Чорнильна смерть - Корнелия Функе

Корнелія Функе — одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії…

Вона — автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.

Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.

Корнелія Функе

Чорнильна смерть

Присвячую Рольфові, бо вихід заміж за Дастфінґера все-таки був найкращою річчю у світі.

Присвячую Ілен, що все пізнає через утрату і завжди була поряд, щоб розуміти і стишувати біль.

Присвячую Ендрю, Енґі, Антонії, Кемові, Джеймсу, Кароліні, Феліксу, Мікі і, останнє, але, безперечно, істотне, Ліонелу та Оліверові, що давали так багато світла, тепла і приязні в похмурі дні.

Присвячую й місту янгола (Лос-Анджелесові), що живило мене красою, незайманою природою й почуттям, яке надихнуло мене створити Чорнильний світ.

Нічого, крім собаки і аркуша паперу

Місяць осяяв халат Елінор, її нічну сорочку, босі ноги й собаку, що вмостився їй біля ніг. Орфеїв пес. Як він дивиться на неї своїми завжди сумовитими очима. Немов запитує, чому в ім’я всіх збудливих запахів у світі вона сидить серед ночі в бібліотеці серед мовчазних книжок і просто задивилася в простір перед собою.

— Справді, чому? — запитала Елінор серед тиші. — Бо не можу заснути, чуєш, дурна тварюко! — Проте почухала йому голову. «Ну, Елінор, ти вже зайшла задалеко! — подумала вона, насилу підводячись зі стільця. — Марнуєш ночі на балачки з собакою. Дарма що не терпиш собак, а цього й поготів, бо кожним своїм хеканням він тобі нагадує про свого огидного господаря!»

Так, вона не вигнала собаку, попри прикрі спогади, які він пробуджував, лишила й стілець, хоча на ньому сиділа сорока. Мортола… Як часто, заходячи до тихої бібліотеки, Елінор чула її голос, як часто бачила Мортимера і Резу, що стоять між полиць, або Меґі, що з книжкою на колінах сидить під вікном, а рівні біляві коси ховають їй обличчя… Спогади. Це все, що лишилося. Але вони не менш недосяжні, ніж образи, породжені книжками. А що лишиться, якщо вона втратить і спогади? Тоді вона остаточно зостанеться сама — зі спокоєм і порожнечею в серці. І огидним собакою.

У блідому місячному сяйві ноги Елінор видавалися дуже старими. «Місяцю ясний! — подумала вона, поворушивши пальцями ніг. — Скільки є переказів про твою магічну силу! І все неправда». Її голова була вщерть наповнена надрукованою брехнею. Щоразу, коли Елінор дивилася на місяць, її очі затуманювала вуаль, зіткана з літер. Чи можна бодай коли-небудь стерти в мозку та серці всі слова і принаймні раз поглянути на світ власними очима?!

«Господи, Елінор, ти знову в чудовому настрої! — подумала вона, постукуючи пучками по скляних дверцятах шафи, де зберігалося все, що лишилося їй від Орфея, крім собаки. — Ти купаєшся в жалощах до себе, так само, як цей дурний пес бовтається в кожній калюжі».

Аркуш, що лежав за склом, видавався непоказним, звичайнісінький аркуш розлінованого паперу, густо списаний блакитним чорнилом. Годі порівняти його з розкішними ілюстрованими томівками, що лежали в інших шафах, дарма що в кожній літері можна було добачити, як пишався собою Орфей. «Сподіваюся, вогненні ельфи випалили йому самовдоволений усміх на вустах! — подумала Елінор, відчиняючи шафу. — Сподіваюся, панцерні солдати вже проткнули його списами, або ще краще: він поволі, мало-помалу здихає з голоду в непрохідній хащі». Елінор не вперше малювала у своїй уяві жалюгідний кінець Орфея в Чорнильному світі. Тільки ці уявні картини давали розраду її самотньому серцеві.

Папір уже пожовк. Дешевий папір. Але й це ще не все. Слова на ньому майже годі було прочитати, бо вони відправили свого автора в інший світ, і то просто на очах в Елінор. Поряд з аркушем лежали три фотографії: одна Меґі і два знімки Рези, на першому вона ще дитина, а на другому, знятому кілька місяців тому, вона була з Мортимером. Вони сміялися і аж світилися щастям. Не минало й ночі, щоб Елінор не розглядала ті фото. Сльози принаймні вже не набігали їй на очі, але й далі лилися в її серці. Солоні сльози. Здається, вона вже дійшла краю. Моторошне чуття.

Утрачені.

Меґі.

Реза.

Мортимер.

Уже майже три місяці, як вони зникли. А Меґі навіть раніше на кілька днів…

Собака потягся і, ще сонний, підійшов до Елінор. Ткнувся носом у кишеню її халата, впевнений, що там завжди є кілька собачих печив.

— Еге ж, мій хороший, — пробурмотіла вона, тицяючи собаці в носа пахучий сухарик. — Де ховається твій господар, га? — Елінор підсунула собаці під ніс аркуш паперу, і дурна тварина обнюхала його, ніби справді за літерами могла винюшити Орфея.

Елінор придивилася до слів і мимоволі прошепотіла: «На вуличках Омбри…» Як часто в останні тижні вона цілі ночі сиділа серед книжок, що вже нічого не означали для неї, відколи вона знову лишилася з ними самотня. Книжки тепер мовчали, немов знали, що Елінор миттю обміняла б їх усі на трьох людей, яких вона втратила. Втратила в книжці.

— Хай йому біс, я навчуся! — У її голосі відчувалася впертість, мов у малої дитини. — Я навчуся читати книжки так, щоб вони й мене проковтнули, атож, я навчуся!

Собака глянув на Елінор, немов повірив кожному її слову, але сама вона не вірила жодному. Ні. Її вуста не чарівні. Навіть якби Елінор вправлялася кільканадцять років, а то й довше, — слова, коли вона вимовляла їх, не звучали. Слова не співали, були не такі мелодійні, як у Меґі чи Мортимера або в тричі проклятого Орфея. Дарма що все своє життя вона щиро любила їх.

Аркуш затремтів у пальцях Елінор, вона плакала. Атож, сльози набігли знову, хоча вона довго стримувала всі сльози у своєму серці. Воно просто наповнилось ущерть. Елінор так гучно хлипала, що пес із переляку аж зіщулився. Як безглуздо, що з очей вибігає вода, тоді як сумує серце. У книжках трагічні героїні здебільшого були з біса гарні. І ніде жодного слова про набряклі очі й червоний ніс. «А коли я заводжу, мені завжди ніс червоніє, — думала Елінор. — Мабуть, саме тому я не потрапила до жодної книжки».

— Елінор!

Вона обернулась і квапливо стерла сльози з обличчя. У дверях стояв Даріус у завеликому для нього халаті — її подарунку на його останній день народження.

— Що? — озвалася Елінор. «Де та хусточка завжди дівається?» Засопівши, витягла її з рукава й висякалася. — Даріусе, три місяці, вже три місяці їх немає! Хіба це не причина для плачу? Аякже. Не дивись на мене так жалісливо своїми совиними очима. Байдуже, скільки книжок ми купимо, — вона махнула простертою рукою на забиті книжками полиці, — байдуже, скільки придбаємо на аукціонах, обміняємо, вкрадемо, жодна з них не розповість мені того, що я прагну дізнатися! Тисячі сторінок — і на жодній немає ані слова про тих, про кого я хочу почути. Хіба мені цікаві решта слів? Я хочу знати тільки те, що діється з ними! Як почувається Меґі? Що сталося з Резою і Мортимером? Чи вони щасливі, Даріусе? Чи ще живі? Чи побачу я їх знову коли-небудь?

Даріус обводив очима книжки, неначе котрась із них містила приховану відповідь. Але мовчав, як і всі надруковані сторінки.

— Я нагрію тобі молока з медом, — сказав він нарешті й подався на кухню.

Елінор знову лишилася на самоті з книжками, місячним сяйвом і огидним Орфеєвим псом.

Просто село

Між дерев уже затанцювали феї — зграйка крихітних блакитних істот. Їхні крильця ловили зоряне сяйво, і Мо бачив, як Чорний Принц занепокоєно поглядає на небо. Воно було темне й майже не відрізнялося від навколишніх пагорбів, але фей годі було одурити. Такої холодної ночі тільки недалекий світанок міг виманити їх із гнізд, а село, врожай якого прагнули врятувати нині розбійники, містилося небезпечно близько від Омбри. Тільки-но розвидниться, розбійники будуть змушені піти геть.

Кільканадцять злиденних хатин, кілька неродючих, кам’янистих нив і мур, що навряд чи злякав би навіть дитину, не кажучи про солдатів, — оце й усе. Село, як і багато інших. Тридцятеро жінок, жодного чоловіка і понад три десятки дітей-безбатченків. У сусідньому селі солдати нового намісника два дні тому забрали майже весь урожай. Розбійники прийшли туди запізно. А тут таки можна щось урятувати. Кілька годин поспіль вони копали ями й показували жінкам, як треба ховати під землю худобу й харчі.

Здоровань приніс останній мішок похапцем викопаної картоплі. Його грубе обличчя почервоніло від напруги. Воно завжди червоніло отак, коли він бився або був напідпитку. Разом з Мо він опустив мішок у криївку, викопану одразу за нивами. Ропухи на довколишніх пагорбах кректали так гучно, що здавалося, ніби вони приманюють день, і Мо прикрив вхід до криївки переплетеним гіллям, яке мало захистити підземну комору від солдатів і збирачів податків. Вартові поміж хатин занепокоїлися. Вони теж побачили фей. Атож, розбійникам пора йти геть, повертатися до лісу, де завжди можна сховатися, дарма що новий намісник наказує прочісувати пагорби дедалі більшій кількості патрулів. Миршавець — отак його прозвали омбрійські вдови, і це ім’я досконало пасувало худезному своякові Змієголова. Але пожадливість, із якою він забирав убоге майно своїх підданих, була невситима.

Мо витер рукою чоло. Господи, він утомився. Вже кілька днів він майже не спав. Просто є надто багато сіл, де ще можна випередити солдатів.

— Ти якийсь виснажений, — тільки-но вчора сказала йому Реза, прокинувшись поряд із ним і не здогадуючись, що він ліг до неї аж коли надворі вже засіріло. А він розповідав їй про лихі сновиддя і про безсонні години, проведені у праці над книжкою, яку він зшив з її малюнків із зображеннями фей і скляних чоловічків. Навіть сьогодні Мо сподівався, що Реза й Меґі ще спатимуть, коли він повернеться на самотній хутір, куди їх привів Чорний Принц, за годину ходьби на схід від Омбри і дуже далеко від краю, де й досі панував Змієголов, ставши безсмертним завдяки книжці, зшитій Мортимеровими руками.

«Скоро, — думав Мо. — Скоро вона вже не захищатиме його». Але як часто він казав собі ці слова, а Змієголов і далі був безсмертний.

До Мо підступила вагаючись дівчинка. Скільки їй може бути років? Шість? Сім? Давно минула та пора, коли й Меґі була така мала. Збентежившись, дівчинка зупинилася за крок від нього.

З пітьми з’явився Хапало й підійшов до дитини.

— Атож, дивися на нього, — шепнув він малій. — Це й справді він. Сойка. Таких дітей, як ти, він їсть на вечерю!

Хапало полюбляв такі жарти. Мо проковтнув слова, що крутилися йому на язиці. Дівчинка була білява, як і Меґі.

— Не вір жодному його слову! — прошепотів він їй. — Чому ти не спиш, як решта?

Дівчинка глянула на Мо, а потім високо підкотила йому рукав, щоб побачити рубець. Рубець, про який співали в піснях…

Дівчинка аж очі вирячила з подиву й дивилася на Мо з тією сумішшю поваги і страху, яку йому не раз доводилося бачити в очах багатьох людей. Сойка. Дівчинка помчала назад до матері, і Мо випростався. Щоразу, коли груди боліли в тому місці, де його поранила Мортола, йому здавалося, ніби саме там у його тіло нишком проліз цей розбійник, якому Феноліо надав його обличчя й голос. А може, він завжди був його частиною і просто спав, аж поки світ Феноліо розбудив його?

Інколи, коли розбійники приносили в якесь зголодніле село м’ясо або кілька мішків збіжжя, вкраденого в Миршавцевих управителів, до Мо підступали жінки й цілували йому руки.

— Ідіть до Чорного Принца й подякуйте йому, — казав він їм, але Принц тільки сміявся.

— Дістань собі ведмедя, — глузував він, — і тоді тобі дадуть спокій.

У якійсь хатині заплакала дитина. Ніч уже червоніла перед світанком, і до Мо долинув тупіт копит. Вершники, принаймні десяток, можливо, більше. Як швидко навчаються вуха розрізняти звуки, набагато швидше, ніж очі розшифровувати літери. Феї пустилися навтьоки. Жінки зойкнули й побігли до хатин, де спали їхні діти. Рука Мо звичним рухом дістала меч, немов ніколи не робила чогось іншого. То був той самий меч, яким він воював у Сутінковому замку, меч, що колись належав Рудому Лисові.

Посіріло.

А може, те, що солдати завжди приїздять на світанку, свідчить про їхню любов до світанкових барв? Слід сподіватися, вони ще п’яні після одного з незліченних бенкетів свого пана.

Принц махнув рукою, щоб розбійники підійшли до муру, який оточував село, — двох або трьох рядів плаского каміння. Хатини теж навряд чи могли захистити. Ведмідь сопів і стогнав, і ось уже з пітьми виринули вершники, чоловік кільканадцять, із новим гербом Омбри на грудях: василіском на червоному тлі. Звісно, вони не сподівалися натрапити на чоловіків. Заплакані жінки, верескливі діти, проте ніколи жодного чоловіка, та ще озброєного. Спантеличені, вони стримали коней.

Атож, вершники були п’яні. Це добре. В такому разі вони рухатимуться повільніше.

Та вершники вже не вагалися. Вони одразу побачили, що озброєні набагато краще, ніж обдерті розбійники. До того ж мали коней.

Дурноверхі. Вони загинуть, перше ніж зрозуміють, що значення має не тільки зброя.

— Усіх! — хрипко шепнув Хапало Мо. — Сойко, ми повинні вбити їх усіх. Сподіваюся, твоє лагідне серце знає про це. Якщо бодай один повернеться до Омбри, завтра спалять усе село.

Мо тільки кивнув головою. Неначе він сам не знає.

Коні пронизливо заіржали, коли їхні вершники посунули на розбійників, і Мо знову відчув холоднокровність, як і тоді, в Сутінковому замку, коли він убив Басту. Стояв незворушний і холодний, мов паморозь. Він відчував страх тільки перед самим собою. Залунали крики. Почулися стогони. Полилася кров. Гучно і надто вже швидко загупало серце. Удари і зіткнення, меч виходить із чужої плоті, чужа кров бруднить одяг, навколо викривлені ненавистю (чи, може, страхом) обличчя. На щастя, під шоломом побачиш небагато. Часто вони такі юні! Розбиті кінцівки, понівечені люди. Обережно, ззаду! Убитий. Мерщій. Ніхто не повинен утекти.