Тунель - Бернгард Келлерман 4 стр.


— А Етель була дуже прихильна до тебе, Маку? — запитала Мод.

— Вона справді була зі мною дуже мила,— відповів він.

— Яке вона справила на тебе враження?

— Вона здалася мені дуже невимушеною, щирою, навіть трохи наївною, майже як дитина.

— О?! — засміялася Мод. Вона й сама не могла збагнути, чому відповідь Мака знову трохи засмутила її.— Ох, Маку, добре ж ти розумієшся на жінках! Господи! Етель Ллойд — і щира! Етель Ллойд — і наївна! Ха-ха-ха!

Мак також не стримавсь і засміявся.

— Вона й справді здалася мені такою! — запевнив він. Але Мод розпалювалася дедалі дужче.

— Ні, Маку! — вигукнула вона.— Такої сміхоти я зроду не чула! Ось які ви, чоловіки! Та немає другого такого нещирого створіння, як Етель Ллойд, Маку! Ота «щирість» — це її найбільше штукарство! Можеш мені спокійно повірити, Маку: Етель — це дуже підступна й кокетлива жінка, у неї все побудовано на розрахунку. Вона б не від того, щоб заворожити всіх вас, чоловіків. Повір мені, я її знаю. Ти помітив, які в неї очі? Як у сфінкса.

— Ні.— Мак казав правду.

— Ні?! Таж Етель сама якось призналася Мейбл Гордон: «У мене очі сфінкса, всі так кажуть». А тобі вона здається наївною! Боже мій, та вона ж страх яка шанолюбна, ця красуня! Щотижня її портрет принаймні один раз з'являється в якій-небудь газеті! Етель Ллойд, мовляв, заявила!.. Вона рекламує себе день і ніч, ну точнісінько, як Хоббі. Навіть своє добродійництво використовує для реклами.

— А може, в неї справді добре серце, Мод? — озвався Мак.

— У кого, в Етель Ллойд?! — Мод засміялася. Потім, тримаючись за нікельовані ручки в автомобілі, якого на швидкості гойдало з боку в бік, раптом подивилася чоловікові в очі.— А вона справді дуже гарна, Маку?

— Так, Мод, Етель гарна. Бозна-тільки, нащо вона так напудрюється!

Вигляд Мод мала розчарований.

— Ти закохався в неї, Маку? Як і решта чоловіків? — тихо поспитала вона з удаваним переляком у голосі.

Аллан засміявся й притяг її до себе.

— Ти дурненьке дівча, Мод! — вигукнув він і притис її обличчя до своєї щоки.

Тепер Мод знов була задоволена. І чому це сьогодні її дратує кожна дрібниця? Що їй до тієї Етель Ллойд? Мод хвилю помовчала, тоді щиро сказала:

— А втім, може, в Етель і справді добре серце. Я в це навіть вірю.

Та, промовивши ці слова, Мод відчула, що в глибині душі не вірить по-справжньому в добре серце Етель. Ні, сьогодні їй таки не сила з собою нічого вдіяти.

Після вечері, яку вони замовили в номер, Мод відразу пішла спати, а Мак сів у вітальні писати листи. Залишившись сама, Мод довго не могла заснути. З самого ранку вона була на ногах і дуже стомилася. Від сухого, гарячого повітря в готельному номері у неї підвищилася температура. Все, що вона пережила за день — поїздка, концерт, стовпище людей, Етель Ллойд,— усе це знов ожило в її перевтомленому мозку. У вухах знов лунала музика, голоси. За вікном з гуркотом пролітали машини. Лунали гудки. Вдалині шуміли поїзди міської залізниці.

Не встигла Мод задрімати, як її розбудило якесь клацання в трубах парового опалення. Чути було, як у готелі десь підіймався й тихо дзижчав ліфт. Щілина в дверях до вітальні ще світилася.

— Ти й досі пишеш, Маку? — майже не розтуляючи губів, спитала Мод.

— Go on and sleep! [13] — відповів Мак.

Але голос його пролунав таким басом, що Мод, ще не зовсім прочумавшись від сну, не втрималася й засміялась.

Вона заснула. І раптом відчула, що все тіло в неї зробилося холодне, як лід. Мод знову прокинулась, охоплена глибокою тривогою й дивним страхом, і спробувала пригадати, що її так налякало. Й відразу зрозуміла. Їй приснився сон: вона входить до кімнати Едіт, і хто ж там сидить? Етель Ллойд! Там сиділа Етель Ллойд, у всій своїй осяйній красі, з діамантом на лобі, і дбайливо вкладала в ліжечко маленьку Едіт — так ніби вона її мати!..

Мак сидів у самій сорочці в кутку канапи й писав. Рипнули двері, і Мод, заспана, мружачись від світла, стала в нічній сорочці на порозі.

Коси в неї вилискували. Вона мала квітучий, юний, як у дівчини, вигляд, від її постаті віяло свіжістю. Але в очах у Мод прозирала тривога.

— Що з тобою? — запитав Мак.

Мод збентежено всміхнулася.

— Нічого,— відказала вона.— Мені приснились якісь дурниці.— Потім сіла в крісло й пригладила коси.— Чому ти не лягаєш, Маку?

— Ці листи повинні піти з завтрашнім пароплавом. Ти застудишся, люба!

Мод похитала головою.

— Та ні,— мовила вона,— навпаки, тут дуже жарко.— Потім звела на Мака вже ясний погляд.— Чуєш, Маку,— провадила вона,— чому ти не розповідаєш мені про свої справи з Ллойдом?

Мак усміхнувся й неквапно відповів:

— Ти мене про це не питала, Мод. А сам я не хотів казати, поки все ще висіло в повітрі.

— Ти й тепер не хочеш нічого розказати?

— Чого ж, я розкажу, Мод!

І він заходився пояснювати їй, про що йдеться. Відкинувшись на спинку канапи, лагідно всміхаючись, Мак надзвичайно спокійно розповідав дружині про свій проект, так ніби зібрався будувати всього-на-всього міст через Іст-Рівер. Мод сиділа в нічній сорочці, дивувалася й нічого не розуміла. Та навіть коли почала дещо розуміти, то однаково не переставала дивуватись, і її очі робилися дедалі більшими й блищали все яскравіше. Голова в неї просто палала! Мод раптом збагнула, що означала його робота за останні роки, його досліди, моделі й цілі стоси креслень. Збагнула вона й те, чому він так поспішав до Буффало: Мак не хотів гаяти жодної хвилини! Збагнула також, чому всі листи мали піти з завтрашнім пароплавом. У неї було таке враження, ніби їй знову снився сон...

Мак скінчив розповідати, а Мод усе ще сиділа перед ним із широко розплющеними блискучими очима, і в них відбивалися тільки подив і захват.

— Ну ось, тепер ти все знаєш, моя маленька Мод! — сказав Мак і попросив її йти спати.

Вона підійшла до нього, обняла — так міцно, як тільки могла,— й поцілувала в губи.

— Маку, любий мій! — прошепотіла вона.

Та коли Мак знову попросив її лягати, вона враз послухалась і вийшла, все ще геть сп'яніла. Їй раптом спало на думку, що творіння Мака таке саме величне, як і ті симфонії, котрі вона сьогодні слухала, таке саме величне — тільки зовсім по-іншому.

Однак, на подив Мака, через кілька хвилин Мод прийшла знов і принесла з собою ковдру. Прошепотівши: «Працюй! Працюй!» — вона згорнулася клубочком поруч із ним на канапі, поклала йому на коліна голову й заснула.

Мак перестав працювати й глянув на дружину. Його маленька Мод здалася йому прекрасною і зворушливою. Тисячу разів він ладен був віддати за неї своє життя.

Потім Мак знов заходився швидко писати.

5

Наступної середи Аллан із Мод та Едіт сіли на німецький пароплав. Через три дні вони мали бути в Європі. До них приєднався Хоббі — він вирішив «тиждень покататися».

Мод мала чудовий настрій. Вона знов була весела, відчувала себе дівчинкою, і цей настрій не полишав її весь час, поки вони пливли через непривітний зимовий океан, хоч вона бачилася з Маком тільки за обідом та ввечері. Закутавшись у хутро, Мод походжала туди-сюди в лакованих черевичках по холодних палубах, сміялася й жваво розмовляла.

Хоббі був найпопулярніший чоловік на пароплаві. Скрізь — від кают лікарів та скарбничого й аж до священного капітанського містка — він почував себе як удома. На судні не було такого куточка, де б з раннього ранку до пізнього вечора не лунав його дзвінкий, трохи гугнявий голос.

Зате Аллана ніхто не бачив І не чув. Від світання до смеркання він був заклопотаний. Усі три дні подорожі обидві друкарки цього швидкохідного судна тільки те й робили, що передруковували його листи. В Аллановій каюті вже лежали сотні запечатаних і підписаних конвертів. Аллан готувався до першої битви.

Спочатку вони прибули до Парижа. Звідси вирушили до Кале й Фолкстона, де тривало будівництво тунелю під Ла-Маншом,— воно почалося після того, як Англія подолала свій страх перед нападом, що його можна було б відбити однією-однісінькою батареєю. Тут Аллан затримався на три тижні. Потім вони поїхали до Лондона, Берліна, Ессена, Лейпціга, Франкфурта і знов повернулися до Парижа. В кожному з цих міст Аллан спинявся на кілька тижнів. Зранку він працював за столом, а після обіду щодня провадив переговори в представниками великих фірм, інженерами, техніками, винахідниками, геологами, океанографами, статистиками, світилами у найрізноманітніших галузях знань. Це була ціла армія найбільших умів з усієї Європи — з Франції, Англії, Німеччини, Італії, Норвегії, Росії.

Увечері, коли в Мака не було гостей, вони вечеряли удвох із Мод.

Настрій у Мод був усе ще піднесений. Робоча, ділова атмосфера, яка оточувала Мака, додавала їй снаги. Майже таку саму подорож Мод здійснила з Маком три роки тому, невдовзі після одруження, і тоді вона ледве терпіла, що більшість часу він віддавав чужим людям і якійсь незрозумілій для неї роботі. Але тепер, коли Мод збагнула сенс цих переговорів і робіт, в її очах усе стало, звичайно, зовсім іншим.

Мод мала багато, надто багато вільного часу й розподіляла його дуже ретельно. Частину дня вона присвячувала дочці, потім, хоч куди вони приїздили, оглядала музеї, церкви та інші визначні пам'ятки. Під час їхньої першої подорожі Мод не завжди мала змогу зробити собі таку приємність. Мак, певна річ, повсюди ходив з нею, коли вона цього хотіла. Та скоро Мод відчула, що всі ті прекрасні картини, скульптури, давні тканини й оздоби цікавлять його не дуже. Що він любив оглядати, то це машини, заводи, великі промислові споруди, технічні музеї — саме те, в чому вона, власне, нічого не тямила.

Але тепер Мод мала скільки завгодно вільного часу й захоплювалася тисячами красот, якими її так приваблювала Європа. Мод не проминала нагоди піти до театру чи на концерт. Вона насичувалася тим, чого їй бракувало в Америці. Цілими годинами блукала Мод старими вулицями й вузенькими провулками, фотографувала кожну крамничку, що здавалася їй «чарівною», і кожен старий, перекошений фронтон. Вона купляла книжки, репродукції й листівки з зображенням давніх будівель і нових. Листівки вона збирала для Хоббі — він про це її просив. Вишукуючи їх, Мод докладала великих зусиль. Але вона любила Хоббі, і для нього їй не шкода було ніякої праці.

У Парижі Мак залишив її на тиждень саму. На березі Біскайської затоки, в Ле-Саблі, поблизу Нанта, він мав зустрітися з землемірами та цілою групою агентів. Потім разом з землемірами, інженерами та агентами вони попливли до Азорських островів, де Аллан понад три тижні влаштовував справи на островах Фаяль, Сан-Жоржі та Піку, тоді як Мод втішалася разом з Едіт найпрекраснішою весною в своєму житті. З Азорських островів вони вирушили на вантажному судні (крім них, пасажирів тут не було, і ця обставина викликала у Мод просто захват!) через Атлантичний океан до Бермудських островів. Тут, у Гамільтоні, вони зустріли, на превелику свою радість, Хоббі, який пустився в цю невеличку подорож задля того, щоб побачитися з Маком та Мод. Мак швидко залагодив справи на Бермудських островах, і в червні вони повернулися до Америки. Аллан найняв у Бронксі заміський будинок, і тут, в Америці, розвинув ту саму діяльність, що й у Лондоні, Парижі та Берліні. Щодня він засідав з агентами, інженерами, вченими з усіх міст Сполучених Штатів. Тепер Аллан часто мав тривалі розмови з Ллойдом, і це привертало увагу громадськості. Журналісти принюхувалися, мов гієни, що почули стерво. Чутки про якесь неймовірне, досі небачене починання ходили по Нью-Йорку.

Однак Аллан і його довірені мовчали. Мод, у якої пробували що-небудь випитати, сміялася й теж не казала жодного слова.

У кінці червня підготовчі роботи було завершено. Ллойд розіслав тридцятьом головним представникам капіталу, великої промисловості та найбільших банків запрошення на нараду; ці запрошення він написав власноруч і доручив розвезти їх спеціальним кур'єрам, щоб наголосити на значенні майбутньої зустрічі.

І вісімнадцятого вересня в готелі «Атлантік», на Бродвеї, відбулася та вікопомна нарада.

6

У ці дні Нью-Йорк затопила хвиля нестерпної спеки, і Аллан вирішив проводити нараду на заставленому зеленню даху готелю.

Запрошені, більшість з яких жили за містом, прибували протягом дня, а дехто приїхав ще напередодні.

Вони прикочували у величезних, укритих курявою автомобілях для прогулянок, з дружинами, синами й доньками із своїх літніх резиденцій у Вермонті, Нью-Хемпшірі, Мені, Массачусетсі й Пенсільванії. Замкнуті, мовчазні пани мчали з Сент-Луїса, Чікаго й Цінціннаті у спеціальних поїздах, що не спинялися на жодній станції. Їхні розкішні яхти стояли на Гудзоні. Три чікажці — Кілгаллан, Мюлленбах та Ч. Морріс — прилетіли повітряним експресом, який подолав сімсот миль від Чікаго до Нью-Йорка (Сентрел-парк) за вісім годин, а спортсмен Вандерштіфт сів пополудні своїм монопланом на дах «Атлантіка». Дехто прийшов до готелю пішки, зовсім непомітно, як звичайний собі приїжджий, зі скромною текою в руці.

Але вони прибули. Ллойд покликав їх у справі надзвичайно важливій, і солідарність, яку гроші породжують і скріплюють міцніше, ніж кревні узи, не дала їм залишитися збоку. Ці пани прибули не тільки через те, що нюхом почули вигоду (адже могло навіть статися, що їм довелося б видобути з свого гамана гроші!); насамперед вони поз'їжджалися тому, що сподівалися допомогти здійсненню проекту, велич якого відповідала їхній діловитості — джерелу їхньої могутності. Той таємничий проект Ллойд назвав у своєму посланні «найбільшим і найсміливішим задумом усіх часів». Цього було б досить, щоб витягти їх із самого пекла, бо починати нові справи було для них так само важливо, як і жити.

Те, що стільки фінансових тузів знялися в дорогу, не залишилося, звичайно, непоміченим, бо кожен із них був під наглядом широко розгалуженої системи сповіщання. Вже з самого ранку біржу трохи лихоманило. Правильно зроблена ставка тепер могла принести ціле багатство! Преса опублікувала імена всіх тих, що зібралися в «Атлантіку», і не забула вказати, скільки кожен із них «вартий». До п'ятої вечора загальна сума становила вже мільярди. В кожному разі мало статися щось надзвичайне — якась гігантська битва капіталу. Окремі газети вдавали, ніби їхні видавці щойно повернулися з обіду в Ллойда й по саме горло напхані інформацією, тільки Ллойд, мовляв, заціпив їм рота. Інші дозволяли собі ще більше й писали про те, що їм нібито шепнув по секрету за десертом їхній приятель Ллойд. Нічого особливого, повідомляли вони, не сталося — просто від Чікаго до Сан-Франціско має пролягти швидкісна монорейкова електрична дорога; мережа повітряних сполучень пошириться тепер на всю територію Сполучених Штатів, і до будь-якого міста можна буде долетіти так само легко, як нині до Бостона, Чікаго, Буффало чи Сент-Луїса; ідея Хоббі обернути Нью-Йорк на американську Венецію ось-ось здійсниться.

Репортери винюхували довкола готелю, мов поліцейські нишпорки, що йдуть по сліду. Вони стовбичили на Бродвеї, видавлюючи підборами ями в розтопленому на сонці асфальті, й доти витріщалися на всі тридцять шість поверхів «Атлантіка», доки його яскраві, побілені вапном стіни починали викликати в їхніх головах галюцинації.

А одному пронозі навіть спала на думку геніальна ідея — пробратися до готелю, переодягнувшись телефонним майстром, і не тільки до готелю, а й до самих кімнат мільярдерів. Там він почав длубатися в телефонних апаратах, сподіваючись підслухати бодай слівце. Однак управитель готелю викрив того зуха й чемно заявив, що з його апаратами все гаразд.

Оточена атмосферою палючої спеки й нервового збудження, висотна біла будівля стояла й мовчала. Настав уже й вечір, а вона все мовчала. Той проноза, що спіймався був удень, з відчаю приліпив вуса і вдруге з'явився до готелю вже як механік Вандерштіфта,— йому, мовляв, треба дещо подивитися в моноплані на даху. Та управитель ввічливо осміхнувся й відповів, що з радіотелеграфним апаратом Вандерштіфта теж усе гаразд.

Тоді репортер вийшов на вулицю й ніби крізь землю провалився. Та зник він тільки для того, щоб придумати що-небудь нове. Через годину він підкотив в образі навколосвітнього мандрівника в автомобілі, повному обліплених ярликами валіз, і зажадав номер на тридцять шостому поверсі. Але тридцять шостий поверх займала готельна обслуга, і «турист» мусив удовольнитися номером 12 на тридцять п'ятому поверсі — цю кімнату йому по-діловому, з запобігливим виразом запропонував управитель.

Після цього проноза підкупив боя-китайчука, який доглядав за зеленню на даху, і той непомітно сховав в одному з кущів, посаджених у шапликах, невеликий, не більший від фотокамери, апарат. Але репортер забув про те, що «алланіт» — міцна криця, яку не бере жоден снаряд.

Назад Дальше