— Для бідного поета годиться! — мудро зауважив скляний чоловічок.
Феноліо поклав одяг назад до скрині й різко, з глухим звуком зачинив кришку.
— Слухай, — сказав він, — якось я пошпурю чимось важким у тебе!
Схоже, Розенкварца ця погроза не тривожила. Обидва сварилися про те про се, здавалося, у них була така гра, і вони очевидно забули про присутність Меґі. Вона відсунула полотнище вбік і виглянула з вікна. День обіцяв бути сонячний, навіть якщо над околишніми пагорбами ще туманіло. На якому з них мешкає шпільманка, у котрої Фарид хотів шукати Вогнерукого? Вона забула. Чи повернеться він, коли знайде Вогнерукого, чи просто поїде з ним, так як було востаннє, забувши про неї? Меґі намагалася не докопуватися, яке саме почуття викликають у неї ці думки. В її серці вже й без того достатньо збентеження, так багато, що ліпше б вона попросила у Феноліо дзеркало, щоб на хвильку побачити себе — знайоме обличчя в оточенні чужого, усього чужого, що хвилювало її серце. Натомість вона блукала поглядом по оповитих туманом пагорбах.
Як далеко простягнувся світ Феноліо? Лише доти, доки власне він його зобразив?
«Цікаво! — прошепотів він, коли Баста вивіз їх обох до Каприкорнового села. — Знаєш, а ця місцевість дуже схожа на одну з тих місцин, які я вигадав для „Чорнильного серця“!» — тоді власне він мав на увазі Омбру.
Пагорби довкола справді схожі на ті, на яких Меґі разом з Мо й Елінор рятувалися втечею, коли Вогнерукий визволив їх із Каприкорнової в'язниці, от лише ці здавалися зеленкуватіші, якщо це було можливо, більш утаємничені, немов кожен листочок усвідомлював, що під деревами мешкали феї і вогненні ельфи. А будинки і провулки, видимі з комірчини Феноліо, могли бути тими ж таки будинками і провулками із Каприкорнового села, якби не були набагато строкатіші і галасливіші.
— Поглянь-но на цю юрбу, сьогодні вони всі хочуть потрапити до замку, — сказав Феноліо в неї за спиною. — Потік торговців, селян, ремісників, багатих купців і жебраків — усі вони підуть туди святкувати день народження, заробити кілька монет або ж потратити гроші, щоб отримати задоволення і насамперед повитріщатися на мостивих добродіїв.
Меґі поглянула на фортечні мури. Мало не загрозливо вони височіли над іржаво-бурими дахами. Над баштами майоріли чорні прапори.
— Як давно помер Козимо?
— Майже рік тому. Я тоді власне переїхав до цієї комірчини. Уявляєш, твій голос переніс мене саме туди, звідки він із оповідки забрав Тінь: власне у серце Каприкорнової фортеці. На щастя, там панував повний безлад, бо чудовисько зникло, і жоден із паліїв не помітив старого, який раптом з дурним виразом обличчя з'явився посеред них. Я провів у лісі кілька жахливих днів і, на жаль, не мав такого кмітливого супутника, як ти, котрий вміє користуватися ножем, ловити кроликів і розкладати вогонь за допомогою кількох сухих гілляк. Але сам Чорний Принц мене врешті-решт підібрав — уявляєш, як я на нього вирячився, коли раптом побачив перед носом! Мені ніхто не видався знайомим із його людей, та визнаю, що завжди дуже неясно, якщо й взагалі, пригадую другорядних персонажів зі своїх оповідок… Та, хай там як, один із них привіз мене до Омбри, обідраного і без грошей. Але, на щастя, я мав перстень, який міг закласти. Ювелір дав мені за нього достатньо грошей, щоб я зміг оселитися у Мінерви, і все, здавалося, було гаразд. Так, просто-таки напрочуд. Оповідки приходили мені на думку одна за одною, давно вже такого не було, з мене просто виривалися слова. Та щойно я завоював славу першими піснями для Тлустого князя, тільки-но шпільмани захопилися ними, як Рудий Лис підпалив кілька подвір'їв унизу біля річки — і Козимо виступив у похід, щоб раз і назавжди покласти край банді. «Гаразд! — розмірковував я. — Чому б і ні?» Чи міг я припустити, що його вб'ють? Я мав такі чудові плани щодо нього! Він мав стати насправді великим князем — це було б блаженством для його підданих і нарешті увінчало б мою історію щасливим кінцем, бо він мав звільнити цей світ від Змієголова. Натомість банда паліїв убиває його у непрохідній хащі! — Феноліо зітхнув. — Спочатку його батько не хотів вірити у його смерть. Лице Козимо обгоріло, як і у решти загиблих, останки яких було віднайдено. Вогонь виконав свою роботу, та коли він не повертався й місяці потому… — Феноліо знову зітхнув і ще раз устромив руку до скрині, в якій лежав його одяг, поточений міллю. Він простягнув Меґі пару довгих вовняних панчіх блідо-блакитного кольору, шкіряні підв'язки і сукню з вилинялої темно-синьої тканини.
— Боюся, сукня буде завелика, вона належала середній Мінервиній доньці, — сказав він, — втім одяг, який ти маєш, треба негайно випрати. Панчохи закріпиш підв'язками, трішки незручно, але до цього звикають. Меґі, ти подорослішала, — сказав він, відвертаючись, щоб вона перевдягалася. — Розенкварце! Ти також відвернися.
Особливо гарно сукня таки не виглядала, і Меґі навіть тішилася, що Феноліо не мав дзеркала. Вдома останнім часом вона часто розглядала своє відображення в дзеркалі. Було дивно спостерігати, як змінюється тіло. Немов лялечка перетворюється на метелика.
— Готова? — запитав Феноліо і обернувся. — Ну от бачиш, непогано, хоча, звісно, така мила дівчинка заслуговує на кращу сукню. — Зітхаючи, він поглянув на самого себе. — Ну, я, напевно, краще в цьому так і лишуся, цей одяг принаймні не дірявий. Та що мені вже, в замку сьогодні кишітиме блазнями і шляхетними особами, так що нікому до нас обох не буде діла.
— Обох? Тобто? — Розенкварц відклав убік лезо, яким саме загострював перо. — Ви ж напевно візьмете мене з собою?
— Ти збожеволів? Хочеш, щоб я приніс назад уламки від тебе? Ні. Крім того, тобі ще доведеться заслуховувати поганий вірш, який я понесу князю.
Розенкварц бурчав, коли Феноліо зачинив за ними двері. Дерев'яні сходи, якими Меґі минулої ночі від утоми насилу піднялася, вели на обліплене будинками подвір'я, де на маленькому клаптику тіснилися загорода для свиней, дерев'яний заділ та овочева грядка. Вузенький потічок обминав усе це, двоє дітей сполохали порося на грядці, а жінка з малям на руках годувала зграйку худих курей.
— Чудовий ранок, правда, Мінерво? — обізвався Феноліо, поки Меґі нерішуче спускалася за ним слідом останніми сходинками.
Мінерва підійшла до підніжжя сходів. Дівчинка років шести вчепилася за її спідницю і недовірливо визирала на Меґі. Вона ніяково зупинилася. «Може, це помітно, — розмірковувала вона, — що я не звідси…»
— Обережно! — вигукнула до неї дівчинка, та поки Меґі зрозуміла, про що йдеться, щось смикнуло її за волосся. Дівчинка кинула грудочкою землі, і фея, лаючись, пурхнула з порожніми руками геть.
— Звідки ти така? — запитала Мінерва, знімаючи Меґі зі сходів. — Чи у вас там немає фей? Вони ж божеволіють від людського волосся, і зокрема від такого гарного, як твоє. Якщо ти не заколеш волосся, то скоро матимеш лису голову. Крім того, ти вже надто доросла для розпущеного волосся, чи хочеш, щоб тебе вважали шпільманкою?
Мінерва була невисока і розкішна, навряд чи вища за Меґі.
— Та ти ж суха, як тріска! — промовила вона. — Сукня тобі мало не сповзає з плечей. Я вшию її для тебе, сьогодні ж увечері. — І до Феноліо: — Вона поснідала? — запитала і похитала головою, побачивши його зніяковіле обличчя. — Невже ти забув нагодувати дівчинку?
Феноліо безпорадно підняв руки догори.
— Я старий чоловік, Мінерво! — вигукнув він. — Я забуваю про такі речі! Що за ранок сьогодні? Я насправді мав пречудовий настрій, але всі прискіпуються до мене. Розенкварц теж мене вже звів з розуму.
Мінерва у відповідь лиш віддала йому дитя і потягнула за собою Меґі.
— Що це за маля? — вигукнув Феноліо, йдучи за нею. — Тут що, без нього мало дітей гасає?
Немовля так серйозно вивчало його обличчя, ніби шукало в ньому щось цікаве, та врешті схопило його за носа.
— Це дитя моєї старшої доньки, — відповіла Мінерва. — Ти вже кілька разів його бачив. Ти став такий забудькуватий, що, напевно, доведеться ще раз представити тобі моїх власних дітей?
Деспіна та Іво, так звали дітей Мінерви. Хлопчик минулої ночі ніс попереду Феноліо смолоскипа, він усміхнувся до Меґі, коли та зайшла з його матір'ю до кухні.
Мінерва примусила Меґі з'їсти миску мамалиги і дві скибочки хліба з пастою, яка пахла оливками. Молоко, яке вона їй підставила, було до того жирним, що язик Меґі після першого ж ковтка став ніби ворсистим. Поки вона їла, Мінерва заколола їй волосся. Меґі сама себе не впізнала, коли вона підставила їй миску з водою, щоб та побачила своє віддзеркалення.
— Звідки в тебе ці чоботи? — запитав Іво. Його сестра все ще розглядала Меґі, як незнайому тваринку, яка забрела до їхньої кухні.
Справді, звідки? Меґі поквапно намагалася прикрити чоботи подолом сукні, але та була закоротка.
— Меґі прибула здалеку, — пояснив Феноліо, який прийшов по них до кухні й помітив її зніяковілість. — Ой, здалеку. Там навіть є люди з трьома ногами і такі, у яких ніс росте на підборідді.
Діти вирячилися спочатку на нього, а потім на Меґі.
— Припини, що ти знову верзеш? — Мінерва дала йому потиличника. — Вони ж вірять кожному твоєму слову. Колись отак зірвуться у пошуках усіх ненормальних місцин, про які ти розповідаєш, а я лишуся без дітей.
Меґі захлинулася жирним молоком. Вона зовсім забула про тугу за домівкою, та Мінервині слова повернули її назад і нагадали про нечисту совість. Уже п'ять днів вона була в дорозі, якщо правильно порахувала.
— Ти й твої оповідки! — Мінерва підсунула Феноліо горнятко молока. — Чи не досить того, що ти їм постійно розповідаєш розбійницькі історії? Знаєш, що мені вчора сказав Іво? Коли я виросту, то теж піду у розбійники! Він хоче бути, як Сойка! Що ти накоїв? Про мене, розповідай їм про Козимо, велетнів чи Принца і його ведмедя, але більше жодного слова про цього розбійника, зрозумів?
— Ну, гаразд, жодного слова більше, — буркнув Феноліо. — Але не звинувачуй мене, якщо хлопець підхопить одну з пісень про нього. Всі їх співають.
Меґі не розуміла жодного слова з того, про що вони говорили, але подумки вже була в замку. Реза розповідала їй про те, що там гнізда птахів так щільно розташовані на мурах, що пташине щебетання інколи заглушує шпільманський спів. А феї ніби також мають там гнізда блідо-сірого кольору, як камінь міського муру, бо занадто часто ласують людськими стравами, замість того, щоб, як їхні дикі сестри, споживати квіточки і ягідки. А ще нібито в садочку в дворі замку ростуть дерева, на які зазвичай натрапиш лише в непрохідній хащі, дерева, листя яких лопотить, наче хор із людських голосів, і безмісячними ночами віщує майбутнє; та слів ніхто не розуміє.
— Хочеш іще чогось?
Меґі отямилася від своїх думок.
— В ім'я чорнила! — Феноліо підвівся і повернув дитя Мінерві. — Невже ти хочеш зараз її відгодувати, щоб сукня їй пасувала? Нам треба йти, бо ж пропустимо половину. Князь просив нову пісню принести ще до обіду. І ти знаєш, він не любить, коли спізнюються.
— Ні, не знаю, — пробурчала Мінерва, коли Феноліо підштовхував Меґі до дверей. — Бо я не ходжу до замку, як ти. А що ти там мав написати цього разу для володаря, — чергову жалобну пісню?
— Мені також набридло, але він добре платить. Тобі було б ліпше, якби я незабаром залишився без копійки в кишені, і тобі довелося б шукати нового квартиранта?
— Ну, гаразд, гаразд, — бурчала Мінерва, збираючи зі столу порожні миски. — Знаєш що? Цей князь ще доведе себе до смерті зітханнями й наріканнями, а Змієголов пришле панцерних. І вони летітимуть сюди, як мухи на свіже кінське лайно, буцімто прагнучи захистити бідолашного онука їхнього господаря, який лишився без батька.
Феноліо так несподівано повернувся, що мало не збив Меґі з ніг.
— Ні, Мінерво, ні! — промовив він рішуче. — Цього не буде. Поки я живий — що, сподіваюся, ще довго триватиме!
— Справді? — Мінерва витягла синового пальця із діжки з маслом. — І як ти хочеш цьому завадити? Своїми розбійницькими піснями? Невже ти віриш у те, що якийсь дурень з пір'яною маскою, який корчить із себе героя, бо наслухався твоїх розбійницьких пісень, зможе вберегти наше місто від панцерних? Герої закінчують життя на шибениці, Феноліо, — вела вона далі тихіше, і Меґі вбачився страх за її глузуванням. — Можливо, у твоїх піснях інакше, та у справжньому житті їх вішають. І найкращими словами тут нічого не змінити.
Діти стривожено подивилися на матір, і Мінерва погладила їхнє волосся, так, ніби цим могла стерти власні слова.
Феноліо ж лише стенув плечима.
— Та ні, все тобі видається чорним! — сказав він. — Ти недооцінюєш слова, повір мені! Вони могутні, могутніші, ніж ти думаєш. Запитай у Меґі!
Та поки Мінерва власне змогла запитати, він виштовхнув Меґі на вулицю.
— Іво, Деспіно, хочете зі мною? — гукнув він до дітей. — Я поверну їх цілими і неушкодженими, як завжди! — вигукнув Феноліо, коли Мінерва зі стурбованим обличчям просунула голову у двері. — Найкращі чарівники звідусіль будуть сьогодні у замку, вони прийдуть здалеку. Діти мають неодмінно побачити це дійство!
Щойно вони вийшли до провулка, людський потік поніс їх із собою. Вони тиснули з усіх боків: бідно вдягнені селяни, жебраки, жінки з дітьми та чоловіки, чиє багатство проявлялося не лише в розкоші розшитих рукавів, а й у прислузі, яка грубо прокладала для них дорогу, звільняючи шлях від юрби. Вершники гнали коней крізь людей, не зважаючи на тих, кого вони притискали до мурів, портшези застрявали між тілами, як би не сварилися і не лаялися їхні носильники.
— Жах, ще гірше, ніж у базарні дні! — вигукнув Феноліо до Меґі через голови людей. Іво прослизнув крізь натовп, як вуж, та Деспіна мала такий переляканий вигляд, що Феноліо врешті-решт узяв її на плечі, щоб її не розчавили між кошиками і черевами. І у Меґі серце билося швидше від усього цього безладу, штовханини і плину, від тисячі запахів, усіх цих голосів, що переповнювали повітря.
— Меґі, озирнися довкола! Чи це не чудово? — вигукнув Феноліо, сповнений гордості.
Звісно, так і було. Було саме так, як Меґі собі уявляла, тими вечорами, коли Реза розповідала їй про Чорнильний світ. Вона ніби впала у нестяму. Очі, вуха… вони не могли сприйняти навіть і десятої частини того, що відбувалося довкола. Звідкись долинала музика, барабанний дріб, бубни, сурми… Та ось з'явився провулок і виплюнув натовп до мурів замку. Вони так високо і громіздко здіймалися між будинками, ніби їх збудували люди, вищі за тих, котрі зараз наперли на браму. Перед брамою стояли озброєні охоронці, вранішні промені тьмяно віддзеркалювались у їхніх шоломах. Накидки були темно-зеленого кольору, як і кітелі, вдягнені поверх кольчуг. На них обох вирізнявся герб Тлустого князя — Реза змалювала його Меґі: лев на зеленому тлі, посеред білих троянд. Проте герб змінився. Лев лив срібні сльози, а троянди обвивали розбите серце. Більшість із юрби охоронці пропускали, лише зрідка відштовхували когось списами або долонями в рукавицях. Але це, здавалося, нікого не обходило, всі товпилися далі, і Меґі врешті-решт також опинилася в тіні муру завтовшки з метр. Звісно, вона вже бувала в замках, разом із Мо, але відчуття було геть інше: проходити не повз ятку з поштівками, а повз охоронців зі списами. Мури видавалися грізніші й ворожіші. Немовби вони кричали: «Дивіться! Які ви малі, слабкі та вразливі!»
Здавалося, Феноліо не відчував того, він сяяв, як дитина на Різдво. Він не помічав ані опускних ґрат перед міською брамою, ані отворів, крізь які непроханим відвідувачам можна було виплеснути на голову гарячу смолу. Утім, Меґі несамохіть дивилася вгору, коли проходила під ними, запитуючи себе, наскільки свіжими були сліди від смоли на покоробленій деревині. Та ось нарешті вона стояла просто неба, блакитного і ясного, ніби чисто підметеного до князівського дня народження, — і Меґі опинилась на зовнішньому дворі Омбрійського замку.
Відвідини з хибного боку хащі
Пітьма завжди відігравала свою роль. Без неї ми б не осягнули світло. Лише коли її активність переростала в надто претензійну, треба було протистояти, карати, за потреби часом втихомирювати на мить. Та потім вона знову повставала, — бо як інакше?