Спочатку я гадав, що тут пройшла війна. Такі гіпотези висловлювались на Землі. Пустеля по всій планеті, знищені міста — все це нібито докази страшної гіпотези. Але ж господарство в масштабах всієї планети суперечить цьому. Хіба могли б мізерні залишки істот після нищівних воєн займатися всепланетним господарюванням? Їм було б не до того. Перш за все вони б відновили міста…
Потім прийшла думка: марсіани в підземеллях. Назовні лише рослини. Вони вирощують їх, вживають, а всі важливі центри, люди, техніка, міста — в глибинах планети…
Та розум теж протестував проти цього припущення. Не може розумна істота… космічна істота уподобитись кроту. Пізнавши велич Світобудови, не може вона полізти в надра планети. Там вона деградує, перетвориться в дикуна! Тільки зорі вічно нагадують розумним істотам про їхнє покликання, тільки вони не дають заснути нашому духові в тюрмі щоденних турбот!
Тоді де вони? Що з ними?
Мовчала пустеля. Спали в пісках руїни будівель, статуй, дивних конструкцій.
Я знову рушив. Їхав вздовж плантацій. Фотографував, брав аналізи порід, матеріалів, з яких були побудовані споруди, але не бачив живих істот. Навіть тварин мені не зустрічалося на шляху.
Та ось… в одній з «оаз», а точніше — на перехресті плантацій-каналів, я побачив чорний камінь. Ти, Танюшко, бачила його на фото. Він стояв на квадратному п’єдесталі і був схожий на єгипетські піраміди. Чимсь дивним, знайомим, близьким повіяло на мене, коли я побачив його.
Я зупинив всюдихід. Підійшов ближче. Камінь світився на сонці, переливався темно-фіолетовими барвами зсередини. Я помітив, що на камені є якісь позначки. Ціла система знаків. А нижче, на квадратній основі, кілька пластинок з тонкими, ледь помітними спіралями.
Я сфотографував графічні знаки. Хотів одділити пластинки. Це не вдалося. Навіть пізніше, застосувавши всі можливі засоби, я не зміг навіть взяти аналіз дивного каменя. Невідомі господарі надійно залишили свої знаки.
Я повернувся назад. Кілька марсіанських днів розглядав графітні зображення, намагався розібратись в їхній системі. Використавши кілька логічних систем, складених нашими вченими для розшифрування іншопланетних мов, я склав програму. Мені пощастило схопитись за кінчик ниточки. Як це вийшло — інтуїтивно чи просто мені повезло, але логічна машина дала задовільний результат. Я прочитав запис невідомих… Я пам’ятаю весь запис від початку до кінця, слово в слово. Слухай його, Таню. Ти не спиш?
— Ну як ти можеш? Хіба я можу заснути? Говори, Павлушо, я забула, де знаходжусь… Говори, говори…
— Текст запису складає якусь химерну космічну казку. Я й досі не збагну її значення. Але вона чимсь стривожила мене. Слухай же… Вона починається так…
3
«Я завжди був з Нею, а Вона зі мною.
Відколи пам’ятаю себе, мене супроводжували її очі, її ніжні пестливі руки, її теплий, животворний подих.
Я сам був її породженням, її вередливим дитям. Але Вона була дуже лагідною, терпеливою і покірно зносила мою жорстокість.
Минав час. Я зростав у затишній домівці, не знаючи навколишнього світу, не знаючи небезпек, перешкод, труднощів. Я часто запитував її:
— Що там за стінами будівлі, де ми живемо?
— Зачекай, — тихо говорила Вона. — Виростеш, прийде час…
— Але я хочу знати!
— Май терпіння. Я поведу тебе по всьому світу. Я покажу тобі найкращі плоди свого Саду.
— Я хочу сам.
Відчувши в собі могутні сили, я повстав супроти її ласкавої турботи. Вона не образилась, але тихо, сумно запитала:
— Ти, бажаєш залишитись на самоті, синку? Мені краще піти?
— Іди, — з викликом сказав я. — Я хочу бути сам. Я вже давно не дитина. Мені образливе твоє невпинне піклування!
І Вона пішла, кинувши на прощання довгий і болісний погляд, сповнений великої любові.
Я залишився сам.
— Вільний, — закричав я, гасаючи по своєму притулку. — Вільний! Робитиму, що захочу! І вийду в неосяжний світ!
А він давно манив мене — той чарівний, дивний, таємничий світ, що ввижався за вікном. Я стрімголов кинувся туди, зупинився на порозі, засліплений Безмежністю.
Серце моє стислося жахом. В душі прокотився страх. Я згадав її, згадав затишний куточок, де я виростав під її пестливим поглядом. Я повернувся назад, щоб заховатись в свій чарівний притулок, але він зник.
Мене оточувала Безмежність.
— Де ти? — закричав я у відчаї. — Де ти, повернися? Я буду слухатись тебе, чуєш? Я не порушу твого бажання…
Відповіді не було.
Тільки пуста луна котилася в просторі. А десь далеко на обрії маячила якась постать. То Вона! Треба догнати її!
Я стрімголов кинувся туди. Наступала ніч. Я втомився. Постать загубилася в пітьмі. Повіяв холодний вітер. Насувалася гроза. Заблищали блискавиці. Гримнули громи.
Я впав навколішки, прохаючи пощади. Ніхто не відповідав. Лише громи глузливо-грізно гримотіли в Безмежжі.
Недалеко горів ліс. Звідти несло теплом. Насмілившись, я вихопив з вогню палаючу галузку, розвів багаття, Відблиски його вихопили з пітьми знайомий силует.
Радісно скрикнувши, я кинувся туди і розчаровано зупинився. То був якийсь грубий кам’яний ідол…
Настав світанок. Я вирушив знову на розшуки. Ноги мої були побиті камінням. Я спіймав дикого гоо, що щипав травку на галявині, і верхи на ньому поїхав далі.
Минали дні. Часто мені ввижалася рідна постать на обрії. Я доганяв її, але то була не Вона. То була її облудна подоба.
Минуло багато часу. Я знемагав у пошуках. І ось одного разу гоо домчав мене до великого міста. Там я побачив вогняного дракона, що котився по металевій дорозі. Я пересів на нього. І захоплено їхав на ньому довго-довго. Куди мене віз вогняний дракон — я не знаю. Мені подобалась швидка їзда, миготіння дерев мимо путі.
Та ось одного разу я згадав про свої пошуки… і з подивом відчув, що я забув, яке в Неї обличчя…
«Потім знайду, — подумав я. — Хіба не приємніше кататися? Тут такі чудеса, а Вона нікуди не втече!»
З вогняного дракона я пересів на безшумну машину. З неї на металевого птаха. Він підняв мене над світом, і незміряна гордість опанувала мою свідомість.
Я володар! Я лечу, куди захочу! Мені підкоряються стихії! Саме Сонце стане служити мені!
Ця думка з’явилася в мені, розрослася, стала невіддільною, стала невмолимим бажанням.
Я пересів на космічний корабель. Я помчав у зоряний простір. Побував на тисячах планет. Я змужнів, помудрішав, знайшов біля далеких зірок ближніх своїх.
І все ж… все-таки чогось не вистачало мені. Вечорами, відпочиваючи в далеких світах, в казкових світах, я намагався згадати щось. Що саме? Що?
Пливло дитяче марево, солодко стискалося серце… і все зникало.
Минали великі віки. Я розкраяв Безмежність. Пізнав Матерію до найглибших глибин. І, сівши на краю Безмежності, заплакав:
— Де ти, Істина?
Я помацав обличчя своє. Воно було старечим, шорстким. Поглянув на руки — вони скидались на землю. В безодні свідомості майнув далекий спогад. Я — дитина, і наді мною чарівні, рідні очі…
— Згадав! — закричав я на весь Космос. — Згадав!
Я покинув Безмежність і помчав назад. Серце ожило. Забилося схвильовано і юно. Я не там шукав! Я тепер маю безмежні сили. Я пролечу Всесвіт за одну хвилю з краю в край! Я знайду Тебе! Чуєш?
Я хочу бути дитиною, хочу очистити кору гордині і самозвеличення! Я хочу бути краплею в океані, я хочу в наш тихий, чудесний притулок, де буде спокій, ясні очі Твої і ласкаві добрі руки…
Я кличу Тебе, жду, відкриваю змучене серце! Воно втомилося від невпинних шукань, воно бажає єдиного щастя. І те щастя — Ти!
Зорі облудливо сяють — не треба! Квіти приманюють мене задушливим запахом — не хочу! Життя котиться мимо зманливим виром, обіцяючи насолоду, — не прийму! Дійду до Тебе, впаду до священних ніг, обійму їх і засну на довгі віки блаженним дитячим сном біля серця Твого.
І коли прокинусь — то побачу над собою чарівне сяйво Твоїх єдиних очей. А потім, зміцнений муками, сповнений мудрістю тисячоліть, я піду по зову Твоєму на нові дороги, виводячи до неозорих далей блукаючих братів моїх. І провідною зіркою для мене буде воля Твоя.
Де Ти, чи чуєш мене?!»
4
Павло замовк.
Мовчала Таня. Здавалося, ніби вона спить. Та очі її були відкриті, в них пливло зоряне марево.
В гущавині ухав сич. Зі сну застрекотала сорока. Таня заворушилася, тихо промовила:
— У мене тривожно на серці. Це не проста легенда, Павлушо. Там щось сталося…
— Де, Таню?
— На Марсі. Щось сталося з тими, хто залишив цю казку на чорному камені. Я не вмію висловити, але так говорить серце.
— Я теж думаю так.
— Вони втратили щось дороге. Вони одірвалися від найближчого. Що це?
— Ми зможемо про це дізнатися лише від них, — сказав Павло.
— Але ж ти не бачив їх?
— Не бачив. Та вони є… Я знаю… Я буду добиватися нової експедиції.
— Сам? Без товаришів?
— Не знаю. Можливо, сам. Бо для побудови корабля на двох і більше треба багато часу… А чекати не можна…
— Тебе не пустять…
— Доб’юсь… За будь-яку ціну. Я не знайду собі місця, доки не розгадаю таємниці… Ти ж сама збагнула, що там розгадка чогось важливішого… важливішого, ніж наука, техніка, космічні польоти… Ось чому я повернувся не таким… як був… Той крик серця… невідомих братів… він змусив боліти моє серце. Що мені з того химерного запису? З тої казки, в якій нам навіть символи неясні! А серце відчуває дивний зв’язок…
— Не дивний, — прошепотіла Таня. — Все зв’язано. А розумні істоти сусідніх планет… тим більше…
— Я довго шукав їх, — вів далі Павло. — Але не знайшов. Я почав сумніватися в їх реальності. Але ж все свідчило, що живі істоти, розумні істоти на Марсі є. Хто зупинив падіння корабля? Хто врятував мене? А втім, що я кажу? Падіння не було зупинене! Корабель, безумовно, розбився, і я загинув.
— Що ти кажеш, Павлушо? — злякано скрикнула Таня.
— Так, так… Це правда! Я ж відчув удар, я відчув, що вмираю… Я бачив, що поверхня Марса вже була за кількасот метрів від корабля. І швидкість падіння сягала трьох кілометрів на секунду. Ні, неймовірно затримати падіння біля поверхні планети… Мені навіть здається… інколи здається… що вони відновили все заново… весь корабель… ось чому деякі вузли замінені, матеріал інший, зовсім інший, а дещо просто не наше…
— А ти? — з острахом запитала Таня, підіймаючи личко з колін Павла. — Ти ж як?..
— І мене… відновили, — сумно пожартував Павло. — Напевне… А втім, що я знаю? Адже на мені ніяких знаків пошкоджень? Я складений з елементів тих самих, пам’ять залишилась, любов до Тані… до тебе (він поцілував дівчину) теж! А все інше можна дізнатись лише від них… від них… і ти правильно сказала, що там велика таємниця. Її треба взнати. Для людей Землі. Ми вийшли в Космос. Ми не знаємо ще всіх небезпек і загадок… Ми, власне, знаємо нікчемно мало… Лише ступаємо перші кроки в безмежних джунглях природи. І ті, що пройшли ці джунглі, можуть допомогти нам…
Таня зіщулилась від холоду, притиснулась до Павла, солодко позіхнула. Він занепокоєно зазирнув в її личко.
— Любенька моя… Ти спатки хочеш. Та й у школу зранку. Ходімо. Ходімо, Танюшко… А то космос космосом, а закони Землі вимагають свого…
Таня усміхнулась з заплющеними очима, підвелася, опираючись на його руку, шепотіла:
— Веди мене, Павлушо. Ми завтра будемо говорити ще… Чи то пак сьогодні… І сьогодні, і завжди… і всю вічність з тобою…
Він, ніжно підтримуючи її, вів Таню по лісовій дрімотливій дорозі. А на сході, над фіолетовою стіною лісу, вже загоралась лагідна зірниця…
5
Кілька годин Павло спав непробудним сном. Ні звуку, ні образів. А потім могутня хвиля почала колисати, зоряні спіралі сповивали тіло, мчали його. Відчувався блискавичний політ. Куди? Для чого?
Він знав, що попереду велика мета. Яка вона? Що собою являє?
Простір мовчав. Тільки зорі та гігантські скупчення далеких галактик срібним маревом пропливали в безмір.
Серце боліло, нило. Воно бажало ясності. Павло напружував волю, розум, вдивлявся в далечінь, намагався поглядом пробити пелену туману, що огортав виднокрай. Несила! Все даремно!..
— Я допоможу тобі, — прозвучав у Космосі тихий голос.
Серце Павла тріпоче від радості. То вона. Таня. Вічна подруга. Частка його розуму, серця, єства.
Ось вона наближається, видно сяєво ЇТ серця. Воно вібрує голубими хвилями, огортає Павла…
— Збирають на мітинг! — прогримів бас у просторі.
Постать Тані метнулася, мов блакитний птах, вгору, щезла в калейдоскопі хаотичних барв. Павло прокинувся.
Біля порога стояв чоловік. Він про щось розмовляв з матір’ю. Павло придивився. То був секретар райкому. Він побачив, що Павло прокинувся, усміхнувся привітно. Його блискуче повне обличчя радісно розпливлося.
— Павле Григоровичу! З благополучним прибуттям! А я оце, не відкладаючи в довгий ящик, метнувся по району, збираю людей!
— Куди? — здивувався Павло, швиденько натягаючи штани, сорочку.
— Як то куди? На мітинг. З нагоди щасливого повернення до рідної оселі. Там вже все приготовлено. Млинівка тепер буде Ковалівка. Школа вашого імені і так далі. Сюрпризів багато!..
Павло не знав, чи йому сміятися, чи сердитись. Він скочив з полу, почав шнурувати черевики.
— Для чого ж Ковалівка? — знизав він плечима. — Млинівкою воно, село це, було, хай і залишається. А то скоро доживемось до того, що повернеться космонавт з Космосу, а Земля вже не земля, а скажімо, Іванівка.
Секретар сміявся, розводив руками. Мати схвально хитала головою.
— Так їх, синку, так… А то звикли до самовозвеличення!..
— Стимул! — заперечив секретар. — Без цього не обійдешся…
— Який там стимул, — заперечив Павло. — Егоїзм найчистішої води. Треба привчити молодь, щоб вона творила і діяла не ради відзнаки, не ради винагороди! Що ви бажаєте — в комунізм тягти преміальні та подяки. Нагородою хай буде сама дія, творчість, робота…
— Рано, рано ще, — посміхався м’яко секретар. — Це ви сягаєте, Павле Григоровичу, в досконалу епоху… А ми…
— Що ми? — Павло зупинився перед дзеркалом, хутенько чесонув волосся. — Матусю, злий води. А ми хіба гірші від наших нащадків? Не розуміємо, де хороше, еволюційне, а де від минулих темних епох?
Він схилився над відром, пирскав, хлюпав, а секретар, чухаючи широку потилицю, говорив:
— Ну, це ми з вами залізли в хащі філософії, а зараз треба вирішити дуже практичне питання: коли призначити мітинг?
Павло взяв рушника з рук матері, втер обличчя, руки, зітхнувши, сказав:
— Якщо вже без цього не можна, то не сьогодні, а завтра. Навіть у Москві зглянулися, спочатку дали мені відпустку, а ви хочете насісти…
Секретар схопив Павлову руку, потиснув, засяяв веселим обличчям.
— Ну й домовились. Значить, завтра. Нащот Млинівки хай буде по-вашому. А школу таки найменуємо: імені Павла Коваля.
— Як хочете, — махнув рукою Павло. — Перетерпимо…
— Тоді ждіть машин. Десь о дванадцятій. Мітинг почнемо після обіду. Я побіг…
Секретар ступив через поріг, повернувся, підморгнув хитрим оком.
— А щодо стимулу, Павле Григоровичу, не так просто… Ой, не так просто…
І зник. Потім завуркотів мотор. Пролунав сигнал. Закричали хлопчаки.
Мати жалісливо подивилася на Павла, похитала головою.
— Вони таки заїздять тебе, Павлушо. Сідай до столу. Ось свіженька редисочка. Варенички. Такі, як ти любив. Може, чарочку?
— Не п’ю. Заїздять, кажеш? Ні, не заїздять! Я знову полечу, так що ніколи буде роз’їжджати по мітингах…
Мати злякано сплеснула руками.
— Полетиш? Куди?
Павло з’їв вареника. Засміявся.
— Як то куди? В небо. На Марс. А вареники неземні!
По материній щоці покотилась сльоза. Вона похнюпилась, витерла очі фартухом.
Павло зітхнув, тихо сказав:
— Матусю… Не треба. Матусю…
— Не буду… Не буду, синку… Я нічого. То так, не витерпіла. Я й знала, що ти такий. Ще змалку знала. Тягне тебе в небо. Значить, так треба. То якби по приказу — то можна й одмовитися. А коли серце тягне… не одмовишся. Такий і батько був у тебе…