Чорнильна кров - Корнелия Функе 27 стр.

«Нічого страшного, що ти не можеш говорити, — часто казав їй Вогнерукий. — Люди все одно не вміють слухати».

Може, вона й покликала б когось на допомогу, та хто ж прийде? Хмароходець із Кропивою пішли, з самого ранку, листя ще багряніло на схід сонця, а жінки, які приносили Резі поїсти й інколи підміняли її, перебуваючи з Мо, щоб вона кілька годин могла поспати, на ближній річці разом із дітьми прали білизну. Перед печерою було лише кілька старих чоловіків, які прийшли сюди, бо набридли людям і чекали на смерть. Вони навряд чи їй допоможуть.

— Ми не викажемо його Змієголову! Ми лише повернемо його назад, туди, де Кропива вас знайшла. До клятої фортеці. — Це був знову той, з кашлем.

Ворон сидів на його плечі. Реза знала таких воронів відтоді, як писала на базарах свідоцтва й листи-прохання — їхні власники вимуштровували їх красти монети, поки самі показували свої фокуси.

— У піснях Сойка захищає Строкатий люд, — продовжив господар ворона. — А ті, кого він ніби вбив, загрожували нашим жінкам і дітям. Ми цінуємо це, і всі вже співали пісень про нього, але не лізтимемо за нього в зашморг.

Вони це вже давно вирішили. Вони віднесуть Мо. Реза хотіла закричати на них, але просто не мала сили.

— Це його вб'є, якщо ви його віднесете назад! — Її голос був ледь голосніший за шепіт.

Їх це не обходило, Реза бачила це в їхніх очах.

«А як інакше? — думала вона. — А що б робила я, якби зовні були мої діти?» Вона пригадала візит Змієголова до Каприкорнової фортеці на страту якогось спільного ворога. Відтоді вона знала, як виглядає людина, яка отримує задоволення від того, що завдає іншим горя.

Жінка зі скарлюченими пальцями стала на коліна біля Мо й підняла йому рукав догори, перш ніж Реза могла запобігти цьому.

— Ось, бачите? — сказала вона тріумфуючи. — Він має рубець, точнісінько як у піснях: там, де пси Змієголова покусали його.

Реза з силою відштовхнула її, що та впала під ноги іншим.

— То не були пси Змієголова. Вони належали Басті!

Це ім'я змусило усіх здригнутися. Втім, вони не пішли. Ворон допоміг жінці підвестися, а Двопалий ближче підійшов до Мо.

— Нумо! — сказав він іншим. — Піднімаймо його. — Всі вони підійшли до нього. Лише вогнедув вагався.

— Прошу! Повірте ж мені! — Реза відштовхувала їхні руки. — Як ви можете думати, що я вас обманюю? Що б то була за дяка за вашу допомогу?

Жоден не звертав на неї уваги. Двопалий стягнув ковдру з Мо, яку їм дала Кропива. Вночі у печері було холодно.

— Погляньте! Ви відвідуєте наших гостей. Дуже люб'язно.

Вони занепокоїлися. Як діти, яких упіймали за лихою витівкою. Незнайомець стояв при вході до печери. Якусь мить Реза думала, що то був Вогнерукий, і спантеличено запитувала себе, як таке могло статися, щоб Хмароходець так швидко привів його сюди. Але потім вона побачила, що чоловік, на якого всі шестеро так дивилися, відчуваючи провину, був чорним. Усе на ньому було чорне: його довге волосся, його шкіра, його очі, навіть його одяг. А поруч, майже на голову вищий, стояв, так само чорний, як і господар, ведмідь.

— Це, напевно, відвідувачі, про яких розповідала Кропива, чи не так? — Ведмідь, рохкаючи, втягнув голову, ступаючи за господарем до печери. — Вона каже, вони знають мого давнього і дуже доброго друга. Вогнерукого. Ви вже всі про нього чули, чи не так? І ви, напевно, знаєте, що його друзі — завжди й мої друзі. Звісно, те саме стосується і його ворогів.

Усі шестеро розійшлися порізно, майже похапцем, немов не хотіли заступати чужинцеві Резу. А вогнедув нервово всміхнувся.

— Ну й ну, Принце, що тебе сюди занесло?

— Та, усяка всячина. Чому зовні немає охорони? Гадаєте, кобольдам більше не смакують наші запаси?

Він повільно почвалав до них, а ведмідь важко ступав услід за ним, рохкаючи, неначе вузька печера була йому не до вподоби. Вони назвали його Принцом. Авжеж! Чорний Принц! Вона чула його ім'я на ринку в Омбрі, від служниць у Каприкорновій фортеці, так, навіть від Каприкорнових людей. Але на власні очі, коли книжка Феноліо вперше поглинула її, вона так його ніколи й не побачила. Він був кидієм ножів, дресирувальником ведмедів… і другом Вогнерукого, відтоді, як обидва були мало не вдвічі молодшими за Меґі.

Принц дивився вниз на Резу. Три ножі стирчали з-під його строкато розшитого паска, блискучі й гострі, хоча жодному шпільманові не дозволяли носити зброю. «Щоб їх без перешкоди можна було посадити на палю!» — часто глузував Вогнерукий.

— Ласкаво просимо до таємного табору! — мовив Чорний Принц, блукаючи поглядом по закривавленій пов'язці Мо. — Друзям Вогнерукого тут завжди раді, навіть якщо, можливо, видається інакше. — Він насмішкувато розглядав присутніх.

Лише Двопалий, не відводячи очей, зустрів його погляд і потому опустив голову.

Принц знову поглянув на Резу.

— Звідки ти знаєш Вогнерукого?

Що їй було на це відповісти? З іншого світу? Ведмідь обнюхував хліб, який лежав поряд із нею. Гарячий подих хижого звіра жахав її.

«Скажи правду, Резо, — подумала вона. — Ти ж не мусиш розповідати, в якому світі це було».

— Я була служницею у паліїв, упродовж кількох років, — сказала вона. — Я втекла, але мене вжалила змія. Вогнерукий знайшов мене і допоміг. Без нього я б померла.

«Він сховав мене, — додала вона подумки, — але невдовзі вони знайшли мене, Баста й інші, а його забили майже до смерті».

— Що з твоїм чоловіком? Я чую, він не один із нас. — Чорні очі вивчали її обличчя. Здавалося, вони вміли розпізнавати неправду.

— Вона каже, він палітурник, та ми ліпше знаємо! — Двопалий сплюнув зневажливо.

— Що ви знаєте? — Принц поглянув на них, а вони мовчали.

— Він палітурник! Принесіть йому папір, клей і шкіру, і він доведе вам, коли йому буде ліпше.

«Не плакати, Резо, — думала вона. — Ти достатньо поплакала за останні дні».

Худорлявий знову закашляв.

— Гаразд, ви чули, що вона сказала? — Принц присів навпочіпки біля неї. — Обоє залишаться тут, поки не прийде Вогнерукий і не підтвердить те, що вона розповіла. Він вже нам скаже, чи це лише сумирний палітурник, чи розбійник, про якого ви завжди базікаєте. Вогнерукий знає його, твого чоловіка, чи не так?

— Так, — тихо відповіла Реза. — Він знає його ще довше, ніж мене.

Мо повернув голову. Він прошепотів ім'я Меґі.

— Меґі? Це твоє ім'я? — Принц відштовхнув морду ведмедя, коли той знову обнюхував хліб.

— Це ім'я нашої доньки.

— У вас є донька? Скільки їй років? — Ведмідь перевернувся на спину, щоб йому почухали черево, немов псові.

— Тринадцять.

— Тринадцять? Майже такого віку, як донька Вогнерукого.

— Донька Вогнерукого?

Він їй ніколи не розповідав, що має доньку.

— Чого ви ще стоїте? — гримнув Принц. — Принесіть свіжої води! Ви що, не бачите, як його лихоманить?

Жінки заметушилися, як здалося Резі, полегшено від того, що знайшовся привід піти з печери. А чоловіки нерішуче стояли.

— А що, коли це все ж таки він, Принце? — запитав худорлявий. — А що, коли Змієголов довідається про нього раніше, аніж Вогнерукий з'явиться тут? — Він так сильно кашляв, що аж притискав руку до грудей.

— Якщо він хто? Сойка? Дурниці! Його напевно взагалі не існує. А якщо й так? Відколи це ми видаємо тих, хто на нашому боці? А що, коли пісні правдиві, і він захистив ваших дружин, ваших дітей…

— Пісні ніколи не бувають правдиві. — Брови Двопалого були такими темними, немов він намастив їх сажею. — Він, напевно, не кращий за інших харцизяк з битого шляху, ненаситний до золота вбивця, нічого більше…

— Можливо, а можливо, й ні, — відказав Чорний Принц. — Я бачу лише пораненого і жінку, яка просить про допомогу.

Чоловіки мовчали. Утім, погляди, які вони кидали на Мо, були все ще неприязні.

— Зараз же забирайтеся геть. Ну ж бо! — накинувся на них Принц. — Як же йому одужати, коли ви на нього так витріщилися? Чи, може, ви думаєте, що його дружині бракує вашого жахливого товариства? Зробіть послугу, надворі достатньо роботи.

Вони пішли. Буркочучи, поплелися геть, як люди, які не виконали те, заради чого прийшли.

— Він не Сойка! — прошепотіла Реза, коли вони пішли.

— Очевидно ні! — Принц почухав свого ведмедя за круглим вухом. — Але боюся, що ті чоловіки переконані в протилежному. А Змій пообіцяв високу винагороду за Сойчину голову!

— Винагороду? — Реза поглянула на вхід до печери.

Двоє з чоловіків усе ще стояли там. — Вони повернуться, — прошепотіла вона. — І намагатимуться таки відвести його.

Чорний Принц похитав головою.

— Ні, поки я тут. А я залишуся, доки не прийде Вогнерукий. Кропива сказала, що ти надіслала йому звісточку, отже, він скоро буде тут і скаже їм, що ти не обманюєш. Правда ж?

Жінки повернулися з мискою води. Реза занурила в неї шматок тканини і охолодила чоло Мо. Вагітна жінка схилилася над нею і поклала їй на коліна кілька засушених квіток.

— Ось, — прошепотіла вона до неї. — Поклади їх йому на серце. Це приносить щастя.

Реза провела рукою по сухих головках квітів.

— Вони слухаються тебе, — сказала вона, коли жінки знову пішли. — Чому?

— Бо вони обрали мене своїм королем, — відповів Чорний Принц. — І тому що я влучно кидаю ножі.

Феїн цмин

Вогнерукий не вірив Фаридові, коли той розповів йому, що побачив і почув у комірчині Феноліо. Ні, навіть цей старий не міг бути настільки божевільний, жартуючи зі смертю. Та потім, ще того самого дня, кілька жінок, які у Роксани купували трави, повідомили те саме, що й хлопець: мовляв, Козимо Вродливий повернувся, відродився з мертвих.

— Жінки розповідали, що білі жінки так сильно у нього закохалися, що зрештою знову б забрали його, — сказала Роксана. — А чоловіки кажуть, що він увесь цей час ховався від своєї бридкої дружини.

«Шалені історії, втім не настільки шалені, як правда», — думав Вогнерукий.

Про Бріану жінки не могли розповісти. Те, що вона була в замку, не подобалося йому. Ніхто не знав, що там далі відбуватиметься. Нібито Свистун був усе ще в Омбрі з півдюжиною панцерних. Решту Козимо повигонив за міські мури. Вони чекали на прибуття їхнього господаря. Бо всюди говорилося: Змієголов сам приїде, щоб поглянути на цього князя, що воскрес із мертвих. Він так легко не примириться з тим, що Козимо знову відібрав трон у його онука.

— Я сама осідлаю коня й поїду подивлюся, як у неї справи, — сказала Роксана. — Тебе вони не пропустять навіть через зовнішню браму. Але ти можеш зробити для мене дещо інше.

Жінки прийшли не лише щоб придбати трави і потеревенити про Козимо. Вони передали Роксані замовлення від Кропиви, яка була в Омбрі, щоб полікувати двох хворих дітей фарбувальників. Їй потрібен був корінь феїного цмину, небезпечні ліки, бо вбивали настільки ж часто, як і лікували. На якого біса їй потрібен був корінь, стара не сказала.

Для якогось пораненого в таємному таборі, Кропива хоче ще сьогодні повернутися туди. Є ще дещо. Хмароходець прийшов із нею, він ніби має звісточку для тебе.

— Звісточку? Для мене?

— Так. Від якоїсь жінки. — Роксана дивилася на нього, потім пішла до помешкання по коріння.

— Ти поїдеш до Омбри? — Фарид з'явився позаду Вогнерукого несподівано, що той аж здригнувся.

— Так, а Роксана поскаче до замку, — сказав він. — Отже, ти залишаєшся тут і приглянеш за Єганом.

— А хто пильнуватиме тебе?

— Мене?

— Так. — Як він на нього поглянув! На нього і на куницю. — Щоб цього не сталося. — Фарид промовляв так тихо, що Вогнерукий ледь зрозумів його. — Того, про що написано в книзі.

— А, ось ти про що. — Як стурбовано хлопець розглядав його. Немов наступної миті він міг упасти замертво. Вогнерукий мусив стримувати усмішку, хоча йшлося про його смерть. — Тобі Меґі розповіла?

Фарид кивнув.

— Ну гаразд. Забудь про це, чуєш? Слова написано. Можливо, вони справдяться, а може, й ні.

Проте Фарид похитав головою, та так сильно, що чорняве волосся спало йому на чоло.

— Ні! — сказав він. — Ні, вони не справдяться! Присягаюся. Присягаюся джинами, які завивають вночі в пустелі, і примарами, що пожирають мертвих, я присягаюсь усім, чого боюся!

Вогнерукий поглянув на нього.

— Божевільний! — сказав він. — Втім, клятва мені подобається. Ліпше залишимо Ґвіна тут, щоб ти доглядав за ним!

Ґвіну це не сподобалось. Він вкусив Вогнерукого за руку, коли той посадив його на ланцюжок, хапав його за пальці і вкрай розлютувався, коли Проноза поліз до наплічника.

— Ти береш нову куницю, а стара мусить на ланцюг? — запитала Роксана, принісши їм коріння для Кропиви.

— Так. Бо дехто стверджує, що вона принесе мені нещастя.

— Відколи ти віриш у таке?

Справді, відколи?

«Відтоді, як зустрів старого, який стверджував, ніби вигадав тебе і мене», — подумав Вогнерукий.

Увесь шлях до Омбри Ґвін сидів на плечі у Фарида, немов хотів показати Вогнерукому, що ще не пробачив йому. І щойно Проноза висовував носа з наплічника, Ґвін шкірився і так погрозливо гарчав, що Фарид йому кілька разів затискав пащу.

Шибениці перед міською брамою були порожні. Правосуддя в Омбрі все ще чинила Бридка, а вона не в захваті від повішання, можливо тому, що в дитинстві надивилася чоловіків, що теліпаються на мотузці, з синіми язиками і набряклими обличчями.

— Послухай-но, — сказав Вогнерукий до Фарида, коли вони зупинилися між шибеницями, — поки я принесу Кропиві коріння і запитаю у Хмарохідця про звістку, яку він нібито має для мене, приведи сюди Меґі. Мушу з нею поговорити.

Фарид зашарівся, але кивнув. Вогнерукий насмішкувато розглядав його обличчя.

— Що з тобою? Того вечора, коли ти був у неї, трапилося ще щось, крім повернення Козимо з мертвих?

— Це тебе не стосується! — пробурмотів Фарид і ще більше зніяковів.

Селянин, лаючись, гнав завантажений діжками візок до міської брами. Воли стали поперек дороги, а вартові нетерпляче хапалися за повіддя. Вогнерукий скористався нагодою і прошмигнув із Фаридом повз них.

— Все одно приведи Меґі, — сказав він, коли вони розійшлися за брамою. — Але не заблукай від нестямного кохання.

Він дивився услід хлопцеві, поки той не зник між будинками. Не дивно, що Роксана вважає хлопця його сином. Часом і йому самому так здавалося.

Звісточка Хмарохідця

Навряд чи знає світ сморід, гіршим за той, що здіймався з чанів фарбувальників. Їдкий запах заходив Вогнерукому в ніс, ще коли він прямував ковальською вуличкою. Котлярі, ковалі і зброярі, поважніші за своїх сусідів і відповідно зарозуміліші. Дзенькіт від молотків, що вдаряли по розжареному залізу, був мало не такий само жахливий, як і сморід, яким тхнуло з вулички фарбувальників. Убогі хатинки фарбувальників були розташовані у найвіддаленішому куточку Омбри: жодна місцина не терпіла їхніх смердючих чанів неподалік від кращих кварталів. Але саме коли Вогнерукий підійшов до брами, що відділяла їхню вуличку від решти території, його штовхнув чоловік, що саме вийшов зі зброярні.

Свистун. Його було неважко впізнати за срібним носом, навіть якщо Вогнерукий ще пригадував ті часи, коли той мав ніс із крові й плоті.

«Що за щастя тебе знову спіткає, Вогнерукий? — подумав він, відвертаючи голову і намагаючись швидко прослизнути повз Каприкорнового шпільмана. — З усіх чоловіків у цьому світі тобі мусить здибатися саме цей кровопивця». Він уже майже сподівався, що Свистун не помітив, з ким він там зіткнувся, утім, саме коли він думав, що прошмигнув повз нього, Срібноносий ухопив його за руку і потягнув до себе.