— Нехай усе-таки подзвонить. І хай опише Басту. Ви зможете його описати?
Ну й питаннячко! Меґі намагалася забути Бастине обличчя, але воно, певно, залишиться в пам'яті на все життя, чітке, як світлина.
— Слухай сюди, Меґі! — Схоже, Мо не такий спокійний, як вдає. Його голос був іншим, ніж завжди. — Я повертаюся цієї ночі. Скажи це Елінор і мамі. Найпізніше завтра вранці буду вдома. Замкніть усе, і хай вікна будуть зачинені весь час, зрозуміло?
Меґі кивнула, вона забула, що Мо не побачить цього по телефону.
— Меґі?
— Так, зрозуміло. — Вона спробувала вимовляти спокійно й сміливо, хоча насправді дуже боялася.
— До завтра, Меґі!
З татового голосу стало зрозуміло, що він відразу вирушить у дорогу. І раптом, коли побачила перед собою нічну дорогу, довгу дорогу назад, у неї з'явилась нова жахлива думка.
— А що з тобою? — викрикнула вона. — Мо! А що, як Баста тебе десь вистежить? — Але батько вже поклав слухавку.
Елінор вирішила оселити Фарида в кімнатці під дахом, де колись спав Вогнерукий. У цій комірчині книжки вишикувалися навколо ліжка так високо, що, напевно, кожному, хто там ночував, снилося, що вони його розчавлять. Меґі доручили показати Фаридові дорогу. Коли дівчина побажала добраніч, хлопець лише механічно кивнув у відповідь. Виглядав він, як і того дня, коли Мо зачитав його в Каприкорнову церкву, дуже безпорадно — худий хлопець без імені, з тюрбаном на чорному волоссі.
Елінор уночі весь час перевіряла, чи таки ввімкнула сигналізацію. Даріус витяг дробовика, з якого Елінор час від часу стріляла в повітря, коли помічала бродячих котів під пташиним гніздом у садку. В широкому помаранчевому халаті, подарунку Елінор на Різдво, Даріус рішуче всівся у крісло у вестибюлі, поклав дробовик на коліна і вдивлявся у вхідні двері. Та коли Елінор удруге перевіряла сигналізацію, Даріус уже глибоко і міцно спав.
Меґі ще довго не лягала. Вона дивилась на полички, на яких стояли її записники, проводила рукою по краях і врешті стала навколішки перед червоною полакованою скринею, яку не відчиняла кілька місяців: туди не влазила вже жодна книжка, та й для подорожей скриня заважка. Тому для нових улюблених книжок Елінор подарувала їй книжкову шафу із заскленими дверцятами і різьбленням, яке звивалося по темному дереву, наче не забуло, що колись було живим. Вже й тут полички добре заповнені. Книжки Меґі дарував не лише Мо, а й Реза, і Елінор. Навіть Даріус час від часу якусь приносив. Давні друзі-книжки і надалі мешкали в скрині. Коли Меґі підіймала важку покришку, їй здавалося, наче назустріч ринуть забуті голоси, наче на неї дивляться знайомі обличчя. Які вони зачитані…
— Хіба не дивно, як товщає книжка, коли її прочитати багато разів? — запитав Мо, коли вони на останньому дні народження Меґі переглядали кожну з цих книжок. — Наче кожного разу щось залишається між сторінками. Почуття, думки, звуки, запахи… І коли ти через багато років знову гортаєш книжку, впізнаєш там себе, трішки молодшого, трішки іншого, наче книжка тебе зберегла, як засушену квітку, невідомого і близького одночасно.
Трішки молодша, так. Меґі взяла горішню книжку й погортала її. Щонайменше дюжину разів її перечитувала. У вісім років цей епізод подобався їй найбільше. А ось тут вона підкреслила червоним олівцем, коли їй було десять, бо цей уривок здався їй неймовірно чудовим. Вона провела пальцем по кривій лінії — не було тоді ще ні Рези, ні Елінор, ні Даріуса, лише Мо. Ні туги за блакитними феями, ні спогадів про порубцьоване обличчя, ні про рогату куницю, ні про босоногого хлопця, ні про Басту та його ніж. Цю книжку читала інша Меґі, зовсім інша… Між її сторінок вона такою й залишиться, як спогад.
Меґі зітхнула, закрила книжку і поклала у скриню. Дівчинка чула, як за стіною туди-сюди ходить Реза. Вона так само, як і Меґі, постійно думає про Бастину погрозу?
«Варто піти до неї, — подумала Меґі. — Вдвох страх удвічі менший».
Коли дівчина встала, Резині кроки замовкли. За стіною стало тихо, мов уві сні. Можливо, сон — не така вже й погана думка. Мо не повернеться раніше лише через те, що Меґі не спатиме і чекатиме на нього. Якби вона могла йому подзвонити, але тато постійно забуває ввімкнути мобілку.
Меґі зачинила скриню так тихо, наче шум міг збудити Резу, задула свічки, які запалювала щовечора попри суворі заборони Елінор. Коли вона зняла футболку, в двері хтось постукав — тихо, дуже тихо. Меґі відчинила, бо думала, що за дверима Реза, яка все-таки не змогла заснути, але там стояв Фарид. Хлопець почервонів як буряк, коли побачив, що на ній лише майка. Промимрив вибачення і, перш ніж Меґі щось відповіла, пошкутильгав геть. Дівчина швидко натягла футболку і побігла за ним.
— Що таке? — прошепотіла вона стурбовано, махаючи хлопцеві, щоб той повертався в її кімнату. — Щось унизу?
Фарид похитав головою. Він тримав у руці аркуш — зворотний квиток Вогнерукого, як його в'їдливо обізвала Елінор. Він нерішуче пішов за Меґі в кімнату. Коли вони зайшли, хлопець озирнувся, наче йому було дуже незатишно в закритих приміщеннях. Не дивно, бо з того часу, як він з Вогнеруким безслідно зник, він усі дні і ночі перебував просто неба.
— Вибач! — промимрив він і витріщився на свої ноги. Два пластири відклеїлися. — Вже дуже пізно. — Він подивився Меґі в очі і зашарівся. — Орфей сказав, що він не все прочитав, — нерішуче вів далі. — Слова, які б перенесли і мене, він просто випустив. Навмисне. Але мені треба попередити Вогнерукого і тому…
— Тому… що? — Меґі підсунула стілець, а сама сіла на підвіконня. Фарид сів так само нерішуче, як і зайшов до кімнати.
— Зачитай мене, будь ласка!
Хлопець простягнув брудний аркуш і так благально подивився чорними очима, що Меґі не знала, як не відвести погляд. Які в нього довгі густі вії, в неї і близько не такі гарні.
— Будь ласка! Ти зможеш! — запинався він. — Тоді… вночі в Каприкорновому селі… я добре пригадую: в тебе був такий самий аркуш!
Тоді в Каприкорновому селі. В Меґі ще досі здригалося серце, коли вона пригадувала, як вичитала Тінь, та не змогла дати їй вбити Каприкорна — Мо зробив це замість Меґі.
— Орфей написав слова, він сам сказав! Він просто їх не прочитав, але вони тут, на аркуші! Моє ім'я там не написано, інакше нічого не вдалося б. — Фарид заговорив швидше: — Орфей казав, що в цьому таємниця: використовувати слова лише з історії, яку хочеш змінити.
— Так він сказав? — У Меґі завмерло серце, наче перечепилося за Фаридові слова.
«…використовувати слова лише з історії, яку хочеш змінити». Ось чому вона не змогла нічого вичитати з Резиних розповідей: вона вживала слова, яких немає в «Чорнильному серці». А може, вона не достатньо майстерно пише?
— Так. Орфей дуже високо себе несе, через те, що вміє читати. — Фарид виплюнув це ім'я, мов сливову кісточку. — Але, як на мене, він і близько не читає так добре, як ти або твій батько.
«Можливо, — подумала Меґі. — Але ж він зачитав Вогнерукого назад. І сам написав для цього текст. Ні Мо, ні мені так не вдалося б».
Вона взяла у Фарида аркуш з Орфеєвим текстом. Важко розібрати, хоча почерк гарний, дивно сплетений і дуже своєрідний.
— На якому реченні пропав Вогнерукий?
Фарид здвигнув плечима.
— Не знаю, — промимрив він зажурено.
Дівчина забула: він же не вмів читати. Меґі провела пальцем по першому реченню: «Вогнерукий повернувся в день, наповнений пахощами ягід і грибів».
— Не вийде, — сказала вона. — В нас навіть книжки немає. Без книжки нічого не вийде.
— Але в Орфея теж не було книжки! Вогнерукий забрав у нього книжку, перш ніж він почав читати оцей папірець! — Фарид відсунув стільчик і підійшов до Меґі. Від його близькості дівчина заціпеніла.
— Не може бути! — промовила вона.
Але Вогнерукий зник. Кілька речень, написаних від руки, відкрили йому двері, в які Мо так даремно добивався. І не Феноліо, автор книжки, написав ці речення, а чужинець… Чужинець з дивним ім'ям. Орфей.
Меґі добре знала, що чекає за літерами. Вона сама відмикала ці двері, виманювала живих створінь з пожовклих сторінок і бачила, як її тато вичитав з арабської казки хлопця. Цей Орфей знав більше, набагато більше, ніж вона, навіть більше, ніж Мо, якого Фарид називав Чарівновустим… І раптом Меґі відчула страх перед словами на брудному аркуші й кинула папірець на письмовий стіл, наче він її обпік.
— Прошу! Принаймні спробуй! — Фаридів голос звучав благально. — А що, як Орфей зачитав Басту? Вогнерукий мусить дізнатися, що вони спільники! Він думає, що у своєму світі він у безпеці, що Баста йому не загрожує.
Меґі вдивлялася в Орфеєві слова. Вони звучали гарно, запаморочливо гарно. Меґі відчула, як вуста хочуть спробувати їх на смак. Ще трішки — і вона почала б читати. Дівчина перелякано затисла рота долонею.
Орфей.
Звісно, вона знала це ім'я й історію, що огортає його, наче плетиво з квітів і колючок. Елінор дала їй книжку, де все описано якнайкраще.
Меґі подивилась на Фарида.
— Скільки йому років?
— Орфею? — Хлопець знизав плечима. — Двадцять, двадцять п'ять, звідки я знаю? Важко сказати. В нього дитяче обличчя.
Такий молодий. А судячи зі слів на аркуші, так не скажеш. Вони звучали, наче багато про що знали.
— Будь ласка! — Фарид дивився на неї. — Ти спробуєш?
Меґі визирнула у вікно. Вона згадала порожні гнізда фей, зниклих скляних чоловічків і слова Вогнерукого: «Часом, коли рано-вранці йдеш до криниці, щоб помитися, ці малесенькі феї шмигають над водою, наче ваші метелики, от лише блакитні, мов фіалки. Вони не дуже привітні, та вночі блищать, як світлячки».
— Гаразд, — мовила вона. Їй здалося, наче хтось інший відповів Фариду. — Я спробую. Але спершу хай загояться твої ноги. В тому світі не можна бути слабким.
— Дурниці, з моїми ногами все гаразд! — Фарид пройшовся по м'якому килиму туди-сюди, наче міг так щось довести. — А може, спробуй вже!
Меґі похитала головою.
— Ні! — відповіла вона рішуче. — Спершу мушу навчитися читати цей текст. Такий почерк не легко розібрати. До того ж у кількох місцях аркуш замащено. Певно, я його перепишу. Цей Орфей нас обдурив. Він написав щось про тебе, але я не певна, що цього достатньо. Та й… — вона спробувала вимовити спокійно, — якщо я читатиму, я йду з тобою.
— Що?
— Так! Чому ні? — Голос Меґі зірвався, Фаридів переляканий погляд зачепив її.
Хлопець не відповів.
Хіба він не розуміє, що вона теж хоче побачити все те, про що з тугою в голосі розповідали Вогнерукий і її мама: зграї фей над травою, дерева, такі височезні, що хмари заплутуються в їхніх гілках, ліс без стежок, шпільманів, замок Тлустого князя і срібні вежі Сутінкового замку, ярмарок в Омбрі, багаття, яке вміє танцювати, озерця, які перешіптуються одне з одним, русалок…
Ні, Фарид не розумів. Він, схоже, ніколи не відчував туги за іншим світом, за батьківщиною, яка краяла серце Вогнерукому. Фарид хотів лише одного: попередити Вогнерукого про Бастин ніж і знову бути зі своїм учителем. Хлопець був тінню Вогнерукого. Це роль, яку він хотів грати, байдуже в якій історії.
— Забудь! Це неможливо! — Фарид пошкутильгав до стільця, сів і почав зривати пластири з великих пальців, які Реза так старанно на них наклеїла. — Ніхто не може сам себе зачитати в книжку. Навіть Орфей не може! Він сам так сказав Вогнерукому. Він намагався кілька разів, але це просто неможливо.
— Он як? — Меґі спробувала говорити впевненіше. — Ти сам казав, що я краще читаю, ніж він. Може, мені таки вдасться!
«Якщо в мене не виходить писати так, як він», — додала вона подумки.
Фарид схвильовано зиркнув на неї і запхав пластири до кишені.
— Але там небезпечно, — сказав він. — Особливо для д… — Він замовк, напружено розглядаючи закривавлені пальці.
Дурень. Від люті в Меґі стало гірко в роті. Що він собі думає? Вона ж знає про той світ більше, ніж він.
— Я знаю, що це небезпечно, — сказала вона роздратовано. — Або я вирушаю з тобою, або не читаю. Вирішуй. А тепер іди геть. Мушу подумати.
Перш ніж піти, Фарид глянув на Орфеїв аркуш.
— Коли спробуєш? — запитав він на порозі. — Завтра?
— Можливо, — відповіла Меґі.
Дівчина зачинила за ним двері і залишилась наодинці з Орфеєвим текстом.
Заїзд шпільманів
— Дякую, — сказала Люсі, відкрила коробку і вийняла сірника. — Всім увага! — крикнула вона. Крикнула голосно. — Увага! Погані спогади, ми більше ніколи не побачимося.
За два дні Вогнерукий пройшов хащу. По дорозі він зустрів небагато людей: кількох чорних від сажі вуглярів, обшарпаного браконьєра з голодом на обличчі і двома кроликами за плечима, а також загін озброєних до зубів князівських лісників. Вони шукали бідолаху, який вполював для своєї сім'ї косулю. Ніхто не помітив Вогнерукого. Він знав, як не потрапляти на очі, і лише другої ночі, коли недалеко на пагорбі завила зграя вовків, ризикнув викликати вогонь.
Вогонь. Він інший у цьому світі. Як приємно знову почути його тріскучий голос і відповісти йому. Вогнерукий зібрав дрова, оброслі вощанкою і чебрецем. Тоді витяг з листочків ельфійський мед і поклав кавальчик до рота. Вогнерукий неймовірно перелякався, коли спробував мед уперше! Налякався, що дорогоцінна здобич обпече язика і в нього пропаде голос. Та хвилювався даремно. Мед тлів на язику, мов жаринки, і біль минав. Якщо перетерпіти біль, то розмовлятимеш з вогнем, навіть якщо ти лише людина. Цього кавальчика вистачить на п'ять-шість місяців, може, на рік. Тихо прошепочеш полум'яною мовою, ляснеш пальцями — й іскри вискакують з сухих і вогких дров, навіть з каміння.
Вогонь нерішуче просочувався з гілок, наче забув його голос, немов не вірив, що Вогнерукий повернувся.
Але тоді зашепотів і вітав щораз бадьоріше. Вогнерукому довелося втихомирити шалене тріпотіння полум'я. Він імітував його потріскування, поки вогонь не підкорився, як дикий кіт, що присідає і муркоче, якщо його обережно гладити.
Багаття поглинало дрова, воно тримало вовків на відстані. Вогнерукий знову згадав про хлопця. Він не міг злічити ночей, коли описував Фариду, як розмовляє вогонь. Хлопець бачив лише німе й непривітне полум'я.
— Хто б міг подумати! — промовив він і простягнув пальці до сонних жаринок. — Ти й досі за ним сумуєш!
Вогнерукий радів, що принаймні куниця з хлопцем. Вона захищатиме його від привидів, що всюди ввижаються Фаридові.
Так, Вогнерукому бракувало Фарида. Але були й інші. Він сумував за ними десять років, сумував так сильно, що серце боліло й досі. Ця туга підганяла його до краю хащі і до того, що чекає за нею, — до людського світу. Так, у тому світі його мучила туга не лише за феями, скляними чоловічками і русалками. В цьому світі залишились люди, за якими він сумує, їх небагато, але за ними він сумує надзвичайно сильно.
Він з усіх сил намагався їх забути, намагався відтоді, як напівмертвий від голоду стояв перед дверима Чарівновустого і той пояснював, що шляху назад не існує… Саме тоді він зрозумів, що змушений вибирати.
«Забудь про них, Вогнерукий! — повторював він собі. — Якщо не забудеш, то збожеволієш». Але серце не слухалося. Спогади такі солодкі і такі гіркі… Усі ці роки вони з'їдали його і живили водночас. Але згодом почали блякнути, зробилися нечіткі, розпливалися, в ньому не лишилося нічого, окрім болю, який він швидко відганяв, бо той шматував серце. Що ж це за розрада — згадувати втрачене?
«Краще і зараз не згадуй! — сказав собі Вогнерукий, коли дерева навколо нього молодшали і горішній листяний дах рідшав. — Десять років — багато, когось, може, не стало».
Між деревами з’являлися вуглярські хатинки, та Вогнерукий не з'являвся перед очі закіптюженим людям. Люди за лісом говорили про них недобре. Вуглярі жили в лісі глибше, ніж решта коли-небудь наважувалася в нього зайти. Ремісники, селяни, крамарі й князі— всім потрібне вугілля, та бачити вуглярів у своїх містах і селах вони не хочуть. Вогнерукому подобались вуглярі, вони чимало знали про ліс, хоча щодня наполегливо перетворювали дерева на своїх ворогів. Він часто сидів з вуглярами довкруж багаття і слухав їхні історії. Але зараз він хоче почути про те, що сталося за лісом, а таке можна почути лише в одному з заїздів уздовж дороги.