Коли Меґі пропала, в будинку Елінор знову оселилася тиша, але тепер в неї був інший присмак. Тиша віддавала смутком. Реза плакала, Мортимер мовчав, немов папір і чорнило проковтнули не лише його дочку, але й yсі слова на світі. Він багато часу проводив у майстерні, майже не їв і не спав, а на третій день схвильований Даріус прийшов до Елінор і сказав, що Мо пакує інструменти.
Коли захекана Елінор добралась до майстерні, Мортимер недбало кидав золоті печатки в ящик. До цього він брав їх у руки так обережно, наче вони були зі скла.
— Що ти, до чорта, робиш? — вимагала від нього пояснень Елінор.
— Ну, а що таке? — відповів він і взявся за приймальний ящик фальцювальної машини. — Я знайду собі іншу професію. Я більше не торкнуся жодної книжки, хай їм грець. Нехай вони іншим розповідають історії, і хай інші шиють їм одяг. Я більше бачити їх не хочу.
Коли Елінор покликала на допомогу Резу, та тільки похитала головою.
— Ясно, від них жодної користі! — констатувала Елінор за сніданком з Даріусом. — Як Меґі могла так учинити? Що вона собі думала? Розбила нещасним батькам серце! Може, хотіла раз і назавжди довести, що книжки — річ небезпечна?
Даріус у відповідь промовчав, як мовчав усі ці похмурі дні.
— Усі мовчать як риби! — накинулася на нього Елінор. — Нам треба щось зробити, щоб повернути дурнувате дівчисько! Будь-що. Адже це не так важко. Зрештою, під цим дахом живуть аж двоє Чарівновустих!
Даріус перелякано подивився на неї і мало не захлинувся чаєм. Даріус не вдавався до свого дару так давно, що той здавався йому лихим сном, про який не хотілося і згадувати.
— Гаразд, ти не читатимеш, — відрізала йому Елінор. О, цей переляканий погляд. Якби могла, вона б його добре трусонула. — Мортимер читатиме! Але яку книжку? Думай, Даріусе! Якщо ми хочемо повернути Меґі, мусить бути щось про світ чорнила, чи про наш світ. Я геть заплуталась. Можливо, ми самі щось напишемо, щось таке, ну… «Була собі відлюдькувата жінка середнього віку на ім’я Елінор. Вона любила лише свої книжки. Одного дня до неї переїхали її небога з чоловіком і донькою. Елінор це сподобалось, проте якось донька вирушила в дуже, дуже нерозумну подорож, і Елінор присягнула, що віддасть усі свої книжки, щоб лишень дитина повернулася. Вона спакувала їх усі у великі ящики, і коли поклала туди останню книжку, Меґі знову вийшла на…»
— Та не витріщайся так! — крикнула вона на Даріуса. — Я принаймні пробую! Ти ж і сам постійно кажеш: Мортимер — майстер, йому вистачить кілька речень!
Даріус поправив окуляри.
— Так, кілька речень, — сказав він м'яким, невпевненим голосом. — Але ці речення мусять описувати цілий світ, Елінор. З цих слів має лунати музика. Вони повинні щільно між собою переплітатися, щоб крізь них не провалився голос.
— Та ну! — відповіла Елінор грубо, хоча розуміла, що Даріус має рацію. Мортимер якось намагався їй пояснити. Він казав майже те саме: це велика таємниця, чому не кожна історія оживає. Проте вона не хотіла чути.
«Хай тобі біс, Елінор! — подумала вона. — Три біси, за всі ті вечори, коли ти собі з тією дурною дитиною уявляла життя серед фей, гномів і скляних чоловічків у іншому світі». Скільки тих вечорів було! А як часто вона сміялася з розгніваного Мортимера, коли той просовував голову крізь двері й запитував, чи не могли б вони бодай раз поговорити про щось інше, а не про непрохідні ліси та блакитних фей.
«Тепер принаймні Меґі знає все, що їй слід знати про цей світ, — подумала Елінор і витерла сльози. — Вона знає, що треба остерігатися Змієголова та його панцерних, що не варто заходити далеко в ліс, бо запевно зжеруть, роздеруть або розтопчуть. І що краще не дивитися вгору, коли проходитиме біля шибениці. Вона знає, що мусить вклонятися, коли повз неї проїжджатиме князь, і що їй ще можна розпускати волосся, тому що вона все ще дівчинка…» Прокляття, знову сльози! Елінор саме промокнула очі кінчиком блузки, коли це хтось подзвонив у двері.
Ще багато років вона лаятиме себе, що, перш ніж відчиняти, не подивилася, хто там. Звісно, вона думала, що перед дверима Реза або Мортимер. А хто ще? Дурепа Елінор. Дурепа, ах, яка ж ти дурепа, Елінор. Вона помітила помилку лише коли відкрила двері: перед нею стояв незнайомець.
Він був не дуже високий, добре вгодований, з блідою шкірою і таким самим блідаво-світлим волоссям. Очі за окулярами без оправи дивилися з легким здивуванням, майже невинно, як очі дитини. Незнайомець розтулив рота, та Елінор обірвала його на півслові.
— Як ви сюди потрапили? — гримнула вона на нього. — Це приватна власність. Ви що, не бачили вивіски на вулиці?
Він приїхав машиною. Нахабний йолоп просто собі заїхав на подвір'я. Елінор побачила біля свого пікапа запорошений темно-синій ґрат. Їй здалося, що біля водія сидить величезний собака. Ну і ще це.
— О, так, звичайно! — невинно усміхнувся незнайомець. Ця усмішка добре пасувала його дитячому обличчю. — Вивіску неможливо не побачити, і я прошу тисячу разів пробачення, пані Лоредан, за раптовий візит, та ще й без попередження.
В Елінор відняло мову. В цього кругловидого такий самий гарний голос, як і в Мортимера, глибокий і шовковистий, мов подушка. Він зовсім не підходив до круглого обличчя та дитячих очей. Складалося враження, ніби незнайомець проковтнув Чарівновустого і в такий спосіб привласнив його голос.
— Прибережіть вибачення на потім! — сказала Елінор грубо, коли минуло здивування. — Просто зникніть.
Елінор хотіла зачинити двері, але незнайомець усміхнувся знову (усмішка цього разу вже не така невинна) та всунув коричневого запорошеного черевика між двері.
— Пробачте, пані Лоредан, — сказав він м'яко. — Але я прийшов через книжку. Унікальну книжку. Звичайно, я чув, що ваша бібліотека гідна подиву, проте я запевняю, цього примірника у вас немає.
Книжку, яку він витягнув з-під світлої пом'ятої лляної куртки, Елінор впізнала відразу. Авжеж. Це єдина книжка, від якої її серце шалено стугонить, не через зміст, красу чи вартість. Ні. Ця книжка пришпорювала серце Елінор лише з однієї причини: Елінор боялась її, як злого звіра.
— Звідки вона у вас? — Але подумки вже й сама відповіла собі, проте запізно. Вона згадала, що розповідав хлопець. — Орфей! — прошепотіла вона і хотіла голосно закричати, щоб почув Мортимер, але перш ніж з її губ упав бодай звук, з-за кущів рододендрона прудко, мов ящірка, вислизнув чоловік і затулив їй рота.
— Ну, як життя, книгогризко? — промугикав він на вухо. Елінор часто чула цей голос у снах і щоразу ледь переводила подих. Навіть попри ясний день враження не поменшало. Баста грубо заштовхнув її в будинок. Звичайно, в нього в руці ніж. Елінор уявляла Басту радше без носа, ніж без ножа. Орфей повернувся й помахав пасажирам у машині. Не людина — шафа вилізла з неї, повільно обійшла машину й відчинила задні дверцята. Стара жінка вистромила ноги й схопила його руку.
Мортола.
Ще один постійний актор жахіть Елінор. Її темні панчохи ховали перебинтовані ноги. Вона покрокувала попід руку з Ґевалом до будинку Елінор. Мортола опиралась на паличку і шкандибала з таким лютим і рішучим виразом обличчя, наче проголошувала весь будинок своїм володінням. Від ворожого Мортолиного погляду коліна Елінор обм'якли. Проте вона робила все, що могла, щоб приховати свій страх. Тисячі моторошних спогадів виринули в її голові: про клітку з запахом сирого м'яса, освітлене пронизливими прожекторами подвір'я і про страх, жахливий страх…
Баста хряснув дверцятами за Мортолою. Він не змінився. Таке саме вузьке обличчя, мружить очі, навколо шиї теліпається амулет — захист від нещасть, які Баста передчував під кожною драбиною та за кожним кущем.
— Де решта? — накинулась на Елінор Мортола, а Ґевал у цей час з придуркуватим обличчям оглядав будинок. Було видно, що така кількість книжок його неймовірно здивувала. Він, певно, запитував себе, що робити з такою купою книжок.
— Решта? Я не знаю, про кого ви кажете… — Елінор здалося, що її голос на диво впевнений, коли мати на увазі напівмертву від страху людину.
Мортола войовниче висунула маленьке кругле підборіддя.
— Ти добре знаєш. Я кажу про Чарівновустого, його відьомську дочку і про служницю, яку він називає дружиною. Може, хай Баста спалить кілька твоїх книжок, чи покличеш самохіть?
«Баста? Баста боїться вогню! — хотіла заперечити Елінор, та змовчала. — Піднести сірника до книжки не дуже важко. Навіть Баста, який боїться вогню, зможе втнути таку дурню, та й Ґевал не виглядає на досить розумного, щоб чогось боятися. Треба їх затримати! — подумала Елінор. — Зрештою вони нічого не знають ні про майстерню в садку, ні про Даріуса».
— Елінор? — долетів Даріусів голос. Перш ніж вона промовила слово, в неї на роті знову опинилась Бастина рука. Вона чула, що Даріус, як завжди поспішливо, спускається по коридору.
— Елінор? — гукнув він ще раз. Тоді кроки затихли, раптово, як і його голос.
— Сюрприз! — замуркотів Баста. — Зрадів, Шепелявий? Давні друзі завітали в гості. — Ліва рука Басти була забинтована. Елінор це помітила лише коли він забрав пальці з її рота, і згадала про Щось, що шипіло. Якщо вірити Фариду, то воно прийшло з історії замість Вогнерукого.
«Шкода, що воно не зжерло цього ножолюба!» — подумала вона.
— Баста! — прошепотів Даріус.
— Так, Баста! Я прийшов би раніше, повір мені, але мене посадили за ґрати. Коли не стало Каприкорна, вони посміливішали, а раніше від страху рота не відкрили б. Та грець із ним. Зрештою вони мені зробили послугу, бо знаєш, кого до мене підсадили? Його справжнього імені я не дізнався, то називаймо його так, як він сам себе охрестив: Орфей! — Баста добряче вдарив Орфея по плечу, той аж подався вперед. — Друзяка Орфей! — Баста поклав руку на його плече. — Диявол щось добре собі замислив, коли зробив його моїм сусідом, а може, наша історія так за нами скучила, що сама його послала? Хай там як, ми гарно розважалися, правда?
Орфей не дивився на нього. Він ніяково поправляв куртку й роздивлявся книжкові полички.
— Чорт забирай, тільки-но подивіться на нього! — Баста штрикнув його ліктем. — Пояснюю йому, пояснюю, що в'язниць соромитись не треба, і вже точно не треба, якщо вони порівняно з нашими набагато зручніші. Розкажи їм, як я дізнався про твої безцінні таланти. Розкажи, як упіймав тебе вночі, коли ти вичитував того дурнуватого пса! Собаку він собі вичитав! Чорт забирай, я б придумав щось краще.
Баста хитро посміхнувся, а Орфей нервово поправив краватку.
— Цербер ще в машині, — сказав він Мортолі. — Йому не подобається там. Треба його забрати сюди!
Ґевал обернувся до дверей, він, напевно, любив тварин, але Мортола знервовано покликала його назад.
— Собака залишається в машині. Я цю тварюку терпіти не можу! — Скривившись, Мортола оглядала вестибюль Елінор. — Думала, твій будинок більший, — сказала вона з награним розчаруванням. — Я думала, ти багата.
— Вона багата! — Баста так різко обхопив Орфея за шию, що в того з’їхали окуляри. — Але всі гроші витрачає на книжки. Що ж вона нам заплатить за книжку, яку ми забрали у Вогнерукого? Як думаєш? — Він ущипнув Орфея за круглу щоку. — Так, ось цей наш товариш був гарною товстенькою наживкою для Вогнежера. Він виглядає як ропуха, але навіть Чарівновустого літери не слухаються краще, ніж його, про Даріуса можна навіть не згадувати. Запитайте Вогнерукого! Орфей відправив його додому, наче на світі не існує нічого легшого! Не те, щоб Вогнежер…
— Стули рота, Басто! — грубо перервала його Мортола. — Ти останнім часом багато говориш. Отож! — Вона нетерпляче стукнула палицею по мармурових плитах, якими Елінор так пишалася. — Де вони? Де решта? Я більше не перепитуватиму!
«Нумо, пані Лоредан! — подумала Елінор. — Збрешіть! — Але вона навіть рота не встигла відкрити, як почула скрегіт ключа в замку. — Ні! Ні, Мортимере! — просила вона подумки. — Лишайся за дверима! Йди з Резою назад у майстерню! Зачиніться там, але прошу, прошу, не заходьте!»
Марно. Мортимер відчинив двері, він обнімав Резу, і коли побачив Орфея, відразу завмер. Перш ніж він зрозумів, що сталося, Мортола махнула рукою, і Ґевал замкнув за ними двері.
— Привіт, Чарівновустий! — сказав Баста загрозливо м'яко і замахав ножем перед Мортимеровим обличчям. — А це наша прекрасна німа Реза? Ну, дуже добре. Одразу двоє одним махом. Немає лише маленької відьми.
Елінор побачила, як Мортимер на мить закрив очі, наче сподівався, що Баста і Мортола зникнуть, коли він їх розплющить. Але, звісно, не це його турбувало.
— Поклич її! — наказала Мортола і глянула на Мо пронизливим, сповненим ненависті поглядом.
Елінор аж перелякалась.
— Кого? — запитав Мортимер і не зводив погляду з Басти.
— Не вдавай, ніби ти дурніший, ніж насправді! — закричала Мортола. — Чи, може, хочеш, щоб Баста вирізав на обличчі твоєї дружини той самий візерунок, яким він прикрасив вогнедува?
Баста лагідно провів великим пальцем по блискучому лезу ножа.
— Якщо ти під відьмою маєш на увазі мою доньку, — хрипко відповів Мортимер, — то її тут немає.
— Ах, так? — Мортола пошкандибала до нього. — Обережно, Мортимере. Від безкінечної їзди в мене болять ноги, і я втрачаю терпець.
— Її тут немає! — повторив Мортимер. — Меґі зникла з хлопцем, у якого ви забрали книжку. Він попросив відвести його до Вогнерукого.
Мортола недовірливо примружила очі.
— Брехня! — вигукнула вона. — Як їй вдалося без книжки?
Та Елінор побачила сумнів на її обличчі.
Мортимер знизав плечима.
— Хлопець мав аркуш, який, за його словами, переніс Вогнерукого в інший світ.
— Але це неможливо! — Орфей ошелешено витріщився на нього. — Ви стверджуєте, що ваша донька зачитала себе в історію моїми словами?
— Ага, то ви цей Орфей? — непривітно глянув Мортимер. — Отже, я завдячую вам, що в мене більше немає доньки.
Орфей поправив окуляри і теж подивився на нього вороже. Тоді різко повернувся до Мортоли.
— Це той Чарівновустий? — запитав він. — Він бреше! Я впевнений! Він бреше! Ніхто не може зачитати себе в історію. Ні він, ні його донька, ні будь-хто інший. Я пробував сотні разів. Це неможливо!
— Так, — сказав Мортимер втомлено. — Я чотири дні тому теж так думав.
Мортола вдивлялася в Мортимерове обличчя. А тоді кивнула Басті.
— Зачини їх усіх у підвалі! — наказала вона. — І знайдіть дівчину. Обшукайте весь будинок.
Феноліо
— Я вправляюся в згадуванні, Найне, — промовив я. — В писанні, читанні і згадуванні.
— Ти і мусив би вправлятися! — відповів Найн різко. — Ти знаєш, що відбувається щоразу, як ти записуєш якусь річ? Щоразу, коли ти даєш чомусь ім'я? Ти позбавляєш його сили.
Коли стемніє, не так легко пройти до Омбри. Вартові перед міською брамою нікого не пускають, та Феноліо всіх їх знав. Для опецькуватого мурмила, який цієї ночі наставив на нього спис, він колись писав любовні вірші. І результат був вельми добрий. А судячи з того, як цей дурень виглядає, то він і надалі потребуватиме його послуг.
— Але до опівночі вернись, писако! — пробурмотів бридкий чолов'яга, перш ніж дозволив пройти. — Мене тоді змінює Тхоряка, і його не цікавлять твої оповідки, хоч його шикарнюча любка і вміє читати.
— Дякую за попередження! — сказав Феноліо, нагородив телепня вдаваною усмішкою і пішов. Наче він не знав, що з Тхорякою краще не жартувати! Живіт ще досі болить від удару списом. Феноліо намагався прослизнути повз брамника, використавши кілька добре складених фраз. Та Тхоряку не підкупиш, ні віршами, ні іншими письмовими дарами. Тхоряка хотів золота, а золота у Феноліо мало, принаймні не досить, щоб розтринькувати на вартових.
— До опівночі! — Він шпортався на крутій стежці і тихо лаявся. — Шпільмани ж тільки тоді й починають забави!
Син його господині ніс перед ним смолоскип. Іво дев'ять років, і він хоче відчути всі дива цього світу. Коли Феноліо йде до шпільманів, малий щоразу свариться з сестрою за честь нести смолоскип. Феноліо платив його матері кілька монет на тиждень за мансарду. За ці кошти Мінерва прала, готувала, латала одяг старого. А Феноліо розповідав її дітям казки на ніч і терпляче вислуховував, яким упертюхом часом буває її чоловік. Так, він добре влаштувався.