Того ж дня, коли в газетах з'явилась ця замітка, Картер і чиновник посольства США, що супроводжував його, прибули на Ленінградський вокзал до поїзда «Червона стріла». Діяльність Картера була оголошена несумісною із статусом акредитованих дипломатичних працівників, і Міністерство закордонних справ СРСР запропонувало йому виїхати за межі Радянського Союзу.
Зайшовши в купе вагона № 5, Картер побачив Джона Шарпа, немолодого американця, працівника посольства. Джон Шарп належав до почту посла і займав високооплачувану почесну посаду.
Американці мовчки потиснули один одному руки. Але Картер відчув, що Шарп привітався холодно, майже зневажливо. Погана ознака. Значить, там, у резиденції «Бізона» і в Вашінгтоні, зовсім списали або майже списали Картера.
Північне Підмосков'я лишилося позаду. Експрес вирвався на Валдайську височину, до верхів'їв Волги, і помчав сосновим бором, завороженим нічною тишею, сяйвом пізнього щербатого місяця. У вагоні всі міцно спали. Спав і супроводжуючий. Тільки Картер не міг задрімати. Забився в куток дивана, палив, думаючи, що жде його в Штатах.
Усю ніч, до самого Ленінграда, не заплющив очей.
Просто з вокзалу Картер і його супровідник поїхали в торговий порт. Вартовий з рушницею, який стояв біля залізних воріт, зайшов у автобус і попросив пред'явити документи.
У Картера враз майнула думка: а що коли вартовий покладе його американський паспорт в кишеню і грізно накаже: «Ану, виходь! Виходь, виходь, кому сказано!»
Все обійшлося. Залізні ворота розчинились, і автобус в'їхав на територію порту. Пакгаузи. Залізничні колії. Маневрові паровози. Гори ящиків, труб, бухти кабелів, піраміди тюків бавовни. Крики чайок, запах моря і просмолених канатів… Нарешті і причал англо-російської лінії, білосніжний теплохід, готовий відпливти до далеких берегів Темзи.
Пройдено і митний — прикордонний контроль.
Матрос у темно-синій робі, в начищених черевиках, підтягнутий, акуратний, підхопив чемодани американців і побіг по трапу на корабель.
— Будь ласка, проходьте! — сказав хтось по-англійськи.
Картер піднімався на російський корабель повільно, поважно, як і належить заморському мандрівникові.
Ось і палуба, з жовтуватим блиском, немов полита прозорим травневим медом. Бронза, кришталь, начищена мідь. У дзеркалах відбиваються корабельні вогні. Килимові доріжки. Салони з червоного дерева. Високі, оббиті шкірою, привабливі табурети бару, автомати для коктейлів. На палубі смугасті шезлонги. Ходять вродливі дівчата в накрохмалених чепчиках і мереживних фартушках.
Покоївка першого класу, трошки косоока, схожа на Капоту Маслову, зустріла Картера та його супутника у вестибюлі і провела до каюти.
Віддано кіпці, присадкуватий буксир розвернув корабель і повів по морському каналу в затоку. Все далі і далі Ленінград, меркнуть і гаснуть вогні міста. Зникли в туманній імлі останні маяки, лишилися позаду велетенські шиї плавучих кранів, що стоять на Кронштадському рейді. Ось і простір Фінської затоки, великий мирський шлях, нейтральні води, та Картер все ще по-справжньому не радіє. Рано! Адже на кораблі є радіостанції, які може прийняти зашифровану телеграму-блискавку. Крім того, у прикордонників — швидкохідні сторожові катери. Багато, ох як багато лиха накоїв Картер до того, як його спіймали на гарячому. Росіяни можуть, як виняток, не порахуватися з його недоторканністю.
І цієї ночі він знову не заплющив очей. Кожної хвилини чекав, що до каюти вдеруться російські матроси, схоплять його, вкинуть у темний трюм прикордонного катера, підвезуть на радянську землю, посадять у тюрму. Як відомо, страх має великі очі. Але вночі нічого не сталося.
Спав він удень, коли корабель ішов великим морським шляхом.
Наступної ночі Картер вийшов з каюти, піднявся на прохолодну, вкриту росою палубу і нетерпляче, як Колумб, що чекав появи землі, почав вдивлятися в горизонт.
У світлі наступаючого дня з'явилася темна смуга шведського берега. І тільки тепер Картер повірив у свою недоторканність.
Незабаром турбоелектрохід ввійшов у територіальні води Швеції, в знамениті шхери. Великі і малі острови безперервно тяглися зліва і справа. На фоні зелені вирізнялись яскраві плями вілл: жовті, коричневі, малинові, білі, ізумрудні, рожеві, голубі. В тихих бухточках, поміж величезним замшілим камінням, біля підніжжя скель, вздовж дерев'яних причалів погойдувалися на легких хвилях шхуни, моторні човни, катери, яхти.
— От і все, тепер усе!.. — промовив супровідник. — Радійте, полковнику! — Він вперше назвав його чин. — Тепер можна.
Картер хотів радіти, та не міг. Не встигнувши як слід переварити сучасне, він уже турбувався про найближче майбутнє. Дивлячись на шведський берег, він думав про те, як зустрінеться у Вашінгтоні з яким-небудь босом ЦРУ, як і про що говоритиме з ним. Розмова, звичайно, буде дуже гострою. Власне, це мабуть, буде не розмова, а допит. Доведеться відповідати за поразку.
— Не страшний нам сірий вовк! — шумно проявляв свою радість супровідник. Він уже встиг трохи хильнути і захмелів. — Чому мовчиш, полковнику? Радій, кричи ура!.. Вдома, вдома, вдома!..
Картер, широко розкривши рота, втягнув у себе чисте солонувате повітря шведських шхер і поблажливо всміхнувся.
— Я всюди почуваю себе вдома: і у Вашінгтоні, і в Москві.
Шарп з тупим здивуванням глянув на свого колегу, намагаючись збагнути, що той сказав. А коли до його свідомості дійшло значення сказаного, він зареготав.
— Сер, злазьте з п'єдесталу, ви займаєте чуже місце! Вже кому-кому, а мені достеменно відомо, де вам бути.
— Ви п'яні, Джо.
— Ну, добре, не комизись, я пожартував.
Підпливали до Стокгольма. За мисом Вольдемар починалася гавань. По обидва боки берега затоки здіймалося місто. Зліва, на зеленій височині, темніла кам'яна громада богадільні, відома тим, що якийсь турецький султан, увійшовши із своєю ескадрою в стокгольмську затоку, подумав, що це королівський замок, — і почав салютувати з корабельних гармат.
На скелястій терасі сріблилися бензинові резервуари американських компаній.
На правому березі затоки привертав увагу пагорб, на якому розкинувся Скансен — зоологічний сад, парк відпочинку стокгольмців і старовинне село-музей.
Попереду, просто по ходу корабля, горбився Слюссен — спарені вигнуті мости, перекинуті через затоку. Зразу ж за ними височіли будинки центральної частини міста.
Осторонь, біля самої затоки, стояла квадратна, цегляна, видно, не дуже давно збудована, башта ратуші, увінчана синім з жовтим хрестом прапором.
Скрізь: над ратушею, над протокою, над Бекхольменом, над Скансеном, над містом, над причалом — кружляли чайки.
Картер дивився на все це і посміхався. Дивно! Надзвичайно! Неймовірно!
Торжество північної тиші, свято скандинавського світла, сяяння води, прогрітої Гольфштремом і просвіченої сонцем. Місто, повне достатку, що двісті років не знало війни, велетенське колесо Тіволі, розцвічене навіть удень різнобарвними вогнями, незчисленні паруси яхт, машини всіх автомобільних заводів світу, на кораблях прапори всіх націй, запаморочлива атмосфера світового роздоріжжя… І тут; майже поруч — усього кілька сот морських миль, три доби в час і — Москва, ганебний провал, видворення.
Неймовірно. Цього не було. Не могло бути. Сон, тільки сон.
Картер енергійно, немов остаточно прокидаючись, струснув головою, широко розкинув руки, вітаючи Стокгольм.
— О'кей! — промовив він голосно. — Все гаразд.
Турбоелектрохід, пінячи гвинтами глибокі води, повільно і незграбно, боком, підпливав до бетонного берега Стадсгардена, до причальної лінії.
— Дивіться, хто нас зустрічає! — вигукнув Шарп і невесело, зовсім тверезо розсміявся. — Яка висока честь!
В тіні пакгауза, зробленого з оцинкованого рифленого тліла, стояв посольський кадилак — сліпучо-оранжевий, зубастий і довгий, наче закривавлена акула. Біля нього тупцював найлютіший інспектор охоронного відділу ЦРУ, вірний страж секретів Даллеса — містер Ку.
Він підвів голову. Темне волосся блищало від брильянтину. Ку, посміхаючись, дивився, як пришвартовується корабель. Руки схрещені на грудях, ноги широко розставлені, очі прикриті темними окулярами, в роті сигарета.
— Жива реклама американського способу життя, — сказав супровідник, все ще невесело посміхаючись. — Бос першої величини! Копія знаменитого монумента у Вашінгтоні. Ну, Раф, кепські твої справи. Там, де виринає цей чин, жди сенсацій. А втім, тобі тепер плювати на нього. Звільнять, то звільнять. Спокійно питимеш каву. Доживеш до ста років і помреш своєю смертю.
Картер мовчав. Він пильно дивився на містера Ку. Дивився на цю поважну персону, довірену особу генерала Крапса, і його серце наповнилося гострою заздрістю. Цей Ку ще зовсім молодий, а вже впливовий. Має високий ранг і не менш високу кваліфікацію.
Та Картер не тільки заздрив цьому щасливчику. Він ще й боявся його. Особливий інспектор «Бізона», мабуть, приїхав сюди не лише для того, щоб виявити високу честь резидентові, який провалився. Для цієї місії могли вибрати працівника іншого профілю. Спеціальна служба ЦРУ справді з'являється лише там, де треба відновити належний порядок у секретних справах або притягти до відповідальності у чомусь винних співробітників.
Поки в салоні першого класу поліцейські чиновники штампували паспорти тих, хто мав шведські візи, і видавали транзитним пасажирам контрольні талони, поки спускали корабельний трап, Картер повторював у пам'яті мотивування, які б виправдали його. Ні в чому він не винен! Бездоганний і свято відданий зірчасто-смугастому прапору. Помилився, але трошки, в межах дозволеного.
Забронювавшись з усіх боків, Картер зійшов з корабля і став перед інспектором.
Даремно він мучився, шукаючи собі виправдань. Містер Ку зустрів його як переможця, друга і брата.
— Здрастуйте, дорогий Раф! Незважаючи ні на що, ви чудово виглядаєте. Радий бачити вас і першим вітати. Шеф шле свої найщиріші привітання.
Він тиснув руку Картера, плескав його по плечу.
— Ну й дісталося ж вам, Раф. Бідолаха! — Не співчуття, а захоплення було в голосі і погляді інспектора. — Таке пережити, стільки набратися лиха!.. Уявляю ваш відчай.
Забутий Шарп нагадав про себе.
— Сер, маю честь вітати вас!
Інспектор неквапливо обернувся до супровідника, недбало кивнув і ввічливо сказав:
— І я вас вітаю.
— Це й усе, сер?
— А що вам потрібно ще?
— Я думав, ви подякуєте мені за те, що я доставив у цілості таку швидкопсувну особу.
— Дякую насамперед за гумор.
Інспектор поплескав супровідника по плечу і сів за кермо. Ласкаво кивнувши головою, він запросив Картера сісти поруч. Мотор загув, і машина виїхала на вузьку портову дорогу, прокладену між лінією причалу і скелястою кручею, на якій розкинувся старий заповідний куточок Стокгольма.
— Нам з вами, Раф, наказано не пізніше як завтра прибути до резиденції генерала Крапса, — сказав містер Ку. — А ви, містер Шарп…
— Так, сер, я знаю свої обов'язки. Підвезіть мене, будь ласка, на Королівську вулицю, до Карлтон-готелю.
Машина піднялася на комбінований двоповерховий міст, проминула шлюз і спустилася на іншу частину затоки, де починалася центральна стара частина міста, так зване Сіті. — Промайнули величезну автомобільну стоянку з лічильниками, похмурі будинки газет, міністерства, готель, пам'ятник якомусь шведському королю.
Картер сяючими очима вдивлявся в знайомий і завжди привабливий Стокгольм.
Вулиці, провулки, жовті миготливі світлофори, оранжеві, голубі, лимонні тенти, райдужний потік людей, вітрини з манекенами, одягнутими і взутими у все італійське, вітрини з найтоншою, французького виробництва, білизною, вітрини з голландськими тюльпанами, вітрини, забиті боксами американських сигарет «Кемел» і «Вінстер», пляшками з італійським вермутом «Чінзано» і «Мартіні», з шотландським віскі, туніським виноградом, португальськими креветками і лангустами, цейлонськими кокосовими горіхами, індійськими солодощами, іспанським хересом, вітрини, за якими виблискують західнонімецькі і американські мерседеси, «оппелі», кадилаки і форди.
Картер все більше й більше веселішав, споглядаючи ці, милі його серцю, картини. Боже мій, як йому потрібно все це бачити, щоб почувати себе повноцінною людиною!
Російський полковник там, в Ужгороді, під час дискусії все це охарактеризував як «ворожі істоти». Що ж ворожого у цих речах?
Кадилак зупинився на гомінливому перехресті Свеавеген і Кунсгаген, біля величезного рекламного щита. Молода жінка, ідеал шведської краси — шовковисто-біле, спадаюче на плечі волосся, голубі, як шхери, очі, сяючі зуби, відкрита посмішка, — заглядала в душу Картера і питала: «Невже ви ще не бачили Інгрід Бергман у новій ролі? — Картер посміхнувся, з зусиллям відриваючи погляд од реклами. — І це теж «ворожа істота»?»
Тоненькі стрункі шведки, одягнені з великим смаком, в архімодних кольорових капелюшках, глибоко насунутих на біляві голівки, темноокі красуні, затягнуті і підтягнуті, що дзвінко вистукують каблучками, лишають позад себе невидиму пахучу доріжку паризьких духів. Шведки, поруч з якими і чудові парижанки, не кажучи вже про американок, виглядали б старомодними, ці сучасні королеви, які заповнювали вулиці Стокгольма, розпалили уяву Картера. Ох, як гульне ж він сьогодні, надолужить утрачене… Навіть у багатій Швеції за долари можна купити якщо не Інгрід Бергман, то добру її копію.
Черговий червоний світлофор, чергова зупинка в потоці машин. У відкрите вікно кадилака ввірвалася запаморочлива хвиля повітря, насиченого пряним запахом добре підсмаженої, добре змолотої кави.
Картер посміхнувся, повернув голову і побачив колоніальну крамницю, двері якої передбачливий господар завжди тримав відчиненими.
Не лишився байдужим до аромату кави і містер Ку. Він підморгнув Картеру.
— Тільки заради цього запаху варто жити! Га?
Коли Шарп вийшов з машини, містер Ку зразу ж запитав:
— Ви, звичайно, здивувалися, що вас зустрів саме я?
— Одверто кажучи, так.
— І погано про мене подумали?
— Ні. Навпаки, я подумав про вас добре.
— Невже?.. Дивно. Про мене мало хто думає добре. Але мене це не обходить. Така служба.
— Сер, мене чекають неприємності? — помовчавши, похмуро запитав Картер.
— Без паніки, Раф! Попереджаю: служба розслідування не займатиметься вами. Така вказівка зверху.
— Чому? А я хотів…
— Ми знаємо все. Не ломіться у відчинені двері.
— Он як! — Камінь, що душив серце Картера, впав.
— Більше того, — вів далі Ку, — шеф, посилаючи мене сюди, попередив, щоб я не здумав, навіть у завуальованій формі, під виглядом дружньої бесіди, вчинити вам допит.
«Боже мій, — подумав Картер. — Я, здається, виходжу з цієї історії біліший од білого».
ТАЄМНЕ З ТАЄМНИХ СІ-АЙ-ЕЙ
Навіть над входом у пекло, за свідченням Данте, написано дуже стримане попередження: «Хто йде сюди, облиш усі надії!»
Над входом в Сі-Ай-Ей, над незліченними норами цього заплутаного, недоступного сонячним променям лабіринта, виритого під Європою і Америкою, Азією і Африкою, викарбувано попередження: «Хто йде сюди, забудь, що ти людина».
Дай руку, читачу, зайдемо в таємне з таємних американської розвідки.
Центральне розвідувальне управління США міститься, як указано в багатьох довідкових і телефонних книгах, у Вашінгтоні, на 24-й стріт. Але це не зовсім так. У порівняно невеликому цегляному будинку на 24-й вулиці Вашінгтона міститься лише одна з філій Сі-Ай-Ей, найменш важлива навіть з тих, які мають не засекречену адресу. Та весь штат ЦРУ, його численні конспіративні служби, якими він керує, не вмістилися б і в тисячі таких будинків, як на 24-й стріт.
Керівництво шпигунськими центрами здійснюється з оперативного управління ЦРУ. В системі цього архіважливого управління є архіважливий «Відділ таємних операцій», «Departament of Covert Activities».