— Тату, — сказав тоді Женя, — я щасливий, що живу тут, я не хочу мати нічого спільного з тим, що було у вашій родині раніше… Мама дала мені душу американця, і я вдячний їй за це. Я живу просто й чітко, по тих законах, якими керується це суспільство…
— Двадцять років ти жив без мами. Зі мною, — мовив Ростопчин. — Коли ти був маленький, я мив тебе, одягав, водив до театру, ходив з тобою до перукаря, розповідав тобі казки…
— Ти дорікаєш мені? — син знизав плечима. — По-моєму, це звичайне ставлення до того, кому ти дав життя. Мама мені ніколи й нічим не дорікає…
— Не мама виховувала тебе, а я, Женю.
— Мама народила мене… І я її завжди пам’ятав. І любив. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я викреслив її з серця. Вона — моя мати.
— Справжня мати не кидає своєї дитини.
— Якщо ти посмієш ще раз так сказати про маму, я піду з твого дому.
«А за що ти житимеш? Ти, який звик до цього замку й до дворецького, і до своєї гоночної машини, і до польотів на море, і до моєї бібліотеки, і до ранкової кави, котру тобі приносить до спальні фрау Еліза?»
Але він не поставив цього запитання синові. Мабуть, тому і втратив його, бо безкарність — шлях до втрат.
Якби він тоді дозволив Жені залишити дім, той повернувся б через місяць, та де там, через тиждень; жити в студентському гуртожитку, вдвох з кимось, не для нього, не витримав би, навчився б шанувати того, хто гарантує звичні вигоди; але це так жорстоко, думав тоді Ростопчин, це і є те саме, проти чого я протестую — прагматична бездуховність, форма муштри; зручно, звичайно, ніяких емоцій, усе за правилами, абсолютне дотримання пристойностей, але, боже мій, який холод таїться в цьому, яке крижане, крихітне раціо; справді проблеми сім’ї проектуються на трагедії держави…
Відтоді Женя ні разу не вимовив російського слова.
Ростопчин запросив його поїхати до Росії.
— Я пам’ятаю Москву, — сказав він синові, — мені тоді було п’ять років, але я чітко її пам’ятаю… Давай полетимо туди, все-таки тобі треба побачити ту країну, звідки твій батько родом.
— Для чого?
— Ну хоча б для того, що я тебе прошу про це.
— Я зовсім забув твою мову, мені буде там нецікаво, який смисл?
— Я про це тебе прошу, — повторив князь. — По-моєму, я ніколи й нічим не принижував тебе, Женю. Виконую всі твої бажання, та хіба тільки виконую, я вгадую твої бажання… Принаймні, мені так здається… Я дуже тебе прошу, сину…
Той зітхнув, знизав плечима, погодився, але за умови, що поїздка має бути в ті місяці, коли скінчиться купальний сезон на Середземномор’ї, і ще не почнеться лижний сезон в Альпах.
Вони приїхали до Москви в жовтні; мрячив дощ, дув вологий, пронизливий вітер; Ростопчин попросив шофера, який віз їх з Шереметьєва (він купив люксовий тур, з автомобілем і двокімнатним номером у «Націоналі»), їхати повільніше; «неймовірно» раз у раз повторював, коли проїжджали Ленінградський проспект і вулицю Горького; ні, це не потьомкінське село, це дійсність; а він же пам’ятав, що тут була вузька вуличка, старенькі будинки; вони від’їжджали з Білоруського, кожна деталь укарбувалася в пам’ять; кажуть, «ти був ще зовсім маленький, ти не пам’ятаєш», це нісенітниця, нема нічого виразнішого за дитяче сприйняття, нічого рельєфнішого, правдивішого?!
Пізно ввечері пішли гуляти по Москві; біля «Арагві» Женя побачив чергу, спитав батька, що це; той пояснив; син пирснув: «весела батьківщина в мого батька, така весела, що навіть повечеряти не можна до пуття, треба мокнути під дощем, яке варварство»; але Ростопчин покладав надії на наступний день: Третьяковка, потім бібліотека Леніна, ввечері «Годунов»; з прогулянки вони повернулися до готелю близько дванадцятої. Женя попросив повечеряти, йому відповіли, що ресторан уже закрили; «що ж мені, снотворне приймати? Я не можу заснути на голодний шлунок»; сходіть у валютний бар, відповіли йому, там зроблять сандвіч.
Наступного дня програма була чудова; найбільше синові сподобався Верещагін; вразила картина, на якій зображено піраміду черепів — «цей художник умів працювати, нічого не скажеш»; «Купання червоної кінноти» він назвав пропагандистським живописом, те саме сказав і про портрети Петрова-Водкіна; в Ленінській бібліотеці спробував був розмовляти російською, але зніяковів, бо плутав відмінки, похнюпився, замовк, йому запропонували перейти на англійську; він спитав, які книжки Гітлера, Черчілля і Троцького можна дістати для вивчення; йому відповіли, що Гітлера, — як расиста й агресора, — заборонили в Радянському Союзі; праці Черчілля він може взяти в залі для науковців; промови Троцького, видані в стенограмах з’їздів партії, є тут, на видачі, і в продажу; «Годунов» йому здався затягнутим, хоч постановочно, — тут він погодився з батьком, — все було чудово.
Спектаклі МХАТу йому не сподобались, він погано розумів живу мову; в ГУМІ потішався над товарами й чергами; прийшов у захват від Театру оперети — це й зламало остаточно Євгенія Івановича; все, зрозумів він, хлопчика втратив, ніякий він не росіянин, марно намагається змінити його, син живе вузькими пеналами західних уявлень про те, що добре й що погано; кількість ресторанів і дансингів для нього важливіше за рівень культури; ні, я, звичайно! не захищаю російський сервіс, він ще поганий, це так, але не можна за деревами не бачити лісу! «Дерево — це і є ліс», — відповів Женя, не зрозумівши батька. Ростопчин пішов у бар і випив горілки; він у той вечір пив багато, сп’яніти не міг, молив бога, щоб той послав йому сльози, виплакався б, та очі були сухі; покликав Женю на прогулянку, зупинилися навпроти «Метрополя», показав мозаїку: «Це — великий Врубель». Женя знизав плечима: «якщо тобі хочеться називати великим того, хто робить щось дивне, називай, але я не можу з тобою погодитись, сподіваюся, ти не образишся на мене за це, чи тобі більше до вподоби нещирість? Будь ласка, я можу сказати, що це геніально».
Вони повернулися до Цюріха. Женя зразу полетів до матері, подзвонив звідти, попросив виділити йому частину грошей, починаю своє діло, соромно висіти в тебе на шиї, виріс уже, дякую тобі за все, батьку.
Відтоді Ростопчин жив сам один; півроку в нього в замку провела австрійська гірськолижниця, чудо, а не жінка; прекрасна в ліжку, незамінна в подорожах, турботлива подруга; якось вона сказала: «Мені тебе мало, ти зовсім не любиш своєї дівчинки». Він пішов до лікаря, той приписав йому мультивітаміни, він почав старатись, і збагнув, що ніякої любові в нього до цієї австрійської кішки нема; лише природне прекрасне; вона запропонувала запросити в дім когось із його молодих друзів, зрештою, любов утрьох цілком сучасна; він купив їй квартиру у Вадуце і влаштував на роботу; невдовзі вона зійшлася з одним із тамошніх банкірів, той бував у неї раз на тиждень, всі інші вечори вона проводила в Австрії, кілометрів двадцять до кордону, а там Фельдкірх, затишне містечко в Альпах, багато іспанців, югославів, мулатів, ніяких умовностей, ніхто не питає паспорта в готелях, спи, з ким хочеш, треба жити, доки можна, так мало відпущено жінці, так несправедливо мало, все треба встигнути, щоб не було страшно, коли залишиться тільки пам’ять, хай живе втома, панацея від мрії, надії, болю, розпачу, відчуття втрати самої себе…
… Із Степановим він познайомився випадково; ніч проговорили, перебиваючи один одного, потім Ростопчин приїхав до Москви і привіз перше російське видання Біблії; купив за дві тисячі доларів, випадково, на аукціоні.
— Мене не посадять, якщо я подарую це вашій бібліотеці? — спитав він Степанова.
Той не зразу збагнув його; чому?
— Ну, пропаганда релігійного дурману, чужа ідеологія, так у вас кажуть?
— Євгенію Івановичу, кудись вас не туди понесло. Про наше глупство я краще за вас знаю, бо живу тут, і серце моє крається дужче, ніж ваше, коли бачу рідну азіатчину, але ж ви не чужий і біль наш і радість приймаєте всерйоз…
Наступного разу він привіз дві ікони; Московська патріархія влаштувала на його честь прийом; «ну, добре, сказав він Степанову на прощання, а коли я вирішу зібрати колекцію картин і влаштувати свою особисту експозицію — подарунок Третьяковці, — таке можливе?»
З цього й почалося.
Але найбільше він охотився за Врубелем; підстави для того були особливі — мамочка дружила з його вдовою, співачкою Надією Забела.
… Коли Ростопчин спустився в невеличкий будинок Петі, стіл уже був накритий; він сів на покуті, під іконами, випив «вансовки»; Петя дозволив собі пригубити, самогонку гнав із пророслої пшениці з медом, старий російський рецепт.
— З днем народження, ваше сіятельство, сердечно бажаю щастя, а ось і подарунок вам, — сказав Петя і вийняв із старенької шафи вишитий рушник.
— Мій дорогий, — Ростопчин обняв його, відчувши, як у грудях розлилося тепло, — ну, спасибі тобі, догодив, розумнику…
Петя також розчулився; це його звичка — розчулюватись від радості ближнього, — допив свою самогонку, понюхав солоний сир і почав ставити запитання, так у них було заведено, ніби неписаний ритуал — після першої чарки розмовляти з півгодини про життя; як-не-як, прощаються на рік, хто знає, чи доживемо, наші літа до схилу йдуть, та й світ божевільний, натиснуть кнопку, й полетимо в пекло, там не дуже поговориш, відповідати за земні гріхи доведеться, а безгрішних немає, усі тепер сатаною мічені, бо влада золотого тільця окрутила людей.
— От поясніть мені, ваше сіятельство, чого це католики так між собою розлаялись? Чому в них стільки релігій стало замість однієї?
— Бачиш, Петю, — задумливо відповів Ростопчин, — гріх Ватікану в середньовіччя був такий жахливий, папство умертвило стільки великих мислителів, що далі терпіти цього люди не могли. Бунт визріває всередині того, що існує, а не зовні. Коли зовні — не так страшно, тут армія вирішить справу, а коли в кожному живе думка про несправедливість, дивізією діла не поправиш, тут гряде розвал… Першим од Ватікану, який був столицею святої інквізиції, відділилося англіканське віросповідання, вони відкинули папу, проголосили своїм главою короля; острів’яни, їм легше. Було це в середині шістнадцятого століття, й вони перемогли, а от Мартін Лютер ще до них почав, але того, чого досягли англіканці, за свого життя не досяг, лише після його смерті з’явилися і протестанти, і євангелічна церква. А кальвіністи? Відокремилися від папства в середині того ж століття, але ті вірили в людську долю. Що проповідував Кальвін? Він учив у своїй Женеві сподвижників: «Якщо ти морально активний, коли ця моральна активність приносить добрі плоди, тоді тобі судилося спасіння; лише біблія — єдине джерело віри, Священне писання не володіє таїнством святості». Він відкинув розп’яття та епіскопів, зберіг лише пасторів, настраждались люди від одноособової влади, от і кинулися в демократію, посміхнувся чомусь Ростопчин. — Від них, я думаю, і баптисти пішли, ті навіть ікон не визнають, дітей не хрестять, тільки дорослих, їхнє вчення також базується на Одкровенні Божому, тобто на Славі Його… Далі вже пішли викрутаси, Петю, всі оті адвентисти, квакери, свідки Єгови, тут, друже, страшенна мішанина, глупство, але все це не випадково — відлилося Ватікану й спалення Бруно, і заборона на думку, і знищення полотен, на яких було зображено оголене тіло Матері.
— А от я про свідків Єгови щось ніяк не втямлю, ваше сіятельство, вони до мене сюди приходили, розмови заводили…
— Жени їх у шию, психи! У минулому столітті їх створив божевільний американець Рассел. Лякав людей, що кінець світу настане вісімсот сімдесят четвертого року. А світ не зник, навпаки, почався розквіт науки, ремесел і мистецтва. Тоді вони швиденько перелопатили на те, ніби світ розколеться в дві тисячі чотирнадцятому році; отож нам з тобою ще дають тридцять років на життя… Не дотягнемо, як, Петю?
— Дотягнемо… Он Уїнстон майже сотню прожив, а коньяк пив і сигарети курив.
— То він же, Петю, у минулому столітті народився, коли молоко було коров’яче, а не порошкове.
— Правильно, але ж пеніциліну не було, від грипу люди помирали, як мухи.
У двері постукали, Петро спитав:
— Хто?!
Відповіли по-французьки; господи, подумав Ростопчин, я ж у Ніцці, на російському кладовищі, лишилося тут одноплемінників усього чоловік з десять, а відчуття таке, наче в Загорську, який же дивний світ, який незбагненний…
Приїхали туристи з Бельгії; їм сказали, що е російське кладовище, просять показати, обіцяють п’ятдесят франків за екскурсію; Петро відповів, що зайнятий, за гроші історії не розповідає, а тільки тоді, коли відчує потребу; запропонував самим прогулятись, а якщо мови не знають, то нехай надалі беруть з собою словники, та й російську не гріх учити, не остання мова на землі…
Випровадивши галасливих бельгійців дивитися могили аристократів, він повернувся до столу, й сказав:
— Виходить, тільки в нас, у православ’ї, єднання й братство, тільки наша православна церква завжди була сама собою…
— Та годі тобі, — поморщився Ростопчин. — Нема чого вдавати з себе богообранця, всі одним миром мазані… Про Никона чув?
— Це про якого? Про стародавнього?
— Та не такого вже й стародавнього… Розкол звідки пішов? Від чого?
— Від англійця, — відповів Петя впевнено.
— Від англійця, — повторив, зітхнувши, Ростопчин. — Нещасні ми люди, Петю. Коли щось не так, зразу шукаємо, на кого провину звалити: а себе винуватими ні в чому не хочемо визнати…
— А хто себе хоче винуватим визнати? — заперечив Петя. — Може, американець? Чи німець? А тутешні люди?! Вони за свою правоту повісяться.
— Американець найчастіше свою неправоту визнавав, Петю. Вони за часів Рузвельта визнали багато своїх помилок, на тому й вистояли… А ми? Мені ж мамочка, покійниця, розповідала, як усі один одному шепотіли, що Побєдоносцев Росію душить, цариця психопатка, тільки чаклунам вірить, що Росією править корумпована банда, але ж шепотіли, Петрику, а вголос славословили! Спробуй зачепити — на дибу! Слався, ура, не чіпай! От і відбувся сімнадцятий рік, коли вибухнуло зсередини… А ти про наше православне єднання… Дурниці це, Петю. Давно вже немає єдності, від Никона ще, від наших обновленців, які хотіли наблизити віру до народу, зробити її з незрозумілої догми храмом людським… Та не відразу піднялися наші дрімучі, хто за букву чіпляється, кому думка страшна, звідки тоді старообрядці з’явилися на Русі? А «безпопівці»? Через сто років докотився західноєвропейський протест проти темноти папських правителів і до нашої слов’янської матері. А вже потім невимовний жах, — скопці, різки… Такого ніде не було, в жодній християнській країні. А чому? Відповідай-но мені, добрий чоловіче? Не відповіси… Ніхто не хоче відповідати, боїмося себе образити, не хочемо в дзеркало глянути… Гаразд, Петю, давай помолимося мовчки, щоб і наступного року нам з тобою разом цей день відзначити. Доглядай могили, як і раніше.
Ростопчин дав Петі банкноту вартістю п’ятсот франків і, не прощаючись, пішов до орендованого «фіатика»; через п’ятнадцять хвилин був у аеропорту, а через дві години приїхав у свій замок над озером, у Цюріху.
Дворецький сказав, що прилетів Шаляпін, Федір Федорович, відпочиває в тій кімнаті, де завжди зупиняється; недобре себе відчув у дорозі, від обіду відмовився.
«Господи, — подумав Ростопчин, — оце так щастя! Коли про когось і можна було мріяти, то лише про нього! Як же добре він зробив, що приїхав, не забув про мій день!»
— Будь ласка, Шарль, накрийте на стіл там, де камін, до телефону не кличте, Федір Федорович любить птицю, нехай приготують фазана, запитайте на кухні, чи встигнуть? Тільки замочити треба не в білому вині, а в червоному, набагато смачніше…
Потім він піднявся до себе, прийняв ванну, як-не-як, намотав за добу більше тисячі кілометрів, узяв аспірин (дивні тут люди, надзвичайно тенденційні, подумав він, «узяв літак», «узяв метро», «узяв аспірин». Все беруть, беруть, коли ж віддати встигнуть?!), закапав в очі мультивітаміни (все-таки брехня прекрасна, добре відомо, що ці краплі зовсім не мультивітаміни, а збуджуючий засіб, вид наркотика, можна взяти тільки, коли припише лікар) і заходився переодягатись до вечері…