— Не треба було вчитися на фізика!
— А на кого ж?
— На кого охота!
Ріта пустила дим, грайливо запитала:
— А якщо нікуди не охота?
— Тоді нікуди, — похмуро сказав Євген.
— Мудрець, — скривилася дівчина, звабливо виставивши ногу. — А сам з охоти вчився в консерваторії?
— Не твоє діло!
— Е, Женя, — гукнула мати. — Не забувайся!
Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда. Припала до дверей, не могла сказати й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози.
Поліна Михайлівна кинулась до неї, як вітром знесена.
— Що — шампанське розбила? Кажи?!
— Оксанка… розбилася, — простогнала Клава.
Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся до неї.
— Що ти кажеш? Ти мариш? Яка Оксанка?
— Та наша ж, — плакала Клава. — Боже ж мій… Машина об машину… Недалеко від нас… Швидка повезла її. Боже ж ти мій!..
Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна заломила руки, причитувала:
— Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали! Таке нещастя! Ромцю, куди ж ти?
— Та треба ж щось робити? Треба ж узнати?
— А люди? Що люди скажуть? Можна подзвонити в швидку! А гостей кидати не можна!
Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді він чує ці жахливі слова?
Він метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.
— Хто ви? — крикнув він з болем. — Хто ви, нелюди, тварюки нещасні?! Де ви виросли? Геть! Геть!
Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи.
Де ти, пташко моя? Де ти, бідна моя? Де ти, Оксано, Оксано, Оксано-о-о!..
ПОРОЖНЕЧА
Євген вибіг на вулицю, розпатланий, задиханий. Перехожі здивовано дивилися на нього. Він не звернув уваги на ті погляди, побіг вулицею до найближчої зупинки таксі на площу Толстого. Штовхав людей, натикався на стовпи, на дерева. Хтось лаявся, чулися крики:
— Держи злодія! Божевільний! Хапай його!
Таксі на зупинці не було. Стояла велика черга. Євген розпачливо оглянувся. Куди? Як доїхати? Де швидка? Здається, на Стрілецькій! Чи ні! Десь біля Львівської площі! Як туди доїхати? П’ятнадцятим. А потім вже недалеко!
На тому боці вулиці стоїть п’ятнадцятий. Євген метнувся туди. Дверцята тролейбуса зачинилися перед його носом. Тролейбус рушив. Євген махав руками, кричав. Не зупинився.
Він ледве не плакав. Тепер ждати довго. Не можна ждати.
Євген побіг назад. Через Шевченківський парк. Мимо колясок з дітьми, мимо багряних дерев, мимо суворого Тараса. Далі, далі! По Володимирській. Може, десь на дорозі візьме якась машина! Зупинився на розі Володимирської і бульвару Шевченка, голосував. Не зупиняються, не беруть! Міліціонер посварився пальцем з будочки.
Євген знову побіг. Задихаючись, мимо байдужих людей. Мимо кам’яних будівель. Мимо розцяцькованої юрби. Мимо гуркоту гігантського міста. Він біг до Оксани, він летів до коханої. Вона тепер не наречена чужої людини. Вона тепер в біді. Їй потрібне любляче серце!
Ось Золоті Ворота. Вже недалеко! Вже зовсім близенько! Я допоможу тобі, Оксано, горличко моя! Я з тобою!
Він вже не пам’ятав, як добрався до швидкої. Його відштовхували, гнівалися, не розуміли, що він говорить.
— Оксана? Яка Оксана? Скрипачка! Не знаємо, не перевіряли документів! У нас багато нещасних випадків! Заждіть, запитаю. А хто ви такий? Хто ви їй?
— Не знаю, — з болем сказав Євген. — Яке це має значення! Вона — найрідніший друг мені!
— Це ще не причина, щоб так хвилюватись! Ну от, її одправили в Жовтневу лікарню, на операцію. Зараз на машину кладуть. Вона без пам’яті…
— Лікарю! Я хочу її бачити! Лікарю! Ви чуєте?
— Ви збожеволіли! Вона ж без пам’яті! Хто вас допустить?
Він вибіг надвір. Почав шукати машину. Не знайшов. Тривога заливала груди. Як же бути?
Оксано, я не засну цієї ночі! Оксано, я буду думкою, серцем охороняти тебе від смерті! Я не допущу, щоб ти пішла в небуття! Я закрию тебе від чорної ями! Ми ще зустрінемось! Ти ще усміхнешся мені голубими очима, ти ще зрозумієш, як я тебе кохаю, як я бережу образ твій у серці!
Він зупинився в невеликому скверику біля Львівського майдану. Сів під деревами. Згори падало жовте листя, в небі купчились грізні темні хмари.
Євген плакав палючими сльозами і не соромився їх.
Оксано, ти бачиш, — ти не належиш до їхньої зграї! Ти інша, ти зовсім інша! Ти випадково потрапила до них, чуєш! Чорна мара понесла тебе на крилах своїх у невідомі краї, та я дожену тебе, я розжену мару і візьму тебе в серце своє, — оновлену, ясну і чисту. Я люблю тебе, Оксано!..
Мелодія шоста
БУМЕРАНГ
ХОЛОД
Тиша.
Чому така жахлива тиша?
Не чути людських голосів. Не чути звучання скрипки.
Де вона? Що з нею?
Несила поворушитись. Руки — ніби чавунні. Гарячі струмені пронизують тіло! Що це — сон?
Оксана спробувала розплющити очі. Повіки важкі-важенні. Тьмяне світло мерехтить крізь них. Все навколо сіре. Чи біле.
І зненацька в свідомість врізався страшний гуркіт, рев автомобільних сирен, крик людей, сліпучі спалахи. Вона все згадала! Все! Концерт, заручини, поїздка на авто і катастрофа!
Вона жива! Вона в лікарні!
А як же Роман? Як люди, що зібралися там? Невже вони й досі ждуть її? Скільки минуло годин?..
З сірої мряки виринуло чиєсь обличчя. Уважні добрі очі. На голові біла шапочка. Мабуть, лікар…
— Прийшла до тями, — почувся голос. — Три дні без пам’яті. Довгенько…
Три дні. Вже три дні вона в темряві. І не знала про це. А люди?.. А Роман? Що там? Що з ними? Скільки клопоту вона завдала всім! А мама? Бідна мама… Вона, напевне, божеволіє з горя…
— Ви чуєте мене? — почулося запитання.
— Чую, — прошепотіла Оксана.
— Дуже добре. Чудово. Лежіть спокійно. Не втомлюйтесь. Очі хай будуть заплющені.
— Лікарю…
— Що ви бажаєте?
— Скрипка… Де скрипка? Ціла?
— Ви чуєте? — сказав здивований голос. — Про скрипку питає… Так, як той мужик, що розрубав ногу і бідкався про чобіт… Ціла ваша скрипка. Ціла…
— А хто-небудь питав… про мене?
— Не тільки питав, а життя не дає. Бігає три дні попід лікарнею, квіти тягає. Ось стоять на тумбочці…
Оксана насилу повернула голову набік, усміхнулася. Хризантеми. Її улюблені квіти. Біле чудо. Ідеальний акорд…
— Передайте… Роману, — прошепотіла вона, — хай прийде…
— Роман? — здивувався голос. — Не Роман… а, здається… зачекайте, як його звати? Ага, Євген…
— Євген?..
— Євген. А Роман по телефону дзвонив. Запитував про здоров’я, турбувався…
Що він говорить? Що він сказав? Дзвонив по телефону. Турбувався. А Євген бігає… попід лікарнею… Як же так? Може, вона втратила пам’ять… переплутала імена… Роман… Євген… Гарячі обійми… поцілунки… жагучий шепіт… «Навіки з тобою… до смерті з тобою…» Звідки це? Чи було… чи здається… Може, все кошмар?.. І наяву залишаються лише дитячі, ясні очі… білі кучері, тихий, несміливий голос… Знову пливе темрява, накочується, колише її. Як боляче в серці, в голові. Розтоплюється тіло, мозок, свідомість… Знову тиша… небуття…
На другий день Оксана вже опритомніла цілком.
Вона відчула, що сили повертаються до неї. Звелася на ліжку. В палаті лежала одна. На тумбочці знову стояли хризантеми. Оксана понюхала білі квіти. Тонкий запах полину п’янкою хмаринкою пройшов у свідомості.
Оксана поглянула на свої руки. Вони були обмотані бинтами. Поворушила пальцями. Чи хотіла поворушити. Не піддаються. Чому? Невже поранені? А як же скрипка?
Вона захвилювалася. Де лікар? Треба запитати лікаря. Як в неї руки, пальці.
Оксана підвелася з ліжка, захиталася. Яка вона слаба! Що це на ній? Якась смішна, довга сорочка. А ось на бильцях ліжка — халат. Як його одягти?
Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей. Покликати лікаря…
Вона прочинила двері. В коридорі чувся голос. Знайомий голос. Ага. Це ж лікар.
Оксана визирнула в коридор. Постать в білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном. Голос говорив:
— Жаль… Руки для неї — головне… Розумію… Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку… а людину. Що? Неповторне явище? Ну знаєте… кожна людина неповторне явище…
Що він говорить? З ким? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?
— Сьогодні встане, — говорив лікар. — Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте… Хм… А вона питала про вас…
Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану. І радісно сказав у трубку:
— Хвилиночку… Вона якраз вийшла. Хвора, ідіть сюди. Передаю трубочку…
Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос — м’який, ласкавий:
— Привіт, Ксана! Як ми всі переживали за тебе! Таке нещастя! Як ти себе почуваєш?
— Не знаю, — прошепотіла Оксана.
— Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба. Я даремно турбую тебе… Що?
— Чому ти не приїдеш… Романе? — запитала Оксана.
— Чому не приїду? — перепитав медовий голос. — Робота заїла. А оце їду у відрядження. За кордон. В Гаагу. На міжнародний симпозіум. Здорово?
— Здорово, — ледве чутно сказала Оксана. — Ти швидко… йдеш вгору… Романе…
— Блискавично, — захоплено кричав у трубці Роман. — Думаю, що незабаром святкуватимемо доктора!
— Так, так… Я знаю… буде все… а як же я?..
— Ти? Ксана… Лікуватися треба…
— Як же… заручини?.. Коли тепер?..
— Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу… Треба, щоб ти вийшла… поговоримо… вирішимо разом… Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили! Я їду через тиждень. Якщо не побачимось — тоді після повернення…
Клацнула трубка. Почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулась. Лікар підхопив її. Поглянув у зблідле обличчя.
— Голубонько, та ви на себе не схожа! Що з вами? Негайно в ліжко…
— Нічого, нічого, лікарю… Просто голова закрутилась… Пройде. Проведіть мене…
Лікар повів її, підтримуючи, до дверей. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:
— Не хвилюйтесь. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує Євген якийсь… пустити на побачення?
Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чого йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!
— Передайте йому, — з гнівом прошепотіла вона, — щоб він не з’являвся сюди… Ніколи… Що я не хочу його бачити! Не хочу! Не хочу!
Вона впала на подушки, заридала. Холод оповивав серце, котився по тілу, кидав крижини в душу. Холод., холод… холод…
ЦИНІЗМ
Роман сидів з батьком на ворзельській дачі, грав у шахи. Недбало поглядав по боках, на осінні квіти, на жовті дерева. Прислухався до звуків машин, насторожувався.
— Що це з тобою? — питав батько.
— Нічого. А хіба що?
— Та якийсь ти… ніби зляканий…
— Хм… Це тобі здається… Краще ти бійся. Мат!
— Як мат? — здивувався батько, чухаючи кістляві груди, що виглядали з-під піжами. — Е, ні, зажди. Я переходжу…
— Це проти правил, — ліниво сказав Роман. — В житті так не буває. Потерпів поразку — не встанеш!
— Хм. В житті. А помагати хіба не слід? Виправляти помилки…
— Який тоді смисл у грі?
— Я кажу про життя, — поправив Кирило Степанович.
— Все’дно, — запевнив Роман.
— Хм. Все’дно. Дивно. Гра і життя… не все’дно. Давай реванш.
— Який реванш, тату? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!
— Ну-ну! «Слабак»! Я просто задумуюсь… от і попускаю тобі!
— Так уже й «попускаєш», — поблажливо усміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось…
— До якого діла?
— Моя дисертація докторська… Хіба забув?
— Послухай, Ромо, — зітхнув батько. — А чи не здається тобі, що моя поміч… як би м’якше сказати… переходить за межі допустимого?
Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.
— Ким допустимого?
— Етикою, Ромо, — розсердився Кирило Степанович. — Науковою етикою…
Роман знизав плечима.
— При чому тут етика, тату? Ти говориш, як старорежимний гімназист. Ти ж впхнув мене в фізику, так би мовити, зробив мене кандидатом. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Треба бити до кінця! Доктор, членкор, академік!
— Ого… барвисте майбутнє!
— А чого ж! «Коль грозить, так не на шутку!» Доки є можливість — треба використовувати…
— Себто мене? — поцікавився батько.
— Не чіпляйся до слів. А згодом… кількість переросте в якість… Діалектика!
— Філософ! Я не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, — іронічно відзначив батько. — Кількість в якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор!
— От і будь архітектором, — цинічно сказав Роман, нюхаючи синенькі квіти морозу. — І потім… з тебе, татку, не вийде Остапа Вишні! Кинь іронію!..
— Є таке, синку, слово іноземне: цинізм!
— Є, татку, — в тон йому відповів син, — інше древнє слово — фарисей…
Кирило Степанович скочив з стільця, змів з дошки фігури.
— Добра у мене буде відпустка, спасибі тобі! Відпочинок, називається!
— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш дурачок Євген!
— Да, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним?
— Поїхав у село. В яму якусь над Дніпром. Дурень! І ні гу-гу! Слухай, тату, я хотів з тобою дещо обговорити…
— Що таке?
— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гаагу…
— Не сам? Розумію… Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора. Їй ще не можна. Ти був там, знаєш, що з нею?
— Знаю, знаю, — роздратовано сказав Роман. — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї…
— Як то не про неї?
— Ай, тату, я зовсім не про те… Оксана не до діла тепер!
— Не розумію…
Бесіду перебив звук сирени автомобіля. Загавкав собака. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчик, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Ріта, в вузеньких штанях, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, губи.
Кирило Степанович застебнув піжаму, хмикнув.
— Чого це вона? Дивна якась!
— Кириле Степановичу, привіт! — крикнула Ріта. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва! У мене все готово!
— Здрастуй, Ріто, — здивовано відповів Кирило Степанович. — Що у вас готове? Дипломна робота? Чи ще що-небудь?
— Помилуй боже, — засміялася Ріта. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут!
— Як? — вражено запитав учений. — Чому? Батько вас з такими труднощами влаштував…
Роман торкнувся пальцями батькового рукава, кашлянув.
— Слухай, татку… Я забув тобі сказати… Чи не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона дома. Вистачить клопоту й дома…
Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.
— Пробачте… Не розумію… При чому тут вона… І ти…
— Ми одружилися! — бовкнула радісно Ріта.
Ці слова були для батька ніби громом серед ясного неба.
— Одру…жилися! Коли?
— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово?
Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.
— А як же…
— Заспокойся, татку, — перебив Роман. — Все буде гаразд!
— Весілля — сьогодні ввечері! — щебетала Ріта. — В ресторані «Москва». Зал на сто чоловік. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися…
— А як же…
— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по плечу Ріта, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули! Всі тузи, всі ваші знайомі будуть! Ніхто не буде ображений!
— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман. — Ти, тату, не турбуйся. Ти, звичайно, заплатиш…
— Гм… Як же це, — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але ж я не розумію…