— Неодмінно підтримає. Ви тут на власній шкурі відчуваєте, що таке випробування ядерної енергії, — сказав Тедд. І показав рукою в напрямі атомного міста.
— А правила безпеки? — енергійно розмахуючи руками, запитав Френк Говен. — Як це може корпус злетіти-в повітря? Хіба нам не твердили завжди, що таке ніколи не може трапитися?
Хріс Браун спробував роз'яснити людям, що коли неправильно розміщувати ящики з плутонієм, неминуче станеться вибух. Браун уже кілька місяців тому підготував і подав дирекції доповідну записку про це, але його пропозиції відхилили.
— У фірми, мабуть, знову не вистачило доларів? — глузливо запитав робітник.
— Доларів у них багато, — зауважив О'Брайєн, — але не для нас. Нам треба… — Тут він помітив, що Брауну важко сидіти і той от-от упаде. О'Брайєн підхопив ученого і гукнув Говену: — Давай, Френк, віднесемо його в машину. Містера Брауна треба негайно відвезти в санаторій.
— Зараз? — запитав той.
Навколо все ще падав білим сніжком дрібний порох.
— Я побуду тут, Тедд, — слабким голосом попросив Браун. — Минеться.
Але шофер і слухати не хотів.
— Це безглуздя, містер Браун. Я вас відвезу в санаторій. Хоч би при цьому злетіла в повітря половина атомного міста. Я вже раз возив вас у такому стані. На мою думку, в санаторій повинні поїхати всі, хто стояв на горбі і одразу не пішов у сховище. Бери, Френк!
Вони винесли Брауна і попрямували до машини. Над пустелею все ще висів велетенський гриб, його верхні шари несло вітром далі.
В сусідній землянці сидів Адамс.
— Ходімо з нами! — суворо гукнув йому Тедд. — Тут ще загинеш, а в тебе п'ятеро дітей…
Уже в машині Тедд пильно глянув на Адамса і сказав:
— Думаю, що ти триматимеш язика за зубами і ми лишимося друзями! Інакше…
Коли машина покотилася по колії, наїждженій в пустелі грузовиками, Браун застогнав. Шофер нахилився до хворого:
— Потерпіть, містер Браун. Ви нам ще потрібні. Чули ж, що люди кажуть? Треба щось робити.
Через півгодини всі четверо лежали у ванні, змиваючи з себе радіоактивний пил. Незабаром санаторні машини привезли з будівництва й інших робітників.
Лекс Шпрінгер нервово перебирав пальцями лівої руки клавіші розмовного апарата. Він тримався зовсім не так спокійно, як належало керівникові служби безпеки атомного міста Мехіко-Занд. Час від часу Шпрінгер кидав збентежений погляд на обличчя директора, якого прозивали Атомним слоном.
Директор атомного міста Брекдорп — спітніла м'ясна туша вагою понад сто двадцять кілограмів — сидів у величезному глибокому кріслі, не зводячи очей з прикріпленого до стіни індикаторного щита, його звичайне жовтувато-біле світло забарвилось у червоний колір. Дебела права рука директора лежала на письмовому столі. В просторому кабінеті не було жодного вікна. Складний кліматичний прилад підтримував у кімнаті постійну температуру і освіжав повітря. Робочий кабінет Брекдорпа вважався одним з небагатьох цілком захищених від променів приміщень міста Мехіко-Занда.
Брекдорп стиснув кулак і невдоволено стукнув ним по письмовому столу.
— Ви бачите червонувате світло? Весь щит мерехтить! Навіть у власному кабінеті не можна бути гарантованим від проклятої радіоактивності! Це свинство, Шпрінгер, страшенне свинство, і винні в ньому принаймні на дев'яносто процентів ваші люди.
Крекчучи, він вийняв шовковий носовичок і старанно витер мокре від поту обличчя.
Коли Брекдорп хвилювався, він обливався потом. Та хіба можна не хвилюватись? А кліматичний прилад, що це за конструкція? Справжній брак! Поставиш прилад на двадцять два градуси, жарко, немов у печі, а при двадцять одному градусі починаєш мерзнути. Коли ж він встановлював пристрій на двадцять один з половиною градуса, йому здавалося, що погіршується фільтрація повітря. І це у вік атомної бомби! Брекдорп наказав встановити новий прилад. Деталі для нього вже привезли і завтра мали закінчити монтування. І от маєш… Саме сьогодні трапилося це свинство з корпусом 37.
Лекс Шпрінгер тільки знизував плечима, слухаючи докори Брекдорпа.
— Нам треба спершу точно встановити, як це нещастя сталося. Досі ми знаємо лише…
Тут задеренчав зумер розмовного апарата. Шпрінгер відповів і увімкнув гучномовець.
— Санаторій, Бердслей, — доповіли з апарата.
— А, доктор Бердслей! — Шпрінгер відкашлявся і спитав: — Як почуває себе Зонненфельд?
— Пацієнт оце тільки опритомнів. На його тілі сильні опіки. Дихання і серцебиття дуже порушені. Радіоактивні промені…
— Його можна допитати? Він уже що-небудь сказав? — перебив лікаря Шпрінгер.
— Ні, — голос з гучномовця звучав невдоволено. — Шок, а також вплив променів і тиску спричинилися до того, що Зонненфельд втратив зір, слух і мову. Ми намагалися встановити з ним хоч якийсь контакт, помацуючи найменш обгорілу ліву руку. Але досі наші зусилля успіху не мали.
— Дякую, докторе, — Шпрінгер закрив блокнот і глянув на розмовний апарат. — Зонненфельда можна врятувати?
— Ні, неможливо, — відповів лікар. — Самі тільки опіки незабаром призведуть до смерті. На наш погляд, потерпілий протягне сорок, найбільше п'ятдесят годин.
— Дякую, — Шпрінгер нервово провів нігтем по пластикатовій палітурці блокнота.
— Докторе, — знову заговорив він в апарат, — спробуйте будь-що встановити з хворим контакт. Тільки він може сказати, як сталося нещастя. Дякую, докторе.
Щось тихо клацнуло. Шпрінгер і Брекдорп лишилися на самоті… Атомний слон не зводив погляду з прикріплених до стіни променевих індикаторів. Він дивився, недовірливо примруживши очі. Здавалося, крім індикаторів, для нього нічого в світі не існує.
Шпрінгер натиснув якісь кнопки розмовного апарата і сказав:
— Прошу містера Чанволда.
Коли той озвався, Шпрінгер коротко запитав:
— Як ідуть рятівні роботи?
— Том Уеллс, один з вартових, наш чоловік…
— Знаю, кажіть коротше, Чанволд.
— Слухаю, — промовив той. — Отже, Уеллс показує, що приблизно за тридцять хвилин до того, як стався нещасний випадок, на територію складу в'їхав Зонненфельд із сорока ящиками плутонію. Ящики були запаковані згідно з інструкцією. В нас є відомості про те,» що вантажник Робін за три години до вибуху покалічив собі праву руку. Робіна і завідувача досі не знайдено. Мабуть, вони загинули. — Чанволд зробив паузу.
Шпрінгер вистукував пальцями по столу якийсь марш.
— Спеціалісти вважають, — знову почав Чанволд, — що реакція сталася поблизу вантажної платформи складу або навіть на самій платформі. Група розвідників-шукачів усе ще визначає розміри зараженої променями місцевості.
— Атомне місто заражене? — спитав Брекдорп.
— Зараженість самого міста Мехіко-Занда, на думку спеціалістів, незначна. В житлові квартали Рівертауна стійкі частки радіоактивного пилу не попали. Повітряні течії сприятливі для міста — радіоактивні продукти розпаду, а також сполуки плутонію та їх пари віднесло в пустелю. І все-таки, оскільки відстань невелика, інтенсивність гамма-променів, що звільнилися під час вибуху, була в місті досить значною.
Брекдорп зітхнув.
— Дозволю собі додати ще таке, — сказав Чанволд. — У центральній реєстратурі підраховують, скільки є матеріалу в корпусі 37, тобто скільки його там було перед вибухом.
— Усе, Чанволд?
— Сподіваюся, через п'ятнадцять хвилин я зможу повідомити вам нові дані.
— Він доповідає занадто багатослівно, — зауважив, незадоволено скривившись, директор атомного міста.
Шпрінгер мимоволі примружив очі. Брекдорп, виходить, уважно прислухався до розмови, а вдавав, ніби його цікавлять тільки індикатори на стіні.
— Дозвольте резюмувати, — почав Шпрінгер. — Отже, ми тепер дещо знаємо. По-перше, нещастя сталося тоді, коли вивантажували ящики з плутонієм. По-друге, дуже можливо, що Зонненфельд, зовсім не обізнаний з атомною фізикою, порушив інструкцію і залишив свій електрокар у небезпечній зоні. Може, він хотів допомогти скаліченому Робіну вивантажити ящики. По-третє, вибух є наслідком якогось порушення інструкції. Невідомо тільки якого. По-четверте, встановлено, що реакція розвивалася порівняно повільно, принаймні початкова. Зонненфельд мав час відбігти на кілометр. Немає доказів того, що його кинуло на землю силою вибуху чи повітряної хвилі. Та це і неймовірно. Якби всі сорок ящиків вибухнули разом, Зонненфельд згорів би на місці. Тим часом після першої реакції він мав змогу відбігти.
Брекдорп, здавалося, спокійно слухав міркуванню свого начальника служби безпеки, але його сірі, немов у щупака, очі сердито метали іскри.
— Ви забуваєте одне, Шпрінгер. У повітря злетіли цінності на мільйони. Навіщо, хай йому чорт, складаються правила безпеки?.. Необізнаний з атомною фізикою Зонненфельд, — глузливо повторив він. — Що ж, по-вашому, в майбутньому шоферами і вантажниками треба брати людей, які склали державний іспит з атомної фізики? Безглуздя! А як виникла ланцюгова реакція? Адже ємкість кожного ящика менша за критичну кількість плутонію. А ящики були упаковані за інструкцією. — Брекдорп нетерпляче обмахувався носовичком.
Шпрінгер кивав головою в знак згоди. Він старанно гортав якусь книжечку з тоненькими аркушиками-картками. Літери на них були такі маленькі, що їх можна було прочитати лише з допомогою лупи. Шпрінгер замислився, бурмочучи якісь прізвища:
— Бромлей, Браус, Браун… Ага, правильно, Хріс Браун. Так воно, мабуть, і є.
Брекдорп знову дивився на світлову таблицю.
— Ви пригадуєте лист, який хіміко-фізик Хріс Браун місяців десять тому написав керівництву атомного міста саме в питанні транспортування плутонію? Пропозиції Брауна обговорювалися на засіданні вченої ради. Їх підтримали професор Стефсон і професор Метіус. Професор Кальман виступив проти, і пропозицію відхилили вісьма голосами проти чотирьох.
— Будь ласка, без вступних промов, — нетерпляче перебив його Брекдорп.
Шпрінгер відкашлявся. Потім узяв лупу в руки і повів далі:
— Браун твердив тоді, що коли на складі зберігати дві тисячі ящиків плутонію, навіть суворо додержуючись правил, кількість активних нейтронів зросте в такій мірі, що можлива порівняно швидка ланцюгова реакція.
Розміри такої катастрофи було показано в доданих до листа підрахунках. Друга небезпека виникає одразу ж, як тільки хтось порушить інструкцію про зберігання кожного стального ящика в свинцевій оболонці. Браун підрахував, що досить поставити поруч тридцять два ящики, як станеться вибух. Тому він настійно пропонував використати для транспортування цього надзвичайно небезпечного матеріалу ящики іншого виготовлення. — Шпрінгер тицьнув лупою в книжечку. — Далі тут записано, що в корпусі 37 не можна тримати більше тисячі ящиків. Ну, це вже, — Шпрінгер потягнув себе за кінчик носа, — так би мовити, в минулому.
— А чому відхилили пропозицію Брауна? — спитав Брекдорп.
— Вчена рада відхилила пропозиції, вважаючи, що заміна стального ящика «ящиком Брауна» призведе до порушення інструкції про збереження плутонію. А це означає, що виникає нова небезпека.
— Пригадую, — кивнув Брекдорп головою. — Це питання обговорювалося тоді досить детально…
Його перервав зумер розмовного апарата. Шпрінгер натиснув на клавіші. Почувся голос Чанволда:
— Надійшли дані про поранених. В атомному місті і Рівертауні не виявлено уражених променевою хворобою. Зате на будівництві нового реактора таких є кілька чоловік. Вони пізно пішли в сховище і були опромінені. Серед уражених два бетонники, один інженер, три шофери і вчений.
— Сім чоловік, цілком досить! — схопився за голову Брекдорп.
— їм уже подано медичну допомогу, — повідомив Чанволд.
— Хто цей учений? — запитав Брекдорп.
— Хіміко-фізик Браун, — відповів Чанволд. — Хріс Браун.
Він іще щось сказав, але ні Брекдорп, ні Шпрінгер його більше не слухали. Вони дивилися один на одного. Шпрінгер просто не наважувався висловити те, що думав його шеф.
— Здається, Браун довів свою теорію на практиці, — промовив Брекдорп. — А яка ваша думка?
Тепер Шпрінгер мусив зробити такі висновки, яких від нього чекав директор атомного міста.
— Під час вибуху Браун був поблизу корпусу 37, — сказав Шпрінгер. — Зонненфельд порушив інструкцію і поставив ящики не так, як слід. Треба встановити, з яким шофером їхав Браун. Можливо, вчений ціною нещасного випадку хотів довести правильність своєї теорії.
Брекдорп кивав головою, заохочуючи Шпрінгера.
— Браун прагнув помсти. Він підмовив Зонненфельда поставити ящики не так, як вимагає інструкція. Між іншим, Браун уже раз хворів на променеву хворобу. Це було тоді, коли він розбив ампулу з соляним розчином — дуже важливим радіоактивним ізотопом!
Шпрінгер не нагадав, що Браун тоді кілька тижнів боровся з смертю, що він згодом знову, рискуючи життям, запобіг катастрофі.
Міркування Шпрінгера, очевидно, сподобалися Брекдорпу.
— З'ясуйте от що, — сказав шеф. — По-перше, чому Браун опинився на будівництві. По-друге, якщо в нього було якесь завдання, то від кого він його дістав. По-третє, як прізвище його шофера. Той факт, що в корпусі 37 знищено цінності на мільйони, викликає підозру. Це явний саботаж.
— Авжеж, саботаж, який ставить на карту життя людей! Двох убито. Це вже встановлено. Третій, Зонненфельд, теж помре. А що коли Браун мав доручення, скажімо, від професора Стефсона поїхати на будівництво?
— З'ясуйте все, Шпрінгер, і про наслідки доповісте особисто мені.
День згасав. На атомне місто Мехіко-Занд швидко спадали сутінки. Цементні ходи між бетонними корпусами лабораторій і будинком управління освітлювалися потужними прожекторами. Люди в захисних костюмах обходили вулиці міста, намагаючись встановити ступінь радіації. Слідом ішли спеціальні машини, від яких тяглися гумові шланги. З цих вмонтованих в одяг розвідників шлангів весь час текла вода, змочуючи захисний костюм. Шланги розмотувались або намотувались на барабан залежно від того, наскільки розвідники віддалялись од машин. Вода оберігала людський організм від проникнення нейтронів, які викликають небезпечну променеву хворобу.
В атомному місті не лишилося жодного куточка, якого не обслідували б розвідники. Вони наносили на карту міста все нові цифри, і поступово в них склалося повне уявлення про ступінь зараженості кожної вулиці радіацією.
Тим часом Брекдорп запросив до себе керівних учених атомного міста. В його кабінет зайшли професори І. Ф. Стефсон — технічний керівник міста, Джек Кальман — начальник першого відділення і Мерлан Метіус — начальник другого відділення. Крім них, на нараді ще був Лекс Шпрінгер.
Після того, як Брекдорп коротко поінформував про події, Стефсон сказав:
— Таким чином можна гадати, що вибух стався внаслідок неправильного розміщення ящиків з плутонієм на вантажній платформі.
— Навмисно неправильного розміщення, — пробурмотів Брекдорп.
Стефсон трохи помовчав, потім спокійно повів далі:
— Отже, це навмисно неправильне розміщення, без сумніву, допустив Зонненфельд. Чи розумів він небезпечність своїх дій? Вантажник і завідувач складу знали, чим це загрожує. Якщо припустити, що ящики так поставили навмисно, тоді слід вважати це саботажем, причому злочинці свідомо ішли на загибель. Чи встановлено причини, — звернувся професор до Шпрінгера, — які спонукали одного або всіх трьох покінчити самогубством?
— На мій погляд, містер Стефсон, — втрутився Брекдорп, — зараз немає рації відгадувати такі шаради. Облишмо це для містера Шпрінгера, який провадить розслідування. Справа і так дуже неприємна. Я вже розмовляв з президентом нашої корпорації. Містер Еверет прикро вражений. Він висловив жаль з приводу загибелі людей і наказав видати грошову допомогу сім'ям убитих і поранених. — Брекдорп замовк і обвів поглядом учасників наради. — Досі ніхто не сказав ні слова про збитки, яких завдала катастрофа. А президента компанії, певно, найбільше непокоїли саме мільйонні збитки!
— Між іншим, — сказав директор Мехіко-Занда, — президент вважає зрозумілим для кожного, що цей гідний жалю випадок слід тримати в найсуворішій таємниці. Я наказав перевіряти всі особисті листи. Причини вам зрозумілі.
Він знову пильно подивився звуженими очима на співробітників. Але ніхто нічим не виявив невдоволення. За кілька років роботи вони вже звикли до суворої цензури. Зрештою, атомне місто Мехіко-Занд і житлові квартали Рівертауна не курорт. Всі знали, що під час війни, коли в Лос-Аламосі створювали першу атомну бомбу, з людьми, які там працювали, поводилися ще суворіше.