— Ніякої. Все просто. Не забігайте наперед. Хто може передбачити всі несподіванки долі, хто прогляне в життьовому тумані правильні стежки? Люди гадають — ніхто. А я переконався, що є і в випадковостях якась закономірність. І вона зв’язана з серцем…
— З серцем? — здивувався я.
— З серцем. З душею людини. З її думами, чистотою, відданістю добру. І те, що здавалося безнадійно заплутаним, затемненим, вбитим, — тільки серце одне може воскресити. Та що я вам говорю абстрактні речі! Слухайте краще розповідь. Може, в ній ви відчуєте іскри розуміння того, що я хотів сказати…
Мелодія перша
ПРІРВА КОХАННЯ
ТАНЕЦЬ
Випускний вечір консерваторії був у розпалі.
Закінчилась дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався з своїх. Періодично хлопці і дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.
Відкриті вікна дихали весняною прохолодою, мерехтіли вогнями Хрещатика. Було весело, легко, ясно.
Оксана вийшла з танцю, притулилась до стіни. Тонко поколювало в серці, приємно паморочилась голова. Вона підійшла до дзеркала, поправила косу, перекинула її наперед. Замилувалась сама собою. Лизнула палець, пригладила густі брови, що зрослися на переніссі. Примружила великі, голубі очі, надула пуп’янком вуста. Всміхнулася і показала сама собі язика. Задавака, подумала іронічно. Хвастуха. Закохалася сама в себе. Заслуга не твоя, а матері і батька. Матері… А от на матір вона зовсім і не схожа. А батька взагалі не пам’ятає. Мабуть, на батька. А втім, яке це має значення? Хм. А все-таки має. Ще й яке! Хлопці так і стріляють очима на вулиці. Оглядаються за півкілометра. А чого їм треба?
В дзеркалі метушилися пари, майорів серпантин. Ніхто не звертав на Оксану уваги. Та ось вона помітила, що на неї хтось дивиться. Великі хлоп’ячі очі. Наївні, дитячі якісь. І трохи розгублені. Він став за спиною Оксани і дивиться на її зображення в дзеркалі. І мовчить. Смішний.
Дівчина різко повернулась до нього, знизу вгору подивилась в його обличчя. Він почервонів і нічого не сказав. Махнув пухнатими віями. Облизнув пересохлі губи.
«Як дитина», — подумала Оксана.
Заграли вальс. Дівчина всміхнулася, сказала:
— Що?
— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.
Вона поклала руку на плече йому. Він спалахнув, зітхнув глибоко, ніби ще не вірячи. І закрутив її в плавному ритмі. Дивився в її очі, моргав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки, круглі плечі. Тільки чому він такий наївний? Такий несміливий? Ніби вперше в місті. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон, кучері, високе круте чоло, струнка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Мабуть, дитячим поглядом.
— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.
— Угу, — кивнула дівчина.
— Я часто бачив вас. Тільки…
— Що?..
— Боявся підійти…
— Чому? — дивувалась вона.
— Не знаю, — тихо ронив він.
І знову вихор вальсу, звуки мелодії, майво променів і людей, невисловлених думок і натяків.
— А як звати вас?
— Оксаною.
— А я Євген.
— Женя?
— Ага.
— Ви піаніст?
— Так.
— Ви з Києва?
— З Києва. У мене батько, мати, брат. Батько учений. І брат. А ви?
— Я теж із Києва. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…
Хлопець здивувався.
— Що значить — проста?
— Санітаркою працює.
— А яке це має значення?
Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення. Чому вона так сказала?
— Як би я хотів… познайомитись з вами… — несміливо сказав Євген.
Вона кружляла, усміхалась, кокетливо говорила:
— А ми ж познайомились…
— Ви так вважаєте?
— А як же?
— І я можу вас запросити до себе в гості? Скоро я іменинник. Збираються друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій брат. Буде цікаво. Ви любите науку?
— Дуже. Космос, кібернетика, космонавтика. Це страшенно цікаво!
— І я люблю. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше…
— Що значить, не так, як брат?
— Цього одразу не скажеш. Це дуже довго… розповідати. Ось прийдете — почуєте. Прийдете?
— Не знаю…
— Чому… не знаєте? — жалібно запитав хлопець.
— Бо їду в Париж. На конкурсі виступатиму. А ви коли іменинник?
— Через місяць. В липні…
— Як встигну повернутись — прийду, — пообіцяла Оксана.
— Повертайтесь лауреатом, — сказав Євген.
— Постараюсь, — засміялася дівчина.
Вони ще танцювали разом кілька вальсів, танго. Євген осмілів, запитав:
— Ви додому… сама… чи хтось?
Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.
— Хтось не прийшов.
Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.
— А мені… можна?
— Що?
— Провести вас… додому?
— Угу.
Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав, їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поряд, в просторі майоріли ниті кохання. Вони колихалися, торкалися одне одного, вивчали. І знову розходилися.
По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Вона показала на вікно в напівпідвалі. Там жовтів вогник.
— Наші апартаменти, — сказала дівчина. — Мама не спить, жде мене.
Євген потупцював на місці, ніби ведмідь, щось пробурмотів.
Рядом пройшов якийсь перехожий, дихнув горілчаним духом. Підморгнув хлопцю.
— Не робєй, кориш! Цілуй її! Дівка — шо нада!
Євген зовсім розгубився. Оксана знизала плечима…
Перехожий сміявся, озираючись.
Дівчина подала руку. Він ніжно потиснув її, запитав:
— То як… буде?
— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою… і тоді прийду. — Вона підстрибом побігла у ворота.
— Я буду ждати, — крикнув Євген. — Я дуже буду ждати!..
З ЩОДЕННИКА ЄВГЕНА
…Дивний сон мені приснився.
Ніч. Навколо зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко. Безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватись з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.
І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Він, гребонувши копитами землю, зупинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.
Куди лечу — не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже ніякі перешкоди, ніякі муки.
Та ось позаду чути громовий голос. Він кричить:
— Повернись! Повернись, я наказую тобі!
Дивлюся назад. Навздогін скаче рогата, страхітлива потвора. Вона сипле полум’ям з рота, погрожує, наздоганяє.
— Ніколи! — відповідаю я. — Краще згинути на волі, ніж століттями гнити в рабстві!
Потвора вже близько. Ось вона схопить мене. Тоді я підіймаю руку. В ній з’являється запалений смолоскип. Я кидаю вогонь в морду потворі. І все зникає…
Нема фортеці. Нема коня, потвори. Я стою серед неосяжного поля. Хліба — золоті, ніжні, котять хвилі під вітром. На небі — сонце.
Звідки такий сон? Звідки дивні, незрозумілі символи?
А втім — чому незрозумілі? Дещо ясно. В символічному висловленні мені бачиться мій власний стан. Моя незгода з близькими, з їхніми поняттями, переконаннями, діями. А втім — не буду про це. Не треба. Може, воно якось владнається, вляжеться, перейде. Треба шукати коня баского, треба готувати смолоскип, щоб зуміти прогнати потвору міщанства і егоїзму…
А все-таки дуже цікаво, як виникають такі сни? Чому так мало працюють над цими проблемами? Якби я не вчився в консерваторії, то став би біофізиком. Саме біофізиком. Щоб поєднати живе і неорганічне. Щоб зрозуміти глибини психіки. Коли ми їх розгадаємо? Як? Кібернетики бажають іти — і йдуть — шляхом моделювання механічного… а мені здається, що це примітив. Людина — всеосяжна істота, і її треба вивчати також всеосяжно. І, насамперед, з позицій мистецтва. Так, так, я твердо переконаний, що до Людини треба застосувати ключ мистецтва, краси, гармонії…
А сни — це цілий світ. Неосяжний, глибокий, таємничий. Це ж третина людського життя. Хіба можна зводити цю третину до відпочинку, до марення. Ні, це, напевне, дуже цікавий стан, ще зовсім не вивчений наукою… І в ньому, безумовно, є свої закономірності. І свої таємниці. Кожен знає, що в снах ми часто думаємо над такими проблемами, яких не можемо вирішити в стані нормальному. Вчені приносять «звідти» рішення складних формул, композитори чують нові мелодії, художники бачать ідеї картин, люди згадують забуте, бачать приховане. У снах ми сперечаємося, роздумуємо, шукаємо істини, б’ємося, приймаємо рішення.
А чи не може бути, що в стані сну ми єднаємося з іншими світами. Наша психіка, точніше фізична свідомість, спочиває, перебуває в інертному стані… а деякі ділянки свідомості сприймають радіацію, імпульси інших планет, інших вимірів. Все це передається у просторі через універсальне поле, Х-поле, через поле Праматерії, як говорили древні. Вони ще казали: «Пізнай самого себе». Як просто і сильно сказано. В Людині приховано Безмежність. Хіба не так? Адже кожна людина повторює в ембріональному стані всю праісторію людства. Вона — Безмежжя в потенції. Вона — єдина з Всесвітом…
…Знову берусь до запису. Перечитав попереднє і бачу, що мої думки мають сенс. Єдність Людини з Всесвітом — не абстракція. Це абсолютно конкретний процес, явище.
Думка ця спалахнула сьогодні, коли ми з друзями пливли по Дніпру на теплоході. Я сидів попереду, дивився на Сонце. Воно сідало за обрій, червоніло, наливалося важкими фарбами, багрянило луки. І я — не знаю як — раптово, несподівано, нез’ясовно — відчув свою єдність з Сонцем, з Землею, з світом. Відчув, що Сонце тримає мене в собі, і не лише мене, а Землю, всі планети, все, що є…
Я вагомо відчув його поле тяжіння, а себе — як частку, як електрон, як невіддільний елемент цього гігантського життя Сонця…
Ех, мало в мене часу, мало знання, мало можливостей! Якби можна одразу оволодіти і фізикою, і живописом, і естетикою, і політекономією, і астронавтикою, і парапсихологією! Скільки таємниць стукають у свідомість сучасного людства!
А наука майбутнього, напевне, буде всеохоплюючою, синтетичною! Тільки так треба. Не можна розділяти єдине тіло Пізнання. Той в ліс, а той по дрова! Фізик — своє, а художник — своє! Нова наука, наука комуністичного світу, буде терпимою, мудрою, широкою. Як багато вона буде вміщати! Як глибоко пізнає Людину і Космос. Серце б’ється сильно, тривожно. В серці моєму звучать дивні образи, мелодії. Напишу оповідання… Про своє бачення світу, про друзів з інших світів. Хай буде. Друкувати не стану ніде… а найближчим друзям прочитаю… Найближчим… а може, найближчій…
Я п’яний. Я смішний. Я радісний.
На випускному вечорі познайомився з нею.
Скільки я думав про це. Навіть боявся думати. Я ходив за нею, як тінь. Я боявся наблизитись до неї. А тепер — я знайомий з нею. І вона обіцяла прийти до мене. Не хочу думати, мріяти далі, глибше. Щоб не розчаруватися. Щоб не злякати свого щастя…
Ти щасливий, Євгене?
Щасливий, щасливий…
А що таке щастя? Чому люди так прагнуть до нього? І як хто розуміє його?
Для одного — воно в багатстві, у володінні речами, людьми, у славі, в самолюбуванні.
А для мене — у єдності. Знову та ж сама нота: єдність. Гармонія. Злиття різних звуків у мелодію.
Не треба так багато говорити, писати. Сказане, написане — втрачає свою неповторність, свіжість. Воно — в’яне.
Її звати — Оксана. Ксеня. Ксана. Очі — кришталеві небесні акорди. Коси — спів пшеничного лану, сюїта серпневого сонячного дня. І вся вона — ранкова зоря, безмовність світанку…
Може, вона і буде для мене вогнем, яким я осяю свій шлях. З нею буде легко йти по дорозі життя. З нею радісно буде творити. З нею не страшні ніякі невдачі, перепони.
Тихо. Цить, замовкни, уяво…
…Повертається. Повертається Оксана. Вона — лауреат міжнародного конкурсу скрипачів. Написала мені листівочку. І не забула про запрошення. Вона прийде на іменини. Ні, це дивно, неймовірно. Треба берегти незвичайність нашої зустрічі. Треба не зводити її до банального. Тільки тоді це буде вічно. Вічно…
ПОЄДИНОК
Вони переступили поріг, і мати одразу накрила Євгена мокрим рядном.
— Як так можна? Іменинник — і повіявся десь. Друзі ждуть. Пора починати…
Син розгублено виправдовувався:
— Пробач, мамо. Я затримався. Ось за нею заходив… Познайомтесь. Оксана. А це моя мама…
Оксана виступила з-за спини Євгена, подала руку матері. Та критично оглянула дівчину, в очах її заблищали іскорки зацікавлення.
— Поліна Михайлівна, — відрекомендувалась вона. — Дуже приємно. Я й не знала, що в мого Женьки такий смак. Тихий, тихий, а дивись — отаку царівну знайшов…
Оксана почервоніла. Євген благально прошепотів:
— Мамо…
— Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Хвилиночку заждіть, я вас проведу…
Дівчина несміливо переступила поріг прихожої, а Поліна Михайлівна накинулася на сина.
— Хто це? Яка красуня! Дуже рада за тебе. Хто її батьки? Мабуть, видні люди?..
— Та ні, мамо. Її мати — санітарка. А батька нема…
Пухке лице Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.
— Поспішаєш, синку. Все поспішаєш. Романтик ти. На личко задивляєшся. А що люди скажуть? Не можна ж приводити дівчину, а потім — геть її. У нас не така сім’я…
— А я не думаю з нею розлучатися, — сердито сказав Євген. — Ти, мамо, не говори мені такого. Я не люблю…
— Ну от, ну от, — сплеснула мати долонями. — Навіть на іменини ти псуєш мені настрій…
— Іменини мої…
— Будь ласка. Егоїст. Ти так завжди.
— Мамо, вона жде…
— Іду, йду. Скажи ж, хто вона? Студентка чи працює де?
— Вона скрипачка. Лауреат міжнародного конкурсу.
Поліна Михайлівна просіяла.
— Чого ж ти одразу не сказав. Воно й видно — талант. Принцеса. З такою не стидно показатись людям. Іди, іди, синку, веди її до друзів…
Євген метнувся до кімнати. На серце лягла якась тінь після розмови з матір’ю. Так було завжди. Кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічалася іронічно, з зітханням, з повчанням, як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з нею, було затьмарене.
Оксана поглянула на Євгена. Усміхнулась ласкаво. І одразу все темне одлетіло, розвіялось. Хлопець показав на двері до їдальні.
— Сюди, Оксано. Там уже зібралися…
— Мені незручно, — прошепотіла вона. — Там всякі вчені, фізики, академіки… А я…
— Академіків нема, — засміявся Євген. — Тільки молоді хлопці й дівчата. З інституту кібернетики, з інституту фізики, з консерваторії. Ходімо…
Євген відкрив двері. Його зустріли веселим гамором, вигуками.
— Покарати, покарати іменинника!
— Пляшку коньяку випити за один раз!
— Поцілуватися з конем Богдана!
А коли побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво розглядали струнку постать Оксани, її вродливе обличчя. З-за столу рвучко встав високий гарний хлопець, кинувся до неї, сказав:
— Ого! Євген! Чому мовчиш? Язик проковтнув? Воно й не дивно!
Він подав руку Оксані, ґречно запросив її до столу.
— Будьте, як дома. Я Роман, брат оцього розгубленого юнака. А ви?
— Я Оксана.
— Друзі, прийміть до свого гурту Оксану. Сідайте ось тут, біля мене. Вільне місце. Женя, твоє місце там, головне…
Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона опустила очі, скоса розглядала присутніх. В кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна і стара повна жінка — домробітниця — носили до столу закуски.
Євген сів на чільному місці сам не свій. Відчував себе обійденим, ображеним. Чому від нього забрали Оксану? Чому так нахабно поводить себе Роман? Це нечесно. Це неетично…
— Ну що — почнемо? — підвівшись, сказав Роман. — Іменинник у нас несміливий, я буду тамадою. Наливайте бокали, чарки. Готуйтеся до бою. Євгену сьогодні двадцять п’ять років. Вік такий, коли переходять до серйозності, до солідності. Побажаємо імениннику серйозності!