— А чогось міцнішого за пиво у вас немає? — спитав він.
— Звичайно, є, просто я думав, що в польоті може бовтати, і не почастував…
Танк підвівся, відчинив дерев'яну шафочку, такі самі стоять в альпійських селах, приніс корн, налив Мюллерові маленьку чарочку, трошки хлюпнув і собі; він не п'є, здається, в нього хвора печінка, згадав Мюллер, він і в Німеччині не пив, я помітив, як він тоді замість айнціана[4] попивав мінеральну воду, причому робив це досить спритно; те, що Танк пив воду, змусило тоді Мюллера поставити в його квартирі апаратуру прослухування й приставити найдовіренішу агентуру; справжній наці не може не пити, це неприродно — уникати алкоголю; але через два тижні надійшло повідомлення про те, що професор справді хворий і Гіммлер особисто двічі посилав його — на прохання Герін-га — до Швейцарії, у шлункову клініку доктора Райнбауера.
— Налийте-но мені більше, — попросив Мюллер. — Я хочу випити за вас. Спасибі, професоре. А самі — не пийте, не треба, я ж пригадую, що хворієте на печінку…
— Точніше сказати — хворів, групенфюрер…
При слові «групенфюрер» Мюллер мимоволі оглянувся і враз відчув, що Танк зрозумів — боїться; нічого собі політик; а втім, і програш треба доводити до абсолюту; тільки не брехати; страх — природний стан вигнанця, от брехня — кінець будь-якій справі.
— Помітили, яким я тут став боягузом? — посміхнувся він. — Боюся власної тіні, сором і ганьба.
— Це відбувається з усіма, — відповів Танк, і Мюллер подумав, що він повівся правильно, всяка інша реакція з його боку могла б виявитися програшною. — Коли до нас прибув полковник Рудель — а ви знаєте, яка це мужня людина, — то й він через кожні десять хвилин підходив до вікна, аби впевнитися, що він у безпеці. Це минеться. В мене це минуло за місяць.
— Коли ви прибули сюди?
— В кінці березня… Ні, ні, я дістав санкцію рейхсмаршала на виїзд з найціннішими архівами. Я вивіз із собою частину матеріалів по ФАУ, креслення нового бомбардувальника, документацію про засоби наведення… ІТТ гарантувала мій переїзд до Швейцарії, а там уже все було заздалегідь влаштовано.
— Ви й тут контактуєте з ІТТ?
— Ні. Поки що утримуюсь. Усе-таки Перон надійніший, як-не-як — він тут Лідер, його гасла багато в чому близькі до наших. Звичайно, трохи дивно виглядає його терпимість до єврейського й слов'янського питань, тут же багато сербів, хорватів, українців, росіян, євреїв…
— І за ці місяці, — хмикнув Мюллер, — ви вилікували печінку?
— Уявіть собі — це так. Мабуть, раніше всі ми жили на нервах… Усі хвороби бувають від нервів… А тут у мене штат надійних колег, ми живемо душа в душу…
Мюллер знов усміхнувся:
— Нема гестапо, не викликають у партійну канцелярію, не треба писати звіти в штаб люфтваффе, нема потреби проводити щотижневі читання «Фолькішер беобахтер» із співробітниками… Чи не так?
— Ах, завжди ви жартуєте, — відповів Танк, і Мюллер зрадів, що взяв реванш: тепер професор злякався, обличчя його на мить стало розгубленим, якимось безформним, як у боксера, котрий поплив після добрячого удару.
— За вас, професоре. За те, що ви зберігаєте в серці ідеї нашого братства. Спасибі!
Мюллер пив солодко й довго; не закушував, блаженно відчуваючи, як по тілу розливається тепло.
— А де Рудель? — спитав Мюллер.
— Він головний військовий конструктор нашого підприємства. Перон лишив йому звання полковника, часто буває в Буенос-Айресі, зовсім відкрито… Він це заслужив — солдат…
У сорок третьому році капітана Руделя поранило під час нальоту на російські колони; кулеметною чергою, прицільно пущеною з «Петлякова», йому перебило обидві ноги. Ампутували. Зробивши дві операції, замовили в Швейцарії особливі протези, відправили на відпочинок в Аскону, невеличке швейцарське містечко на кордоні з Італією; там він навчився ходити, повернувся в свою ескадрилью; після першого вильоту про це розповіли Герінгу; фюрер особисто вручив Руделю рицарський хрест з дубовим листям, погони полковника і золотий знак НСДАП. Геббельсу було доручено підготувати матеріали про те, що Рудель — уже після поранення — зробив двадцять бойових вильотів, збив п'ять російських літаків і розбомбив сім ешелонів; відтоді йому не дозволяли літати, возили у з'єднання, де він виступав перед особовим складом, закликаючи воїнів завдати нищівного удару російським варварам та американським євреям; потім його «позичив» Ріббентроп, полковникові влаштували вояж у країни-сателіти — Угорщину, Словаччину, Румунію, Хорватію, на північ Італії; під час цих подорожей він виконував ряд делікатних доручень служби Шелленберга; в гестапо знали про це, бо готували його документи на виїзд, перевіряючи рідних, друзів і знайомих, чи немає серед них прихованих комуністів, соціал-демократів, євреїв, слов'ян або ж членів незареєстрованих релігійних общин; Мюллер прочитав два рапорти Руделя про його контакти з авіаторами Швейцарії і Румунії; до того, як Антоиеску прийшов до влади, Бухарест мав досить надійні зв'язки з американськими й французькими літакобудівниками; швіци і в час війни приймали в себе як американських бізнесменів, так «і німецьких інженерів (на час відрядження в Берн вони міняли форму люфтваффе на цивільні костюми). Рапорти Руделя не сподобалися Мюллерові: гнав липу, переписуючи дані з швейцарських журналів, — ніякої цензури, друкуй що заманеться, добре бути нейтралом, нічого не скажеш! Хоч рапорти й були абиякі (найбільше полковник намагався створити видимість небезпеки, яка чатувала на нього, коли виконував завдання), Мюллер пройнявся довір'ям до цієї людини: далеко не всі військові, а особливо так підняті фюрером, ішли на співробітництво із секретною службою — заважав кодекс офіцерської честі: військовий аристократизм, кастовість солдатів і таке інше…
— Так, — погодився Мюллер, спостерігаючи, як професор Танк наливав йому корн, — ваша правда, він — солдат, він заслужив пам'ятник за життя… До вас з наших поки ще ніхто не звертався?
— У мене був один чоловік, якого я, признатися, не знаю. Він передав мені, щоб зараз усі свої сили ми спрямували на укорінення. І невтомно працювали для армії Перона. Про те, що треба буде робити в майбутньому, сказав цей чоловік, мені повідомлять пізніше.
— Хто саме мав про це повідомити?
— Про це він не сказав.
— Ви не допускаєте думки, що це був якийсь провокатор?
— Ні. Що ви… Провокатор провокує, випитує…
Мюллер зітхнув:
— О, наївна, свята простота! Провокатор спершу стане вашим знайомим, потім — добрим знайомим, згодом — приятелем, другом, а вже після цього ви самі розповісте йому все те, у чому він зацікавлений, і виконаєте його прохання чи пораду, яка й спровокує вашого противника на ту дію, яку я задумав… А ця людина стала вашим знайомим… Отак-то воно… Опишіть мені його, будь ласка.
— Невисокий, з дуже достойним обличчям, у сірому костюмі…
Мюллер засміявся:
— Професоре, я не спіймав би людного ворога, якби мав такі словесні портрети… Колір очей, форма носа й рота, особливі прикмети, зріст, манера жестикулювати, вимова… Баварець, макленбуржець, берлінець, саксонець…
— Саксонець, — одразу ж відповів Танк. — Очі сірі, дуже глибоко посаджені, ніс прямий, хтиві ніздрі, якісь навіть хрящуваті, рот великий, чітко нагадує літеру «м», трохи розмиту. Коли розмовляє, не жестикулює…
— Ні, не знаю, хто б це міг бути, — замислено мовив Мюллер.
Він сказав неправду; він знав майже всіх тих функціонерів НСДАП і абсолютно всіх своїх співробітників, що їх відправили в березні — квітні сорок п'ятого у Південну Америку та Іспанію по таємних трасах ОДЕССи. За словесним портретом, який намалював Танк, він зрозумів, що у нього був не провокатор, а працівник відділу преси НСДАП штандартенфюрер Роллер.
Саме Роллер і зустрів — на превеликий подив Мюллера — його літак, що приземлився на величезному полі аеродрому Вілли Хенераль Бельграно.
Коли Мюллер заговорив з ним на своїй ламаній іспанській, Роллер засміявся:
— Групенфюрер, тут у нас тільки тридцять аргентинців, решта — нас п'ятсот чоловік — німці, товариші по партії, розмовляйте рідною мовою. Хайль Гітлер, групенфюрер, я щасливий вітати вас!
Він же й привіз Мюллера на старенькому пошарпаному грузовичку в особняк, що стояв неподалік від аеродрому, на схилі пагорба; той же баварський стиль, багато мореного дерева, камін сірого мармуру, низькі кушетки, чудові килими, книжки, які відправив Мюллер до Швейцарії ще сімнадцятого березня, — довідники по країнах світу, документи банківських операцій у Латинській Америці, Азії, на Близькому Сході, досьє на хоч якоюсь мірою помітних політичних діячів світу, вчених, письменників, акторів, як правої, так і лівої орієнтації; література з філософії, історії та економіки XX століття, папки з документами, підготовлені в спеціальних підрозділах політичної розвідки, звіти військових, тексти промов Гітлера на партайтагах, компрометуючі матеріали на німецьких і західноєвропейських керівників (дуже зручно торгувати в обмін на конче потрібну інформацію з тими, хто ще тільки рветься до влади), книжки з релігії, — усього сім тисяч триста двадцять одиниць на зберігання.
Решту документів надійно сховано в сейфах цюріхських та женевських банків, код відомий тільки йому, Мюллеру, ніхто не має права взяти їх для свого користування; людей, які здійснили операцію по закладенню цих архівів, ліквідували, він один володіє вищими таємницями рейху, запасний код запресовано в атлас економічної географії світу; Мюллер відразу ж знайшов поглядом цю книжку; він вийме кодову табличку до сейфів пізніше, коли Роллер піде; він вірить штандартенфюреру, але конспірація ще більше зміцнює віру, інакше не можна, політика передбачає тотальну недовіру до всіх, хто оточує тебе, в ім'я того, щоб усі вони згодом, у потрібний день і час, вірили лише одній людині на світі, йому, Генріху Мюллеру.
Роллер показав гостеві його дім, сказав, що в маленькому флігелі живуть слуги групенфюрера, їх привезли з Парагваю, індійці, коштують копійки, десять доларів за штуку; дівчинці тринадцять років, але її цілком можна класти в ліжко, щоб зігрівала ноги, у цих тварин так заведено; протягом найближчих півроку ветерани підшукають йому німкеню аргентінського громадянства, шлюб з нею — звичайно формальний — дасть змогу одержати тутешній паспорт; по радіо буде передано — тому, кого це, звісно, стосується, — що партайгеносе Мюллер благополучно прибув на місце тимчасової дислокації; прийнято рішення поки що до активної роботи не приступати; є підстави вважати, що протягом найближчого року ситуація у світі зміниться; такі відомості передав Гелен по ланцюгу; він людина надійна, хоч, звісно, не до кінця наша, надто багато егоцентризму і військової кастовості; і все-таки час працює на нас; витримка і ще раз витримка; риболовля й полювання допоможуть скоротати час вимушеного неробства…
І от через кілька місяців Рікардо Блюм, громадянин республіки Аргентіни (в минулому — німецький банкір, що постраждав від нацистів, бо мати була на восьму частину єврейка), лежить на низькій тахті і дивиться, як сонячне проміння, покраяне тонкими жалюзі, повільно піднімається по вибілених стінах, і думає про те, що, мабуть, його час от-от настане.
У нього є підстави так думати, він ніколи не видає бажане за дійсне, саме тому він тепер живе тут, а не гниє в камерах нюрнберзької тюрми.
ШТІРЛІЦ-ІІ
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
— Прямо, будь ласка, — сказав американець, — тут недалеко.
— Я чув, що непогано годують в «Емператріс», — озвався Штірліц. — Це тут поряд, праворуч.
— Я впевнений тільки в тій кухні, яку знаю… Ходімо, ходімо, не бійтесь.
— Зачекайте, — попередив Штірліц. — Червоне світло. Оштрафують.
Пішоходів не було, машин також, час трафіко[5] скінчився, але світлофор уп'явся у вулицю своїм тупим і роз'ярілим червоним оком, не моргаючи, зупинись, та й годі.
— Мабуть, зламався, — кинув американець.
— Треба ждати.
— Ну їх к бісу, ходімо.
— Оштрафують, — повторив Штірліц. — Я їх знаю…
— Нас не оштрафують, — відповів американець і пішов через дорогу.
І зараз же пролунав свисток поліцейського; він був уже немолодий, цей капрал, ввічливий, небагатослівний; штраф на місці взяти відмовився, попросив документи, забрав шоферські права американця й ватіканське посвідчення Штірліца, назвав адресу дільниці, куди треба прийти, щоб з'ясувати факт порушення правил руху, і, відійшовши до тротуару, сів у машину без розпізнавальних знаків поліції — ясна річ, затаївся, чатував на порушників.
— Сволота, — процідив крізь зуби американець, — маскується. Не турбуйтесь, я заплачу за вас штраф.
— Ну-ну, — посміхнувся Штірліц. — Валяйте.
— Швидше йти ніяк не можете?
— Дуже поспішаєте?
— Не те щоб дуже, але…
«Але чому вони підкралися до мене саме сьогодні? — подумав Штірліц. — Чого вони так довго чекали? Смисл? Чому це приурочено до тих днів, коли закінчується Нюрнберзький процес? Світ чекає вироку; але ж тут, в Іспанії, переконані, що багатьох підсудних виправдають, тільки когось для перестраху посадять у тюрму… Я ж у це не вірю, в Нюрнберзі нема кого виправдувати, там судять найстрашніших злочинців, найжахливіші організації, які будь-коли існували у світі… Звичайно, фалангісти Франко не можуть не мріяти про виправдувальний вердикт, зрештою там, у Нюрнберзі, їх судять також… Але ж диму без вогню не буває? Не можна видавати бажане за дійсне? Можна, на жаль, можна, — заперечив собі Штірліц. — Але я не вірю в те, що бодай хтось із співробітників Гітлера уникне смерті… Там судять банду… Тут галасують, що обвинувачений Ялмар Шахт був президентом Рейхсбанку й не підписував наказів на розстріли… А хто давав гроші Тіммлеру на створення гестапо? Він! Хто давав золото Герінгу на створення армії й люфтваффе? Шахт, хто ж іще! «Франц фон Напен був послом!» Невже?! А ким же він був до того, як став послом Гітлера? Канцлером! І передав владу єфрейторові. Папен знав, що таке фюрер, він був дуже добре обізнаний з його програмою, він розумів, що робив, коли коронував Гітлера «національним лідером», творцем «Великої Римської імперії германської нації»… Я не вірю, я просто не маю права вірити в те, що гітлерівців — хоча б одного — виправдають у Нюрнберзі. Якщо це станеться, значить, я — приречений, я — заложник тут, ніколи мені звідси не вибратись».
Штірліц поплескав себе по кишенях: сигарет не було.
— Хочете курити? — спитав американець. — Даремно, на вулиці це ризиковано, пряма дорога до раку, нікотин в'їдається в легені разом з киснем, це — навіки, подумайте про своє здоров'я…
— Спасибі за пораду.
— Не вірите?
— Як же я можу не вірити, коли ви повторили мої слова?
Ти не маєш права, сказав собі Штірліц, думати: «Мені звідси не вибратись»… Людина, яка припускає на самому початку діла можливість невдачі, приречена на програш… А в мене не діло, а життя… Якщо я не зможу вирватися звідси, мені кінець, нерви не витримають, я зірвусь… Це я маю право сказати собі і мушу почути, бо це правда… Я на грані, я це знаю, і закривати на це очі й затуляти вуха — обманювати себе, а такий умисний обман таїть у собі катастрофу… Я мушу звідси вирватися, я вирвуся звідси, інакше просто не може бути… Точніше, не має права бути, я все ще в бою, і я не маю права його програти, це буде занадто несправедливо… А спалення Джордано Бруно було справедливим? — спитав він себе й знову пошкодував, що немає в кишенях сигарет; це дуже погано, коли тобі доводиться йти у невідомість, не знаючи, що тебе жде (на добре принаймні не сподівайся), й не мати з собою пачки міцних «Дукадос»…