— Звичайно, він тут! Феноліо! — озвався вже Мінервин голос. Хай йому грець, телепень погукав її на допомогу. Не дурний. О ні, Орфей, знає Господь, не дурний.
Феноліо заховав порожній глечик від вина під ліжко, запхав другу ногу в штани й відсунув засув.
— Отакої! — Мінерва несхвально оглянула його від скуйовдженої голови до босих ніг. — Я сказала твоєму гостеві, що ти вдома. — Яка вона сумна. І яка виснажена. Мінерва працювала тепер на замковій кухні. Феноліо просив Віоланту, щоб вона влаштувала її туди. Та оскільки Миршавець полюбляв нічні пиятики, Мінерва часто поверталася додому лиш удосвіта. Можливо, вона коли-небудь помре від виснаження, а її бідолашні діти осиротіють. Ох, які злидні! Що сталося з його дивовижною Омброю!
— Феноліо! — Орфей пропхався повз Мінерву з тією страхітливо невинною усмішкою на устах, якою він завжди маскував свої почуття. Звичайно, він знову приніс із собою аркуш паперу, списаний запитаннями. Як він спромагається оплатити ті шати, що на ньому? За своєї найкращої пори в ранзі придворного поета Феноліо не мав такого пишного вбрання. Феноліо, невже ти забув, що він тепер приписує собі скарби?
Мінерва мовчки побралася сходами вниз, а вслід за Орфеєм у двері Феноліо насилу продерся чолов’яга, що, навіть утягнувши голову, мало не застряг у дверях. Ага, його славетний охоронець. Скромна комірчина Феноліо стала ще меншою, коли в ній опинилася ота гора м’яса. Натомість Фарид ніколи не потребував для себе багато місця, хоча досі в цьому сюжеті його роль аж ніяк не була незначущою. Фарид, янгол смерті… Він пройшов у двері вслід за господарем із таким ваганням, наче соромився свого товариства.
— Отже, Феноліо, мені дуже шкода, — зарозумілий Орфеїв сміх суперечив його словам, — але, боюся, я натрапив на ще кілька нісенітниць.
Нісенітниць!
— Я вже посилав до тебе Фарида з запитаннями, які мали прояснити їх, але ти дав йому кілька дуже дивних відповідей. — Випнувши груди й задерши носа, Орфей поправив окуляри і витяг з-під важкого оксамитового плаща книжку. Атож, Телепень приніс книжку Феноліо у світ, про який він розповів: «Чорнильне серце», найостанніший примірник. Може, він хоче повернути її авторові? О ні.
— Мені шкода, Феноліо, — тільки й сказав Орфей із тією зарозумілістю, якої він так майстерно навчився надавати своєму обличчю (маску ревного учня він давно вже скинув), — але ця книжка належить мені. Чи, може, ти хочеш серйозно заявити, мовляв, автор — природний власник кожнісінького примірника написаної книжки?
Чванькуватий жовторотий жевжик! Як він розмовляє з ним, творцем усього навколишнього, навіть повітря, яким він дихає!
— Ти знову хочеш почути від мене щось про смерть? — Феноліо насилу вступив у розтоптані черевики. — Навіщо? Щоб ти й далі вдавав перед бідолашним хлопцем, ніби повернеш Вогнерукого від білих жінок, а він і далі служив тобі?
Фарид зціпив вуста. Куниця Вогнерукого сонно кліпала очима на його плечі, — або, може, це була інша?
— Що за дурниці ти знову верзеш! — В Орфеєвому голосі відчувалась гіркота (як легко образити його!). — Невже я створюю враження, ніби мені важко знайти слугу? Я маю шість служниць, одного охоронця, одну куховарку і хлопця. І будь-коли можу найняти ще й інших слуг, якщо буде потреба. Ти достеменно знаєш, що я хочу повернути Вогнерукого не задля хлопця. Вогнерукий належить до цього сюжету. Без нього він наполовину втрачає свою вартість, це квітка без цвіту, небо без зір…
— Ліс без дерев?
Орфей почервонів, мов мак. Ах, яка насолода — дурити його, одного з нечисленних друзів, які лишились у Феноліо.
— Старий, та ти п’яний! — засичав Орфей. Інколи його голос міг бути дуже неприємним.
— П’яний чи ні, але у словах я тямлю у сто разів більше за тебе. Ти працюєш тільки з уже вжитими словами. Розпорюєш, що знаходиш, і зшиваєш по-новому, ніби сюжет — пара старих шкарпеток! Тож не розповідай мені, якою має бути роль Вогнерукого в цьому сюжеті. Можливо, ти пам’ятаєш, що одного разу я вже дав йому вмерти, перше ніж він сам вирішив піти до білих жінок! Хто ти такий, що прийшов сюди й читаєш мені настанови про мій сюжет? Краще поглянь на це! — Феноліо гнівно показав на блискуче феїне гніздо над своєю головою. — Строкаті феї! Відколи вони звили своє страхітливе гніздо над моїм ліжком, мені сняться вночі огидні сновиддя! Крім того, вони крадуть у синіх фей їхні зимові припаси.
— Гай-гай! — Орфей стенув пухкими плечима. — Але ж вони все-таки гарненькі, га? Як на мене, коли всі були блакитні, панувала монотонність.
— Як на тебе? — Феноліо крикнув так гучно, що одна зі строкатих фей припинила свої одвічні теревені й визирнула з крикливого гнізда. — Тоді опиши собі власний світ! Цей світ мій, розумієш?! Мій! Мені шкода, що ти партачиш у ньому. Признаюся, я скоїв у своєму житті кілька помилок, але приписати тебе сюди — моя найстрашніша помилка!
Орфей з нудьгою розглядав свої нігті. Вони були обрізані по саму рипицю.
— Я вже не можу слухати таке, — сказав він загрозливо тихим голосом. — Усі ці «ти приписав мене сюди, вона вчитала мене» — балачки! Єдиний, хто тут і досі читає та пише, — це я. Старий, слова вже не належать тобі, і ти знаєш про це!
— Вони знову належатимуть мені! І перше, про що я напишу, — про зворотний квиток для тебе!
— Невже? І хто читатиме ті казкові слова? Як я знаю, ти, на відміну від мене, потребуєш читця.
— Ну то й що? — Феноліо так близько підійшов до Орфея, що той роздратовано кліпав, дивлячись на нього своїми далекозорими очима. — Я попрошу Мортимера! Його недаремно назвали Чарівновустим, дарма що тепер звуть по-іншому. Запитай хлопця! Без Мортимера він би й досі був у пустелі і прибирав верблюжий послід.
— Мортимер! — Орфей, хоч і силувано, спромігся зневажливо посміхнутися. — Невже твоя голова так утопилась у вині, що ти вже не знаєш, що відбувається у твоєму світі? Він уже не читає. Палітурник тепер із більшою охотою грає розбійника — роль, яку ти скроїв якраз для нього.
Охоронець щось буркнув, мабуть, то мав бути сміх. Що за огидний тип — це він чи Орфей приписав його?
Феноліо з хвилину дратливо розглядав дебелого вахлая, що хизувався м’язами, а потім знову обернувся до Орфея.
— Я нічого не викроював для нього! — промовив він. — Якраз навпаки: я використав Мортимера як викрійку для цієї ролі… І він, за чутками, які доходять до мене, добре грає її. Та це аж ніяк не означає, ніби Сойка перестав бути Чарівновустим. Уже не кажучи про його обдаровану доньку.
Орфей знову розглядав свої нігті, а його охоронець тим часом доїдав рештки сніданку Феноліо.
— Он як! А ти знаєш, де він? — наче мимохідь запитав Орфей.
— Авжеж. Він їде… — Феноліо враз замовк, бо хлопець раптом став перед ним і затулив йому долонею вуста. Чому він усякчас забуває його ім’я? Бо ти старієш, Феноліо…
— Ніхто не знає, де Сойка! — З яким докором дивляться на нього чорні очі. — Ніхто!
Звичайно. Тричі проклятий, вином замакітрений йолопе! Невже ти забув, що Орфей стає отруйно-жовтим від заздрощів, тільки-но почує ім’я Мортимера? Невже ти забув, що він вчащає до Миршавця? Феноліо, здається, відкусив би собі язика.
Та Орфей засміявся:
— Старий, не будь такий переляканий! Отже, палітурник їде сюди. Оце відвага. Невже до того, як його повісять, він хоче послухати пісень, які уславлюють його відчайдушність? Бо саме так він закінчить. Як усі герої. Ми обидва це знаємо, еге ж? Не переживай: я не маю наміру посилати його на шибеницю. Це зроблять інші. Ні, я тільки хочу поговорити з ним про білих жінок. Небагато є людей, які пережили зустріч із ними, тому я справді з великою охотою порозмовляв би з ним. Про тих, хто пережив таку зустріч, ходять дуже цікаві чутки.
— Я перекажу йому, якщо раптом побачу його, — гостро урвав його Феноліо. — Але я не годен уявити собі, що він розмовлятиме з тобою. Він, зрештою, аж ніяк не познайомився б із білими жінками, якби ти не приписав його так охоче до Мортоли. Розенкварце! — Феноліо підступив до дверей із такою гідністю, яку йому давали змогу показати його стоптані черевики. — Я мушу залагодити кілька справ. Відправ наших гостей, але стережися куниці!
Феноліо пошкандибав сходами вниз майже так само швидко, як і тоді, коли його провідував Баста. Мортимер, певна річ, уже чекає під замковою брамою! А що, як Орфей, пішовши до замку, побачить його там і розповість Миршавцеві про почуте?
Юнак наздогнав його посередині сходів. Фарид. Авжеж, його звуть так. Звичайно. Старість.
— Чарівновустий справді сюди прийде? — засапавшись, прошепотів він. — Не бійся, Орфей не викаже його. Поки що ні! Але Омбра надто небезпечна для нього! Меґі прийде з ним?
— Фариде! — Орфей так поглядав з вершини сходів, наче був королем цього світу. — Якщо старий йолоп не приведе сюди Мортимера, щоб я поговорив із ним, скажи йому сам. Зрозумів?
«Старий йолоп, — думав Феноліо. — Ох, боги слів, поверніть мені їх нарешті, щоб я мав змогу викинути цього клятого телепня зі свого сюжету!»
Він хотів відповісти Орфеєві, як годиться, але його язик не вперше не знаходив потрібних слів, а хлопець нетерпляче тягнув його з собою.
Засмучена Омбра
Придворні називали мене щасливим принцом, і я таки був щасливий, якщо задоволення означає щастя. Отак я жив і вмер. А тепер, оскільки я мертвий, вони піднесли мене так високо, що я можу бачити всю огидність і злидні свого міста.
Навіть якби замість серця я мав камінь, я б міг тільки плакати.
Фарид розповідав Меґі, як важко тепер потрапити до Омбри, і вона переказала Мо кожне його слово:
— Вартові — вже не ті невинні йолопи, які стовбичили там раніше. Коли тебе запитають, чого тобі треба в Омбрі, добре подумай, що казати. Хоч би що вони вимагали, будь смиренний і покірний. Щонайменше вони обшукають тебе. Інколи декому щастить, і вони просто моргнуть: проходь!
Їм не пощастило. Вартові зупинили їх, і Меґі воліла б стримати батька, коли один солдат кивнув йому, щоб він спішився, і суворо звелів показати взірець його мистецтва. Поки вартовий розглядав книжку, яку Мо зшив з материних малюнків, Меґі, сповнена страху, запитувала себе, чи не бачила вона це обличчя під потьмянілим шоломом ще в Сутінковому замку і чи не знайдуть ножа, захованого в поясі Мо. За самий тільки ніж вони можуть убити його. Ніхто в Омбрі, крім окупантів, не мав права на зброю, але Батист пошив пояс так вправно, що навіть недовірливі руки вартових не намацали нічого підозрілого.
Меґі раділа, що Мо має з собою ніж, коли вони проїхали крізь окуту залізом міську браму, повз списи варти, і потрапили в місто, яке належало тепер Змієголову.
Меґі не була в Омбрі, відколи разом із Вогнеруким подалася до таємного табору шпільманів. Здавалося, ніби минула ціла вічність відтоді, як вона бігла вуличками з Резиним листом у руці, який сповіщав, що Мортола вистрелила в батька. Вона на мить притулилась обличчям до спини Мо, щаслива, що він знову поряд із нею, живий і цілий, і що вона нарешті зможе показати йому те, про що так багато розповідала: Бальбулюсову майстерню і книжки Тлустого князя. На одну неоціненну мить вона забула про страх, і, здавалося, Чорнильний світ належить тільки йому та їй.
Омбра подобалася Мо. Меґі бачила це на його обличчі, помічала, як він озирався і щоразу стримував вуздою коня, щоб глянути вздовж кожної поперечної вулички. Дарма що слідів окупантів годі було недобачити, про колишню Омбру нагадували башти, колони й арки, вирізьблені руками каменотесів. Їхнє мистецтво годі було стерти, а їхні витвори, розбиті, вартували б не більше, ніж камінь під ногами. Отож під вікнами і балконами Омбри й далі цвіли кам’яні квіти, навколо колон і карнизів зміївся плющ, а обличчя на жовтих піщаникових стінах висолоплювали язики з ґротескно викривлених пащ і плакали кам’яними сльозами.
Лише герби Тлустого князя всюди були розбиті, а левів можна було впізнати тільки за рештками гриви.
— Ота вуличка праворуч веде на ринкову площу! — прошепотіла Меґі Мо, і він кивнув головою, мов сновида. Можливо, їдучи верхи, він чув слова, які колись описали йому все, що він бачив тепер навколо. Меґі чула про Чорнильний світ тільки від матері, а Мо таки прочитав книжку Феноліо, і то безліч разів, коли намагався знайти Резу поміж рядків.
— Це так, як ти уявляв собі? — запитала тихо донька.
— Так, — прошепотів Мо у відповідь. — І так, і ні.
На ринковій площі товклися люди, немов у Омбрі й далі панував лагідний Тлустий князь, але тепер серед них навряд чи можна було побачити чоловіків, хоча один жонглер і далі дивував публіку. Так, свояк Змієголова дозволяв шпільманам заходити до міста. А втім, люди шепотілися, що зайти могли тільки ті, хто був готовий шпигувати для Миршавця.
Мо повернув коня до гурту дітей неподалік. Дітей в Омбрі було багато, дарма що їхні батьки загинули.
Меґі побачила смолоскип, що крутився над малими голівками, два, три, чотири смолоскипи та іскри, що повільно гаснули в холодному повітрі. «Фарид?» — подумала Меґі, хоча знала, що він після смерті Вогнерукого вже не виступає, але Мо похапцем насунув каптур на голову, і тоді й вона побачила намащене олією обличчя та вічну усмішку.
Ворон.
Меґі шкрябнула пальцем по плащеві Мо, але батько їхав далі, наче там не стояв чоловік, що одного разу вже зрадив його. Ворон знав про таємний табір, і за це поплатилися життям кільканадцять шпільманів, і навіть Мо мало не став однією з жертв. Кожен в Омбрі знав, що Ворон — частий гість у Сутінковому замку, що свою зраду він доручив посріблити самому Свистунові й тісно заприязнився з Миршавцем, — і все-таки ось він, стоїть, посміхаючись, на ринковій площі Омбри, нарешті знову без конкурентів, відколи Вогнерукий загинув, а Фарид утратив бажання вивергати вогонь. Атож, Омбра мала нового господаря. І для Меґі ніщо не свідчило про це так виразно, як схоже на маску усміхнене Воронове обличчя. Отже, алхіміки Змієголова таки навчили його чогось про вогонь, бо він грався з темним вогнем, підступним і вбивчим, мов порошок, яким він приборкував його, коли той не слухався його інакше. Здоровань розповідав Меґі, що дим від цього вогню затуманює розум, а отже, запаморочує Воронових глядачів, навіває їм думку, мовляв, бачать найвидатнішого вогнедува.
Чи правду він казав, а чи ні, діти Омбри плескали в долоні, дарма що смолоскипи й наполовину не підлітали так високо, як у Вогнерукого або Фарида, бо розвага давала змогу забути на мить про сумних матерів і роботу, яка чекала вдома.
— Мо, будь ласка! — Меґі швидко відвернула обличчя, коли Ворон глянув у її бік. — Повертаймо назад! А що, як він упізнав тебе?
Адже браму тоді зачинять і їх ловитимуть на вулицях, мов пацюків!
Та Мо лише майже непомітно хитнув головою, коли стримав свого коня за ярмарковою яткою.
— Не бійся. Ворон надто переймається тим, щоб не попалити вогнем своє гарненьке личко! — шепнув він Меґі. — Проте спішімося, так ми привернемо менше уваги.
Кінь сполошився, коли Мо повів його крізь юрбу, тож Мо тихенько заспокоїв його. Меґі побачила між ятками ще одного жонглера, що колись супроводив Чорного Принца. Чимало шпільманів поміняли собі господаря, відколи Миршавець наповнив їхні кишені. Для них настали непогані часи, та й крамарі на ринку робили добрі ґешефти. Омбрійські жінки навіть не здогадувалися, що продають на ринку, а от Миршавець і його поплічники за гроші, вичавлені з міста, купували собі коштовні речі: прикраси, зброю й витончені дрібнички, назв яких, мабуть, не знав і сам Феноліо. Можна було купити навіть коней… І Мо озирався у жвавій юрбі, неначе не було поблизу Ворона.
Він, здається, прагнув не пропустити жодного обличчя, жодного товару, виставленого на продаж, але зрештою його погляд зупинився на баштах, що високо підносились над черепичними покрівлями, і Меґі стислося серце. Батько й далі не відмовлявся від наміру йти до замку, і вона проклинала себе за те, що розповіла йому про Бальбулюса і його мистецтво.
Меґі майже забула, що треба дихати, коли вони проминали одне з оголошень з описом Сойчиних прикмет, а Мо тільки глянув на нього з цікавістю і пригладив своє чорне волосся, нині коротке, як у селян. Можливо, думав, що така безтурботність заспокоїть Меґі, але цього не сталося. Навпаки, Меґі відчула страх. Адже отак поводився Сойка, незнайомець із батьковим обличчям.