4
Прочитавши копію чергового перехоплення телефонної розмови Степанова з князем, Джос Фол відправився в службову бібліотеку, підійшов до улюбленої полиці, де стояли довідники «хто є хто», взяв енциклопедичний словник, виданий у Москві, відкрив двісті двадцять п’яту сторінку й уважно прочитав замітку про Врубеля, Михайла Олександровича, 1856 року народження, російського живописця, твори якого позначені декоративністю й драматичною напруженістю колориту, «кристалічною» чіткістю, конструктивністю малюнка; тяжів до символіко-філософського узагальнення образів, які часто набували трагічного забарвлення… Ілюстрував «Демона», зробив розписи Кирилівської церкви в Києві; твори прикладного мистецтва близькі до стилю «модерн»…
Фол не полінився відкрити вісімсот двадцять восьму сторінку того ж енциклопедичного словника й подивився пояснення слова «модерн»: цей стильовий напрям був типовий для європейського й американського мистецтва кінця минулого — початку нинішнього століття… Намагаючись подолати еклектизм буржуазної художньої культури, «модерн» використав нові технічно-конструктивні засоби й вільне планування незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель, усі елементи яких підпорядковувались єдиному орнаментальному ритму й образно-символічному задумові (X. ван де Велде в Бельгії, Й. Ольбріх в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ч. Р. Макінтош у Шотландії, Ф. О. Шехтель у Росії). Образотворчому й декоративному мистецтву «модерністів» притаманна поетика символізму, декоративний ритм гнучких плавних ліній, стилізований, рослинний узор…
На цій же сторінці, тільки трохи нижче, «модернізм» визначавсь як загальний напрям мистецтва й літератури (кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм, експресіонізм, абстрактне мистецтво і таке інше), що виражають кризу буржуазної культури й характеризуються розривом з традиціями реалізму…
Повернувшись до себе, Фол довго гортав старі записні книжки, потім витяг із нижньої шухляди столу спеціальні альбоми для візитних карток (на кожній стояла дата, коротка характеристика людини, що вручила її, і, звичайно, місто, вулиця, номер будинку), відібрав той, котрий був укомплектований іменами й прізвищами критиків, експертів живопису, репортерів, які висвітлювали найцікавіші аукціони творів мистецтва, проведені лондонською фірмою «Сотбі», повільно переглянув кожну сторінку, примушуючи себе згадувати обличчя людей, закладених у це його особисте досьє, й нарешті відклав три візитки: Мішель До, оглядач «Івнінг пост» з питань театру, кіно, телебачення й живопису, працював у Празі, Лондоні, Берні, Москві; брюнет років сорока, ні, зараз йому вже більше, ми познайомилися позаминулого року; хороший вік, час виходу на фінішну пряму, ніяких шарахань, стійка позиція; Юджин О’Нар, власник картинної галереї «Старз», і Олександр Двінн, посередницькі послуги при страхуванні бібліотек, картинних галерей і вернісажів, що влаштовувалися найбільшими музеями світу.
Але Мішеля До ні у Вашінгтоні, ні в Нью-Йорку не було; телефонний автомат-відповідач пророкотав голосом журналіста, що той прилетить наприкінці тижня, зараз відпочиває на Багамах, просить залишити свій телефон, подзвонить негайно, як тільки повернеться.
Юджин О’Нар був на місці, пропозицію поланчувати[3] прийняв зразу; домовилися зустрітись у рибальському ресторані на березі Потомака; чудова кухня, тихо. Олександр Двінн попросив призначити вечерю на дев’яту; в мене люди з Прадо, пояснив він, можливий вернісаж Ель Греко, іде складна розмова про те, як транспортувати картини цього іспанського афінянина, літаком чи на кораблі; всі докази про те, що кораблі тонуть частіше, ніж б’ються літаки, на людей Мадріда не впливають, що ж ви хочете, потомки Колумба, мореплавці, відстала нація, відригують інквізицію і Франко, живуть уявленнями початку століття…
Потім Фол піднявся в сектор інформації, запитав усі дані про російського художника Врубеля, 1856 р. н. (крім, звичайно, інформації з довідників), на членів його сім’ї; чи живуть у Росії, чи на Заході, якщо живуть, то де саме; особливо наголосив на тому, чи не був Врубель зв’язаний з більшовиками, як футурист Маяковський (він розумів, що це запитання напевне викличе іронічну посмішку в заступника шефа підрозділу інформації, але нічого, хай собі посміхається, аби не вкусив, а посмішку можна пережити, росіяни — люди незбагненні, їхню суть визначають таємні пересікання, недоступні прагматичній логіці західної людини; тільки там бізнесмен Морозов міг давати гроші на революцію, до того ж не комусь, а людям Леніна; смішно навіть уявити собі, щоб наш Рокфеллер чи Морган давали гроші бунтарям), і, нарешті, останнє запитання сформулював так, щоб дістати вичерпну однозначну відповідь: чи справді Врубель становить для росіян історичну, художню чи якусь іншу цінність, і коли так, то чому.
Через десять хвилин зеленкуватий екран телевізора-відповідача засвітився і молоточки ЕОМ відстукали два слова: «Немає інформації».
І все. Ніяких ілюзій, будь проклята об’єктивність техніки; немає нічого кращого й надійнішого за людські чутки ідумки, їх би запускати в комп’ютери, і не тільки на дипломатів та розвідників, але й на модерністів; нехай з мене сміються, перетерпимо, все велике починається з дрібниці, як, зрештою, і все велике закінчується малим.
Юджин О’Нар носив у петличці темного піджака (шив тільки в Парижі) розетку якогось дивного ордена (мабуть, ліванського); причісувався кожного ранку в перукаря, хоч давно вже почав лисіти, як-не-як сімдесят два; судження його були безапеляційні й повчальні:
— Слухайте, Джос, хитрувати зі мною вам не під силу, я навчався хитрощів, коли мене скинули з парашутом у Францію, в сорок третьому. До того ж я ірландець, не «мак», тобто «син», я «о», тобто «онук», це ще престижніше. За мною предки — п’ять століть боротьби проти британських окупантів. Ми, з Ольстера, вміємо не тільки гранати кидати, а й вступати в потрібні для батьківщини коаліції, чи то з королем Іспанії, чи то з двором Людовіка, читайте історію… Ерго[4]: кажіть правду. Що вас цікавить конкретно? У вас хороші зв’язки, а це. в наш час цінніше за гроші, я допоможу вам, але при умові: грати відкрито…
— Я люблю темну гру. тільки в покері, Юджин. Я справді цікавлюся російським художником Врубелем, його листами, покровителями, колекціонерами, тим, як ставляться до нього в світі живописців…
— Дивний інтерес… До дивного художника… Це російський Ван Гог. Природжена маніакальність; родова травма або ж погана спадковість… На аукціонах іде досить добре… Хоч, на мій погляд, барви в нього трохи дивовижні, як у людини, яка може кричати, але від страху втратила голос… Розміри його живопису вражають, але в полотнах є якась нервовість… Дуже подобалося сімейству Клайфердів, він наш, а дружина його чи то з Києва, чи то з Москви. Вони скуповували його полотна в Парижі та Женеві. Здається, це було в сімдесят третьому чи п’ятому році, можу помилитись, ціна була немала, але й не така велика, як на Пікассо. Приблизно вісім тисяч доларів для продажу. Торги дійшли до п’ятнадцяти, не більше. Так, п’ятнадцять, Клайферди заплатили п’ятнадцять, я одержав цю інформацію від Саймонза, він тоді ставив на російський живопис, хотів зібрати колекцію для Штатів.
— Колекцію лише російського живопису?
— Так.
— Резон?
— Якийсь фонд, з тих, що працюють на Центральне розвідувальне управління, обіцяв йому підтримку. Мабуть, політична акція, ставка на скривджених і гнаних у Росії…
— Чому ж він не купив Врубеля?
— Саймонз не зміг купити не тільки Врубеля, а й Реріха, Пастернака-батька, Малявіна… Все-таки фонд — це фонд, а банк Клайферда має великі можливості, коли йдеться про те, щоб придбати картини, в яких зацікавлена мадам…
— А як цінять Врубеля в Росії?
— Джос, я нічого не знаю про цю країну, крім того, що там правлять комуністи… Намагався почати бізнес з їхніми художниками, які виїхали на Захід, але нічого з цього не вийшло.
— Чому?
— Дивні люди… А взагалі ви знаєте, як ми створюємо художника?
— Ні.
— Поясню. Ви, як дипломат, що займався питаннями культури, повинні зрозуміти систему творення імен у мистецтві… Отже, мені повідомляють: у якомусь там місті з’явився талановитий, молодий — неодмінно молодий — чи, в найгіршому разі, зовсім не пристосований до життя художник. Звичайно, в нього ніхто нічого не купує, немає грошей на квартиру, на фарби, на полотно і на аборт супутниці життя.
— Якщо талановитий, чому ж не купують?
— Про те, наскільки він талановитий, мені скажуть експерти, які займаються ситуацією на ринку. Коли мене переконають, що кон’юнктура на нашу користь, я розмовлятиму з людьми преси. Потім почну зондувати моїх клієнтів із світу великого бізнесу, що споруджують нові будинки й хочуть мати свій живопис. І лише після цього я викличу художника й запропоную йому договір: я наймаю тобі, молодий Рубенс, ательє, плачу за страховку, фарби, полотно, електрику, воду, телефон, їжу, а ти за це віддаєш мені свій живопис… Весь, цілком. Якщо він погодиться, — а він погодиться, бо безвихідність життєвої ситуації штовхає на все, — ми оформимо наші стосунки в юриста, строком на три роки, не менше, мені це обійдеться в тисячу двісті доларів на місяць, талант вартий того, сорок три тисячі двісті доларів за три роки і плюс ще тисяч десять пресі й не менше двадцяти — телебаченню…
— Для реклами?
— Звичайно… І кілька тисяч на організацію чуток про нового генія. До речі, найефективніше в рекламі, — саме це, хоч коштує дешевше за все інше.
— А як ви організовуєте ці чутки?
— Дуже просто… Влаштовую коктейль з нагоди приїзду до Вашінгтона великого іспанського вченого, зведеного брата Сальвадора Далі…
— Але в Далі немає зведеного брата…
— Спасибі, що уточнили, я знаю це краще за вас… Наймається іспанець, хтось із старих акторів, його показують запрошеним меценатам, він каже, що Сальвадор у захваті від мого підопічного, геній, потім його швиденько напувають віскі й ведуть відпочивати в готель, а мої співробітники починають видавати таємницю цього молодого генія, який от-от завоює Європу; якісно новий стиль; треба купувати, поки не роздули цін до рівня шагаловських; «старий чорт — тобто я — нікому його не показує, береже, хоче зробити бізнес»… Кульку пущено. Мені починають дзвонити. Я відхрещуюсь, кажу, що мова йде про людину, яку ще треба випробувати на вернісажі, немає сенсу продавати товар, не оцінений пресою й експертами, одним словом, темню… Але інтерес уже виявлено… Чутка обростає м’ясом, настає час влаштувати вернісаж і організувати три статті: одну розгромну — «хуліганство від мистецтва», другу захоплену — «старий ірландець знову відкрив талант, ціни неймовірні, за дуже приблизними підрахунками картина розміром сімдесят сантиметрів на сорок п’ять іде за десять тисяч», і третю, найголовнішу, де буде сказано, що шарахання з однієї крайності в другу чуже вільному суспільству, воно притаманне тоталітарним режимам, ми не повинні ні захвалювати, ні ганьбити надмірно, однак, — заради об’єктивності, варто зазначити, що новий художник, звичайно, через два-три роки стане оздобою найкращих музеїв світу, тому, мабуть, слід чекати торгів на його полотна для найпрестижніших колекцій, потім буде пізно, все розійдеться по приватних зібраннях. Це — мій пасаж, як розумієте; б’є без програшу. Десять банкірів, які куплять картини нового генія, повернуть мені з лишком усе, що я витратив на нього за три роки… Кілька років він буде моїм, потім випурхне з рук, хай йому бог помагає… Генія створено, хай живе геній! Мене він більше не цікавить, бізнес закінчено, на вкладену одиницю капіталу я одержав значно більше, ніж п’ять процентів, а за Марксом навіть це надприбуток…
— Дивна річ, — посміхнувся Фол. — Індустрія, справжня індустрія. А чому у вас не вийшло з росіянами?
— Один просто втік зі своїми картинами… Зараз його розшукує поліція… Кочівники, безстрашність, незнання законів… А три інших спилися… Я поселив їх в одному будинку, думав, як краще, а вони почали писати доноси консьєржці, хто до кого водить дівок з Пігаль. Вони в Парижі влаштувались, я туди до них літав. Чвари, скарги один на одного, нерви не витримали, довелося списати десяток тисяч; ціна риску, нічого не вдієш, таке життя.
5
На відміну від старого ірландця Олександр Двінн, мабуть, здогадувався, що Фол ніякий не дипломат; це його втішало, бо більшість своїх ділових операцій він проводив у Європі, а люди типу Фола мають у своєму розпорядженні чудовий інформаційний матеріал; що ж, послуга за послугу, як це заведено в бізнесі; цілком достойна операція, спина прикрита.
Вислухавши запитання Фола, він умить вичислив найвигіднішу для себе лінію поведінки — на це пішло ті шістнадцять секунд, поки він витягав з кишені запальничку («П’єр Карден»), сигарети («Честерфілд» без фільтру), прикурював і робив першу затяжку.
— Врубель, звичайно, цікавий, але про це на Заході знаю я та ще кілька спеціалістів. З якого погляду він цікавий? По-перше, те, що його зараз шанують у Росії, вельми симптоматично, — раніше замовчували. Він же церкви розписував; на певному етапі режим цього аж ніяк не підтримував. Тепер вони порозумнішали й навчилися відділяти злаки від плевел, містику від мистецтва, а можливо, навіть синтезувати ці два поняття. По-друге, Врубель ще й досі є зброєю в боротьбі традиціоналістів і новаторів. Як ви зауважили, обидві ці позиції носять політичний відтінок. Адже вас цікавить саме такий аспект проблеми?
— Та ні, — сказав Фол, відразу збагнувши, що співрозмовник уловив фальш у його відповіді; безглуздо; з ним треба в лоб, усе відчуває, мов жінка, нічого не приховаєш. — Мене цікавлять усі позиції, пов’язані з цим художником.
— Тоді, мабуть, нашу бесіду треба вести так: ви запитуйте, а я відповідатиму. Згодні?
— Коли б я знав, що запитувати, — зітхнув Фол. — Друзі, зайняті проблемами математики, пояснили мені суть революції, що відбулася в їхній науці; коли раніше вищим досягненням було дістати однозначну відповідь, то тепер смисл математики полягає в тому, щоб розчленити відповідь на тисячу запитань, потім засадити їх у комп’ютери й обчислити оптимальні ймовірності… Проблема вибору, дуже актуально…
— Врубель зараз популярний у Росії, на Заході про нього майже нічого не знають, — кивнув, провадячи далі, Двінн. — Взагалі ми тепер переживаємо певний спад цін на ринку живопису: абстракціоністи, по суті, скінчились, їх беруть лише для дизайну в тих віллах, які будують на березі океану, з широкими вікнами без рам; хтось, звичайно, готує нових геніїв, але на це піде років три-чотири, треба зрозуміти тенденції серед тих, хто згоден платити гроші… Точніше, треба спочатку сформулювати й донести ці тенденції до них; процес, звісна річ, непростий, дорого коштує… Далі й Пікассо, вважайте, вмерли; епроба поставити на російських вигнанців не виправдала себе; Відродження розійшлося повністю, в продажу циркулює лише з десяток робіт Тінторетто, Ботічеллі й Мурільйо…
— «Відродження розійшлося повністю…» — повторив Фол. — Трагічна фраза… Який час ви берете за точку відліку? Яке століття?
— Століття нинішнє, точка відліку — кінець сорокових років, коли на аукціони почали вивалювати скарби Відродження та російського іконопису; циркуляція трофеїв, хаос у світі, відсутність точного обліку викраденого нацистами в колекціях Парижа, Польщі, Чехословаччини, Росії. Власті придержащі думали тоді про те, як нагодувати людей, підняти Європу з руїн, план Маршалла і таке інше… А коли вже напилися й наїлися, знову стали мріяти про мистецтво; буття визначає свідомість, мій однокровник сформулював, розумний…