Чорнильна кров - Корнелия Функе 29 стр.

«Прошу! — думала вона. — Прошу, нехай він знайде правильні слова. Прошу».

Перо замовкло, а тим часом на вулиці жебрак з милицею відштовхував дитину з дороги. Час тягнувся. На вуличках юрбилися люди, гавкав пес, із замку понад дахами долинав звук сурем.

Меґі не знала, скільки промайнуло часу, коли Феноліо, зітхаючи, відклав перо. Розенкварц усе ще сопів, витягнувшись, як лінійка, за посудиною з піском. Феноліо встромив до неї руку і присипав вологе чорнило.

— Ти щось придумав? — обережно запитала Меґі.

— Так, так, але не питай мене, чи це те, що треба.

Він простягнув їй пергамент, і її очі забігали по рядках. Їх було небагато, але якщо вони були справжні, то їх якраз достатньо.

— Я його не вигадував, Меґі! — сказав Феноліо. — Твій батько — не мій персонаж, як Козимо, Вогнерукий чи Каприкорн. Він не з цього сюжету. Отже, не покладай забагато надій, чуєш?

Меґі кивнула, скручуючи пергамент.

— Вогнерукий каже, ти маєш пригледіти за його донькою, поки його не буде.

— За його донькою? У Вогнерукого є донька? Це я написав? A-а, так, а їх не дві було?

— Одну з них ти знаєш у будь-якому разі. Це Бріана, служниця Бридкої. — Меґі схопила шкіряну торбинку, яку принесла з іншого світу, і пішла до дверей. — Пильнуй її. Я маю переказати, що інакше ти пожалкуєш, що створив того, хто вміє викликати вогонь.

— Він так сказав? — Феноліо відсунув стільця і засміявся. — Знаєш що? Він мені все більше подобається. Я думаю, що напишу ще одну оповідку про нього, таку, в якій він буде героєм і не…

— …помре? — Меґі відчинила двері. — Я перекажу йому, але гадаю, йому недовго стане стовбичити в одній із твоїх оповідок.

— Але ж він стовбичить у ній. Він навіть добровільно повернувся у мою оповідку! — вигукнув Феноліо услід Меґі, коли та поспішала сходами донизу. — Ми всі стовбичимо тут, Меґі, по самі вуха! Коли ти повернешся? Я хочу представити тебе Козимо!

Меґі не відповіла. Звідки їй було знати, коли вона повернеться?

— Оце ти називаєш поквапитися? — запитав Вогнерукий, коли вона захекана стояла перед ним, засовуючи пергамент Феноліо до торбинки. — Для чого цей пергамент? Чи, може, старий дав тобі одну зі своїх пісень як причастя у дорогу?

— Щось на кшталт того, — відповіла Меґі.

— Ну, аби лиш моє ім'я не з'являлося там, — сказав Вогнерукий.

— Нам далеко? — вигукнула Меґі, наздоганяючи його й Фарида.

— Увечері дістанемося, — сказав Вогнерукий через плече.

Крики

Білі жінки не йшли геть. Здавалося, Реза їх більше не помічала, але Мо відчував їх, як тінь при сонячному світлі. Він їй нічого не сказав. Вона виглядала такою втомленою. Єдине, що її ще підтримувало, — надія, що Вогнерукий скоро прийде — із Меґі.

— От побачиш, він знайде її. — Реза шепотіла йому увесь час, коли його била лихоманка. Як тільки вона могла бути такою впевненою? Немов Вогнерукий ніколи не кидав її напризволяще, ніколи не крав книжку, ніколи не зраджував. Меґі. Бажання ще раз її побачити було сильніше від заманювання і шепотіння білих жінок, сильніше від болю в грудях. І хто міг сказати, можливо, ця клята історія все ж таки обернеться на краще? Хоча Мо добре пам'ятав пристрасть Феноліо до сумних розв'язок.

— Розкажи мені, як там надворі, — часом шепотів він Резі. — Це надто безглуздо стовбичити в іншому світі і нічого не бачити, окрім печери.

І Реза описувала йому те, чого він не міг бачити: дерева, набагато більші й старіші, ніж усі дерева, які він коли-небудь бачив, феї, як рій комашні у гіллі, скляні чоловічки у високій папороті та нічні жахи, що не мали імені. Одного разу вона впіймала для нього фею — Вогнерукий розповідав їй, як це зробити. Вона тримала мале створіння між долонями, піднесла йому близько до вуха, щоб він міг чути роздратований голос, схожий на цвірінькання.

Усе видавалося таким справжнім, хай скільки він собі не повторював, що все тут лише складається з чорнила й паперу. Тверда долівка, на якій він лежав, сухе листя, що шелестіло, коли він у лихоманці повертався з боку на бік, гарячий подих ведмедя і Чорний Принц, якого він востаннє зустрічав на сторінках книжки. А тепер він сидів поруч із ним, охолоджував йому чоло, тихо розмовляв з Резою. Чи, може, це таки гарячкове марення?

Навіть смерть відчувалася по-справжньому в цьому Чорнильному світі. Дуже по-справжньому. Було дивно зустрітися з нею тут, у світі, який походив із книжки.

Втім, навіть якщо смерть складалася лише зі слів, навіть якщо це було, можливо, нічим іншим, як грою слів — його тіло сприймало це за правду. Його серце відчувало страх, його плоть — біль. І білі жінки не йшли геть, навіть якщо Реза їх не бачила. Мо відчував їх поруч із собою, щохвилини, щогодини, щодня і щоночі. Янголи смерті Феноліо. Чи вони полегшували смерть порівняно з тим світом, з якого він походив? Ні. Ніщо не полегшить її. Втрачаєш, що любиш. Отакою є смерть. Тут і там.

Надворі було світло, коли Мо почув перший крик. Він думав, що на нього знову напала лихоманка. Проте з Резиного обличчя зрозумів, що й вона чула брязкіт зброї, крики, репетування…

Зойки про смерть. Мо намагався підвестися, але біль пронизав його, немов звір, що встромив зуби в груди. Він бачив Принца, котрий стояв перед печерою з оголеним мечем у руках, помітив, як Реза підхопилася. Від лихоманки її обличчя здавалося розмитим, проте Мо побачив раптом іншу картину: Меґі, яка сиділа на кухні Феноліо і сполохано втупилася поглядом у старого чоловіка, а він тим часом, сповнений гордості, розповідав їй, як гарно він улаштував смерть Вогнерукого. О так, Феноліо любив сумні сцени. І, можливо, він саме написав нову.

— Резо! — Мо кляв свого важкого від лихоманки язика. — Резо, сховайся, сховайся де-небудь у хащі.

Проте вона лишилася біля нього, як і завжди, крім одного-єдиного дня, коли його голос відпровадив її геть.

Закривавлена солома

З Фаридом у непрохідній хащі Меґі часто було страшно, а з Вогнеруким було інакше. Здавалося, ніби дерева шелестіли голосніше, коли він проходив повз них, а кущі простягали йому гілки. Феї сідали на наплічник, мов метелики на цвіт, смикали його за волосся, поки він не відганяв їх, розмовляли з ним. З'являлися і зникали й інші істоти, про яких Меґі не чула ні від Рези, ні звідки-небудь ще, деякі з них були просто парою очей поміж дерев.

Вогнерукий вів їх настільки упевнено, немов шлях перед ним проліг червоною ниткою. Вів без перепочинку все далі, вгору, вниз, глибше в хащу. Геть від людей. Коли нарешті зупинився, у Меґі тремтіли ноги від утоми. Був пізній сполуденок. Вогнерукий провів рукою по надламаному гіллю куща, пригнувся, роздивлявся вогкий ґрунт і підійняв жменю розтоптаних ягід.

— Що таке? — запитав Фарид стурбовано.

— Забагато слідів. Забагато чобіт.

Вогнерукий тихо вилаявся і рушив швидше. Забагато чобіт… Меґі збагнула, що він мав на увазі, коли таємний табір з'явився поміж дерев. Вона побачила звалені шатра, затоптане багаття.

— Залишайтесь тут! — звелів Вогнерукий, і цього разу вони скорилися.

Сповнені страху, вони спостерігали, як вогнедув вийшов з-під захистку дерев, роззирнувся, підняв брезент шатра, подлубався в холодному попелі — і перевернув два тіла, що нерухомо лежали поруч із багаттям. Меґі хотіла кинутись до нього, але Фарид міцно стримав її.

Коли Вогнерукий зник у печері і знову вийшов звідти з блідим обличчям, Меґі вирвалася й побігла до нього.

— Де мої батьки? Вони всередині? — Дівчинка відсахнулась, коли її нога наштовхнулася на ще одного мертвого.

— Ні, там більше нікого немає. Але я знайшов ось це. — Вогнерукий простягнув їй шматок тканини.

Реза мала сукню з таким самим візерунком. Тканину було замащено кров'ю.

— Упізнаєш?

Меґі кивнула.

— Отже, твої батьки були тут. Кров, напевно, твого батька. — Вогнерукий провів рукою по обличчю. — Можливо, хтось утік. Хтось, хто зможе розповісти, що тут відбулося. Я огледжуся. Фариде!

Фарид підбіг до нього. Меґі хотіла проштовхнутися між обома, та Вогнерукий стримав її.

— Меґі, послухай! — сказав він і поклав їй руки на плечі. — Це добре, що твої батьки не тут. Очевидно, вони ще живі. У печері був табір, де твоя мати, мабуть, доглядала твого батька. До того ж я знайшов ведмежі сліди, це означає, що Чорний Принц був тут. Можливо, якраз по нього і прийшли, хоча тоді незрозуміло, чому вони забрали решту.

Вогнерукий наказав Меґі чекати в печері. Вхід був такий високий і широкий, що міг вільно пройти дорослий чоловік. Печера, яка таїлася за ним, глибоко сягала гори. Долівку було притрушено листям, ковдри і постіль з соломи лежали рядами щільно одна до одної. Неважко було здогадатися, де лежав Мо. Солома там була кривава, так само, як і ковдра, яка лежала поруч. Миска з водою, перевернутий дерев'яний келих і букет сухих квітів… Меґі підняла їх і провела пальцями по цвіту. Відтак опустилася на коліна і роздивлялася закривавлену солому. Пергамент Феноліо тиснув їй у груди, а Мо не було. Як слова Феноліо допомогли б йому?

«Спробуй-но! — шепотів внутрішній голос. — Ти не знаєш, наскільки сильні його слова у цьому світі. Зрештою, цей світ із них створено!»

Вона почула кроки за спиною. Фарид і Вогнерукий повернулися. Вогнерукий тримав на руках маленьку дівчинку. Широко розплющеними очима вона дивилася на Меґі, немов бачила страшний сон, від якого просто не могла прокинутися.

— Зі мною вона не хотіла говорити, проте Фаридів вигляд, на щастя, викликає більше довіри, — сказав Вогнерукий, обережно опускаючи дитину на ноги. — Вона розповіла, що звати її Ліаною і що їй п'ять років. І що тут було багато людей, срібних людей з мечами й зміями на грудях. Не велика несподіванка, я б сказав. Очевидно, вони повбивали охоронців і кількох тих, що оборонялися, а потім решту забрали з собою, власне жінок і дітей. Поранених, — він кинув побіжний погляд на Меґі, — завантажили на візок. Коней не мали. Дівчинка лишилася тут, бо її мама сказала, щоб вона сховалася між деревами.

Ґвін прошмигнув до печери, а слідом за ним Проноза. Дівчинка здригнулася, коли куниці шаснули біля Вогнерукого. Вона зачаровано спостерігала, як Фарид зняв Ґвіна з плеча Вогнерукого і посадив собі на коліна.

— Запитай її, чи там ще були діти, — сказав Вогнерукий тихо.

Фарид розчепірив п'ятірню і простягнув руку малечі.

— Скільки дітей, Ліано?

Дівчинка подивилась на нього, торкнулася першого, другого і третього Фаридового пальця.

— Майзе. Фабіо. Тінка, — прошепотіла вона.

— Отже, троє, — сказав Вогнерукий. — Напевно, не старші за неї.

Ліана несміливо простягнула руку до Ґвінового розкуйовдженого хвоста, та Вогнерукий стримав її.

— Ліпше не чіпай! — ніжно сказав він. — Цей кусається. Спробуй з іншим.

— Меґі? — Фарид підійшов до неї.

Проте Меґі не відповіла. Вона міцно обійняла руками коліна і занурила обличчя у сукню. Вона більше не хотіла бачити печеру. Зовсім нічого більше не хотіла бачити зі світу Феноліо, навіть Фарида і Вогнерукого чи дівчинку, яка так само мало знала, де її батьки, як і Меґі. Їй захотілося сидіти в бібліотеці Елінор, у великому кріслі, в якому Елінор так охоче читала, і бачити, як Мо просуває голову у двері та запитує, що то за книжка на її колінах. Але Мо тут не було, можливо, він назавжди щез, а сюжет Феноліо міцно тримав їх усіх чорними чорнильними руками і шепотів жахливі речі про озброєних чоловіків, які викрадали дітей, старих і хворих, матерів і батьків.

— Кропива скоро буде тут із Хмарохідцем, — почула вона голос Вогнерукого. — Вона піклуватиметься про дитину.

— А ми? — запитав Фарид.

— Я піду слідом за ними, — сказав Вогнерукий, — щоб довідатися, скільки ще залишилося живими і куди вони їх повели. Хоча я здогадуюсь куди.

Меґі підвела голову.

— До Сутінкового замку.

— Вгадала!

Дівчинка простягнула руку до Пронози. Вона була ще досить маленька, то могла забути про горе, гладячи хутро звіра. Меґі позаздрила їй.

— Що значить ти підеш слідом за ними? — Фарид зігнав Ґвіна з колін і підвівся.

— Саме це й означає. — Обличчя Вогнерукого стало неприступним, як зачинені двері. — Я піду слідом за ними, а ви тим часом почекаєте тут на Хмарохідця з Кропивою. Скажіть їм, що я намагаюся йти по сліду і що Хмароходець має вас відвести назад до Омбри. Він зі своєю ногою, що не гнеться в коліні, і без того недостатньо прудкий, щоб наздогнати мене. Потім розкажете Роксані, що сталося, щоб вона не думала, що я вже знову втік, а Меґі залишиться у Феноліо. — Його обличчя було, як завжди, стримане, коли він дивився на них, проте в очах Меґі побачила все те, що відчувала й вона: страх, тривогу, лють, безпорадну лють.

— Мусимо їм допомогти! — Фаридів голос тремтів.

— Як? Можливо, Принц зміг би врятувати їх, проте його вочевидь спіймали, і я не знаю нікого іншого, хто б ризикував своєю головою заради кількох шпільманів.

— А той розбійник, про якого всі говорять, Сойка?

— Його не існує. — Меґі ледь шепотіла. — Феноліо вигадав його.

— Вигадав? — Вогнерукий роздумливо поглянув на неї. — Тут ходять інші чутки, але дарма… Щойно будете в Омбрі, нехай Хмароходець піде до шпільманів і розповість їм, що сталося. Я знаю, Чорний Принц має людей, відданих йому і, напевно, добре озброєних, але я і гадки не маю, де їх шукати. Можливо, хтось зі шпільманів знає. Або сам Хмароходець. Він має сповістити їх. По другий бік хащі є млин, його звуть Мишачим млином, ніхто не знає чому, утім він завжди був одним із небагатьох місць, у якому можна було зустрітися чи обмінятися звістками, щоб Змієголов не одразу довідався про це. Мельник такий багатий, що навіть панцерних не боїться. Хто захоче зі мною зустрітися чи матиме ідею, як можемо допомогти полоненим, нехай туди надішле звістку. Я цікавитимуся час від часу. Зрозуміло?

Меґі кивнула.

— Мишачий млин! — тихо повторила вона і втупила погляд у закривавлену солому.

— Гаразд, Меґі може все це виконати, але я йду з тобою. — Фаридів голос звучав так уперто, що дівчинка, яка все ще мовчки стояла на колінах біля Меґі, тривожно схопила її за руку.

— Попереджаю тебе: не починай знову брати собі в голову, ніби мусиш мене пильнувати! — Голос Вогнерукого звучав різко, Фарид похнюпився. — Я піду сам, і це вирішено. Ти пильнуватимеш Меґі й дитину, поки не прийде Кропива. А потім нехай Хмароходець відведе вас до Омбри.

— Ні!

Меґі побачила сльози у Фаридових очах, але Вогнерукий лише мовчки підійшов до входу в печеру. Ґвін прошмигнув поперед нього.

— Якщо вони не прийдуть до того, як стемніє, — додав він через плече, — то розклади вогонь. Не через солдатів. Але вовки й нічні жахи завжди голодні: одні за вашим м'ясом, інші за вашим страхом.

Потому він зник, а Фарид стояв із заплаканими очима.

— Клятий негідник! — шепотів він. — Тричі проклятий сучий син, та він ще побачить. Я прокрадуся за ним. Я пильнуватиму його! Я поклявся. — Несподівано він упав на коліна перед Меґі й узяв її за руку. — Ти підеш до Омбри? Прошу. Я мушу піти за ним, ти ж розумієш!

Меґі нічого не сказала. Та й що вона мала казати? Що вона так само нізащо не повернеться, як і він? Щоб він почав умовляти її? Проноза вештався попід Фаридовими ногами, потім вискочив надвір. Дівчинка побігла за куницею, але зупинилася при вході до печери — маленька, розгублена постать, зовсім самотня.