— Чи я можу? — Орфей зареготав, наче ще ніколи не відповідав на безглуздіше запитання. — Тут і сумніватися годі! Але мої слова мають свою ціну, і вона немала.
— Знаю. — В Резиному голосі й далі відчувалося вагання, немов вона ненавиділа кожне вимовлене слово. — Я не маю грошей, як Миршавець, але можу працювати на вас.
— Працювати? О ні, красно дякую, мені служниць не бракує.
— Може, візьмете мою шлюбну обручку? Вона таки чогось варта. Золото — рідкість у Омбрі.
— Ні. Лиши собі Мені не бракує ані золота, ані срібла. Але існує щось інше… — Орфей тихенько засміявся. Фарид знав той сміх. Він не віщував нічого доброго.
— Справді дивно, як інколи все складається докупи! — вів далі Орфей. — Просто дивовижно. Можна було б сказати, ніби ти прийшла як покликана.
— Не розумію.
— Звичайно, ні. Вибач. Зараз я скажу зрозуміліше. Твоєму чоловікові, — не знаю до ладу, як його треба називати, він тепер має страшенно багато імен, як, зрештою, і завжди, — Орфей знову засміявся, немов висловив тільки йому зрозумілий жарт. — Твоєму чоловікові не так давно, і, признаюся, не без моєї допомоги, з’являлися білі жінки. Він уже, певне, відчував їхні руки на своєму серці, але, на жаль, відмовляється розповісти мені про цю знаменну подію.
— Що тут спільного з моїм проханням?
Фарид уперше відчув, що голос Меґі дуже схожий на голос її матері. Та сама гордість, та сама вразливість, ретельно прихована під гордістю.
— Що ж, ти, безперечно, пригадуєш, десь два місяці тому я присягнув у Сутінковому замку повернути з того світу одного нашого спільного приятеля.
Фаридове серце так загупало, що він аж злякався, що Орфей почує його.
— Я ще й досі не вирішив твердо, чи виконувати мені цю присягу, але, на жаль, усе-таки мушу зазначити, що і в цьому світі, так само як і в нашому, дуже важко зазирнути Смерті в карти. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не каже, а білі жінки, яких, звичайно, недаремно називають доньками Смерті, не з’являються мені, хоч як їх я шукаю. Вони вочевидь не розмовляють із наполовину здоровими смертними, навіть коли ті мають такі надзвичайні здібності, як я! Ти, напевне, чула про єдинорога, еге ж?
— Я навіть бачила його. — Чи відчув Орфей огиду в Резиному голосі? Якщо так, то, можливо, вона навіть полестила йому.
Фарид відчув, як Яшма занепокоєно тицяє йому скляними пальцями в плече. Він майже забув про скляного чоловічка. Яшма страшенно боявся Орфея, не менше, ніж свого старшого брата. Фарид посадив його поряд із собою на запорошену підлогу й застережливо підніс пальця до вуст.
— Так, він був бездоганний, — провадив далі Орфей самозакоханим голосом, — абсолютно бездоганний… Що ж, як і завжди. Але повернімося до доньок Смерті. Про них кажуть, що їм не дуже подобається, коли хтось вислизає їм крізь пальці, що потім вони переслідують цього смертного в сновиддях, лякають його уві сні своїм шепотом, ба навіть з’являються й тоді, коли він не спить. Чи спить Мортимер погано після, того як вирвався від білих жінок?
— Що означають ці всі запитання? — поцікавилась Реза, і в її голосі відчувалися роздратування і страх.
— Він погано спить? — повторив Орфей.
— Так, — ледве чутно відповіла Реза.
— Добре! Дуже добре! Як я й казав… щонайкраще! — Орфей говорив так голосно, що Фарид несамохіть відірвався від дірки. Але ту ж мить знову притулився до неї. — В такому разі, зрештою, мабуть, правда те, що я почув недавно про блідих пань, — і тут ми вже підходимо до моєї плати!
Так, Орфей видавався вкрай збудженим, але цього разу його збудження не мало нічого спільного з перспективою отримати гроші.
— Є чутка, а чутки, як ти, певне, знаєш, і в цьому, і в будь-якому іншому світі часто містять добре приховане зерно істини, — Орфей говорив таким оксамитовим голосом, наче хотів, щоб Реза смакувала кожне слово, — що людина, до серця якої доторкалися білі жінки, — він зробив невеличку, ефектну паузу, — може покликати їх будь-коли. Не треба ані вогню, яким користався Вогнерукий, ані страху перед смертю, а тільки знайомий їм голос, тільки знайомі їхнім пальцям удари серця… і вони з’являються! Думаю, ти здогадалась, якої плати я прагну. Я хочу, щоб в обмін за слова, які я маю написати, твій чоловік покликав білих жінок. Тоді я зможу розпитати їх про Вогнерукого.
Фарид затамував віддих. Йому здавалося, ніби він підслухав, як укладає угоди сам диявол. Він не знав, ні що йому думати, ні що відчувати. Обурення, надію, страх, радість… Усі ці почуття змішалися в його серці. Але зрештою одна думка прогнала решту: Орфей поверне Вогнерукого! Він таки поверне його!
Унизу в кабінеті була така тиша, що Фарид зрештою замість вуха приклав до дірки око. Але побачив тільки старанно зачесаний проділ у білявому Орфеєвому волоссі. Поряд із Фаридом став навколішки Яшма, на його обличчі проступала тривога.
— Найкраще йому спробувати на якомусь цвинтарі. — Орфеїв голос був такий упевнений, наче він уже уклав угоду. — Там білі жінки, якщо вони справді покажуться, привернуть до себе менше уваги, а шпільмани змогли б скласти разючу пісню про цю найостаннішу Сойчину пригоду.
— Ти огидний, не менш огидний, ніж казав Мо! — Резин голос тремтів.
— Ох, невже він казав таке? Вважаю це за комплімент. І знаєш що? Я думаю, він охоче погукає їх! Про це можна написати розкішну героїчну пісню! Пісню, що оспіває його дивовижну відвагу й чари його голосу.
— Погукай їх сам, якщо хочеш розмовляти з ними.
— Що ж, на жаль, я не можу. Думаю, я досить ясно…
Фарид почув, як хряпнули двері. Реза пішла! Він схопив Яшму, пробрався крізь Орфеєве вбрання й побіг сходами вниз. Ос був такий приголомшений, коли Фарид промчав повз нього, що навіть забув перечепити його. Реза стояла вже у вестибюлі. Бріана саме подавала їй плащ.
— Благаю тебе! — Фарид загородив Резі дорогу до дверей. Він знехтував неприязний погляд Бріани й переляканий зойк Яшми, що мало не впав з його плеча. — Благаю тебе! Чарівновустий і справді може покликати їх?! Нехай тільки покличе, а потім Орфей запитає їх, як можна повернути Вогнерукого! Ти ж, певне, хочеш, щоб він повернувся, так? Він захистив тебе від Каприкорна. Задля тебе він прокрався у в’язницю Сутінкового замку. Його вогонь урятував вас усіх, коли Баста послав вас на Змієву гору!
Баста, Змієва гора… Пам’ять на мить оглушила Фарида, наче смерть знову вчепилася за нього.
Але потім Фарид, затинаючись, заговорив знову, дарма що Резине обличчя й далі було незворушне:
— Благаю тебе! Адже тепер уже не так, як тоді, коли Чарівновустого поранили… з ним тепер не станеться ніякого лиха. Таж він Сойка!
Бріана глянула на Фарида так, немов він відбився глузду. Вона, як і решта, вважала, що Вогнерукий зник назавжди, а Фарид ладен за нього повбивати всіх!
— Я даремно прийшла сюди! — Реза спробувала відсунути Фарида, але він схопив її за руки.
— Він має тільки погукати їх! — крикнув він їй. — Спитай його!
Але Реза знову відпихнула Фарида, і цього разу так брутально, що він ударився об стіну, а скляний чоловічок учепився за його курточку.
— Якщо ти розповіси Мо, що я була тут, — проказала вона, — тоді я присягну, що ти брешеш!
Реза вже стояла у відчинених дверях, як її зупинив Орфеїв голос. Мабуть, він уже стояв якийсь час угорі на сходах, чекаючи, поки скінчиться суперечка. Ос стояв позаду нього з незворушним обличчям, яким воно завжди ставало, коли гевал не розумів, про що йдеться.
— Нехай іде! Вона не хоче, щоб їй допомогли, — зневажливо цідив кожне слово Орфей. — Твій чоловік загине в цьому сюжеті. Ти знаєш про це, бо інакше не прийшла б. Феноліо, мабуть, ще сам устиг написати підходящу пісню, перше ніж у нього скінчилися слова: «Смерть Сойки», зворушливу й дуже драматичну, героїчну, як і годиться для такого персонажа, але в кінці, звичайно, немає слів «І вони жили щасливо аж до смерті». А втім, як і завжди, і Свистун сьогодні вже проспівав перший куплет. Який спритник — для такого шляхетного розбійника сплів мотузку з материнської любові. Хіба існує більш убивчий матеріал? Твій чоловік, звичайно, найгероїчніше полізе в зашморг, із не меншим запалом, з яким грає роль, написану Феноліо, і його смерть стане темою ще однієї пісні, що аж серце краятиме. А ти, коли його голова стирчатиме на піці над замковою брамою, сподіваюся, пригадаєш, що я міг зберегти йому життя.
Орфеїв голос так яскраво змалював описану картину що Фаридові здалося, ніби він бачить, як кров Чарівновустого тече по замкових мурах, а Реза стояла у дверях з опущеною головою, наче Орфеєві слова зламали їй карк.
Сюжет Феноліо на мить, здавалося, затамував віддих.
Зрештою Реза підняла голову і глянула на Орфея.
— Проклін тобі! — мовила вона. — Як я хотіла б мати змогу погукати білих жінок, щоб вони одразу забрали тебе!
Реза спустилася сходами на вулицю й пішла так невпевнено, ніби їй підгиналися ноги, проте ні разу не озирнулася.
— Зачини двері, холодно! — наказав Орфей, і Бріана зачинила. Та Орфей і далі стояв на сходах і дивився на зачинені двері.
Фарид невпевнено глянув на Орфея:
— Ти справді віриш, що Чарівновустий може покликати білих жінок?
— Ага, ти підслухав! Добре.
Добре? Що він тепер надумав?
Орфей пригладив своє біляве волосся:
— Ти, безперечно, знаєш, де ховається Мортимер, еге ж?
— Таж ні! Ніхто…
— Тільки не бреши мені! — казав далі Орфей. — Піди до нього і скажи йому, чому його дружина приходила до мене, і запитай, чи готовий він заплатити ціну, якої я вимагаю за свої слова. Якщо хочеш знову побачити Вогнерукого, принеси мені позитивну відповідь. Зрозумів?
— Вогнеходець мертвий! — У голосі Бріани навіть не чулося, що вона говорить про свого батька.
Орфей тихенько засміявся.
— Що ж, красунечко, Фаридові білі жінки теж дозволили бавитися з собою. А чом би їм не спробувати ще раз? Треба тільки зробити цю угоду привабливою для них, і я, здається, вже знаю як. Це як рибу ловити. Головне — знайти правильну наживку.
Яка тут має бути наживка? Що є пожаданішим для білих жінок, ніж Вогнеходець? Фарид волів не знати відповіді. Він хотів думати тільки про одне: можливо, це все ще скінчиться добром. Тож Орфея, мабуть, привели сюди слушно…
— Ну, чому ти й досі тут? Рушай! — гукнув йому згори Орфей. — А ти, — звернувся він до Бріани, — принеси мені чогось поїсти. Думаю, настав час для нової пісні про Сойку. І цього разу її напише Орфей!
Фарид чув, як Орфей, повертаючись до кабінету, щось мугикав.
Солдатські руки
Подорожній обирає стежку чи, може, стежка обирає подорожнього?
Коли Реза поверталась до стайні, де лишила коня, Омбра більше скидалася на місто мертвих, і, йдучи серед тиші між будинками, вона знову і знову чула Орфеїв голос, що проказував ті самі слова, і то так виразно, наче він сам ступав позаду: «А ти, коли його голова стирчатиме на піці над замковою брамою, сподіваюся, пригадаєш, що я міг зберегти йому життя». Сльози майже засліпили її, поки вона пленталася крізь ніч. Що діяти? Що їй тепер робити? Повернутися? Ні, ніколи.
Реза зупинилася.
Де вона? Омбра — кам’яний лабіринт, а роки, коли вузькі вулички були добре знайомі їй, давно вже минулися.
Коли Реза пішла далі, їй у вухах відлунювали власні кроки. Вона й досі була взута в ті самі чоботи, як і тоді, коли Орфей прочитав про неї та Мо. Одного разу він мало не вбив його. Невже вона забула?
Сичання над головою змусило її здригнутися. Далі почулося глухе потріскування, і ніч над замком запалала яскраво-червоною барвою, вогонь сягнув неначе до небес. Ворон розважав Миршавця та його гостей, підживлюючи вогонь алхімічною отрутою і злом, аж поки язики полум’я пригинались і падали, замість танцювати, як у Вогнерукого.
Вогнерукий. Так, вона б теж хотіла, щоб він повернувся, і їй стигло серце, коли вона уявляла собі, що він лежить серед мертвих. Але ще більше воно стигло на думку, що білі жінки знову простягнуть свої руки до Мо. І все-таки, хіба вони однаково не схоплять його, якщо він лишиться в цьому світі? «Твій чоловік загине в цьому сюжеті».
Що робити?
Небо над Резою спалахнуло сірчано-зеленою барвою. Воронів вогонь мав багато барв, і вуличка, якою вона йшла дедалі швидше, виходила на площу, якої вона ще ніколи не бачила. Будинки навколо злиденні. На кожному порозі здихав кіт. Реза безпорадно підійшла до криниці посеред площі і обернулася, почувши позаду кроки. З сутіні між будинками вийшли троє чоловіків. Солдати, в мундирах Змієголова.
— Поглянь, хто це там блукає так пізно? — промовив один, тимчасом як решта, ступивши кілька кроків, загородили їй шлях. — Хіба я не казав вам? В Омбрі можна знайти і щось цікавіше, ніж вогненні забавки Ворона.
Резо, що тепер? Вона мала при собі ніж, але яка з нього користь проти трьох мечів, а один солдат мав ще й арбалет. Резі надто часто доводилося бачити, які вбивчі його стріли. Резо, треба було вдягти чоловіче вбрання! Хіба Роксана не казала тобі раз по раз, що в Омбрі жодна жінка, як споночіє, за поріг не виходить, боячись Миршавцевих людей?
— Ну? Твій чоловік, напевне, загинув, як і решта, еге ж? — Солдат, що стояв перед нею, був десь такий заввишки, як і вона, але два інші були вищі від нього на цілу голову.
Реза глянула на будинки, але хто прийде рятувати її? Феноліо жив на іншому краї Омбри, а Орфей, навіть якби почув її звідси, — чи допоміг би він їй разом зі своїм здоровилом-слугою, якщо вона відмовилася укласти угоду з ним? Резо, спробуй! Кричи! Можливо, бодай Фарид прибіжить на допомогу. Але голос уже не слухався її, як давніше, коли вона вперше загубилася в цьому світі…
У навколишніх будинках світилося тільки одне вікно. Стара жінка вистромила голову і мерщій відсахнулася, побачивши солдатів. «Невже ти забула, з чого створено цей світ?» — Резі здалося, ніби вона чує голос Мо. Та якщо він справді складається тільки зі слів, що ті слова кажуть про неї? «Але була одна жінка, яка двічі заблукала в цьому світі серед літер, і другого разу вона вже не повернулася…»
Двоє солдатів тепер стояли в неї за плечима. Один з них схопив її за стегна. Це сталося так швидко, наче про цю подію вона вже десь колись читала… Припини тремтіти! Вдар його, видуши йому пальцями очі! Хіба Меґі недавно не розповідала тобі, як треба боронитися в разі, коли з нею станеться щось таке? Найменший з трьох підступив до неї з масною, сповненою сподівань посмішкою на тонких губах. Цікаво, як воно — радіти, що тебе хтось боїться?
— Відчепіться! — Принаймні голос послухався її. Такий голос, мабуть, не часто можна почути вночі в Омбрі…
— Чого б це? — Від солдата позаду тхнуло Вороновим вогнем. Його руки полізли вище, до грудей. Решта двоє реготали, і той сміх був мало не гіршим від пальців, які лапали її. Але крізь сміх Резі здалося, ніби вона чує й інші звуки. Кроки, легенькі, швидкі кроки. Фарид?
— Забери руки! — Реза цього разу крикнула якомога гучніше, проте не її голос змусив солдатів зупинитися.
— Лишіть її! Миттю!
Голос Меґі звучав так по-дорослому, що Реза не одразу збагнула, що то її донька. Меґі вийшла з-поміж будинків не менш упевнено, ніж тоді, коли з’явилася в Каприкорновій фортеці. Але сьогодні на Меґі не було огидного білого вбрання, яке примусила її вдягнути Мортола.
Солдат, що тримав Резу, опустив руки, мов хлопець, застуканий на гарячому, але, побачивши, що з пітьми виходить лише дівчина, заходився лапати ще брутальніше.
— Ще одна? — обернувся найменший, прицінюючись до Меґі. — Ну, тим краще. Бачите їх? Хіба я не казав вам про Омбру, що це кубло, де повно жінок?
Безглузді останні слова. Чорний Принц метнув йому в спину ножа. Мов тіні, що раптом ожили, Принц разом з Мо виринули з пітьми. Солдат, що тримав Резу, щосили пхнув її вперед і дістав меча. Він криком застеріг другого, але Мо вбив їх обох так швидко, що Резі здалося, ніби вона не встигла й дихнути. Коліна їй підігнулися, і вона була змушена зіпертися на найближчу стіну. До неї підбігла Меґі й занепокоєно запитала, чи вона не поранена. А Мо тільки глянув на неї.
— Ну? Феноліо вже пише? — лише запитав він.
Мо знав, чому вона приїхала сюди. Ще б пак.
— Ні! — прошепотіла вона. — Ні, він уже нічого не напише. Ані він, ані Орфей.