У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки і дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти. Пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивна сила — хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, дружній! І особливо тоді, коли учасники хору співають не механічно, а сердечно, гаряче, динамічно. Я спостерігав не раз, як під час гармонійного співу в мені щось діється… Повзуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся. Просто явно відчуваються дивні енергії. Яка невивчена ділянка для науки! Мелодія, ритміка — і буття! Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і простору, людини і ритміки, людини і енергій.
Юрко познайомив мене з учителями школи. Ми разом проводили дружні бесіди з учнями і учителями про силу ритму і мелодики. Були суперечки, багато було гумористичного, але діло пішло на лад. Тепер в кожному класі перед кожним уроком співають. І так звикли до Цього, що без пісні не можуть. Кажуть, що чогось не вистачає. А пісня — як зарядка духовна. Весь клас стає, як єдина істота, як дружнє ядро. Загострюється увага, посилюється сприйняття. Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ вже давно пізнав… і застосовував у житті. Вечорниці, толока, де десятки людей за день-два будують хату сусідові з піснями, веселощами, знаменита «Дубинушка», пісня в жнива, пісні козацтва чи теперішніх солдатів у поході… Пісня, ритм — невивчений резервуар енергії. І це лише початок. Найпростіша форма вияву ритму. А скільки тут може бути прихованого, таємничого?
Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це відомий партизан Агроном. Спокійний, розумний чолов’яга. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про музифікацію рослин. Подумав. Засміявся. І сказав:
— І вас, і мене називатимуть божевільними. Факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, хлопці. Зробимо. Спочатку в оранжереях. Експериментально. А потім — побачимо… Хай сміються…
Юрко влаштовує в оранжереї кілька магнітофонів. Ми підбираємо мелодії. Побачимо, що з цього вийде. Які чудові можливості перед людьми, скільки цікавого не лише в Космосі, а й навколо нас, в кожній рослині, в кожній людині, в кожному камінчику…
Оксано, Оксано… Моя далека, моя загублена мріє… Чому ти не разом зі мною? Чому? Нам було б так добре, так чудово на одній дорозі. Куди повела твоя стежина, чи зійдеться вона з моєю?..
…Весна. В саду тьохкають солов’ї. Село засинає. Тільки десь на Лівобережжі співають дівчата. Мабуть, закохані.
А я сиджу біля столу, читаю знову цікаву статтю. Про походження світу. Вже багато вчених прийшли до висновку, що космос виник з первісного атома, з первісної ядерної краплі. Вона розірвана була на частки, почала розлітатись, творячи з себе галактики і метагалактики. Цікаво? Дуже.
Але я згадую древні міфи. Там вже давно було сказано те ж саме. Я стверджую це. Один з основних космогонічних міфів говорить, що Уран — головний бог, породив Кроноса — Час, а син, не довго думаючи, скинув батька з трону і став володарювати сам. Та ще й не просто як-небудь, а пожираючи дітей своїх.
Яка проста і чітка алегорія. Я так часто думав над нею.
Ур-Ан. Це слово складається з двох древніх понять. Ур — вогонь, світло. Ан, Ану — первісний атом, неподільний атом. Отже, вогняний первісний атом. Ось що таке Уран! І коли цей атом розколовся на частки, він породив Час, тобто Кроноса-Сатурна. Єдність була розірвана, стала множинністю…
Я розповів про свою точку зору фізику нашої школи Сашку Яремі. Він зрадів, підтримав мене. Він казав, що теж прийшов до такої думки, але, звичайно, не в таких образах. Його думка така.
— Наша еволюція, пізнання, прагнення єднання, польоти в космос, розвиток природи і все інше — лише відбиток самоусвідомлення, зростання якоїсь Мегаістоти в тіло, субстанцію якої ми входимо. А чому б і ні? Адже наші тіла теж тримають в собі міріади мікросвітів? Звичайно, Безмежність якісна, а не механічна. А тому земні наші аналогії про таку гіпотетичну Мегаістоту треба відкинути. Не можна думати, що ми входимо, скажімо, в ноги, чи в руку, чи в волосину цієї істоти. Це примітив. Механічна модель не може мати сенсу, бо навіть порівняння нашого світу і світу атомного показують інші закономірності. Кожен щабель якісно інший. Але суть одна — зростання, безупинне прагнення вгору, до якогось вияву…
— Мені здається, — додав я, — що первісний атом можна порівняти з зерном. Воно вмирає, але народжує рослину. Та рослина — наш космос з його зорями, планетами, галактиками, розумними істотами. Проходять незліченні цикли. Космічна рослина розвивається через процес еволюції, дає плід. Може, цей плід являє собою нове зерно, новий первісний атом…
— Як образ, те що ти сказав, гарно, — згодився Сашко. — Тільки ж аналогії дуже ризиковані. Вони відносні.
— Відносні, — підхопив я. — Але все відносне. Бо ми бачимо лише плинну форму. Форму, яка невпинно міняється. А суть залишається незримою, невпізнанною…
— Не дивно, — зітхнув Сашко. — Пізнати суть — це значить стати всім. Це припинити існування. Це зупинити час…
— Постій, постій, — закричав я. — Але ж в цьому, може, й є смисл буття? У перемозі над Кроносом-Часом?
Чому древні весь час наполягали на цьому? Чому вони пророкували про майбутню перемогу над часом?
— Ми ще не можемо збагнути, — сумно сказав Сашко. — Треба збирати факти, думати, думати. І нічого не відкидати…
Так, так, мій друже. Треба багато думати. Широко, глибоко, всеосяжно. Не можна жити просто так, бездумно, по-рослинному. Та й рослина дає чудові квіти, смачні плоди. Так і людина… кожна людина повинна знайти свій плід, плід розуму, плід завершення…
Ой, і далекий же він… далекий… Коли так важко знайти ключ до серця коханої, що ж тоді казати про цілу планету?..
…Прийшов лист від Клави. Чому від неї? Вона написала кілька рядків. Вони тривожні, дивні.
«Євгене, здрастуй.
З Оксанкою погано. У неї нікого нема, крім тебе. Чого ж ти покинув її?
Я не надіялась, що ти так зробиш. Хай Роман познущався, тому не диво. А ти… ти ж не такий.
Євгене, приїжджай. А то буде пізно.
Обнімаю тебе. Клава.
Роман з своєю повернулися з заграниці. Приїжджай, Євгене».
З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, ні. Невже знову…
Ні, ні… Не можна допустити, щоб квітку ясну топтали під ноги. Я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе!..
КОМЕДІАНТИ
Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонний костюм. Ріта і мати оглядали його, цмокали задоволено. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж захлиналася від щастя.
— По-моєму, солідно…
— Шик, — підспівувала Ріта.
— Головне, зовнішній вигляд, — запевнила мати. — Це справляє на членів ради хороше враження.
— А дисертація — дрібниці? — сміялася Ріта.
— Не дрібниці, а другорядна справа. А вигляд людини показує, що вона, яка вона…
— Мамо, не говори дурниць, — сказав Роман, погладжуючи плечі.
— Я кажу дурниці? — образилася мати. — Хіба я хоч раз помилялась? Скажи? Як говорила — так і виходило…
— Гаразд, гаразд, — заспокоював її Роман, цілуючи в щоку. — Не гнівайся. Ти мій ангел-хранитель!
Ріта засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.
— Ти чого смієшся?
— У Роми дуже ризиковані епітети…
Мати поглянула на свій пишний стан.
— Хочеш сказати, що я не схожа на ангела-хранителя?
— Мамочко, Ріто, не одволікайтесь дурницями. Краще продовжимо обговорення. Пошили вдало. Тепер поза…
— По-моєму, — сказала Ріта, — треба триматись впевнено, активно! Наступати на опонентів!
— Ти захоплюєшся, — скривився Роман.
— Правильно, Ромцю, — підхопила Поліна Михайлівна. — Ніяких нападів! Ніякої активності. Ми нічого не зробили важливого… Ми лише йдемо шляхом, який проклали ви, старші товариші… Ми сподіваємось, що наші думки не будуть в розбіжності з думками старших товаришів…
Ріта знизала плечима, іронічно фиркнула.
— Фе! Суцільне плазування! Адже успіх забезпечений! Папа сказав, що дисертація дуже сподобалась, кому слід…
— Не треба зариватися! На всякий випадок обережність не завадить. Все може бути. Скромність, скромність і ще раз скромність. Ось як вилізе Роман на вершину, тоді інше діло…
— Мамочко, — весело заявив Роман. — Не заглядай так далеко вперед. Треба спочатку доктора спіймати! А взагалі я з тобою згоден. Скромність — насамперед…
— І вдячність. Не забудь подякувати керівникам. Всім, хто там сидітиме. Опонентам…
— Ну, це я не забуду…
— Не дивись нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…
— Цинічний, — вставила слово Ріта.
— Гера, — незадоволено глянув на неї Роман.
— Так, так, — сказала мати. — Вона правильно сказала. Опускай погляд вниз…
— Ти хочеш з мене якогось монаха зробити…
Ріта засміялася, закотивши очі під лоба.
— Ну, до монаха тобі далеко!
— Гаразд, — махнув рукою Роман. — Будемо дивитися вниз. Не важко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… — Він став у позу, зітхнув. — «Останні досягнення радянської науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, швидкий розвиток кібернетики та електроніки дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії…»
В кімнату ввійшла Клава, скоса подивилася на господарів, почала мести підлогу.
— Комедіянти, — буркнула вона під ніс собі. — Корчать з себе бог зна що…
— Чудово, — гукнула Ріта, запалюючи сигарету.
— По-моєму теж, — згодилася мати. — Він чудово тримається…
— Нічого, ще вранці потренуюсь…
— А тепер скидай костюм…
— А може, я в ньому на «Кукушку»? Га? Ріточко, як ти?
— Я не проти!
— Що ти? Що ти? — злякалася мати. — Заллєш вином, зіпсуєш. Завтра захистиш дисертацію, а тоді — куди хочеш в ньому… хоч по асфальту качайся…
— А по-моєму, — озвалася їдко Клава, — все ’дно в якому костюмі. Як чоловік розумний, то він і голий розумний. А як дурень, то він і в шовках дурень. Сказано ж, по одежі зустрічають…
— Клаво! — крикнула мати. — Чого сунеш свій ніс, куди не слід?
— А чого? — зареготалася Ріта. — Вона дотепно сказала! Уявляю, як Ромка голий захищає дисертацію! Ха-ха-ха! І всі члени комісії теж голяком! Ха-ха-ха!
Роман і собі засміявся.
— А чого ж! На пляжі можна і голому. Треба буде запропонувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, вода, закуски…
— Опоненти не так сердитимуться, — веселилася Ріта. — А розсердився — у воду…
— Дурносміхи, — пробурчала Клава.
— Клаво! — крикнула знову Поліна Михайлівна.
— А чого ж вони? Палець покажи — і сміються…
— Клава у нас філософ, — знизала плечима Ріта.
— Краще йди на кухню, — сказала мати.
— Я все вже зробила…
— Тоді біжи в «Кулінарію». Забереш там морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба годувати?
— Надоїло мені вже бігати, — зітхнула Клава, виходячи. — Де ви на мою голову взялися?..
Роман почав перевдягатися, зайшовши за ширмочку. Закричав звідти:
— Ріточко! Перед завтрашнім днем треба гульнути добряче! Щоб не переживати!
Поліна Михайлівна зробила великі очі.
— Що ти, синку? В тебе ж голова болітиме…
Ріта пустила колечко диму по стелі, закинула ногу за ногу.
— У нього дубова голова, не болітиме!
— Геро!..
— Нічого, нічого, Ромцю, я в позитивному розумінні… Дубова — себто міцна…
— Знаємо твоє «позитивне» розуміння, — сказав Роман, виходячи з-за ширми у весняному зеленому костюмі. Поглянув хапливо на годинник, кинувся до телевізора. — Ми з тобою проґавили. Вже почалося!
— Ну?
— Точно.
Роман включив телевізор. Спалахнув блакитний екран. В кімнату ринувся ґвалт, крики, удари. Передачу вели з рингу. Змагалися якісь міжнародні команди.
Ріта і Роман присунули до телевізора крісла, сіли в них, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.
— Так його!
— Ого-го!
— Ех, роззява!
Вони не помітили, як в кімнату ввійшов Євген. Він стояв кілька хвилин мовчки, повісив на вішалку пильник, кинув у куток чемоданчик. Ріта почула стук, озирнулася.
— Знову мордобій дивитесь? — запитав Євген.
— А, старик прийшов! — гукнув, оглянувшись, Роман. — Здорово! Не встиг поздоровкатись — повело на мораль?! Тонконервний?
— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний! Як доведеться, то й тобі бубну виб’ю. А дивитись узаконений мордобій не буду і іншим не раджу!
— Сам не бажаєш, — хмикнула Ріта, — не заважай іншим. О! О! Дивись, дивись! От дав!
— Здорово, — підхопив Роман.
— Соромно на вас дивитись, — жовчно озвався Євген. — Дорослі люди. Вчені. Освічені. Чим захоплюються? Нерви свої тішите, як дикуни предковічні!
— Яка це його муха вкусила? — скрикнула Ріта.
— Де краса? — гнівався Євген. — Де спорт? Хижацький азарт!
В дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.
— Що таке? Що за крик?
— Та ось дурник цей причепився, — ображено сказав Роман. — Не встиг приїхати з своєї ями, як скандал влаштував! Каже, що ми дикуни і таке інше!..
— Євгене, — сплеснула руками мати, і в голосі у неї почулися плаксиві нотки. — Куди ти йдеш? Де ти? Що з тобою?
— Мамо, — сумно озвався Євген. — І ти на мене?
— Ні, ви тільки подивіться на нього! — в’юном перекрутилася Ріта в кріслі. — Сам напав, як чума, налаяв, нагримав, — а ми винні? Ми на нього нападаємо?
— Да, логіка в тебе дивна! — покрутив головою Роман.
— Зате в тебе не дивна! — гнівно відповів Євген. — Повзеш гадом по життю, рвеш квіти, перед силою схиляєшся, красу топчеш, добро смокчеш, як вампір! А як піднімешся — кусати будеш! Та вже й тепер кусаєш! Я знаю тебе!
— Євгене! — страшним голосом крикнула мати, — Євгене! Це ж твій брат!
— Брат, брат! По чому видно, що він мій брат? Що між нами спільного?
— Далеко залетів, — гукнула Ріта.
— Євгене, ти п’яний! — сплакнула мати. — Іди краще спочинь!
— І подумай над своїм майбутнім! — додав іронічно Роман. — А то зогниєш десь в силосній ямі!
— Іди ти… к чорту! — не стримався Євген, сплюнув і пішов до своєї кімнати.
Поліна Михайлівна аж за голову взялася.
— І яка це муха його вкусила? Цілу зиму не приїжджав, а тут вскочив — і на тобі!..
— М-да, — покрутив головою Роман, — справа серйозна. Треба щось робити. А то в нашій сім’ї — зовсім чужа свідомість…
— Ну ти вже… заїхав, — сказала мати. — Чужа…
Роман вимкнув телевізор, знизав плечима.
— Треба дивитись прямо на факти. Ріточко! Збирайся! Рвонемо на «Кукушку»!
— Я блискавкою, Ромочко!
Вони почали збиратися, причепурюватися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна все не могла заспокоїтися.
— Це все почалося з тієї… з Оксани…
— Ще й до неї було, — ліниво озвався Роман, пов’язуючи галстук.
До кімнати хутким кроком зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфель на диван, він крикнув бадьоро:
— Здрастуй, Полюшко! Привіт, Рома, здрастуй Ріточко!
— Здрастуй, тату, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий веселий? Наче аж помолодшав?
— Великий успіх! — засяяв батько, потираючи руки.
— Знову якийсь гіперон спіймав? — поцікавилась Поліна Михайлівна.
— Тримай вище!
— Вечеряти будеш?
— Неси. Так знаєш, що ми спіймали?
— Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємось до вечора. Завтра ж ціла юрба гостей. Ну, я побігла…
Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.
— Ми спіймали нейтрино. Зовсім несподівано!
— Що ти кажеш, тату? — знехотя озвався син. — Адже нейтрино вже спіймано експериментально!
— Зовсім новим способом, — гаряче заперечив батько. — І нейтрино не просте, а іншого порядку. Нейтрино номер два. Воно, я так гадаю, має велике значення в космогенезі. Розкриваються дуже цікаві закономірності! Ти повинен зацікавитись. Може, навіть згадаєш завтра під час захисту дисертації…