Скількох? Що відповісти на таке запитання? Ще декілька місяців тому відповідь була б дуже легкою, і він, можливо, навіть гучно розреготався б, почувши таке безглузде запитання. А тепер тільки мовив:
— Не так багато, як лежить отут, — проте не знав, чи відповідає істині ця відповідь.
Солдат поглянув уздовж мерців, немов рахував їх.
— А вбивати неважко?
Цікавість у його очах виразно свідчила, що він не знає відповіді, попри меч на поясі й кольчугу на грудях.
«Так, — думав Мо. — Так, убивати неважко, якщо тобі бодай раз билось у грудях друге серце, холодне й гостре, як твій меч. Трохи ненависті й гніву, кілька тижнів страху й безпорадної мужності — і це з’явиться в тобі. А коли дійде до вбивства, завдасть ритм, несамовитий і швидкий. І тільки згодом ти знову відчуєш своє перше серце, таке лагідне й тепле. Воно здригається від того, що скоєно в ритмі другого серця. Воно болить і тремтить… Але тільки потім».
Юнак і далі дивився на нього.
— Занадто легко, — відповів Мо. — Вмирати важче.
Дарма що кам’яний сміх Козимо сповіщав щось інше.
— Хіба ти не казав, що треба поквапитись?
— Так-так, безперечно, — почервонів юнак під білим лискучим шоломом.
У ніші за трунами сидів на сторожі кам’яний лев із гербом Омбри на грудях, — мабуть, єдиний герб, який не розбив Миршавець. Солдат устромив меч між ошкірені зуби, і стіна склепу розкрилася так, щоб в отвір міг пролізти дорослий чоловік. Невже Феноліо не описав цей хід? Мо пригадав слова, читані дуже давно, про одного з предків Козимо, якого цей хід не раз рятував від ворогів. «І слова знову рятують Сойку, — подумав він. — Гаразд, а чом би й ні? Адже він зроблений з них». І все-таки провів рукою по каменю, немов щоб пальці могли пересвідчитися, що стіни склепу не паперові.
— Хід закінчується вище від замку, — прошепотів юнак. — Вашого коня Віоланта не змогла вивести зі стайні. Це надто упадало б у вічі. Але там чекає інший кінь. У лісі аж кишить солдатами, тож будьте обережні! А це я маю віддати вам.
Мо сягнув рукою в сідельну торбу, яку простяг йому юнак.
Книжки.
— Віоланта звеліла переказати, що це подарунок, даний вам у сподіванні, що ви укладете з нею союз, про який вона просила.
Хід був безкінечний і, мабуть, не менш вузький, ніж саркофаг, тож Мо зрадів, побачивши нарешті денне світло. Вихід навряд чи був більший за розколину між двома скелями. Під деревом чекав кінь, а внизу Мо побачив Омбрійський замок із вартою на мурах і солдатами, що ринули з міської брами, мов зграя сарани. Так, треба бути дуже обережним. А проте він відкрив сідельну сумку, заховався між скель і розгорнув книжку.
Немов нічого не сталося
Яка земля жорстока, сяють срібні верби,
Стрункі берези гнуться і зітхають.
Яка жорстока і незмірно ніжна.
Фарид тримав Меґі за руку. Вона ткнулась обличчям у його сорочку, а він раз по раз шепотів їй, що все буде гаразд. Але Чорний Принц ще не повернувся, а ворона, яку послав Ґекон, принесла ту саму звістку, що й Дорія, молодший брат Здорованя, що шпигував для розбійників, відколи Хапало врятував його і його приятеля від шибениці: в замку вдарили на сполох. Ґрати опустили, а вартові на брамі нахваляються, що Сойчину голову невдовзі можна буде побачити на мурі Омбрійського замку.
Здоровань привів Меґі та Резу до табору розбійників, хоча вони обидві хотіли повернутися до Омбри. «Цього хотів би Сойка!» — тільки й сказав він їм, і Чорний Принц із Батистом поїхали на хутір, який вони називали своєю домівкою кілька останніх тижнів — щасливих і оманливо тихих тижнів у незатишному світі Феноліо.
— Ми заберемо ваші речі, — відповів Принц, коли Реза запитала його, чого він їде на хутір, — вам не можна повертатися туди.
Ані Реза, ані Меґі не запитали чому. Вони обидві знали відповідь: адже Миршавець допитуватиме Сойку, і ніхто не був певен, чи Мо не бовкне коли-небудь, де він ховався в останні тижні.
Розбійники теж перенесли свій табір, усього через кілька годин по тому, як почули про арешт Мо.
— Миршавець має двійко дуже обдарованих катів, — твердо заявив Хапало, і Реза сіла збоку під деревами, обхопивши руками обличчя.
Феноліо лишився в Омбрі.
— Можливо, мене пустять до Віоланти. А Мінерва сьогодні вночі працює в замковій кухні. Може, дізнається що-небудь. Я, Меґі, робитиму, що можу! — запевнив він на прощання.
— Аякже, вкладеться в ліжко й видудлить два глечики вина! — сказав на те Фарид і знічено замовк, коли Меґі заплакала.
І чого вона дозволила Мо їхати до Омбри? Якби вона принаймні пішла з ним до замку! Але їй так кортіло лишитися з Фаридом! В очах матері вона читала те саме звинувачення: ти мала б його стримати, Меґі, тільки ти.
Коли смерклося, Дерев'янка приніс поїсти. Він дістав таке прізвисько через ногу, яка не згиналася. Він був не найметкішим розбійником, зате вмів добре куховарити, але ні Меґі, ні Реза й ріски до рота не взяли. Було страшенно холодно, і Фарид спробував переконати Меґі, щоб вона сіла з ним коло вогню, але вона тільки похитала головою. Дівчина прагнула сидіти в пітьмі, на самоті. Здоровань приніс їй укривало. Поряд із ним був і Дорія, його брат.
— Життя в лісі йому не підходить, але він першокласний шпигун, — шепнув їй Здоровань, представляючи брата. Обидва брати навряд чи були схожі між собою, дарма що мали однакове густе каштанове волосся, а Дорія був досить дужий, як на свої роки (Фарид із заздрістю усвідомлював це). Дорія був не дуже високий і діставав старшому братові лише до плеча, його очі були сині, як шкіра фей Феноліо, натомість очі старшого брата — карі, мов жолуді.
— Ми мали різних батьків, — пояснював Здоровань Меґі, коли вона дивувалася, що вони такі несхожі між собою, — але обидва вони були не дуже годящі.
— Не побивайся так, — озвався Дорія, і його голос звучав дуже по-дорослому.
Меґі підвела голову.
Дорія накрив їй плечі укривалом, яке приніс брат, і збентежено відступив, коли вона глянула на нього, але очей не відвів. Дорія кожному дивився просто у вічі, навіть Хапалу, перед яким більшість людей знічувалися.
— З твоїм батьком нічого не станеться, повір мені. Він переможе їх усіх — Миршавця, Змієголова і Свистуна.
— По тому, як його повісять? — запитала Меґі, й гіркота в її голосі відповідала її станові, але Дорія тільки плечима стенув.
— Дурниці. Мене вони теж хотіли повісити, — мовив він. — А це Сойка! Він і Чорний Принц порятують нас усіх. Ось побачиш! — Його голос звучав так, ніби по-іншому й бути не могло. Немов тільки він один дочитав до кінця оповідь Феноліо.
Але Хапало, що сидів з Геконом під деревами за кілька метрів від них, хрипко засміявся.
— Твій брат — не менший дурень, ніж ти! — крикнув він Здорованеві. — Але, на лихо, не має твоїх м’язів, тож постаріти не встигне. А Сойці кінець! І яку спадщину він лишив нам? Безсмертного Змієголова!
Здоровань стис кулаки й хотів рушити на Хапала, але Дорія потягнув його назад, побачивши, що Гекон дістав ніж. Але Ґекон усе-таки підвівся і з погрозою ступив до Здорованя (вони часто гиркалися між собою), як раптом обидва підвели голову і прислухалися. На дубі крикнула сойка.
— Він повернувся, Меґі! Він повернувся! — Фарид так швидко спустився зі свого спостережного пункту на дереві, що мало не впав.
Багаття догоріло, тож лише зорі світили над темною ущелиною, де розбійники розташували новий табір, і Меґі впізнала Мо тільки тоді, коли Дерев’янка зі смолоскипом пошкутильгав назустріч йому і Чорному Принцові. З ними був і Батист. Усі вони, здається, були живі та цілі, і Дорія повернувся до Меґі.
— Ну, Сойчина донько, — сміючись, запитав він, — що я тобі казав?
Реза підскочила так швидко, що перечепилася за укривало, яке приніс Здоровань, і пропхалася крізь розбійників, що обступили Мо і Принца. Меґі бігла за нею, наче уві сні. Як добре, що це не сон.
Мо й досі був у чорному вбранні, пошитому Батистовими руками. Він видавався втомленим, але, здається, неушкодженим.
— Не хвилюйся, все гаразд! — чула Меґі, як каже батько, зціловуючи сльози з материного обличчя, а коли й вона постала перед ним, він усміхнувся, немов повернувшись, як і раніше, з коротенької подорожі до кількох хворих книжок, а не з замку, де його прагнули вбити.
— Я приніс тобі дещо, — шепнув він Меґі, і тільки по тому, як міцно й надовго він пригорнув її до себе, вона зрозуміла, що він боявся не менше, ніж вона.
— Ну, дайте йому вже спокій, — сказав Чорний Принц своїм людям, що тісно обступили Мо й хотіли дізнатись, як Сойка після Сутінкового замку спромігся втекти і з Омбрійського замку. — Скоро дізнаєтесь про все. А тим часом виставте подвійну варту.
Розбійники виконували наказ неохоче, невдоволено сідали навпочіпки перед майже погаслим багаттям або зникали у зшитих з хусток і старого одягу наметах, які забезпечували лише мінімальний захист від дедалі холодніших ночей. А Мо моргнув Меґі та Резі підійти до його коня (іншого, ніж той, на якому він виїхав) і сягнув рукою в сідельну сумку. Він дістав дві книжки, і так обережно, ніби то були живі істоти. Одну він дав Резі, а другу — Меґі й засміявся, коли донька так похапцем схопила її, що майже видерла з рук.
— Давно ми з тобою не тримали вдвох у руках одну книжку, еге ж? — майже по-змовницькому прошепотів Мо. — Розгорни її. Присягаюсь, ти ще не бачила чогось кращого.
Реза теж узяла свою книжку, але навіть не глянула на неї.
— Феноліо казав, що цей ілюстратор підготував для тебе приманку, — безбарвно проказала вона. — Казав, що тебе схопили ще в його майстерні…
— Було не так, як здається. Ти ж бачиш, що нічого не сталося. Бо ж як інакше я повернувся б до вас?
Мо замовк. А Реза вже не запитувала. Вона й слова не мовила, коли Мо сів у невисоку траву перед конем і притяг Меґі до себе.
— Фариде! — гукнув він, і Фарид, що вочевидь намагався розпитати Батиста, що сталося в Омбрі, відійшов від нього й підбіг до Мо — з не меншим захватом на обличчі, ніж той, який Меґі бачила в Дорії.
— Можеш запалити світло? — запитав Мо, і Фарид став навколішки між ними, і на його долонях затанцював вогонь, хоча Меґі виразно бачила, що він не розуміє, як Сойка, щойно врятувавшись від солдатів Миршавця, може сидіти і, забувши про все на світі, показувати доньці книжку.
— Меґі, ти коли-небудь бачила таку гарну річ? — шепотів доньці Мо, водячи пальцем по одному з позолочених малюнків. — Звичайно, як не брати до уваги фей, — додав він, усміхнувшись, коли одна з них, блідо-блакитна, мов Бальбулюсові небеса, сонно опустилася на сторінку.
Мо прогнав фею так, як завжди проганяв їх Вогнерукий: легенько дмухнув їй поміж блискучих крил, і Меґі схилилася разом з батьком над сторінками, забувши про недавній страх за нього. Вона забула про Хапала, ба навіть про Фарида, що й не дивився на дивовижі, до яких вона прикипіла очима: брунатні, мов сепія, і такі повітряні літери, наче Бальбулюс створив їх на пергаменті своїм подихом, драконів і довгошиїх птахів, що витягувались на початку сторінки, важкі від сухозлітки ініціали, мов лискучі ґудзики між рядків… Слова танцювали з малюнками, а малюнки співали замість слів, співали своєї барвистої пісні.
— Це Бридка? — показала пальцем Меґі на одну добре окреслену жіночу постать. Мініатюрна, стояла вона коло рядків, з обличчям навряд чи більшим за ніготь на мізинці Меґі, але все-таки можна було добачити бліду родимку на її щоці.
— Так, і Бальбулюс подбав, щоб її можна було впізнати й через багато сотень років. — Мо показав на ім’я, яке книжковий ілюстратор виразно написав темно-синьою фарбою над крихітною голівкою: Віоланта. Перша літера мала тонесенький, мов волосинка, золотий кантик. — Я бачив її сьогодні. Думаю, це прізвисько приліпили їй несправедливо, — вів він далі. — Вона аж занадто бліда і, мабуть, дуже пам’ятлива на зло. Але геть безстрашна.
На розгорнену книжку впав листок. Мо хотів прибрати його, але той тонесенькими, мов павутинка, ручками вчепився за його палець.
— Дивися, — мовив він, підносячи його до очей. — Це, певне, Орфеїв листяний чоловічок? Бачу, його створіння розмножуються швидко.
— І дуже рідко бувають симпатичні, — додав Фарид. — Обережно! Вони плюються.
— Справді? — Мо тихенько засміявся і скинув листяного чоловічка, саме тоді, як той зібгав губи.
Реза глянула на дивне створіння і зненацька випросталася.
— Це все брехня! — мовила вона. Її голос тремтів на кожному слові. — Вся краса — не що інше, як брехня. Вона тільки відволікає нас від мороку, від усяких нещасть. І від смерті.
Мо поклав книжку Меґі на коліна й теж підвівся, та Реза відсахнулася від нього.
— Це не наш сюжет! — проказала вона так голосно, що дехто з розбійників обернувся. — Всіма своїми чарами він тільки виснажує нам серце. Я хочу додому. Я хочу забути ці всі видива і згадати про них знову тільки на дивані в Елінор!
Навіть Ґекон обернувся. Він з цікавістю придивлявся до них, а тим часом одна з його ворон спробувала вкрасти шматок м’яса з його пальців. Хапало теж прислухався.
— Резо, ми не можемо повернутися, — пригнічено сказав Мо. — Феноліо вже не пише. Невже ти забула? А Орфеєві не можна довіряти.
— Феноліо, якщо ти попросиш його, спробує приписати нас назад. Він твій боржник! Мо, благаю тебе! Тут добром не скінчиться!
Мо дивився на Меґі, що з Бальбулюсовою книжкою на колінах сиділа й далі коло Фарида. На що він сподівається? Що вона заперечить матері?
Фарид неприязно глянув на Резу і загасив вогонь, що горів у нього між долонями.
— Чарівновустий! — гукнув він.
Мо обернувся. О так, він має тепер кілька імен. Цікаво, як воно було, коли він був просто Мо? Меґі вже не пам’ятала.
— Я мушу повертатися. Що сказати Орфеєві? — майже благально дивився на нього Фарид. — Ти розповіси йому про білих жінок? — Фаридове обличчя знову немов запалало — проступила його безумна надія.
— Я вже казав тобі. Тут нема чого розповідати, — відповів Мо, і Фарид понурив голову й дивився на свої вкриті сажею руки, неначе Мо забрав у нього надію навіть із пальців.
Фарид підвівся. Він ще досі ходив босоніж, хоч уночі інколи навіть трохи підмерзало.
— Бувай здорова, Меґі, — пробурмотів він і легенько поцілував її. Потім мовчки обернувся.
Меґі вже тужила за ним, коли він ще тільки сідав на віслюка.
Так. Мабуть, їм справді треба повертатися…
Меґі зіщулилася, коли Мо обняв її за плечі.
— Загорни книжку в хустку, якщо вже нічого не бачиш, — сказав він. — Тут ночі вологі. — Потім пройшов повз Резу й пішов до розбійників, що так мовчазно поглядали на жарини багаття, немов чекали його.
Реза, проте, лишилася і глянула на книжку в руках так, немов то була інша книжка: та, що понад десять років тому проковтнула її, з кістками та косами. Потім подивилася на Меґі.
— Що з тобою? — запитала вона. — Ти хочеш лишитися тут, як і батько? Невже ти не скучила за подругами, за Елінор і Даріусом? Своїм теплим ліжком, де немає вошей, кав’ярнею над озером, тихими вулицями?
Меґі й хотіла дати ту відповідь, якої прагнула Реза, але не змогла.
— Не знаю, — тихо зітхнула вона.
І це була правда.
Туга, від якої хворіють
Я милий світ утратила недавно,
Чи не знаходив хто жалю мого?
Він, знайте, зорями повитий славно,
Вінком вони осяяли його.
Багатіям він не впаде у вічі,
Але я знаю, сівши у вікні:
За всі скарби дорожчий він удвічі,—
О Господи, знайди його мені!
Елінор прочитала багато, дуже багато романів, у яких головний герой ставав хворий, бо був нещасливий. Цю ідею вона завжди вважала за дуже романтичну, а водночас відкидала її як чистісіньку вигадку книжкового світу. Ох, усі ті мляві герої та героїні, що раптом прощаються з життям, бо в них, бач, нещасливе кохання або ж туга за чимсь утраченим! Елінор завжди з величезною втіхою співчувала їхнім стражданням, як, зрештою, й кожен читач. Урешті-решт вона мала саме ту розраду, якої люди шукають у книжках: адже ніколи не пережиті почуття та біль можна, коли стане надто погано, просто полишити, закривши книжку. Смерть і згуба допікають тільки тоді, коли їх опишуть належними словами, і їх можна, залежно від потреби, без утрат і ризику спокійнісінько лишити між сторінками.