— Лайно собаче! — кричить хтось. Це інший хлопець, Паттерсон, футболіст; він уже повністю відновився, перетворившись на підлітка з рудим волоссям, сірими очима й великим номером 54 на спортивній куртці. В одній руці у нього шолом. Ноги його шкрябають кам'яну підлогу, підошви черевиків тупають і швидко перебирають гострими сталевими шипами. — Повне лайно! — повторює Паттерсон, хитаючи головою. — Я бачив твою справу, коли ти щойно прибув. Там було написано, що ти звичайнісінький паршивий крамничний злодюжка.
Леонард, зануда, регоче.
Стрілець хапає з підлоги тверду, наче камінь, кульку попкорну та кидає її одним швидким рухом прямісінько у вухо зануди.
Повітря наповнюється шматочками попкорну й ручками, що випали в нього з кишені. Леонард замовкає.
— Так тобі й треба, — зазначає Паттерсон. — Згідно з досьє пана Серійного Вбивці, він намагався поцупити хлібину і пачку підгузків.
Тут Бабетта відволікається від свого відображення в дзеркальці й питає:
— Підгузки?
Стрілець робить великий крок уперед, наближається до ґрат клітки Паттерсона, просовує крізь них підборіддя, гарчить крізь стиснуті зуби та каже:
— Замовкни, качок!
Бабетта не вгамовується:
— У тебе є дитина?
Стрілець повертається до неї та кричить:
— Замовкни!
— Повертайся до клітки, — радить йому Леонард, — доки ми через тебе в халепу не вскочили.
— Що? — продовжує волати Стрілець. Він повільно підходить до клітки Леонарда, водночас витягуючи з щоки булавку, і починає колупатися в замку. — Хвилюєшся, що це піде до твоєї особистої справи, чи не так, бовдуре? — чіпляючи пружину, Стрілець питає: — Боїшся через це не потрапити до коледжу, що входить до Ліги плюща? — на цій ноті він розчиняє двері клітки навстіж.
Леонард хапає двері, різко зачиняє їх і просить:
— Не треба, — оскільки двері не замкнені, вони розчиняються. Леонард знову зачиняє їх, тримає обома руками і благає: — Замкни швидше, доки якийсь демон не заскочив…
Синя голова Стрільця вже підпливає до клітки Бабетти; діставши булавку з щоки, він каже:
— Агов, красуне, я знаю одне мальовниче місце, що виходить на західний край Бурхливого комашиного океану, від якого в тебе дух перехопить, — і починає шкрябати булавкою в замку.
Леонард продовжує тягти за двері клітки, щоб не розчинялись.
Двері моєї клітки розчинені. Я стискаю руку в кулак, ховаючи діамантовий перстень.
Паттерсон кричить:
— Ти лузер, та ти ж минулого разу навіть до протилежного берега Озера лайна не дістався!
Відкриваючи двері клітки Бабетти, Стрілець пропонує:
— Тоді ходімо з нами, качок. Покажеш дорогу.
Бабетта повертає косметичку до фальшивої сумочки «Коуч» і каже:
— Ага… коли тобі сміливості вистачить.
Вона безглуздо бере кінчиками пальців подол і без того короткої спідниці та трохи підіймає її, наче боячись забруднити об підлогу. Бабетта, справжнісінька пані Блудниця Блудницька, ноги якої видно майже до розвилки трусиків, виходить із клітки, обираючи, куди поставити ноги в підроблених туфлях «Маноло Бланік».
Леонард нахиляється, щоб зібрати розкидані ручки. Витрушує шматочки попкорну з волосся.
Стрілець наближається до клітки Паттерсона. Тримає англійську булавку по свій бік ґрат, щоб Паттерсон не міг вихопити її в нього. Дражливо питає:
— Готовий трохи прогулятися на волі?
Щоб отримати увагу Леонарда, я розповідаю йому свою теорію щодо терапії, спрямованої на зміну поведінки, у порівнянні з простими, старомодними екзорцизмами. Про те, як сьогодні, коли хтось із моїх подружок — живих подружок, звичайно, — весь день сидить у своїй кімнаті та блює, їм ставлять діагноз «булімія». Ніхто не стане викликати священика, щоб той поговорив із дівчиною щодо її недостойної поведінки, висловив любов і турботу, і вигнав із її тіла демона, що там оселився… сучасні родини зазвичай викликають психотерапевта, фахівця з поведінки. Важко повірити, але ще у1970-ті релігійні лідери кропили святою водою дівчаток-підлітків із розладами харчування.
Так, надія в мене здається вічною; утім, прокляття, Леонард мене не слухає.
Тим часом Стрілець уже звільнив Паттерсона. Бабетта приєднується до них, і їхнє тріо вже неквапливо рухається у напрямку полум'яного обрію, в оточенні шалених криків і зграй чорних мух. Паттерсон подає Бабетті руку, щоб вона не впала через високі підбори. Стрілець глузливо посміхається, але, можливо, таке враження складається через булавку, проколоту крізь його щоку.
Я все ще продовжую базікати, роз'яснюючи деталі теорії про те, як моя схильність до заспокійливого могла бути викликана одержимістю бісами, а Леонард, цей власник чудових карих очей, розчиняє двері клітки й мчить слідом за мандрівниками, що вже майже зникли з очей. Мій останній нещодавній друг у Пеклі, Леонард, продирається крізь район, повний постарілих Ведмедиків Гаммі та тліючого вугілля. Голова в нього крутиться, наче на шарнірах, спостерігаючи, чи не з'явиться раптом демон, але він кричить: «Агов! Стривайте!» І мчить собі далі, не зводячи очей із знебарвленого синього ірокеза Стрільця.
Коли вся четвірка вже майже зникла і здається на цій відстані атиповими крапками на тлі киплячих екскрементів і бракованих льодяників від кашлю, — лише тоді я відчиняю двері власної клітки і роблю перші заборонені кроки, пересуваючи свої «Басс Віджинз» слідом за ними.
Розділ сьомий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Як і багато інших туристів, ми рушаємо в невеличку подорож, щоб вивчити Пекло. Звертаємо пильну увагу на загальну топографію місцевості. Помічаємо кілька цікавих об'єктів. І в мене з'являється думка, що треба зробити маленьке зізнання».
Наша невеличка група обігнула кордони лускатої, слизької Пустелі лупи, де пекучі вітри, гарячі, немов мільярд фенів, здувають струпи змертвілої шкіри у кучугури висотою з Матергорн. Ми пропленталися повз Великі рівнини битого скла. Наприкінці важкого шляху ми опинилися на кручі з вулканічної золи, що відкривалася на просторий блідий океан, який простягався до самого горизонту. Жодна хвиля чи брижі не порушували його опалової поверхні; він мав відтінок заплямованої слонової кістки, схожий на потерту штучну шкіру черевичків Бабетти — підроблених «Маноло Бланік».
Поки ми стоїмо і милуємося краєвидом, тягучий приплив цього не зовсім білого, тягучого бруду наче підіймається та поглинає шматок (у палець шириною) блідого, попелястого пляжу. Гнила рідина така густа, що вона, скоріше, згортає берегову лінію, аніж змиває її, коли потік наближається. Очевидно, у цього конкретного океану відпливів не буває, а трапляються лише припливи, які завжди тільки підіймаються.
— Ось воно, — промовляє Стрілець і робить велику дугу огорнутою в шкіряну куртку рукою, обрамовуючи пейзаж. — Шановне панство, дозвольте познайомити вас із Великим океаном розлитої сперми…
Геть увесь еякулят, коли вірити Стрільцю, який вилився під час мастурбацій упродовж людської історії (принаймні починаючи від Онана), збігає у це місце і збирається тут. Аналогічним чином, пояснює він, вся пролита на Землі кров теж збігається та накопичується в Пеклі. І всі сльози. Будь який плювок, що впав на землю, теж опиняється тут.
— З часів винайдення відеомагнітофонів та Інтернету, — додає Стрілець, — цей океан почав зростати рекордними темпами.
Я пригадую свого Татобатька Бена і здригаюсь. Я вже казала: це дуже довга історія.
У Пеклі порно створює ефект, який можна порівняти з глобальним потеплінням на Землі.
Наша команда робить крок назад, подалі від мулу, що підіймається та мерехтить.
— Тепер, коли цей бовдур помер, — зазначає Паттерсон і б'є Леонарда кулаком у потилицю, — мабуть, спермове море не буде наповнюватися так швидко.
Леонард морщиться, потирає забиту голову і відповідає:
— Ти не повіриш, Паттерсоне, але гадаю, он там пливе твій живородящий сік.
Стрілець кидає погляд на Бабетту, облизує язиком губи й каже:
— Одного дня ми опинимося по самісінькі очі в…
Бабетта дивиться на діамантовий перстень у мене на пальці.
Стрілець, все ще не зводячи з неї очей, питає:
— Гей, Беб, ти колись була по самі свої хитрі очі в гарячій спермі?
Різко крутнувшись на одному потертому підборі, Бабетта відрубує:
— Пішов ти, Сід Вішез![1] Я тобі не Ненсі Спаджен,[2] — вона робить нам знак рукою йти за нею, перебираючи в повітрі довгими білими нігтями, потім дивиться на Паттерсона, який так і залишився у спортивній куртці, і заявляє: — Твоя черга. Тепер ти маєш показати нам щось цікаве.
Паттерсон нервово ковтає слину, знизує плечима і питає:
— Агов, друзі, бажаєте побачити Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях?
Ми, тобто решта нас, синхронно хитаємо головами. Ні. Повільно. В унісон, досить довго — ні, ні, ні. Безумовно, ні.
Бабетта іде геть від Океану пролитої сперми, і Паттерсон кидається за нею слідом. Парочка береться за руки і йде далі разом. Капітан команди і голова групи підтримки. Решта нас — Леонард, Стрілець і я — ідуть за ними, кілька кроків позаду.
Чесно кажучи, мені хочеться, щоб ми всі могли побалакати. Попліткувати трохи. Адже, я знаю, бажання — ще один симптом надії, але нічого не можу вдіяти. Ми неквапливо рухаємося далі, продираючись крізь шари сірки й вугілля, що димлять, і я ледве утримуюсь від питання: чи хтось іще відчуває непереборне відчуття сорому? Чи вважають вони, що, коли померли, розчарували всіх, хто хоч трохи любив їх? Після всіх зусиль, які інші поклали на те, щоб виростити їх, нагодувати і дати освіту — чи відчувають Стрілець, чи Леонард, чи Бабетта, що не виправдали сподівань своїх близьких? Чи непокоїть їх те, що вмирання є найбільшим гріхом, який вони тільки могли вчинити? Чи обмірковували вони можливість того, що, померши, кожен із нас створив біль і горе, що їх ті, хто залишився, вимушені нести із собою до кінця своїх днів?
Помираючи — а це значно гірше, ніж завалити іспит чи потрапити під арешт, чи спокусити неповнолітню, — можливо, ми жахливо, невідворотно все псуємо.
Але ніхто цієї теми не торкається, отже, і я промовчала.
Якби ви спитали в моєї мами, вона б розповіла вам, що я завжди була трохи боязка. Мама сказала б: «Медісон, ти вже мертва… Тож припини бути такою емоційно залежною».
Мабуть, всі люди в світі здаються боягузами, коли їх порівняти з моїми мамою і татом. Мої батьки завжди орендували реактивний літак, аби злітати до Заїру та назад і привезти із собою на Різдво всиновленого хлопчика чи дівчинку — не те щоб ми святкували Різдво, — але коли мої однолітки знаходили під ялинкою щеня чи кошеня, я знаходила там нового члена родини з чергового відлюдного місця, яке щойно отримало незалежність, але не припинило бути нічним жахом наяву. Батьки бажали мені добра, але дорога до Пекла вимощена добрими вчинками про людське око. Усі всиновлення відбувалися під час медійного циклу виходу на екран фільмів матусі чи первісного розміщення капіталу татуся, і про це оголошувалося під акомпанемент шквалу пресрелізів і фотосесій. Після медійної атаки мого нового братика чи сестричку здавали до підходящого, дуже дорогого інтернату, де вони більше не голодували, а отримували освіту й щасливе майбутнє, але більше ніколи не з'являлись за нашим обіднім столом.
Ідучи вперед, тепер ступаючи у власні сліди, що перетинають Великі рівнини битого скла, Леонард пояснює, як давні греки збагнули ідею життя після смерті у вигляді Аїду, місця, куди потрапляли і грішні, і праведні, щоб забути гріхи й залишки его, що керували ними на землі. Євреї вірили у Шеол, що перекладалося як «місце чекання», і де, знову-таки, збиралися докупи усі душі, незалежно від їхніх злочинів чи чеснот, де вони відпочивали й знаходили спокій завдяки тому, що відкидали згадки про свою провину та емоційний зв'язок із землею. Щось на кшталт Пекла як центру детоксикації та реабілітації, а не місця відбування покарання. Упродовж людської історії, зазначає Леонард, люди переважно вважали Пекло чимось на зразок стаціонарного відділення в клініці, куди ми потрапляємо, аби позбутися згубної звички до життя.
Не уповільнюючи ходи, Леонард продовжує:
— Іоанн Скот Еріугена писав у дев'ятому столітті, що Пекло — це місце, до якого людину ведуть її бажання, викрадаючи її від Бога та первісних планів, які були в Бога щодо вдосконалення її душі.
Я кажу: мабуть, варто завітати до того болота, із перерваними вагітностями. Шанси дуже високі, що я зустріну там давно загубленого братика чи сестричку.
Може, я і говірка, але дуже добре розумію, що це за штукенція — здоровий механізм психологічного захисту.
Продовжуючи бубоніти, Леонард читає нам лекцію про владну ієрархію Аїду. Він розповідає, як всередині п'ятнадцятого століття один австрійський єврей, якого звали Альфонсо де Спіна, прийняв християнство, вступив до ордену францисканців, з часом став єпископом, і, врешті-решт, склав перелік видів демонів, що населяють Пекло. Рахунок у нього йшов на мільйони.
— Якщо побачите істоту з рогатою головою цапа, жіночими грудьми і чорними крилами величезного крука, — казав Леонард, — то це демон Бафомет, — продовжуючи свій повчальний виступ, розмахуючи вказівним пальцем, наче диригент, що дає сигнали оркестру, Леонард каже: — Серед них є єврейський демон Шедім, грецькі королі демонів Абаддон і Аполліон. Абіґор командує шістдесятьма легіонами чортів. Алоцер командує тридцятьма шістьма легіонами. Фурфур, Великий граф Пекла, командує двадцятьма шістьма…
Землею керує ціла ієрархія лідерів, каже Леонард, і це також вірно й для Пекла. Більшість теологів, включаючи Альфонсо де Спіна, описують Пекло як таке, що має десять груп демонів. Серед них є 66 князів, кожен з яких наглядає за 6666 легіонами, а до кожного легіону входять 6666 демонів. Серед них є Валафар, Великий князь Пекла; Ріммон, головний лікар Пекла; Укобах, головний інженер Пекла, який нібито винайшов феєрверк і подарував цей винахід людству. З язика Леонарда так і сиплються імена: Зебос, який носить на плечах голову крокодила… Кобаль, демон-заступник комедіантів…Суккот-Бенот, демон ненависті…
Леонард каже:
— Це як комп'ютерна гра «Підземелля і дракони», тільки у сто разів краще! Ні, я серйозно: найліпші мізки Середньовіччя присвячували все життя дуже дрібному підрахунку надзвичайно великих і важливих чисел.
Я хитаю головою і кажу: хотіла б я, щоб мої батьки теж такою дурнею займалися.
Час від часу Леонард зупиняється та тикає пальцем на якусь фігуру вдалині. Та, що летить у помаранчевому небі, змахуючи блідими крилами з воску, що тане і тече униз великими краплями, — це Троян, нічний демон російської культури. В інший бік летить ще один, дивлячись униз яскравими совиними очима на широкому черепі, — це Тецкатліпока, ацтекський бог зла. Огорнувшись циклонними вітрами, дощем і пилом, ходять оні, японські демони, які, за традицією, живуть у самому серці буревію.
Для світових лідерів попередніх століть цей великий опис мав таке ж значення, що його матиме проект розшифровки генома людини для майбутніх дослідників, пояснює Леонард.
За свідоцтвом єпископа де Спіни, третина ангелів небесних була скинута до Пекла, і ця божественна децентралізація, це небесне прибирання зайняло цілих дев'ять днів — на два дні довше, ніж було потрібно Богу, щоб створити Землю. У цілому, такого вимушеного переселення зазнали 133 306 668 ангелів, включаючи колись дуже поважних херувимів, володарів, серафимів і домініонів, серед них — Азвіель і Гаап, Оза і Марут, і Уракабараміл.
Бабетта, все ще ідучи попереду нас, рука об руку з Паттерсоном, раптово заходиться сміхом — голосним і різким, і таким же штучним, як її підроблені туфлі.
Стрілець люто дивиться їм у спини, і велика булавка утикається в м'язи його стиснутої нижньої щелепи.
З рота Леонарда сиплються імена демонів, які можуть трапитися на нашому шляху: Ваал, Вельзевул, Веліар, Лібераче, Діаболос, Мара; Пазузу — ассирійський бог з головою кажана і хвостом скорпіона; Ламашту — шумерська жінка-демон, яка однією груддю годує свиню, а іншою — собаку; чи Намтару — месопотамська версія нашої сучасної Старої з косою. Ми шукаємо Сатану так само завзято, як мої мама і тато шукали Бога.