Євген випалив все це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивитись, як чорніє лице проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати затіпалась, закричала:
— Доки ти будеш мучити нас? Доки? Чого напався на людину? Не віриш у бога — не заважай нам! І облиш всіх в спокої! І йди, куди хочеш!
— Мені Оксану треба, — вперто сказав Євген, встаючи з стільця.
— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її. Не розбивай її життя. У неї є жених. У неї своє життя…
— Життя! По ресторанах ходити? В болото падати?
— А через кого вона туди пішла? Через кого? — гукнула мати. — Що ви їй дали? Одне нещастя!..
— Тьотю Софіє! Раз так трапилось — треба щось робити. Я прийшов, щоб…
— Без тебе щось зробимо. Без тебе… Іди геть!
— Але я…
— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя.
— Все’дно я дождуся її…
— Гоніть його, гоніть, дядя Митя, — застогнала мати.
— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.
Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, поніс кухоль матері. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.
— Боже мій, боже мій… За що така мука? Хоч би скоріше кінець…
Дядя Митя поставив кухоль на тумбочку, запевнив:
— Прийде, Софіє Гаврилівно! Прийде! Ви самі бачите, що робиться? Отаке молоде, жовтороте, а вже настоящий сатаніст! Кощунник! Чи ти бач — гординя його обуяла? Людина — бог!
— Горе, горе, — стогнала хвора.
— Горе і суєта, — вторив дядя Митя. Як сказано: «Ибо что будет иметь человек от всего труда своего и заботы сердца своего, что трудится он под солнцем? Потому все дни его — скорби, и его труды — беспокойство; даже ночью сердце его не знает покоя. И это — суета!»
— Ой, правда, правда…
Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.
— Знову хтось прийшов? Може, цей халамидник? Хто там?..
В кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі усміхались, щоки пашіли, губи масно блищали.
— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли і вернулися…
— То заходьте ж сюди…
— Та ми тут… в цій кімнаті… Поговоримо…
— Ну, як хочете…
Обличчя зникло. Дядя Митя пошепки запитав:
— Начальник її?
— Еге ж… Ниденко Василь Павлович… Довольний, що спіймав пташку. Та бог з ним… Коли жениться, я не проти…
— Ну, хай там, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі…
А Оксана, вернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзенькало, в роті гидко пахло коньяком, думки плуталися. Вона була гидка сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те. І нічого не могла вдіяти.
Павутина, незрима павутина заплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, інертність. Минали дні. Зникли колишні знайомі. Скрипка лежала недоторканою. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, бажало світла…
А замість світла — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Ось і тепер… чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним в ресторан? І пила… і танцювала…
Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:
— Ти якась дивна, Ксаночко…
— Чому… дивна? — не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.
— В ресторан зі мною ходиш, — шепотів Ниденко. — Додому мене приводиш… а остаточної відповіді не даєш…
— Якої відповіді, Василю Павловичу? Хіба ви мене про що-небудь запитували?
— Як? Я весь час в ресторані тобі говорив… на вухо…
— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчина. — Не пам’ятаю… якісь пусті слова…
— Пусті? — ображено запитав Ниденко. — Чому ж пусті?..
— Ви що… пропонували мені одружитись? Не пам’ятаю…
Ниденко кашлянув, помовчав. Потім знову зашепотів:
— Для чого ж так прямолінійно?.. Ми ще не знаємо… одне одного… треба взнати… поближче…
Його рука пролізла попід спиною Оксани, жадібно, ніби спрут, досягла грудей. І чувся тремтячий шепіт:
— Я… люблю тебе, Оксанко… Я…
— Для чого все це? Для чого? — простогнала Оксана.
— Тихше, — важко дихав Ниденко. — Почують… Як то для чого? Невже ти нічого… не почуваєш…
— Тільки горілчаний дух відчуваю, — з болем сказала Оксана. — І пустоту якусь… тоскно мені, гидко… Страшно… Страшно!
— Чого ж страшно? — тулився до неї Ниденко. — Ти все переживаєш за минулим? Чим тобі погано… тепер? Будь розумною — все налагодиться!
— Налагодиться, — гірко прошепотіла Оксана.
— Налагодиться, будь певна, — запевнив Ниденко, обнімаючи її. Вона зіщулилась, руки повисли безсило. Не пручалась, ніби заніміла. — Та що з тобою? Чому ти… така дивна?..
Він посунувся до обличчя її, хотів поцілувати, повалив на канапу. Вона запручалась.
— Пустіть мене… пус-стіть…
— Тихо, Ксаночко… ну, тихше ж… почують… Ксаночко… Я… Я…
В коридорі почулися швидкі кроки. Хтось смикнув двері. Ниденко, мов ошпарений, схопився з канапи. В кухню вскочив Євген, побачив дівчину, гостя, миттю оцінив обстановку. Обличчя в нього почервоніло. Він гнівно метнув погляд на Ниденка, потім з жалем подивився на Оксану.
— Оксанко, — тихо сказав він.
Вона кинулася, мов зі сну, розплющила очі, побачила Євгена. Тихо скрикнула. Ниденко дістав папіросу, тремтячими руками запалив.
— Хто ти… такий? — запитав він хлопця. — Чого без стуку?
Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до грудей, шепотів:
— Оксанко! Я прийшов. Оксанко, що з тобою? Де ти?
Оксана сиділа мов скам’яніла. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.
— Прийшов, — прошепотіла вона. — Чого тобі?..
— Оксанко? Чому ти тут? З цим… типом?..
— Ну, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!..
— Бачу! — свистячим шепотом сказав Євген. — Подивіться на себе в дзеркало! Промийте очі, проспіться!
Ниденко розвів руки, він аж задихнувся від образи.
— Ксано, що це за хам? Ввірвався в твою квартиру, ображає! Це що — твоя стара любов?
— Облиште мене! — застогнала Оксана. — Облиште мене всі!
— Оксанко! — рішуче сказав Євген. — Чого ти тут? Тікай звідси! Тікай з цієї тьми!
— Ану, мерзотнику, забирайся звідси, — гримнув Ниденко, багровіючи. — Чого тобі? Хіба не бачиш, що тебе гонять?
— Оксанко!
— Іди, іди, Євгене, — плакала Оксана. — Я не можу… Не можу…
— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?
— Та знову той прийшов, — озвався дядя Митя.
— Софіє Гаврилівно! — закричав Ниденко, просунувши голову в двері. — Тут якийсь хуліган, хам пристає до вашої Ксани. Треба його видворити!
— Гоніть його! Гоніть! — зарепетувала мати. — Доки він буде мучити мене?
— Оксанко, — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?
— Ану марш звідси, — схопив Ниденко Євгена за руку.
Євген штовхнув його від себе, вирвав руку.
— Забирайся, слизняк!..
— Ах, так! — крикнув Ниденко. Він розмахнувся і вдарив Євгена по щоці.
— Наволоч нечиста! — люто засичав Євген. Коротким ударом кулака він повалив його на підлогу. Полетіли в різні боки табуретки, склянки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.
— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?
Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.
— Ах, так! Битися? Я тобі покажу!
Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.
— Я тобі покажу, на кого руку підіймати! Ти у мене п’ятнадцять одсидиш!
Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, застогнала:
— Проклятий виродок! Як ти смієш… хуліганити в моєму домі?..
— Оксанко, — простягав руки до дівчини Євген. — Оксанко, чому ти мовчиш? Це дико! Це страшно. Тікаймо!..
— Куди? — крізь сльози озвалася дівчина. — Куди? Що мені робити? Що робити? Павутина! Болото!
— Оксано! — кричала маги. — Гони його! Гони його, щоб і духу не було! А то я й тебе вижену! Покайся, дочко! Покайся! Уже один раз тебе довели! Покайся!
Дядя Митя виступив з-за її спини, вказав пальцем на Євгена.
— Справжній сатаніст! Виродок пекельний! Одхрестися од нього, дочко! Живи спокійно! Іди по шляху божому!
— Замовкніть ви, слуги божі! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого довели дівчину? Замість того, щоб помогти, заплутуєте в ще більшу павутину.
Двері рвучко розчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.
— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?
— Громадянине! Ваші документи, — строго сказав міліціонер, міряючи очима Євгена.
— Нема при собі, — похмуро сказав хлопець.
— Тоді пройдемо до відділення. Ви, товаришу… е-е…
— Ниденко…
— Ви, товаришу Ниденко, теж. А до вас зайду пізніше, складемо протокол. Ходімо…
— Нічого, нічого, — злорадно заявив Ниденко. — Там тобі дадуть прикурить. Хуліган нещасний!..
— Громадянине, — попередив міліціонер, — прошу не виражатись! Прошу за мною…
Євген рушив до дверей. На мить зупинився, тихо, щиро покликав:
— Оксанонько…
Дівчина мов пробудилась, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягнула руки до хлопця, скрикнула:
— Євгене…
— Оксано, покайся, — стукнула мати костуром об підлогу.
Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, билася в риданні, схлипувала:
— Євгене… вернися… Євгене… Євгене…
А мати стояла над нею, як страшний привид, і істерично вигукувала:
— Покайся! Покайся! Покайся!
КРАСА СЕРЦЯ
Так мало часу минуло. Кілька днів. А скільки страждань! Скільки подій!..
Ось вона в тій самій кімнаті. Сама. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…
Кошмарним сном промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. В свідомості звучать слова останньої розмови. Жахливої, несподіваної. Мати злобно і настирливо вимагала, щоб Оксана ввійшла в секту єговістів. Вона кричала, що нема іншого шляху. Що перед смертю вона хоче знати — любить її дочка чи ні?
Оксана спалахнула. Зона різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, досить посміху і зневаги, покори і облуди. Вона людина і хоче вибирати свій шлях сама…
Мати тіпалась в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металась біля неї, заспокоювала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро і жовчно говорила:
— Нічого не зробиш… чужа кістка… Скільки вовка не годуй, а його в ліс тягне!
— Чужа? — стрепенулась Оксана. — Як чужа? Що ти кажеш?
Вона була вражена, спантеличена. Серце чомусь забилося в дивному передчутті.
— Кажу те, що є, — байдужим, холодним голосом казала мати. — Я мовчала все життя. Думала, що ти вдячна будеш. А ти віддячила — спасибі тобі. Знай же… не я породила тебе… Я тільки виростила тебе…
Світ потьмянів у очах Оксани. Похололи руки, ноги.
— Хто ж?.. Хто? — прошепотіла вона.
— Горенко — прізвище твоє. Оксана Миколаївна Горенко.
— Де вони? Де… батьки?..
— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром… а мати — бомбою. В степу, під Харковом. Я приймала роди в ямі. І одразу ж… вбило її. Мене солдати підібрали… З тобою. Медальйон з твоїм прізвищем… клуночок з білизною… і все… От і все…
Мати вже, мабуть, жаліла, що сказала правду. По її сухих зелених щоках текли скупі сльози. Та сама вона була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір невидющими очима, щось шепотіла сухими вустами…
А вночі наступала агонія. І смерть.
Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Недалеко баби продавали квіти в вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постояла біля могили і пішла. Пішла, подякувавши покійній за трудне життя, за турботи, прохаючи пробачення за муки, що не бажаючи принесла їй. Не бажаючи…
Різні дороги… Різні долі…
І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранки. Думає. Думає. Думає. Світанок надворі. У вікні проходять ноги людей. Тільки ноги. Сіре світло.
Тіні в кімнаті. Сумно.
На столику, перед Оксаною, футляр з скрипкою. Давно вона не торкалась струн. Давно…
А в душі знову звучить хаотична мелодія. Набір дисгармонійних акордів в стрімкому поєднанні. Плаче, стогне серце, хоче знайти вихід з непроглядного суму, з мороку, з світу скорботи…
Що їй діяти тепер? Що?
Зненацька на фіранку впала крапля світла. Промінь ранкового сонця. І Оксана здригнулася. Та крапля зазвучала в її душі чистим музикальним акордом. О радість!
Дівчина підвела голову, прислухалась. Повільно взяла скрипку, смичок. Прозвучали перші несміливі звуки… звуки пісні віри і надії. Які вони слабкі… які вони немічні… але вони летять у простір… вони народжуються!
Оксана поклала скрипку, задивилась на сонячний промінь. Зітхнула, ніби хотіла вдихнути в себе чистоту вогню. Здрастуй, сонце! Здрастуй!
Дівчина відхилила фіранку. Розтанули тіні в підвалі. Оксана всміхнулася.
Ти шукала відповіді? Ось вона — вічна відповідь. Сонце… Завжди в роботі… Завжди в неспокої… в творчості… Хмари на небі, мряка, дощ… але воно є… Є! І ніколи не згасне. Так і тобі. Треба йти до людей… до їхніх успіхів і радощів. До неспокою і трагедій. Трагедій? А в чому трагедія? Може, вона вигадана людьми? Найбільше лихо приходить… люди ридають, думають, що вже навіки повите сумом їхнє життя… Та минає короткий час, знову повертається радість… Інакше не можна. Інакше не можна… Спасибі тобі, сонце. Я зрозуміла тебе… Я йду… назустріч тобі…
Оксана закрила скрипку. Метнулася по кімнаті. Почала збирати в чемодан білизну, книги. Рухи її ставали жвавішими, бадьорішими. На якусь мить вона завмирала щось думала… а потім знову продовжувала роботу.
Збирання перервали. В двері постукали. До кімнати зайшов дядя Митя. Обличчя в нього було пісне і скорботне.
— Здрастуйте, Оксано, — тихо сказав він, скидаючи картуза.
Оксана була замкнута, спокійна. Вона привіталась і очікувально дивилась на гостя, не запрошуючи сісти.
— Я прийшов, щоб висловити свою печаль, дівчино, — сказав дядя Митя. — Я знаю, що вам дуже тяжко після смерті мами… Я хотів би поговорити з вами…
— Про що? — озвалася дівчина.
— Про вас. В останні дні ми з покійницею — царство їй небесне — часто говорили про вас, про вашу долю. Дозвольте, я сяду. Спасибі. На вашому прикладі можна бачити, що все в руці божій. Скільки ударів за короткий час. Де шукати рятунку? Куди йти? Суцільна тьма… Судьба указує шлях, Оксанко…
— І ви її посланець? — запитала Оксана.
— Так, Оксано, — не помічаючи іронії, сказав дядя Митя. — Ми щиро хочемо допомогти всякому, хто блукає в цій пустелі земній. Для кого нема радості і щастя…
Оксана не витримала, перебила його:
— А хто вам сказав, що в мене нема радості?
— Невже ви можете радіти… після стількох нещасть?
Оксана помовчала, глянула на вікно, на залиту сонцем фіранку.
— Я ще не радію, — тихо мовила вона. — Але я буду радіти. Неодмінно. Інакше… не варто жити. Знаєте що, дядю Митя! Я хочу внести повну ясність, щоб у вас не було ілюзій. У нас нема нічого спільного з вами. Маму ви заплутали… ну та то її справа, я не могла нічого зробити. Та й не до того мені було… А до моєї душі стежка вам закрита!
— Дівчино, дівчино, — сумно похитав головою дядя Митя. — Легковажно говориш ти, не подумавши. Гряде грізний час, і чим ти думаєш зустріти прихід бога?
Оксана стріпнула головою, сміливо глянула в очі проповіднику. Він не витримав, одвів погляд. Дівчина усміхнулась.
— Я не боюсь ніяких приходів! Чуєте? Чого мені боятися? Скажіть — чого? Вчилася, працювала, несла радість людям, грала! Спіткало мене нещастя — переживемо! І знову будемо радіти! Тільки радіти! Пробачте, дядю Митя! Я не хочу печалі. Не хочу грізних приходів! Треба уміти в найскрутнішу годину зберегти краплину радощів… і тоді не страшно нічого! Мене сьогодні навчив промінь сонця… Осяяв підвал — і я збагнула… я знаю тепер, як мені жити. Після зими настає весна. Після ночі — світанок. Розквітають квіти… Так і людина. Так мусить жити і людина… Ідіть, дядя Митя… Шукайте кого-небудь іншого. А ще краще… погляньте на сонце — і посоромтесь його!..