Гойда уважно стежив за ходом думок Шатрова.
— Міг перегати Кашубі або комусь іншому, нам ще невідомому, — зразу сказав капітан, як тільки замовк Шатров.
— Так, міг, — охоче погодився Шатров. — А що з цього виходить, Василю?
— Багато чого, Микито Самійловичу!
— А саме?
— Схоже на те, що офіціант Гонтар був диспетчером.
— Схоже. Дуже! Власне, я в цьому майже переконаний. А ти зумієш мені довести, що це не так?
— І не збираюся. Гонтар мертвий, розкусивши ампулу, він обрубав усі нитки, що ведуть до спільників.
— Так, він твердо знав, що робив.
— Ми повинні встановити, чи зустрічався офіціант з Кашубою, — сказав Гойда.
Шатров кивнув, але в його очах згоди не було.
— Так, повинні! Та це не найголовніше, що ми мусимо зробити. Насамперед треба з'ясувати, як, коли, де і за чиєю допомогою монастирському виноградарю пощастило скористатися документами Кашуби, мешканця дунайського селища Ангори.
— Ви думаєте, що це справжнє, а не вигадане ім'я… Петро Кашуба?
— Маю підстави так думати, Василю. — Шатров показав Гойді довідку, в якій говорилося, що Петро Михайлович Кашуба народився 57 років тому і постійно проживає в Ангорі, на Дунаї, в Ізмаїльському районі, в рибальському селищі міського типу у власному будинку. Одружений. Дітей не має. Зараз у від'їзді. До довідки була приклеєна фотографія. Петро Кашуба зовсім не був схожий на того Кашубу, який служив у явірському монастирі.
— Підміна! — сказав Шатров. — Якщо ми дізнаємося, чиїх рук ця справа… Словом, збирайся, Василю. Вирушаємо на Дунай у гості до Смолярчука. Повідом про наш приїзд. Нехай юшку варить.
Зібралися того ж вечора, щоб виїхати рано-вранці, — і не виїхали. Вночі сталася подія, яка затримала їх у Закарпатті на кілька днів.
Юшка, що приготував Смолярчук, навариста, із свіжих добірних осетрів, так і не дочекалася Шатрова й Гойди. Нею поласували солдати-прикордонники. Їли, похваляли, перезиралися з куховаром і сміялися:
— Спасибі вам, дорогі гості, частіше приїжджайте.
«ЛІВІ ПАСАЖИРИ»
Край дороги, там, де автострада покидає карпатські міжгір'я і біжить просторою долиною, горить багаття. Невисоке жарке полум'я лиже з усіх боків чорний од застарілої кіптяви казанок. В ньому доварюється пропахлий димком куліш. Коло багаття сидять двоє чоловіків і мовчки, терпляче ждуть тієї хвилини, коли куліш остаточно набере сили і властивого йому аромату.
Хто вони, ці двоє чоловіків, що сидять біля багаття? Чому, перекривши автостраду шлагбаумом, не сплять, хоча вже перевалило далеко за північ і на шляху давно не видно жодної машини?
Ніч присунулася впритул до багаття; не видно ні гори на півночі, ні рівнини на півдні, ні лісового масиву на сході, ні гірських скель на заході. Річку, що біжить по той бік дороги, можна розпізнати по шаленому, бурхливому клекоту. Але це звичний шум, його не помічають. Темрява і тиша. Та ще гірська передсвітанкова прохолода.
Десь недружно проспівали перші півні. Заблищало росою придорожнє каміння, трава, асфальт автостради. Потягнув свіжий низовий вітерець. Поповз по землі дим.
— Ну, пора! — урочисто промовив один з кашеварів і зняв кришку.
— Так, тепер, мабуть, якраз, — весело відгукнувся другий і дістав дерев'яну ложку, загорнуту в біленьку ганчірку. Розгорнув, постукав по казанку. — Зараз ми тобі покажемо, голубчику, де раки зимують.
Мирна тиша панує на карпатській дорозі; ніщо не провіщає небезпеки.
— Машина з верховини спускається, — спокійно промовив один з чоловіків.
Він повертає обличчя, освітлене полум'ям багаття, до гір і, примруживши очі, намагається роздивитися дорогу.
Машина наближалася. Світло фар ковзнуло по голих скелях, освітило верхівки хвойних дерев, широкою смугою лягло на річку і, нарешті, уперлося в шлагбаум, що перекривав дорогу.
Увечері, годині об одинадцятій, в двері квартири Ніколаєва, який два роки тому вийшов на пенсію, настирливо постукали. Іван Іванович уже лежав у постелі. Лаючись про себе, господар підвівся, накинув на плечі стару шинель, ввімкнув світло й відчинив двері. На порозі стояв знайомий шофер Микола Степанчук.
— Що трапилося? — спитав Іван Іванович, насторожено оглядаючи з ніг до голови несподіваного гостя.
— Могорич з тебе, — посміхаючись, відповів Степанчук. — Є вигідні клієнти. За одну ніч можна заробити круглу тисячу. Гроші одержиш наперед.
Іван Іванович ширше відчинив двері, обняв шофера за плечі і запросив до хати.
— Куди везти? — жваво і діловито запитав він.
— В Ужгород. Але з умовою: до світанку бути на місці. Поспішають вони…
— Чого це їм так приспічило?
— На похорон їдуть. Чи то дядько, чи племінник помер. Збирайся! Машина заправлена?
Іван Іванович, розпатланий, заспаний, в шинелі поверх білизни нерухомо стояв посеред кімнати. На його поголеному, одутлуватому, посіченому зморшками обличчі можна було прочитати вагання. Він пригладив сиве волосся і насторожено подивився на приятеля. Ніколаєв познайомився з Миколою кілька місяців тому. Степанчук на своїй машині возив «лівих пасажирів» у Станіслав, Чернівці, Київ і в Закарпаття. Коли він бував зайнятий або перевантажений, зайвих пасажирів передавав Івану Івановичу — власнику новенького семимісного лімузина Горьковського автозаводу. Вони частенько разом випивали. Але більше один про одного не знали нічого.
— А чому ти не їдеш? — запитав Іван Іванович.
— Ремонтую свою лайбу. Хіба упустив би таких вигідних клієнтів? Тисяча карбованців!.. Ну, збирайся!.. — сказав Степанчук рішуче, вдаривши по плечі господаря. — Чого ти ще роздумуєш?
— А де вони?
— Чекають у мене на квартирі.
Місто вже спало: Чорний лімузин промчав безлюдними вулицями центра і зупинився на околиці перед великим будинком, огородженим дерев'яним парканом. Микола вискочив з машини і за кілька хвилин повернувся з своїми підопічними. Їх було двоє. У світлі фар Ніколаєв добре роздивився хлопців, дуже схожих один на одного. Вони були у поношених сірих костюмах, у стандартних кепках, в руках тримали невеличкі чемодани. «Такі замухрижки, а тисячами розкидаються! — подумав Іван Іванович. — Гроші візьму наперед».
Але далі цього він у своїх роздумах не пішов. Різних «лівих пасажирів» доводилося бачити Івану Івановичу. Він звик стримувати свою цікавість. «Ліві», як правило, мовчазні і не люблять балакучих.
Хлопці ввічливо привіталися з власником машини, дружньо попрощалися з Миколою і впевнено вмостилися на задньому сидінні. Чемодани поставили біля себе.
— Ну, як, встигнемо до світанку в Ужгород? — запитав один із хлопців.
— Дивлячись, як будемо їхати, — відповів Іван Іванович.
— Їхати треба добре, ви не жалкуватимете. Ось ваш заробіток, а могорич потім. — Хлопець кинув на переднє сидіння пакунок — тисяча.
Іван Іванович покрутив гроші в руках і, не перелічуючи, засунув у кишеню.
— Значить, на похорон поспішаєте?
— Дядько помер… — Балакучий юнак подивився на свого похмурого супутника. — Це мій брат Іван. А я — Петро.
Іван, який досі не промовив жодного слова, сердито сказав:
— Поїхали!
— Та ви не турбуйтеся, — люб'язно посміхнувся водій. — Моя машина не підведе. Приїдемо вчасно.
— А якщо раніше строку, дамо премію, — засміявся Петро.
Іван Іванович зручніше сів, завів мотор, увімкнув світло, і машина помчала в напрямку Стрийського шосе. Дорога була безлюдна, і автомобіль летів на повній швидкості до самих передгір'їв Карпат.
Землю вкрила густа темрява, за два кроки нічого не видно, а вгорі світле небо, всіяне зірками. І кожна сяє, переливається.
Свіжий вітер, вітер верховини шмагає в обличчя, коли висунеш голову у вікно, викрешує з очей сльози, холодить губи і щоки. Відчувається близькість ущелин, повних снігу, холодних річок, що вирують між обточеними валунами.
Уже було за північ, коли машина в'їхала в містечко, яке розташувалося на ближніх підступах до перевалу.
Перед яскраво освітленими вікнами придорожньої закусочної Іван Іванович плавно, з розрахунком загальмував. Багато разів доводилося зупинятися перед цим черепичним навісом, перед стертими східцями ґанку.
— Може, перекусимо, га?
— Можна, — погодилися брати.
Іван Іванович вискочив, запопадливо відчинив задні дверцята.
— Прошу!
Брати не виходили.
— Ні, ми повечеряємо тут, у машині. Купіть горілки, пива, чого-небудь поїсти, — сказав Петро, даючи шоферові гроші.
Іван Іванович вийняв ключа з замка запалювання, грюкнув дверцятами і, розминаючи затерплі ноги, попрямував у закусочну.
Повернувся він з пляшками і пакунками:
— Ось, будь ласка, пригощайтесь.
Іван Іванович прожив на світі більше шістдесяти років. Ніколи в своєму житті не був ні лакизою, ні підлабузником, ні злодієм. Трудився чесно. А ось тепер, розкупорюючи пляшки і розкладаючи перед клієнтами закуску, зовсім забув, хто він. Прислужував своїм пасажирам тому, що вони добре заплатили.
На старість Іван Іванович полюбив гроші. Останнім часом ділив людей на дві категорії: на тих, хто не торгуючись добре платив, і тих, хто знав лік грошам, не хотів давати зайвого за проїзд у лакованій швидкохідній кареті. Відтоді, як Іван Іванович став власником машини, всі його прагнення зводилися до одного: знайти вигідних пасажирів, добре заробити і якнайшвидше повернути оті тисячі, що були витрачені на купівлю автомобіля. Ніколаєв возив пасажирів у Київ, Чернівці, Ужгород, у Закарпаття. В південних районах купляв виноград і фрукти, віз на північ і там продавав по спекулятивних цінах. Не гребував і дрібними заробітками: брав пасажирів на вокзалі, біля під'їздів театрів, кіно, на базарі, біля дверей універмагів. День, коли не заробляв двісті-триста карбованців, він вважав порожнім, нещасним днем.
Петро налив по вінця три склянки горілки. Одну дав братові, другу водієві, третю залишив собі.
Годині о другій ночі машина Івана Івановича проминула Карпатський перевал і з вимкнутим мотором покотилася вниз, по білій дорозі, що петляла вздовж бурхливої річки.
— Встигнемо до ранку? — нахилившись до шофера, спитав Петро.
— Не турбуйтеся.
Петро глянув на світний циферблат годинника.
— Так, мабуть, встигнемо, якщо не затримаємося біля контрольних шлагбаумів.
— Ніяких контрольних шлагбаумів уже немає, всі давно ліквідовані. Їдь собі під чотири вітри — ніхто не запитає ніякого документа. Повна свобода пересування по всьому Закарпаттю.
Пасажири непомітно перезирнулися. Те, що вони почули, їх утішило.
Посилаючи в нашу країну шпигунів, люди «Бізона» їх добре спорядили: вони мали радянські фальшиві документи, чисті бланки різних установ, спеціальні фотоапарати, зброю, ампули з отрутою, географічні карти, великі суми грошей в радянській та іноземній валюті — в карбованцях, польських злотих, чехословацьких кронах, угорських форинтах, німецьких марках, англійських фунтах і американських доларах.
Шпигуни перейшли кордон у непогожу ніч. Під покровом темряви і дощу, глухими стежками продиралися вони в гірське Закарпаття. Протягом однієї ночі, без відпочинку, пересікли перевали, спустилися вниз, на рівний простір, і вранці загубилися в людському потоці великого міста.
Виконавши все, що було наказано розвідцентром, агенти іноземної розвідки поверталися тепер у таємне гніздо своїх хазяїв, заховане у верхів'ях Дунаю.
Не випадково чудова машина привернула їхню увагу. Вони шукали таку і знайшли. Вибрали її за швидкохідність і надійність. Та головне полягало у розрахунку, що красивий лімузин у кожного міліціонера, якщо він зустрінеться на дорозі, викличе належну повагу. Жодному прикордонникові, жодному співробітникові органів. безпеки, гадали вони, не спаде на думку, що з таким комфортом подорожують шпигуни, порушники кордону. Крім того, їм стало відомо, що власник машини охочий до грошей і напевне погодиться відвезти їх уночі до Ужгорода. Повезе і не буде доскіпуватися, хто вони, звідки і куди їдуть. «Іван» та «Петро» були впевнені, що доберуться до Ужгорода без затримки і будь-яких ускладнень…
Попереду височіли одна над одною, чорніли мохнаті гори. Річка, звиваючись в обточеному камінні, невтримно мчала в долину. На дорозі забіліли кам'яні стовпи невеликого моста. На протилежному березі горіло багаття, біля якого сиділо двоє людей. Дорога була перекрита тоненьким саморобним шлагбаумом. Іван Іванович загальмував.
Полум'я багаття, як у дзеркалі, відбивалося в чорній лакованій поверхні кузова, в масивному нікельованому буфері машини. Від мотора йшов запах перегрітого масла. На вітрових стеклах блищали краплі нічної роси. Кремові маточини коліс були забризкані гряззю.
Іван Іванович опустив скло і, висунувши голову у вікно, недбало, але владно крикнув:
— Гей, дядьки, навіщо перекрили дорогу? Піднімайте шлагбаум! Та швидше!
Люди, які сиділи біля багаття, не поспішаючи підвелись і попрямували до машини. Один був у міліцейській формі з погонами старшини, другий — у ватяній фуфайці і кепці.
— Це ми перекрили дорогу, — сказав чоловік у фуфайці.
На його погано виголеному, втомленому від безсоння обличчі чорніли плями кіптяви, від одягу густо пахло димом, повіки почервоніли, обважніли.
— А хто це «ви»? — роздратовано спитав шофер. — Яке ви маєте право перекривати дорогу? Минули часи перепусток і заборонених зон.
— Я карантинний інспектор Кушнірчук, а це, бачите, міліціонер, товариш Москаль. Звідки ви їдете? Що везете? Картопля є? З хворою картоплею ми не пропускаємо в Закарпаття.
— Дивна людина! Хто ж у такій машині картоплю возить? Ну, піднімай шлагбаум, живіше!
— Не підніму, поки не огляну машину, — твердо промовив інспектор.
— Погано ви знаєте свої справи. Шукайте картоплю на грузовиках, а не тут. Піднімай! — Ніколаєв завів мотор, і машина впритул під'їхала до шлагбаума.
Міліціонер, що досі стояв мовчки осторонь, підійшов і відчинив передні дверцята.
— Товаришу шофер, чому не підкоряєтесь інспекторові? Він на посту і виконує свій обов'язок. Куди їдете? Звідки? Пред'явіть документи.
— Та що ви, товаришу старшина!
— Пред'явіть документи! — рішуче повторив міліціонер. — А то далі не поїдете. Вашу путівку.
— Грізний начальник! — посміхнувся Іван Іванович. — Ніякої путівки у мене немає. Я сам собі виписую путівки. Це моя власна машина. Зрозуміло? Готівкою заплатив. А документи… — Іван Іванович поліз у кишеню. — Ось, будь ласка, техталон, ось посвідчення. Читай, якщо грамотний.
Міліціонер уважно подивився на водія і тихо, з гідністю сказав:
— Так, я грамотний, товаришу шофер. А от ви…
— Ну, ну, тільки без повчань! Роби своє діло!
Міліціонер подивився документи і, щось записавши у книжечку, повернув їх Івану Івановичу.
— Будь ласка. Кого везете? Гроші у пасажирів брали?
Водій усе ще гарячився:
— Людей везу, не биків! Хіба не бачиш?
Міліціонер і на цей раз не відповів. Він відчинив задні дверцята лімузина:
— Товариші, покажіть документи.
— Документи? Будь ласка, — охоче відгукнувся «Іван».
Він понишпорив у кишенях піджака і штанів, винувато посміхнувся:
— Пробачте, товаришу старшина, я не ту шкуру надів. Усі документи лишилися в новому піджаці. Розумієте, я так поспішав… Згляньтесь на наше становище: ми їдемо в Ужгород на похорон. Дядько у нас помер.
Міліціонер перевів погляд на іншого пасажира:
— А ваші документи?
— Мої документи в повному порядку, товаришу старшина. Всі при собі: паспорт, військовий квиток, довідка з місця роботи і навіть посвідчення про одруження.
«Петро» повільно поліз у кишеню. Намацавши рубчасту ручку пістолета, зсунув запобіжну кнопку і, не виймаючи руки з кишені, націлив дуло пістолета в живіт міліціонера.
Шпигун був певний, що вб'є Москаля першою ж кулею. Та пістолет не вистрелив. Він натиснув на спусковий гачок ще раз, ще… Пістолет мовчав.