З тою думкою древлянин востаннє заплющив очі…
Мелодія шоста
НАДІЇ І СУМНІВИ
СЕКРЕТАР РАЙКОМУ
Почалося літо. Зійшли з лугів весняні води. Над землею пройшли цілющі грози, напоїли поля життєдайною вологою. Ночами на обрії миготіли зірниці, повітря було парким, пахучим. Старі люди пророчили буйний врожай.
На початку червня Микола з Оленкою вирушили до району, щоб домовитись про роботу. Вийшли удосвіта. Ліс дрімав, обрій прокидався зі сну, розплющував блакитне око.
Микола роззувся. Оленка зробила те саме. Вона ойкала, щулилася, підстрибувала, натикаючись на грудочки. Він сміявся.
— Звикай.
Оленка хитро примружувалася.
— Я згодна. Буду босою. Тільки неси мене на руках…
— Двадцять п’ять кілометрів? — жахався Микола.
— Хіба так багато? — дивувалася дружина. — А ти ж обіцяв все життя носити на руках? Пам’ятаєш? Як признавався в коханні!..
— Ой і хитра ж ти, Оленко! — жартівливо сплескував руками Микола. — Так і хочеш проїхатись на чужій спині…
— На чужій? — ображалась Оленка. — А от і не чужа спина. Твоя спина рідна, люба, мила…
— Здаюсь! — Микола хапав Оленку на руки, ніс її по росяній Траві, зупинявся, цілував у потемнілі від жаги очі.
— Ми так ніколи не доберемось до району, Миколко…
Він опускав її на землю, брав за руку, вів, мов дитину, по лісовій стежині. Вони мовчали, слухали голоси пробудженої природи, вдихали тонкі аромати соснового лісу…
Незабаром вийшли з посадки. Попереду розкинулись поля сусіднього колгоспу. В рожевому промінні ранку поважно хиталися жита, гордо показуючи небу повновиде, ще зелене колосся. Микола зачаровано зупинився, замріявся. Прислухався. Над полями війнув вітер, а йому здалося, ніби то невидимі музичні інструменти взяли акорд. Ще раз. Ще. Переливи ніжних, майже нечутних звуків покотилися під небом, сплелися в чудову гармонію. Оленка з любов’ю поглянула на мужа, торкнулася його плеча.
— Ти чуєш музику, любий? — прошепотіла вона.
Він мовчки хитнув головою. Потім тихо сказав:
— В мені завжди звучить мелодія…І вірші… Вся наша земля, як поезія… як музика… Ось слухай…
— Миколко… Не орати, а збирати скоро треба…
— Не перебивай. Це ж не зведення по колгоспу, а вірші… Я ж експромтом… А ось я чую вже інший мотив…
— Правда, правда, Миколо… Тривожно в повітрі, тривожно на серці. Невже буде війна? — Оленка зіщулилася, ніби від холоду. — Я не можу зрозуміти… навіщо воювати, коли отака краса навколо…
— Наївна дівчинка, — ніжно обняв її за плечі Микола. — Якби всі розуміли красу і любов — давно б не було ні воєн, ні рабства… Згадай легенду, яку нам розповідав дід…
— Про істину?
— Ні, про жрицю, що приносила богу квіти… Наш народ віддає для світу любов і труд. Тому й важко нам думати, що можлива війна, руїна… Душі наші виховані красою, любов’ю. А там що робиться? Ти ж читала газети?..
Вони довго йшли мовчки, пригнічені думками про грізні події, про драму Європи, що здригалась в кривавих судорогах війни, сплюндрована чобітьми фашистів. Та скоро той смуток розвіявся разом зі сходом літнього сонця. Воно виглянуло з-за обрію — ясне, безжурне, животворне. Над сусіднім селом запалали верхівки тополь. Ударив треллю жайворон. Радісно зашепотіло чубате жито.
Незабаром їх догнала машина, яка везла з лісництва товсті дубові колоди. Шофер підхопив молодих, підкинув до району. Недалеко від центру вони зійшли. Установи були закриті. До початку роботи залишалося кілька годин. Микола повів Оленку на базар. Вони довго ходили між рядами, купили собі смаженої риби, хліба. Сіли на траві, недалеко від райкому комсомолу. Поснідали. Походили навколо районного будинку культури. Микола заздрісно дивився в вікна, заглядав на сцену, де стояв рояль.
— От якби в Зеленьки рояль. Можна було б знаєш як діло завернуть! Буду говорить в райкомі!..
Оленка читала афіші. Ввечері мав демонструватись фільм «Богдан Хмельницький». Вони вирішили подивитись.
О дев’ятій повернулися до райкому. Піднялися по широких сходах колишнього панського палацу на другий поверх. Тут колись Миколі вручали комсомольський квиток. Молодий секретар Нетреба, по прізвиську «Бра», гаряче говорив напутнє слово, закликав завжди бути вірним ідеям Ілліча, берегти чистоту серця і душі. Про нього Микола зберіг найкращі спогади. Чи працює він ще й досі?
Ось знайомі двері. На табличці напис: «Нетреба». Значить, він. Микола постукав у двері.
— Якого біса стукати? — почувся веселий голос. — Заходь і все.
Вони ввійшли до великого кабінету. Між двох прапорів побачили худе йоршисте обличчя з великими блискучими очима. Це був секретар Нетреба. Він схопився з крісла, вперся кістлявими пальцями в стіл, простягнув голову до Миколи, ніби гусак, що хоче вкусити.
— Те-те! Хто це? Чи не Горенко? Яким чином? Ти ж в консерваторії вчився! Яким чином, бра?
Микола внутрішньо посміхнувся. Нетреба ніяк не міг позбутися звички говорити замість «брат» — «бра»…
Він привітався, потиснув руку секретареві, познайомив його з Оленкою, розказав про свої плани.
Той підняв руки вгору, зацмокав.
— І-і-і! Молодця! Оце братва! Моє виховання! Значить, в село? В рідне? А не брешеш? Вірю, вірю! І жінку захопив? Ну й камса! Музика в маси! Оце да! Дай я тебе обніму! Ми таке закрутимо, що в носі засвербить! Спочатку в Зеленьках! Потім весь район. Ти розумієш, що це таке? Зітрем різницю! Між містом і селом! Фольклор, пісню — на новий рівень! Музика і хліб! Це тобі не штука! Це платформа! Підтримаю! Всіма силами!
— А голова колгоспу? Він може заартачитись. Я хочу придбати інструменти, рояль…
— Скрутимо роги, якщо заартачиться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гризи за горло! Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь. Жінка теж музикант?
— Ні, вона вчителька… Хоче в школу. Теж в Зеленьках…
— Оце да! — радів секретар. — Поворот до природи! Геройське рішення! Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор. Ураган…
Нетреба плескав Оленку по плечу, бив дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб переможно стримів догори. Він сміявся, підморгував.
— А жінка в тебе — богиня. Афродіта. Діана. Як звать? Оленка. Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки по святах. Гріх цілувать щодня, так, як їсти борщ. Ха-ха! Молодці! Радий за вас! Такі б усі — завтра комунізм!
Прощалися весело, по-товариськи. Нетреба обіцяв підтримку, матеріальну і моральну.
— Буду навідуватись. Тим більше літом. Половимо рибки. Поговоримо з камсою. Хочу побачить діда твого. Обидили старого. Жаль. Багато падлюк на світі. Розумний дідуган. Багатюща голова. Тільки містик. Ну та нічого. Ти його слухай, а своє знай. Перелицьовуй те, що він каже. Так як Маркс і Енгельс Гегеля. Ха-ха! Передавай йому привіт. Бажаю щастя! Ну й молодці ж ви…
І довго ще ходив Нетреба по кабінету з сяючими очима, посміхався, ніби радів якимсь думкам…
ХЛІБ І МУЗИКА
У голови колгоспу з похмілля боліла голова. Під серцем смоктало. Перед очима виникали заманливі образи малосольних огірочків. Він уже хотів іти до Тетянки-самогонщиці, в якої це добро було щодня. Та раптом… халепа принесла Горенка.
Герасим Степанович незадоволено сопів, дивився посоловілими очицями на папірець, який поклав на стіл Микола. Водив товстим пальцем по рядках, мурмотів:
— Культвідділ… Угу… Посилаємо… для піднесення… Ти диви, піднесення! Що тут підносити, не розумію… Для організації музичних і хорових колективів… хм… колективів… єрунда якась…
Він подивився на Миколу, який, непевно всміхаючись, стояв перед столом. Кашлянув іронічно:
— Дивлюсь я на тебе, Миколо… Дивуюся. Чого тебе принесло назад, в Зеленьки? Вчився, вчився… і на тобі! Я думав, що ти чимсь путнім станеш… а ти знову у гнояку. Спати закортіло? Тут у нас уже є один… Іван Горпинин… Добре спить. Хе-хе!
Очі Миколині блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.
— Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете, гнояка? Це правда… До сих пір щось нема діла у вас! А пора б уже культуру підіймати! Людям ось так, — Микола провів ребром долоні по шиї, — ваша гнояка надокучила! Хочеться чого-небудь яснішого від сивухи!..
— Ну-ну! Ти не натякай!..
— Я не тільки про вас. Тут усі дудлять самогон. А чому? Тому, що пусто в душі. Пусто в клубі. Нікуди йти, нічого діяти після роботи.
— А ти що? Даси їм роботу після роботи? — єхидно хмикнув голова.
— Не роботу після роботи! — сердито сказав Микола. — Треба в душу людей нести красу, гармонію…
— Гармонія є в нас! — махнув рукою Герасим Степанович. — Всю душу перевертає щовечора!
— Я не про ту гармонію кажу, — засміявся Микола. — Коротше, треба нам піднімати культуру. Я вийшов з села, вивчився. І мені хочеться, щоб товариші мої в селі теж відчули красу мистецтва, як і я. А ви питаєте — для чого вернувся в село… Щоб дехто не киснув у самогонці, щоб замість матюків у клубі звучали мелодії Моцарта і Чайковського!..
— Іч! Загорівся! Ну йди, спробуй. Герой який! Вони всі плюнуть на твою культуру. Хіба що кіно подивляться. Так це й без тебе інколи крутять. А музика, всякі там симфонії — до лампочки! Главне — це хліб. Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо — спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…
— Самогонки, — підказав Микола.
— Самогонки, — згодився голова, — гм… гм… що ти мене збиваєш, сопляк? Ось не дай тобі поїсти два дні заспіваєш вовком! Куди й подінеться твоя культура. За горло схопиш найкращого друга або родича…
На чоло Миколи набігла тінь. Він встав, нахмурився.
— Ну, ну! Вже набичився! Що я таке сказав? Житейське діло. Бо багато прожив!.. Іди, раз кортить, піднімай культуру, музику давай! Ми послухаємо! Тільки нікому буде грати її. І ні на чому!..
— Я й хотів про це поговорити з вами. Купити треба інструменти. Набір струнних. І рояль. Потім організуємо хор!
— Іди ти к бісу! — розсердився голова. — Тут казанок болить од думок, не знаю, де взяти грошей на машину, а він рояль! І не думай. Іди, поки я не розсердився!..
— Герасиме Степановичу! Я повідомлю в район! Вони обіцяли підтримку…
Товсте обличчя голови налилося кров’ю, добродушні очиці стали злими, колючими.
— Загрожуєш? Хочеш мені підкласти свиню? Дивись, Миколо! По стежці дідовій ідеш? Його вдарили, щоб і тобі того ж самого не було…
— Не буде! — гнівно відповів Микола. — А музику дістанемо без вас. Я думав, що ви розумієте щось… а у вас… стидно!
Він хрьопнув дверима, вискочив надвір. Остудившись на повітрі, трохи заспокоївся. Попрямував до клубу через колгоспний двір. Здалека чулася протяжна пісня. Співали дівчата на городах, підгортаючи картоплю. Микола постояв, послухав. Радісно засміявся.
— Брешеш, голово, не тільки хліб цікавить наших людей. Пісня вічно живе в душі. Ось… подивись, навіть на роботі дівчата співають…
Він постукав у двері клубу. Ніхто не обізвався. Микола зирнув гору. Ого. Сонце вже підбирається до обіду. Невже й досі нема нікого?
— Він спить! — сміючись, крикнув якийсь дід з вулиці. — Ти гамсели кулаком!..
Микола заторохтів сильніше. За дверима згодом почулося човгання, незадоволений голос:
— Що таке?
— Одчини, Іване.
— А хто це?
— Микола Горенко…
Двері з рипом відчинилися. На порозі, зажмурившись від сонця, стояв хлопець з пом’ятим, заспаним обличчям. На правій щоці його чітко відбилася рука, яку він, певне, підкладав під голову замість подушки. В заплутаному нечесаному чубі стриміли лушпайки і солома. Він поглянув на Миколу, винувато, всміхнувся.
Горенко ввійшов до зали. Подивився на обшарпані стіни, на гасла, невміло написані червоним чорнилом, на запльовану, засмічену підлогу. Похитав головою:
— Ех, Іване! Що ж ти розвів тут? Як у свинюшнику. А сам?! Ти подивись, на кого ти схожий?..
Іван незадоволено засопів.
— Яке твоє діло? Приїхав з міста і вказує. Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… Там і кіно… і театри… і все таке…
— А ось я й спробую! — весело озвався Микола. — Мене в районі призначили завклубом. Тому й прийшов сюди…
— Брешеш?
— Правду кажу. Давай ключі, давай списки, що там в тебе є.
Іван розгублено стояв, Чухмарив голову.
— Як же так? А я? Куди ж я?
— Бачиш, — докірливо сказав Микола. — Доспався до того, що не знаєш, куди подіти себе! Такий бугай, запрягти — орати можна!
— У мене серце…
— Яке там серце. Лінь безпросвітна!
— Це ти правду сказав, — винувато прошепотів Іван. — Розсобачився я. А взагалі… до душі мені клуб… Якби робити по-справжньому — я б усім серцем…
Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.
— Знаєш що? Я тебе залишу в клубі. Тільки спати — забудь. У нас на меті — велике діло!..
— Вивернусь, Миколо, навиворіт! Буду працювати, як змій! — зрадів Іван.
— Вивертатися не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Сьогодні зібрати хлопців і дівчат можна? На дев’яту-десяту годину вечора?..
— Зберу. Напишемо об’яву. Пробіжу по селу. Сам скажу всім…
— Значить, домовились. Де в тебе папір? Чорнило? Пиши…
НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ
Іван Горпинин прибіг до Миколи о восьмій вечора, радісний, збуджений. Одсапуючи, сказав:
— Чоловік півсотні буде. Все село оббігав…
Микола подякував йому, одіслав назад, щоб приготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, гладила сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.
— Ти не бійся, Миколко… Я знаю, ти вмієш. Розкажи їм про свої задуми, плани — і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував…
— Спасибі, ластівко… Спасибі, горличко моя..
Він цілував жінку, тайком оглядаючись на матір, яка невпинно поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих святих очей. Вибачливо обзивалась:
— Дивися, синку, лагідніше будь з людьми… Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі слухи розпускає…
— Які, мамо?
— Е… не варто говорити… Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло…
Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він збирався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні, пісенні традиції, які слід відродити. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село, стираючи грані між селом і містом. Про хорові колективи, які могли б поряд з народними піснями розучувати і виконувати складні сюїти і ораторії, творити власні пісні.
Одразу після того вечора, коли дід Василь розповів легенду про істину, Микола захопився ідеєю створити оперу про древньослов’янського юнака Доброслава. І вдень і вночі переслідувала хлопця та думка. Перед ним уже мріли, народжуючись з імли віків, казкові постаті предків, їхні походи і битви. В просторі звучали арії і пісні, ніжні і палкі мелодії, дзвін мечів і журливий плюскіт дніпровського плину.
Він цілував Оленку над річкою, а в її очах бачив блиск очей Троянки, що проводжала коханого в далекі краї за правдою, прислухався до тихого голосу дружини і чув у тім голосі смутну пісню билинної дівчини. В сні він прокидався від могутнього хору древлянських дружинників, тремтів від захоплення перед видіннями жриці Краси…