Чорнильна кров - Корнелия Функе 19 стр.

Зблизька Тлустий князь виглядав ще більш немічним. Його шкіра була схожа на зів'яле листя, а білки його очей були подібні до пожовклого паперу.

— Хто ця дівчинка? — запитав він, роздивляючись її втомленими очима. — Твоя служниця? Для коханки вона замолода, чи не так?

Меґі відчула, як кров підступила їй до лиця.

— Ваша милість, що за думки спадають вам у голову? — заперечив Феноліо і поклав їй руку на плече. — Це моя онука, вона гостює в мене. Мій син сподівається, що я знайду їй чоловіка, а де ж вона може ліпше зогледітись, як не на чудовому святі, яке ви сьогодні влаштовуєте?

Обличчя Меґі ще більше зашарілося, та вона видавила усмішку.

— Стривай, то ти маєш сина? — У голосі сумного князя звучала неабияка заздрість, ніби він не припускав, що хтось із його підданих може бути щасливим від того, що має сина. — Нерозумно відпускати надто далеко своїх дітей, — пробурмотів він, не зводячи очей з Меґі. — Їх надто легко втратити назавжди, і вони не повернуться!

Меґі не знала, куди їй подітись.

— Я незабаром повернуся, — сказала вона. — Мій батько знає про це. «Сподіваюся», — додала вона подумки.

— Так, так, звісно. Вона повернеться. Коли буде потрібно. — Голос Феноліо звучав нетерпляче. — Та перейдімо до причини моїх відвідин. — Він дістав з-за паска пергаментний сувій, який Розенкварц так старанно скріпив печаткою, і піднявся сходинками до княжого крісла, з низько опущеним від почуття поваги чолом. Здавалося, Тлустому князеві щось боліло. Він стиснув губи, нахиляючись по пергамент, і піт заливав йому чоло, хоча в залі було прохолодно. Меґі пригадала Мінервині слова: «Цей князь ще доведе себе своїми зітханнями і наріканнями». Здавалося, Феноліо думав те саме.

— Ви зле почуваєтеся, мій князю? — запитав він стурбовано.

— Певна річ, зле! — роздратовано проголосив Тлустий князь. — І, на жаль, Змієголов також помітив це сьогодні. — Зітхаючи, він відкинувся у кріслі й постукував по боковині. — Туліо!

Служник, так само, як і князь, вдягнений у чорне, виринув з-за крісла. Він виглядав, немов куций, якби не пушок на обличчі й на руках. Туліо нагадав Меґі кобольдів у садку Елінор, які перетворились на попіл, хоча він значно більше був схожим на людину.

— Ходи і приведи мені шпільмана, та такого, щоб умів читати! — наказав князь. — Нехай продекламує мені вірша Феноліо.

І Туліо чкурнув, сумлінно, як молодий пес.

— Ви запрошували Кропиву, як я вам радив? — Голос Феноліо звучав наполегливо, та князь лише роздратовано махнув рукою.

— Кропиву? Навіщо? Вона не прийде, та якщо й прийде, то напевно лише для того, щоб мене отруїти, бо я наказав зрубати кілька дубів для труни мого сина. Що я можу вдіяти, якщо їй ліпше спілкуватися з деревами, аніж з людьми? Ніхто мені не допоможе. Ані Кропива, ані цирульники, подрібнювачі каміння і штопальники кісток, чиї тхнучі трунки я вже ковтав. Від горя нема зілля.

Його пальці тремтіли, коли він зривав печатку Феноліо, і в затемненій залі стало так тихо, коли він читав, що Меґі чула, як полум'я свічок, потріскуючи, поїдало ґніт.

Князь майже беззвучно ворушив вустами. Коли його сумні очі слідкували за рядками, написаними Феноліо, Меґі чула, як він шепотів: «Йому вже, звісно, більш не пробудитись». Вона непомітно поглянула на Феноліо.

Він почервонів, усвідомлюючи свою провину. Так, він украв слова. Та, звісно, не у поета з цього світу.

Тлустий князь підвів голову і витер сльози з сумних очей.

— Чудові слова, Феноліо, — мовив він з гіркотою в голосі. — Так, на цьому ти знаєшся воістину. Але коли нарешті хтось із вас, поетів, знайде слова, що відчинять двері, крізь які нас силоміць тягне смерть?

Феноліо озирнувся до скульптур. Він розглядав їх так замріяно, ніби вперше бачив.

— Мені шкода, але таких слів немає, мій князю, — сказав він. — Смерть — то є велике мовчання. Перед дверима, які вона зачиняє за нами, навіть у поетів закінчуються слова. Покірно прошу мене наразі вибачити, бо діти моєї господині чекають надворі, і якщо я їх вже знову не вловлю, то напевно вони втечуть із чарівниками, оскільки, як і всі діти, мріють дресирувати ведмедів і танцювати на канаті між небом і пеклом.

— Так, іди. Іди вже! — сказав Тлустий князь і втомлено махнув рукою з перснями. — Я повідомлю тобі, коли мені знову буде до слів. Вони є приємною на смак отрутою, та лише завдяки їм навіть біль смакує на мить гірко-солодко.

«Йому вже, звісно, більш не пробудитись!»

«Елінор напевно б знала, чиї це вірші», — розмірковувала Меґі, повертаючись крізь темну залу разом із Феноліо. Під їхніми чобітьми шелестіли трави, якими було усипано підлогу зали. Їхній запах висів у прохолодному повітрі, ніби хотів нагадати сумному князю про світ, який зовні чекав на нього. Але, можливо, він нагадував йому лише про квіти на могилі Козимо.

Біля дверей назустріч їм з'явився Туліо зі шпільманом. Він підстрибцем ішов поперед шпільмана, як кошлатий дресирований звір. Шпільман за паском мав бубна, а за спиною лютню. Він був високий і худорлявий хлопець з понурими вустами, вдягнений настільки яскраво, що хвіст павича проти нього здався б блідим.

— Парубок читатиме? — прошепотів Феноліо до Меґі, виводячи її за двері. — Це брехня! До того ж спів його благозвучний, як каркання ворони. Мерщій звідси, поки мої бідолашні рядки не потрапили між його конячі зуби!

Десять років

Вогнерукий притулився до фортечного муру за прилавками, між якими товпилися люди. Запах меду і гарячих їстівних каштанів ударив у ніс, а високо над ним балансував канатоходець, чия блакитна постать дуже нагадала Хмарохідця. Він тримав довгу жердину, крихітні пташки сиділи на ній, червоні, мов краплі крові, і щоразу, коли канатоходець змінював напрямок, неймовірно легко, неначе в світі не було нічого природнішого, аніж стояти на хиткому канаті, пташки зринали і кружляли, пронизливо цвірінькаючи довкруж нього. Куниця на плечі у Вогнерукого дивилася вгору на них і облизувала круглого писка. Звіря було ще дуже молоде, менше і витонченіше, ніж Ґвін, не таке кусюче і, що було найважливіше, не боялося вогню. Вогнерукий неуважно почухував голівку з ріжками. Невдовзі після повернення Вогнерукий зловив куницю за курятником, коли та намагалась підкрастися до курей. Охрестив Пронозою, бо малий бешкетник полюбляв непомітно підкрадатися і несподівано кидатися на нього, мало не збиваючи з ніг. «Ти божевільний? — запитував він себе, підманюючи звірятко до себе свіжим яйцем. — Це куниця. Звідки тобі знати, може, смерті байдуже, як куницю звати?» Та він усе одно залишив тваринку собі. Тож, можливо, він залишив увесь свій страх у іншому світі, страх, самотність, нещастя…

Проноза швидко вчився, він плигав крізь полум'я, ніби ніколи й не робив нічого іншого. З ним не важко буде заробити кілька монет на базарах, з ним і хлопчиною.

Куниця тицьнулась писочком Вогнерукому в щоку. Перед порожньою трибуною, яка все ще чекала на іменинника, кілька акробатів збудували живу вежу. Фарид хотів було переконати Вогнерукого також запропонувати дещо з його майстерності назагал, та вогнедуву цього дня було не до того, щоб на нього витріщалися. Він сам хотів дивитися, хотів набачитися досхочу всього, чого йому так давно бракувало. Тому він вбрався в ту одіж, яку Роксана дала від свого померлого чоловіка. Очевидно, вони були майже однакової статури. Бідолашний! Ні Орфей, ані Чарівновустий не змогли його повернути звідти, де він був.

— Чому тобі не заробити сьогодні грошей? — запитав він Фарида. Хлопець від гордості зашарівся, а тоді зблід, як крейда, і розчинився в натовпі.

Він швидко вчився. Лише невеличка кількість гарячого меду — і Фарид розмовляв із полум'ям, ніби й народився з цими словами на язиці. Звісно, полум'я вискакувало з землі не так слухняно, як слова злітали йому з язика, коли хлопець клацав пальцями, та коли він кликав вогонь тихим голосом, той таки говорив із ним — зверхньо, глумливо, але відповідав.

— А він усе ж таки твій син, — сказала Роксана Вогнерукому, коли Фарид рано-вранці, лаючись, витягнув з криниці відро води, щоб остудити обпечені пальці.

— Ні, не мій! — заперечив Вогнерукий і побачив по її очах, що вона йому не вірить.

Перш ніж вони вирушили до замку, він потренував з Фаридом ще кілька трюків, а Єган спостерігав. Та коли Вогнерукий підкликав хлопця ближче, той утік. Фарид за це над ним голосно познущався, та Вогнерукий заткнув йому рота.

— Вогонь зжер його батька, ти що, забув? — прошепотів він, і Фарид зніяковіло опустив голову.

Як гордо він стояв посеред інших чарівників. Вогнерукий протиснувся між прилавками, щоб краще бачити. Фарид зняв сорочку, як Вогнерукий: тканина, що зайнялася, більш небезпечна, аніж опік на шкірі, а голе тіло можна легко захистити від вогняних язиків, змастивши жиром. Хлопець робив свою справу добре, до того вправно, що навіть торговці зачаровано втуплювалися в нього, і Вогнерукий навіть звільнив кілька фей із кліток, в які їх зачинили, щоб продати якомусь дурню як талісман. «Не дивно, що Роксана підозрює, ніби ти його батько! — думав він. — Ти завмираєш від гордості, коли спостерігаєш за ним». Просто біля Фарида кілька баляндрасників жартували, праворуч Чорний Принц воював зі своїм ведмедем, проте все більше людей зупинялося біля хлопця, який самовіддано стояв і грався з вогнем. Вогнерукий побачив, як Ворон опустив смолоскипи і заздрісно спостерігав. Він би нізащо цього не навчився. Він так само кепсько впорувався, як і десять років тому.

Фарид вклонився, і монети дощем посипалися до його дерев'яної миски, яку йому дала з собою Роксана. Він з гордістю поглянув на Вогнерукого. Хлопець відчував жагу до похвали, як зголоднілий пес жадає кістки, і коли Вогнерукий плескав у долоні, він зашарівся від щастя. Яке Фарид іще дитя, хоч кілька місяців тому гордо показав першу щетину на підборідді!

Щойно Вогнерукий пропхався крізь двох селян, що торгувалися за поросят, як відчинилася брама до внутрішнього замку: цього разу не для Змієголова. Ні. Очевидно, нарешті сам іменинник з'явився на святі — і його мати напевно супроводжуватиме хлопця, разом зі служницею. Як швидко раптом забилося його нерозумне серце! «Вона має твій колір волосся, — казала Роксана. — І мої очі».

Княжі свистуни виступили якнайкраще. Гордо, як півні, вони стояли, піднявши догори фанфари. Всі вільні шпільмани вернули носа від тих, хто продавав мистецтво лише одному господарю. Утім, вони були краще вдягнені: не в барвисте дрантя, як їхні мандрівні брати, а в одяг кольорів їхнього князя. Для свистунів Тлустого князя це був зелений і золотий.

Його невістка вдягалася в чорне. Козимо Вродливий вже майже рік як помер, напевно з'явилися кандидати для молодої вдови, попри родиму пляму, темну, як опік, що спотворювала її обличчя. Юрба тиснула з усіх боків на трибуну, щойно Віоланта з сином зайняли місце. Вогнерукий мусив стати на порожню діжку, щоб мати змогу крізь голови і тулуби поглянути на служницю.

Бріана стояла позаду хлопця. Попри світле волосся вона була схожа на матір. У сукні, в яку була вдягнена, вона виглядала значно дорослішою, та Вогнерукий вловив на її обличчі щось від маленької дівчинки, яка намагалася вирвати йому з рук палаючого смолоскипа або гнівно тупала ногами, коли він не дозволяв хапати іскри, які сипав дощем з неба.

Десять років. Десять років, які він провів у хибній оповідці. Десять років, упродовж яких одну доньку забрала смерть, не залишивши нічого, крім спогадів, таких неясних і невиразних, ніби її ніколи й не було, а друга росла всі ці роки, сміялась і плакала без нього. «Лицемір! — сказав він собі, не в змозі відвести очей від Бріаниного обличчя. — Невже ти хочеш переконати себе в тому, що був турботливим батьком, перш ніж Чарівновустий заманив тебе до своєї оповідки?»

Син Козимо голосно засміявся. Маленьким пальчиком він показував то на одного, то на іншого чарівника і ловив квіти, які йому кидали шпільманки. Скільки йому було років? П'ять? Шість?

Бріані було стільки ж, коли голос Чарівновустого поманив його геть звідси. Вона сягала йому до ліктя і була така легка, що він навіть не помічав, як вона забиралась йому на спину. Коли він якось забув про час і був відсутнім багато тижнів, у місцинах, назви яких вона ще ніколи не чула, вона била його маленькими кулачками, а подарунки, які він їй привіз, кидала йому під ноги. Потому наступної ночі вона вишмигнула з ліжка, щоб таки забрати барвисті стрічки, м'які, мов кроляче хутро, квіти з тканини, які можна було встромляти у волосся, маленькі свищики, за допомогою яких можна відтворювати голос жайворонка чи сови.

Вона ніколи йому не розповідала про це, звісно, вона гордовита, ще більше, ніж її мати, та він завжди знав, де вона ховала його подарунки: у мішку серед свого одягу. Чи мала вона його ще й досі?

Так, вона зберігала його подарунки, та вони не викликали усмішку на її обличчі, коли він надовго зникав. Лише вогню це завжди вдавалося, і на мить, на якусь звабливу мить, він спокушався вийти з юрби, що ловить ґави, стати поруч з іншими чарівниками, які показували князівському внукові свою майстерність, і викликати вогонь, лише для своєї доньки. Проте він залишався на місці, непомітний позаду всіх людей, спостерігав, як вона пригладжувала долонею волосся, точнісінько, як її мати, як непомітно терла носа і переминалася з ноги на ногу, ніби вона ліпше танцювала б з усіма там унизу замість того, щоб отут так манірно стояти.

— Роздери його, ведмедю! З'їж його на місці! Він повернувся, та ти гадаєш, що він поспішає побачитися зі своїм давнім другом?

Вогнерукий отямився так рвучко, що мало не впав з діжки. Чорний Принц дивився на нього вгору, позаду стояв ведмідь. Вогнерукий сподівався його зустріти тут, в оточенні чужих людей, замість іти до шпільманського табору, де було чимало тих, хто розпитував би, де він був… Вони знали один одного відтоді, коли обоє були віку княжого сина, який там нагорі сидів на троні, сини чарівників, сироти, що виросли самі по собі, і Вогнерукому бракувало смолистого обличчя майже так само, як і Роксани.

— Він мене справді з'їсть, якщо злізу з бочки?

Принц засміявся. Здавалося, так само безтурботно, як і раніше.

— Можливо. Врешті-решт він помітить, що я на тебе дуже ображаюсь: ти ще досі не дав про себе чути. До того ж чи не ти обсмалив йому хутро під час останньої вашої зустрічі?

Проноза зачаївся на плечі Вогнерукого, коли його господар зіскочив, і занепокоєно дзявкнув йому на вухо.

— Не переймайся, таких, як ти, ведмідь не їсть! — прошепотів Вогнерукий і обійняв Принца так міцно, немов обіймами можна надолужити десять років. — Ти все ще більше пахнеш ведмедем, аніж людиною.

— А ти пахнеш вогнем. Ну, кажи вже. Де був? — Принц поставив Вогнерукого на відстані однієї руки від себе і розглядав його так, ніби міг зчитати з його чола все, що відбулося за час його відсутності.

— Палії не повісили тебе, як подейкують, для цього ти виглядаєш надто здоровим. А як щодо іншої побрехеньки, нібито Змієголов запроторив тебе до своєї найсмердючішої в'язниці? Або ж, як співається у деяких піснях, що ти перетворився на дерево з палаючим листям у чагарнику непрохідної хащі?

Вогнерукий усміхнувся.

— Це мені сподобалося б. Але у справжню історію ти і сам не повіриш.

Юрба заревла. Вогнерукий побачив, як Фарид, ніяковіючи, приймав оплески. Син Бридкої плескав у долоні так сильно, що мало не впав з крісла. Та Фарид шукав у юрбі обличчя Вогнерукого. Він усміхнувся до хлопця і відчув, як Принц задумливо поглянув на нього.

— Отже, хлопець таки твій? — запитав він. — Ні, не хвилюйся, я тебе більше ні про що не запитуватиму. Я знаю, ти любиш таємниці. Це не зміниться. Але історію, про яку ти казав, я все одно хочу колись почути. А ще ти заборгував видовище. Нам усім не завадить підбадьоритися. Часи важкі, навіть по цей бік хащі, хоч сьогодні й видається інакше…

— Так, я вже чув. І Змієголов тебе очевидно, як і раніше, любить. Що ти накоїв, що він погрожує тобі шибеницею? Чи, може, твій ведмідь забив його оленя? — Вогнерукий погладив Пронозу по скуйовдженому хутру. Звіря не зводило очей з ведмедя.