коли просперечався; це, напевне, якщо по-чесному, — і не рахується; він повернувся до Насті, Настя дивилася на нього й чогось чекала («Ну ясно — чого!» — фиркнув «внутрішній Лебідь»), і Сашко набрав побільше повітря, розвернувся зручніше…
— Перепрошую. Дозвольте пройти, — прошепотіли з темряви.
Сашко встав — може, надто поспішно. Але, здається, Настя цього не помітила — як і полегшення, з яким він дав пройти припізнілій парочці.
На екрані герр Ешбах втрапив у нову халепу, тож логічно було надягти окуляри й дивитися далі. Логічно, розумно і природно.
От запитувати, чи не чує Настя чогось такого, було би, навпаки, дурницею.
Він пошкодував, що не зайшов додому. Не вистачило часу. Хоча міг би наперед здогадатися і хоч на один день не брати дідову кульку до школи. Зараз вона висіла, прив'язана до крісла праворуч від Сашка. І от щойно почала наспівувати ту саму начебто знайому мелодію, яку Сашкові ніяк не вдавалося упізнати. Досі дід дозволяв собі це тільки ночами. Спершу Сашко думав, наче мелодія йому сниться; вона, як це часто трапляється, впліталася в сни, ставала їхньою частиною, а коли він прокидався, дід замовкав.
Жодного разу дід не співав на людях. Навіть при ввімкненому світлі — не співав.
(«Ну, — сказав той-таки „внутрішній Лебідь“, — світло ж зараз вимкнене».)
На прямі звертання кулька так і не відповідала. Зрозуміти, чи усвідомлює дід самого себе, чи усвідомлює те, що відбувається довкола, було неможливо.
Віднедавна Сашко намагався про це не замислюватися.
Герр Ешбах гнався за викрадачами міха з душею своєї коханої дружини. Осінній ліс був сповнений тінями й шурхотінням. Сповнений небезпек.
Сашко сидів, виструнчившись, завмерши від напруги. Напевне, з боку здавалося, наче переживає за Ешбаха.
Він від душі сподівався, що Настя подумає саме так.
Потім він проводжав її додому, і дідова кулька звично смикала за руку, наче нетерплячий пес, якого щойно вивели на прогулянку. Гірше за няню чи — як там їх називали в середні віки? дуеньї?..
Вечір було невиправно зіпсовано. Сашко баляндрасив, розповідав кумедні історії з життя, і вони з Настею обговорювали фільм — і, напевне, усе це виглядало природно… От лиш чи захоче Настя ще раз піти з ним у кіно, якщо він… якщо йому забракло сміливості навіть поцілувати її.
А спробуєш пояснити про кульку — виглядатимеш в її очах цілковитим, безнадійним, несусвітнім при-дур-ком!
Знову сипав сніг, усе місто вкрили кучугури, і якось само собою вийшло, що Сашко підтримував Настю за руку, щоб не посковзнулася. Дійшли до під'їзду.
Побалакали ще з півгодинки.
Кулька погойдувалася поряд, буквально зазирала до рота.
— Ну… — зітхнув нарешті Сашко. Покосував на кульку, зітхнув ще раз. — Я, напевне…
— Мені мама наказала, аби я тебе в гості привела. Хоче по-людськи познайомитися. І чаєм пригостити — диви, як ти змерз. — Настя легенько доторкнулася долонькою до його носа. — Ходімо.
Вона жила на третьому.
Вони піднялися на п'ятий. Сашко хотів був щось запитати, але Настя хитнула головою, м'яко відібрала ланцюжок і, діставшись до замкнених дверей на горище, примотала кульку до ручки.
— Потім забереш. — Вона раптом засоромилась і злегка потупилася. — Ну, чи, якщо поспішаєш…
Її губи виявилися гарячими і пахли ваніллю. Подих лоскотав шкіру.
Він подумав, яким же дурнем був увесь цей час. Ну просто несусвітнім.
Кулька десь там, нагорі, погойдувалася у сутінках і мовчала.
Частина третя
Одразу після Нового року призначили день передзахисту проектів, часу залишалося трохи понад місяць. Сашко не знав, радіти чи панікувати.
— Чому панікувати? — не зрозумів Лебідь.
У собі він був упевнений на всі сто. Писав про історію столичної душниці, зробив навіть декілька малюнків: який вона мала вигляд у п'ятнадцятому, сімнадцятому й середині дев'ятнадцятого століття. Саме креслив черговий.
— Ну правда, — сказав Лебідь, — Турухтуне, ти ж винятково своїм дідом і Настею займаєшся, друзів геть занедбав. У кіно — з нею, на прогулянку — з нею, а ночами чернетки переглядаєш. Ти, Турухтуне, людина, втрачена для суспільства. От де серйозний привід для паніки.
— Хто б казав.
— А що я?! Я — так… — Лебідь підтягнув до себе стругачку і вставив олівець. — Мені цікаво — це раз. Я ж не з ранку до ночі — це два. А головне: на відміну від декого, я не панікую. — Він провів для проби декілька ліній, задоволено кивнув і запитав: — То чаєм пригостиш?
Поки Сашко ніс заварник, Лебідь дістав із сумки гостинці: мамине печиво, торбинку шоколадних цукерок, мандарини. У квартирі одразу запахло святом.
Сашко відсунув набік дідові папери, перевісив кульку на полицю вище.
— І чого це вона в тебе така занедбана? — поцікавився Лебідь, здуваючи на підлогу пил, що посипався з кульки. — Не витираєш взагалі? Кажу ж: втрачена людина. Ну, то чому панікуємо?
Сашко повів плечима. Це було складно пояснити і, напевно, ще складніше збагнути.
— Тільки не кажи, що бракує матеріалу.
Матеріалу не бракувало.
Після власне віршів Сашко взявся за дідові чернетки. Їх виявилося неочікувано багато, деякі ще з тих, давніх часів. Сашко боязко, невпевнено гортав пожовклі й зібгані сторінки.
Протерті до дірок згини. Запах насіння. Чіткий — навіть у помітках на берегах сторінки — почерк. Дідові думки були настільки потужні й концентровані, що кожне слово мало вагу, вони буквально продавлювали папір.
Сашко начебто позад нього стояв. Ніби чув і бачив діда, коли той писав усі ці вірші: і «Гірську луну», і «Каверни», і «Коли в правах нас всіх зрівняє смерть…».
Розумів, що хотів сказати дід.
Не розумів — чому.
Жоден критик, жоден літературознавець не міг цього пояснити. Багато з них думали, що пояснюють: писали про «загальногуманістичні тенденції», про «активну громадянську позицію», про «щирий біль за долю власного народу». І все наче правильно було. Тільки надто примітивно, так, якби хтось узявся пояснювати Сашчине ставлення до Насті й сказав, що Настя вродлива і тому Сашко її кохає.
Жоден критик не відповів на головне запитання: як одна й та сама людина може одночасно писати вірші і стріляти в людей?
Матеріалів було аж надто багато: на три або чотири проекти про трьох чи чотирьох різних людей, що за якимось безглуздим збігом мали одне й те саме ім'я, одне й те саме тіло. Як вони співіснували разом? Котрий із них був справжнім, головним?
Про кого Сашкові писати?
— Знайшов на кого орієнтуватися, — скривився Лебідь. — Що взагалі ці критики розуміють? Вони ж паразити: самі нічого не можуть, от і брешуть про чуже. Забий. Тобі у школі бракує всієї цієї фігні? «У пізній творчості Олдсміта переважають занепадницькі тенденції…» — Він гмикнув і потягся за новим печивом. Процитував: — «Якби нікчемну думку, наче гріш, могли би позичати, вже б напевно багатіїв у світі розвелося. І гріш тоді б знецінився, як дурість, а мудрість би нарешті цінували».
— Коротше, — буркнув Сашко. Лебедєва тирада викликала якісь примарні, але наче важливі ідеї. Надто примарні, щоб їх сформулювати. — Що порадиш?
— Порозпитуй у тих, хто знав його особисто.
— Ну я знав… а користі?
— Ти — це ти. Особа упереджена, і взагалі… А інші — то ж інша справа. — Лебідь захрумкотів печивом, сьорбнув чаю. — Слухай-но, Турухтуне, ти ж зараз солдатиків геть чисто закинув? Позич на тиждень, га? Хочу залудити епічне бойовище. А може, і приєднаєшся?
Сашко похитав головою.
— Пробач.
— Ну, тоді просто позич…
— Деню, я їх продав.
— Що-о-о?! Ти здурів, Турухтуне?
Сашко стенув плечима і долив чаю.
— Усіх?! Правда?!!
— Не всіх. Фронтирників, спецназ і гвардійців.
— На кіно, — здогадавшись, похмуро сказав Лебідь. — Альфредо, блін, Щиродушний.
Сашко не став його виправляти: не на кіно, на концерт «Химерного дона». На кіно йому поки вистачало кишенькових.
— Оце відколов!.. — Лебідь глянув так, ніби одночасно шкодував і заздрив. — А мені мати відмовила: без нових обійдешся, і так складати нема куди. — Він ухопив верхній, найбільший мандарин, і почав чистити. — Слухай-но, а може, не варто тобі заморочуватися? Ну, з дідом. Для школи накатай без закидонів. Як усі пишуть. А вже потім для себе…
— Теж ідея, — сказав Сашко, щоб закрити тему.
Батьки повернулися пізно, святкували річницю весілля. Лебідь на той час уже пішов, а Сашко гортав дідові записи й робив нотатки в записнику.
У передпокої спалахнуло світло, чутно було, як тато щось прошепотів мамі, і вони засміялися, тихо і весело. Роззувшись, зайшли до вітальні. Пахло від них рестораном, мама несла в руках розкішний букет. Сашко ясно й чітко побачив раптом, якими вони були років двадцять тому.
— Не спиш іще?
— Та ні. Читаю…
— Відпочив би, телевізор подивився. Свята ж.
Сашко неуважно кивнув.
— Тату, можна тебе про щось запитати?
— А ти спробуй. — Батько дістав із серванта вазу й тепер лишився із квітами в руках, доки мама у ванній споліскувала їх й набирала води. Виглядав кумедно.
— Татку, я тут намагаюся розібратися… ну, з дідом. Ти ж стільки років його знав — розкажеш, яким він був?
Батько переклав квіти в ліву руку, а правицею несподівано міцно стиснув Сашчине плече.
— Не зараз. — Він кинув погляд на двері, повторив: — Не зараз, добре? Вона ж тільки почала забувати. І… знаєш, синку, для курикулуму, як на мене, це не обов'язково: що та як я пам'ятаю. Я обіцяв, це правда, але…
Мама з кухні перепитала, чи всі питимуть чай. Батько бадьоро підтвердив: ще б пак!
— Словом, захочеш поговорити — поговоримо, — підсумував батько тихо й серйозно. — Але без неї. Домовилися?
Після чаювання Сашко повернувся до записника. Перечитав складений за вечір список із десяти імен: дідові друзі, колеги, конкуренти, вороги. Насправді їх було значно більше, особливо ворогів, але ж якщо всіх виписувати, жодного записника не вистачить. Знову таки, половину з них спробуй знайти: хтось на півострові, хтось уже й у ті часи, коли дід вів нотатки, був похилого віку і зараз, певно, помер. А доступ до кульок мають лише близькі родичі.
Сашко подумав, дописав ще одне ім'я і пішов спати.
Будинок був елітний: різьблені лавочки біля під'їздів, сніг розчищено, доріжки посипані піском, ялинка на подвір'ї щедро прикрашена фольгою і саморобними кульками. Поряд хижо вищірилася снігова баба, ніс із мочалки.
У кожному під'їзді по консьєржці.
Сашка пустили одразу, він навіть здивувався. Піднявся на чотирнадцятий поверх чистим, просякнутим ароматом суниці ліфтом і пішов коридором, приглядаючись до номерів квартир. Сто шоста була в самому кінці, він подзвонив і слабодухо розмріявся: а раптом нікого? Хоча якби не було нікого — хіба консьєржка пустила б?
Двері відчинив лисуватий похмурий чолов'яга, крикнув, повернувшись: «Мишаню, до тебе!» — і жестом звелів Сашкові заходити. Показав, де роззутися, дав капці і зник раніше, ніж той здогадався запитати, а куди далі?