«Що за нікчемна постать, — зневажливо думав Феноліо, коли повз нього, набундючившись, проїздив Миршавець. — Вочевидь у цьому сюжеті навіть головні ролі дісталися пересічним акторам».
Здобич ясного панства була, як і сподівалися, багата: куріпки, що, мов стиглі плоди, похитувались на жердинах, до яких прив’язали їх слуги, з півдесятка сарн, що їх Феноліо сам навмисне вигадав для цього світу, їхнє червоно-буре хутро навіть у дорослому віці було плямисте, як у маленьких теляток (проте вони не встигали стати надто старими!), зайці, олені, вепри…
Омбрійські жінки незворушно дивилися на забиту дичину. В багатьох рука зрадливо тяглася до порожнього шлунка або ж очі мимоволі поглядали на завжди голодних дітей, що чекали матерів під брамою.
А потім — повз них пронесли єдинорога.
Клятий Сироголовий!
У світі Феноліо не було єдинорогів, але Орфей приписав одного, і то тільки на те, щоб Миршавець мав змогу вбити його. Феноліо мерщій затулив рукою Деспіні очі, коли повз них несли єдинорога, біла шкура була пробита й залита кров’ю. Ще й тижня не минуло, як Розенкварц повідомив йому про це Миршавцеве доручення. Оплата була висока, і вся Омбра й здогадатись не могла, з яких далеких земель Чотириокий доправив те казкове створіння.
Єдиноріг! Скільки можна було б розповісти про нього! Але Миршавець не платив за оповідки. Не кажучи вже про те, що Орфей не міг би написати їх. «Таж він створив його моїми словами, — думав Феноліо. — Моїми власними словами. — Він відчував, як лють, мов камінь, крутиться в нього всередині. — Якби ж я мав гроші, щоб найняти двійко злодіїв, які вкрадуть книжку, що постачає слова цьому паразитові! Маю власну книжку! Якби принаймні я сам міг приписати собі зо два скарби! Проте я ніколи цього не зможу — я, Феноліо, колишній поет Козимо Вродливого і творець цього колись такого розкішного світу!» Сльози жалю до самого себе набігли старому на очі, і він уявив собі, що коли-небудь повз нього пронесуть і Орфея, пробитого й закривавленого, як єдинорога. Аякже!
— Чому ви рахуєте наших дітей? Припиніть! — Голос Мінерви вирвав Феноліо з його напоєних помстою марень.
Деспіна, побачивши, що мати стала між коней, так міцно обхопила шию Феноліо тоненькими ручками, що майже не давала йому дихати. Невже Мінерва збожеволіла? Невже хоче тепер остаточно осиротити своїх дітей?
Жінка, що їхала одразу за Миршавцем, показала своєю рукою в рукавичці на Мінерву, на її босі ноги і злиденне вбрання. До Мінерви підійшли вартові зі списами.
Мінерво, хай йому біс! Серце Феноліо мало не вискакувало. Деспіна заплакала, але не її плач змусив Мінерву позадкувати.
— Чому ми рахуємо ваших дітей? — запитав Свистун, непомітно з'явившись між зубцями надбрамної башти.
Як і завжди, він був вбраний у пишні шати. Проти нього навіть Миршавець видавався хатнім слугою. Полискуючи, мов павич, Свистун стояв між зубцями, поряд із ним — чотири арбалетники. Можливо, він уже давно стояв там, спостерігаючи, як свояк його пана під'їздить до жінок. Його напружений голос далеко розлягався в тиші, що раптом залягла над Омброю.
— Ми рахуємо все, що нам належить! — крикнув він. — Овець, корів, курей, жінок, дітей, чоловіків, навіть якщо їх не так уже й багато. Ми рахуємо ниви, клуні, стайні, хати, кожне дерево у вашому лісі. Зрештою Змієголов прагне знати, над чим він панує.
Срібноносий завжди носив на обличчі щось схоже на дзьоб. Ходили чутки, ніби Змієголов виготовив своєму герольдові ще й срібне серце, але Феноліо був певен, що в грудях Свистуна б'ється людське серце. Немає нічого жорстокішого за серце з крові та плоті, бо воно знає, що саме завдає страждань.
— А хіба ви не хочете забрати їх у копальні? — Жінка, що тепер говорила, не підійшла до Мінерви, а ховалася в жіночій юрбі.
Свистун відповів не зразу. Він розглядав свої нігті. Він дуже пишався своїми рожевими нігтями. Вони були доглянуті, як у жінки, саме такими описав їх Феноліо. Ох, усе-таки як приємно, що вони поводяться точнісінько так, як він задумав.
«Ти, паскудо, купаєшся щовечора в трояндовій воді, — думав Феноліо, тимчасом як Деспіна дивилася на Свистуна, мов пташка на кота, що хоче її з'їсти. — І чепуришся, мов жінки, що складають товариство Миршавцеві».
— На копальні? Приваблива ідея!
Запанувала така тиша, що Срібноносий вже не мав потреби підвищувати голос. Сонце, заходячи, кинуло на жінок довгі чорні тінь «Дуже ефектно, — думав Феноліо. — І яким недоумком видається Миршавець. Свистун примусив намісника чекати перед брамою його власного замку, мов слугу. Що за сцена. Але не він створив її…»
— Розумію! Ви думаєте, ніби саме для цього мене послав Змієголов! — Свистун уперся руками в мур і дивився від зубців башти, мов хижий звір, що запитує себе, хто йому краще смакуватиме: Миршавець або котрась жінка. — Та ні. Я тут, щоб зловити одного птаха, і всі ви знаєте, яке барвисте в нього пір'я. Навіть якщо він, як я чув, під час свого останнього зухвальства був чорний, як ворона. Тільки-но я піймаю цього птаха, я поїду назад, на інший край хащі. Правда, наміснику?
Миршавець поглянув на нього й підняв угору закривавленого меча.
— Як скажете! — гукнув він, насилу опанувавши свій голос, і так роздратовано подививсь на жінок перед брамою, наче ще ніколи не бачив таких юрмиськ.
— Що ж, я й кажу, — зверхньо посміхнувся Свистун, поглядаючи на Миршавця. — Та якщо, — він знову подивився на жінок, і пауза, яку він зробив, здавалося, не матиме кінця, — та якщо цей птах не дасть себе зловити, — він знову зробив паузу, таку довгу, наче хотів докладно роздивитися кожну жінку, що чекала внизу, — якщо дехто з тут присутніх раптом надасть йому дах і притулок, попереджатиме його про наші патрулі й співатиме пісень про те, як він дурить нас… — Свистун зітхнув, і те зітхання було незмірно глибоким. — Що ж, у такому випадку замість птаха я буду змушений забрати ваших дітей, бо, зрештою, не можу ж я повернутися до Сутінкового замку з порожніми руками, еге ж?
Ох, клятий срібноносий байстрюк!
«Феноліо, чому ти не зробив його дурнішим? Бо тупі злочинці до смерті нудні», — відповів він сам собі й засоромився, побачивши відчай на обличчях жінок.
— Бачу, це приголомшило вас! — У напруженому голосі завжди вчувалися й нотки масної солодкавості, яка колись так подобалася Каприкорнові. — Допоможіть мені зловити птаха, спів якого Змієголов із радістю слухав би у своєму замку, і я міг би пощадити ваших дітей. В іншому разі, — він знудьговано подав знак вартовим, і Миршавець із кам’яним від гніву обличчям заїхав у відчинену браму, — в іншому разі я, на жаль, буду змушений нагадати, що в наших срібних копальнях і справді існує постійна потреба в малих руках.
Жінки дивилися на нього з такими пустими обличчями, немов ще більший розпач уже не міг відбитися на них.
— Чого ви ще стоїте? — гримнув Свистун, тимчасом як слуги внизу заносили крізь браму мисливські трофеї Миршавця. — Зникніть! Або я накажу ошпарити вас окропом. А це, до речі, непогана ідея, ви всі напевне потребуєте купелі!
Жінки відсахнулися, мов прибиті, поглядаючи вгору на зубці, чи не гріють там казанів із водою.
Востаннє серце Феноліо калатало так несамовито тоді, коли до Бальбулюсової майстерні зайшли солдати й забрали з собою Мортимера. Старий поглянув на обличчя жінок і жебраків, що посідали навпочіпки коло ганебного стовпа перед мурами замку, на переляканих дітей і відчув, як і його самого опанував страх. За всі винагороди, призначені за голову Мортимера, Срібний князь не міг купити собі в Омбрі жодного зрадника. А що станеться тепер? Яка мати не викаже Сойку задля своєї дитини?
Один жебрак пропхався між жінок, і, коли він кульгав повз Феноліо, той упізнав у ньому одного зі шпигунів Чорного Принца. «Добре, — подумав Феноліо. — Мортимер скоро знатиме, яку угоду запропонував Свистун омбрійським жінкам. І що тоді?»
Мисливський гурт Миршавця й далі тягнувся крізь відчинену замкову браму, а жінки, повертаючись додому, понурили голови, наче вже тепер соромилися зради, до якої закликав їх Свистун.
— Феноліо! — гукнула йому одна з жінок, зупинившись коло нього. Він упізнав її тільки тоді, коли вона підняла хустку, якою прикрила, мов селянка, зібрані вгорі коси.
— Резо? Що ти тут робиш? — Феноліо несамохіть занепокоєно озирнувся, але Мортимерова дружина вочевидь прийшла без чоловіка.
— Я шукала тебе всюди!
Деспіна обняла Феноліо за шию і з цікавістю подивилась на незнайомку.
— Ця жінка схожа на Меґі, — прошепотіла вона йому на вухо.
— Авжеж, бо це її мати. — Феноліо зсадив Деспіну, помітивши, що до них підходить Мінерва. Вона йшла так повільно, немов їй паморочилось у голові, й Іво, прагнучи захистити і втішити, підбіг до матері та обняв її.
— Феноліо! — взяла старого за руку Реза. — Мені треба поговорити з тобою!
Про що? Навряд чи про щось добре.
— Мінерво, підходь! — мовив він. — Побачиш, усе буде добре, — додав він, але Мінерва дивилася на нього, мов на свою дитину. Потім взяла доньку за руку й пішла за сином, що побіг уперед, пішла таким невпевненим кроком, наче Свистунові слова були скалками скла під її ногами.
— Скажи мені, що твій чоловік заховався глибоко, глибоко в лісі й не планує ніяких інших дурниць на кшталт візиту до Бальбулюса! — прошепотів Феноліо Резі, завернувши разом із нею на Пекарську вулицю. Там завжди пахло свіжим хлібом і тістечками, і цей запах був тортурами для більшості жителів Омбри, що давно вже не мали змоги насолоджуватись такими ласощами.
Реза знову накрила хусткою коси й озирнулася, мов боялася, що Свистун може зійти з муру і йти за нею, але повз них пробіг тільки худезний кіт. Раніше на вуличках блукало й багато свиней, але їх давно вже з’їли, і то переважно в замку.
— Я потребую твоєї допомоги! — Господи, скільки відчаю в її голосі! — Ти повинен приписати нас назад! Ти наш боржник! Мо опинився в небезпеці тільки через твої пісні, і ситуація щодня стає гіршою! Ти ж чув, що казав Свистун?
— Мовчи! Мовчи! Мовчи! — Дарма що Феноліо сам собі часто робив закиди, він не любив слухати їх від інших. А цей закид був справді несправедливий. — Орфей привів сюди Мортимера, а не я! Я й справді не міг передбачити, що мій прототип Сойки раптом постане тут у плоті та крові!
— Але ж це сталося!
Вулицею назустріч їм ішов один з нічних вартових, що запалював ліхтарі. В Омбрі швидко темніло, невдовзі в замку знову почнеться святкування і Воронів вогонь знову смердітиме аж до небес.
— Коли ти не зробиш цього задля мене, — Реза доклала зусиль, щоб її голос видавався спокійним, але Феноліо бачив сльози в її очах, — тоді зроби для Меґі і… для її брата або сестри, що невдовзі народиться.
Ще одна дитина? Феноліо несамохіть глянув на живіт Рези, неначе вже міг побачити нового майбутнього гравця. Невже розвиток подій тепер не матиме кінця?
— Феноліо, благаю тебе!
Що він мав відповісти їй? Чи треба розповідати про аркуш паперу, що завжди чистий лежить на його письмовому столі, чи, може, просто признатися, що йому подобається, як її чоловік грає роль, написану для нього, що Сойка — його єдина розрада цієї похмурої доби, єдина ідея, яка справді реалізується? Ні, краще такого не казати.
— Тебе послав Мортимер?
Реза відвела очі.
— Резо, він теж хоче покинути? — запитав Феноліо, а подумки додав: «Покинути мій світ. Мій казковий світ, дарма що в ньому цієї миті дещо пішло шкереберть?» Так, Феноліо знав це занадто добре: він і досі любив цей світ, попри всю його похмурість. Можливо, навіть саме тому. Ні. Ні, не тому… чи, може?..
— Він мусить покинути! Невже ти не бачиш? — На вуличці вмирало останнє світло дня. Між будинками, тісно притуленими один до одного, було холодно й так тихо, наче вся Омбра думала про Свистунову погрозу. Реза, здригнувшись від холоду, тісніше закуталася в плащ. — Твої слова… змінили його!
— Що? Слова не змінюють людей! — гучніше, ніж намірявся, заперечив Феноліо. — Можливо, твій чоловік завдяки моїм словам дізнався про себе те, чого ще не знав, але воно вже існувало, тож, якщо й сподобалося йому, це аж ніяк не моя провина! Отож їдь назад, розкажи йому, що казав Свистун, щоб він у майбутньому краще відмовлявся від таких візитів, як-от до Бальбулюса, і, ради Бога, нічим не переймайся. Він грає свою роль дуже добре! Він грає її краще, ніж решта, яких я вигадав, за винятком Чорного Принца. Твій чоловік — герой у цьому світі! Який чоловік не прагне цього?
Як Реза глянула на нього! Наче він — старий дурень, який не знає, що каже.
— Ти чудово знаєш, як закінчують герої, — проказала вона, насилу стримуючи свій голос. — Вони не мають ані дружин, ані дітей і до старості не доживають. Пошукай когось іншого, хто грає в твоїй оповідці роль героя, але не мого чоловіка! Ти повинен усіх нас приписати назад! Ще цієї ночі.
Феноліо не знав, куди очі ховати. Погляд Рези був напрочуд ясний — точнісінько, як у її доньки. Меґі завжди теж отак дивилася на нього. У вікні над ними горіла свічка. Його світ поринув у пітьму. Настала ніч — опустилася завіса, вранці події підуть далі.
— Мені шкода, але я нічим не допоможу тобі. Я не писатиму знову. Письмо породжує тільки лихо, а його і справді вже досить.
Який він боягуз! Занадто боязливий для правди. Чому він не сказав їй, що слова покинули його, що вона звертається не до тієї людини? Але Реза, здається, знала це й без нього. Як багато почуттів змішувалися в її ясному погляді: гнів, розчарування, страх — і впертість. «Як її донька, — знову подумав Феноліо. — Така непохитна, така сильна. Жінки загалом інші. Атож, безперечно. Чоловіки розбиваються набагато швидше. Лихо не розбиває жінок. Воно повільно зуживає і спустошує їх, як-от Мінерву».
— Гаразд! — у Резиному голосі, який і досі тремтів, уже відчувалося, що вона опанувала себе. — Тоді я одразу піду до Орфея. Він може приписати єдинорога, він усіх нас привів сюди. Тож чому він не може повернути нас назад?
«Якщо ти можеш заплатити йому, — подумав Феноліо, але не сказав нічого. — Орфей прожене її. Він береже слова для панів із замку, які оплачують його дороге вбрання і служниць. Ні, вона буде змушена лишитися, разом з Мортимером і Меґі, і це буде добре, бо хто, як не вони, читатимуть його слова, раптом вони коли-небудь знову коритимуться йому? І хто, як не Сойка, вб’є Змієголова?»
Вона мусить лишитися. Так буде краще.
— До ж, іди до Орфея, — промовив Феноліо. — Щасти тобі. — Він повернувся до неї спиною, щоб уже не бачити відчаю в її очах. А хіба він не побачив у її очах бодай сліду зневаги? — Але краще не повертайся назад у пітьмі, — додав він. — Вулиці стають щодня небезпечніші.
А потім пішов геть. Мінерва, мабуть, уже чекає його з вечерею. Феноліо ні разу не озирнувся. Він надто добре знав, як Реза дивитиметься йому вслід. Так само, як її донька.
Даремний страх
Ти прагнеш чогось іншого, ніж хочеш, каже сновиддя.
Лихе сновиддя. Покарай його. Із хати прожени.
Прив’язуй до коня, нехай біжить услід.
Повісь його. Таж заслужило.
Годуй його отруйними грибами.
Ті два дні і ночі Мо з Батистом і Чорним Принцом шукали місця, де можна сховати сотню, а то й більше дітей. Ведмідь нарешті допоміг їм знайти одну печеру. Але до неї було далеченько. Гірський схил, де містилася печера, був крутим і важкодоступним, надто для дитячих ніг, а в сусідній ущелині жила вовча зграя, але там і справді можна було сподіватися, що ані Миршавцеві собаки, ані Свистун не знайдуть їх. Хоча ця надія була не така вже й велика.
Уперше за багато днів серце Мо забилося трохи спокійніше. Надія. Ніщо так не п’янить, як вона. І жодна надія, мабуть, не солодша за надію підготувати Свистунові прикру несподіванку і принизити його перед його безсмертним паном.
Звичайно, розбійники не могли сховати всіх дітей, але багато, дуже багато дітей вони таки мали змогу захистити. Якщо все йтиме за планом, тоді Омбра невдовзі лишиться не тільки без чоловіків, а й майже без дітей, і Свистун, щоб забрати дітей, буде змушений блукати від одного далекого хутора до другого, сподіваючись, що люди Чорного Принца не з’являться там раніше від нього й не допоможуть жінкам заховати дітей. Так. Якщо їм пощастить заховати дітей Омбри в безпечному місці, це стане великим здобутком, і Мо, повернувшись до табору, був майже в пустотливому настрої, та коли до нього підбігла Меґі з занепокоєним обличчям, його веселий настрій одразу зник. Певне, знову якісь кепські новини.