МИКОЛАЇВСЬКЕ НЕБО
Збірка оповідань
©
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька літератураДякую керівникові Миколаївської мережі супермаркетів «П’ятий Океан» панові Сергію Тараненку за доброчинну допомогу у виданні цієї книжки.
Василь Фляк
Тексти друкуються в авторській редакції.
ДЛЯ ЧОГО ЧИТАТИ ЦЮ КНИЖКУ?
Мовою символів і алегорій «небо» означає щось духовне, високе, не пов’язане з матеріальним і непідвладне йому. Саме таке значення має назва збірки «Миколаївське небо». Її призначення — показати, що в нашому далекому від ідеалу (в матеріальному розумінні) місті є душа. І вона накладає свій відбиток на багатьох людей, що народилися або прожили в місті якийсь, хай навіть нетривалий, час.
Оповідання збірки розмаїті, написані різними людьми в різний час. Та всіх їх поєднує загадкове Щось. Це об’єднавче начало не завжди можна чітко побачити чи пояснити, але майже завжди можна його відчути. Якою мірою — це вже проблема кожного читача зокрема. Те, що лежить на поверхні, — загальна тема всіх оповідань — Миколаїв. Явно чи приховано він присутній у кожному творі. Усі автори — миколаївці, у тому числі й наш знаменитий земляк Володимир Васильєв, незважаючи на те, що зараз Він більше часу проводить у Москві. Задум цієї книги виник саме завдяки патріотичній складовій творчості Васильєва.
Використовуючи спортивну термінологію, можна сказати, що наш земляк у письменницькому світі — це гравець вищої ліги, який входить до збірної країн СНД і України. Любителям фантастики добре відомі його ім’я і творчість. На відміну від інших вихідців з Миколаєва, Володимир Васильєв не тільки ніколи не забуває Україну і свій Миколаїв, але й всіляко підкреслює своє походження. Росіянин по батькові й українець по материній лінії, Володимир визнає, що в нього дві батьківщини, і жодну з них він ніколи не зрадить. Більшість творів Васильєва підписані «Москва — Миколаїв». У багатьох з них явно й неявно присутня Україна та наше рідне місто. Миколаївці — часті герої в книгах Васильєва. До того ж герої симпатичні, такі, що дають фору й одеситам, і киянам, і тим же москвичам.
Перший твір, у якому добре видно промиколаївську спрямованість творчості Васильєва — це невелика повість «Хірурги». У ній фігурує і Миколаїв, і Намив, і Соляні, і приморське Коблеве. Ця повість цікава ще й тим, що містить передбачення майбутнього. Васильєв у «Хірургах», написаних за чотири роки до введення в Україні нової національної валюти гривні, передбачив і її назву, і те, що на купюрі буде зображений український гетьман, і досить точно спрогнозував її купівельну спроможність: «морозиво — п’ятірка, склянка масандри — двадцятник, а банка паршивого баварського пива сорок гривень!» А ще за дванадцять років до «помаранчевих» подій в Україні письменник чітко побачив три її центри: Київ, Львів, Донецьк.
Проукраїнська спрямованість творчості Васильєва також яскраво простежується в одному з кращих його романів — «Лик Чорної Пальміри». Невеличка деталь — герої роману сперечаються «про переваги українського пива над російським» — уже сама говорить багато про що. Кияни стверджують, що Київ — могутнє й тепле місто, яке любить людей, а люди люблять його. Москва ж, на думку персонажів-українців у романі, «байдужа до людей». Письменник, який об’їздив чи не увесь колишній Союз, вустами свого героя звертає увагу читачів на зроблене ним відкриття: «Ви ніколи не відчували волю міст, їхній настрій, їхню душу?». По суті, у цьому питанні й закладена головна ідея роману «Лик Чорної Пальміри». Ця ідея перенесена і в збірку «Миколаївське небо».
Повість Васильєва «Хірурги», безумовно, є «фронтом» збірки. Навіть ті, хто вже читав цю повість російською, безумовно отримають моральне й естетичне задоволення від філософського «послання» й оригінального стилю письменника, який в українському прояві набув особливого колориту.
Поруч з Васильєвим стоять також інші миколаївські автори, можливо, ще не такі знамениті, та не менш талановиті, які так само люблять наше місто й становлять частину його душі. Це миколаївці, якими ми можемо пишатися вже зараз.
Василь Фляк
Володимир Васильєв
ХІРУРГИ
Переклав Василь Фляк
Це ж треба така халепа? Судіть самі: 31 грудня, час — 23.45, на «ас чекають біля новорічного столу, правда, в іншому кінці міста, куди тачкою пиляти не менше півгодини, а всі машини — рідкість, як оази в Сахарі (не психи ж вони — свято!), проскакують стороною, обдавши морозним вітром і вихлопами.
На місто спадав пухкий, лапатий і білий до запаморочення сніг. Вікна зажурених дев’ятиповерхівок освітлювалися відблисками ялинкової ілюмінації чи просто тривіальними лампочками малошанованого нині Ілліча. Звідусіль лунали уривки музики, сміх і, здавалося, навіть дзенькіт келихів. Мимо на скаженій швидкості промчала приземиста «жигулька».
Ольша відчайдушно махала рукою, та водій її проігнорував. Можна було вилаяти його. Але який сенс? Ольша зі злістю похукала на змерзлу, незважаючи на подвійну рукавицю, долоню. Усе, пропало свято…
Тієї ж миті з проспекту, розганяючи мутну напівтемряву новорічної ночі, вигулькнула ще одна машина. Ольша без особливої надії підняла руку. Диви-но, пригальмував! Ольша кинулася до машини. Дивна тачка, замість фар — суцільна промениста смуга над бампером. Іномарка, напевно. Ольга придивилася. Точно, іномарка. Здалеку схожа на сорок перший «Москвич», але не більше, ніж той самий «Москвич» на пристойний автомобіль. Дверці полізли нагору, на дах, та Ольші вже ніколи було дивуватися. Мало чого понавидумують кляті буржуї!
— Шефе, на Намив. Півсотні, якщо за півгодини довезеш!
За кермом сидів непримітний хлопець у дзеркальних окулярах. І це зимою!
«Зараз він скаже, що йому в Соляні!» — вирішила Ольша. Але хлопець хитнув головою: залазь, мовляв. Ольша, глянула на годинник (23.45) і всілася поруч. Водій торкнув щось праворуч керма й дверці тихо стали на місце. Приладів і циферблатів у машині було більше, ніж зазвичай бачила колишня радянська людина.
Автомобіль м’яко ковзнув уперед.
— Пристебнися, — неголосно попросив хлопець.
Ольша насмішкувато витріщилася на нього. Дзеркальні окуляри дратували.
— Що, автоінспекції боїшся? Вони вже п’яні давно…
— Пристебнися, — не змінюючи тону повторив хлопець.
Ольша вирішила не сперечатися — ще впреться й висадить. Ремінь безпеки сухо клацнув, сам собою натягнувся, притиснувши ц до крісла, зручного, як і все закордонне.
А хлопець раптом розвернувся й, утопивши акселератор, погнав машину зовсім в інший бік.
— Ей! Нам не туди! — сказала Ольша. Стало страшно. «Вляпалася!» — вирішила вона.
Хлопець, не дивлячись на неї, відповів:
— Помовч.
Ольшу втисло в крісло. Машина чомусь задерла капот, потім завалилася набік, ковзнула між тролейбусних проводів і злетіла, мов літак. Земні вогні провалилися вниз. Ольша вчепилася в дверну ручку. Думки розповзлися й поховалися.
Але ж так не буває!
Плавно розвернувшись, хлопець повів машину (чи що там?) прямо на Намив, над рікою. Ольша зацьковано глянула назад — за склом витанцьовувало шалене малинове полум’я. І було дуже тихо, ні гудіння, ні рокоту, ніби двигун узагалі не працював. «Ракета? — подумала вона, почуваючи себе повною ідіоткою. — Бредня псяча!»
Праворуч внизу вгадувалися обриси порту. Місто згори нагадувало рій різнобарвних світляків. Сніжинки танцювали за склом і створювали відчуття казки.
На Намив (точніше — над Намив) вони ввірвалися через сім хвилин.
— Який будинок? — запитав хлопець цілком буденно, щось перемикаючи на панелі кермування.
Якимсь незбагненним чином Ольші вдалося пояснити. Хлопець кивнув, взявся за кермо обома руками, бо до цього моменту він зо дві хвилини керма взагалі не торкався.
— Сьомий поверх, — додала Ольша невідомо навіщо. Мабуть, згадала старий новорічний фільм.
— Подати до балкона? — єхидно довідався шофер (чи пілот?).
Довелося вказати й балкон. Чудо-машина зависла врівень із поруччям. Знову самі собою відчинилися дверцята. Ольша вагалася.
— Слухай, — сказала вона, — ти, часом, не Новий Рік?
У голові була повна каша.
— Ні, — відповів хлопець серйозно. — Витрушуйся. Грошей не треба.
Так-сяк Ольша перебралася на балкон, уже там збагнула, що забула відстебнутися. Проте дивуватися не залишилося сил. Трусонувши головою, востаннє заглянула в машину.
— Я тебе ще побачу? — запитала для чогось.
Хлопець довго, секунд п’ять, дивився на неї, потім різко зняв окуляри.
— Можливо.
Лице його Ольша запам’ятала добре. Дверці плавно стали на місце, чудо-машина, злегка нахилившись, відчалила від балкона й шугнула вгору, задираючи капот до зірок. Здавалося, вона так і піде, загубиться серед мерехтливих небесних вогнів і пропаде з виду. Колеса в неї були чомусь горизонтально, під днищем. «Бек ту зе ф’юче…» — промурмотіла Ольша. Спробуй отямся після такогої.
Згори сипав і сипав пухнастий новорічний сніг. На балконі було холодно й незатишно. Ольша легенько постукала в покрите памороззю скло. Двері відчинилися.
Компанія за столом дружно звісила щелепи.
— Ольша? — не своїм голосом запитав Юра-Панкрат. — Ти звідки?
— З неба, — зітхнула Ольша й увійшла одночасно з першим ударом курантів. — Це нічого, що я не в двері?
Незважаючи на загальне замішання, шампанське все-таки відкоркували, й Ольша, як була — у пальто й рукавицях — опорожнила келих.
— З Новим Роком!
Червень поливав морське узбережжя щільною виснажливою спекою. Пісок розпікся до того, що обпалював босі ноги. Нескінченний коблевський пляж кишів засмаглими тілами, надувною гумою, квітчастою матерією над ажурними металевими грибками. Усі, хто ще не очманів від сонця, плавилися біля прибою або мокли в гірко-солоному місиві серед посинілих від довгого купання дітлахів і сизих від народження медуз. Більшість ховалася в тінь. Над морем танцювали примари: до того прогрілося повітря.
Ольша томно потяглася й ойкнула, ненароком торкнувшися піску. Гліб з Юрою— Панкратом мов по команді підняли голови.
— Громадяни! — сказала Ольша. — Я киплю, шиплю й пузирюся.
Фраза була ритуальною. Перед купанням її обов’язково хто-небудь вимовляв. Море не дало бажаного полегшення. Виник досить тверезий задум сходити за пивом. Відразу й вирушили.
За першою шеренгою пансіонатів, старих, ще старорежимних, тяглася асфальтова стрічка дороги, розсікаючи навпіл вузьку смужку соснової посадки. Дорогою снували курортники й нечасті автомобілі. Зустрілося кілька щасливих компаній, що дбайливо несли повні бутилі (каністри, фляги, графини…) Виходить, що пиво було в наявності. У першої ж компанії з’ясували, де саме — біля «Ракети». У принципі, банкове пиво постійно водилося у будь-якій кафешці, але більшість відпочивальників віддавала перевагу бочковому, позаяк значно дешевше.
На Ольшу й Ритку всі витріщалися — мужики голодно, жінки — з заздрістю. Дівчата до цього давно звикли. Не можна сказати, що Гліб з Юриком надто раділи з цього, однак обоє зберігали вигляд гордий й поблажливий. Кому не стане приємно, коли поруч ступає симпатична дівчина з обличчям і фігурою голлівудської кінозірки, засмагла до бронзи, а ти ще на додачу точно знаєш, що вона не повна дурепа, як більшість красунь, але й не дрімуча інтелектуалка, нудна й набридлива? Поки хлопці стали в чергу, очікували на живильну пінну вологу, Ольша з Риткою зазирнули в скляну кафешку тут же, біля «Ракети». Відвідувачів було небагато, усього з десяток. Останнім часом таких кафешок розвелося по всьому узбережжю без ліку, не те що п’ять років тому. Незважаючи на значну кількість курортників, черги біля стійок кафе й барів якось самі собою розсмокталися. Та й ціни багатьох залякували: морозиво — п’ятірка, склянка масандри — двадцятник, а банка паршивого баварського пива — сорок гривень!
Ольша ковзнула очима по заставлених різнобарвними й різнокаліберними пляшечками полицях. «Кола», «Оранж», «Лайм», «Трамінер», «Гратиєшти», червона «Варна», мускат «Лівадія», «Південне ігристе», ще сухеньке щось, здається феодосійський «Сильванер». Чотири сорти пива плюс миколаївське пляшкове. Ритка порпалася у сумочці-ксивнику, які носять на поясі.
І тут щось змусило Ольшу обернутися, дивний свербіж між лопатками, немов у спину їй уперся важкий уважний погляд. Відкриті двері сяяли в напівтемряві скляної кафешки сліпучим знак оклику. Підкотила сіро-зелена іномарка, поблискуючи й іскрячись під променями сонця. Мутне тоноване скло не давало розгледіти, хто сидів у салоні.
Заокруглені дверцята знайомої машини відсунулися вгору, на дах. Ользі перехопило дух. Дальше відбувалося ніби в уповільненому кіно. Вийшли двоє — однаково рослі, засмаглі, у сланцях-в’єтнамках, потертих шортах, легковажних майках із трафаретними криво усміхненими пиками, бешкетних панамках-дзвіночках зухвало червоного кольору й однакових дзеркальних окулярах.
Ритка, що була застигла біля стійки, машинально відсторонилася. Бармен догідливо завсміхався:
— Привіт, хлопці! Як завжди?
— Ага… — відгукнувся один із хлопців, поправивши окуляри, і осікся. — О! Мускат! Ящик!
Бармен свиснув Підручним; ящик вина й дві упаковки пива відразу винесли й завантажили в машину.
— Ну, і тут по пляшечці… — зітхнув другий.
Дві запітнілі «Дак Гессер» вкрадливо виникли на Стійці.
— Три шістсот, — оголосив бармен.
На стійку шльопнулися вісім кредиток по п’ятсот гривень із хвацьким гетьманом Петром Сагайдачним. Бармен згріб все й розсипався в подяці. Про решту з отриманої суми, очевидно, не йшлося.
Другий хлопець стягнув окуляри, й Ольша переконалася, що саме він підвозив її до Гліба в новорічну ніч.
— Привіт, — сказала Ольша, усміхнулась і ступила вперед. — Ти мене пам'ятаєш?
Хлопець примружився й подивився в її бік.
— Ну, привіт…
На стійку лягла ще одна кредитка.
— Х’ю, видай їм чого попросять…
Однаковим рухом хлопці повернули порожні пляшки на стійку, переглянулися й вийшли з кафе. Дверцята машини плавно стали на місце і сіро-зелене іскристе диво, понеслося в бік молдавських баз.
Ольша розгублено дивилася услід. Зате Ритка не розгубилася.
— Два мускати й по морозиву!
Бармен миттю спорудив у білих пластикових вазочках дві маленьких сніжних зими з сиропом і шоколадом, а пляшки з вином дбайливо впакував у плетений кошик з вигадливою ручкою. Решту вимагати не зважилася навіть Ритка.
Дівчата зайняли дальній столик. Ольша не могла прийти до тями.
— Хто це, Олю? — цікавість Ритки неважко було зрозуміти. Та от спробуй відповісти на це просте запитання!
Ольша зітхнула:
— Ще не знаю. Пам’ятаєш Новий Рік? Коли я з балкона з’явилася?
Ритка кивнула. Ольшиній історії з літаючою машиною ніхто, звичайно ж, не повірив. А придумати вона нічого не змогла. Та й не пробувала.
Ольша сонно длубалася в морозиві. Чи впізнав її той хлопець? Чи просто кинув кредитку, щоб відчепитися? Це питання муляло її два наступні дні.
Диво-машину вона знову побачила рано вранці. На «Чорноморці», біля міжміських телефонів. Більшість курортників ще спала, кілька жайворонків квапливо похмелялися в буфеті. Бляшані відра гучномовців меланхолійно хлюпнули новинами.