Юліан Семенов
ІСПАНСЬКИЙ ВАРІАНТ
1938
Роман
©
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька літератураАвторизований переклад з російської Надії Орлової
Перекладено за виданнями: Ю. С. Семенов. Альтернатива. Кн. 2, «Московский рабочий», 1976 г. Альтернатива. Кн. 4, «Московский рабочий», 1978 г.
Бургос, 1938, 6 серпня, в год. 30 хв.
— Це його машина, — сказав Хаген.
— По-моєму, в нього був «остин», а це «пежо». Що, не так?
— Це його машина, — повторив Хаген, — учора ввечері він схопив машину своєї коханки, як тільки вона втекла в Лісабон. Це точно.
— Не треба так хвилюватися, друже, — усміхнувся Штірліц, — якщо це він, ми його візьмемо. А якщо не він? Хордана завдасть нам серйозних неприємностей через Ріббентропа. Усі молоді міністри закордонних справ полюбляють спершу дотримуватись протоколу: хіба ви не бачите, в цього «пежо» дипломатичний номер.
Хаген висунувся з вікна «мерседеса». Він весь напружився, спостерігаючи, як Ян Пальма вискочив з невеличкої, пофарбованої в брунатно-зелений колір машини й поспішив д'о входу в аеропорт Бургоса.
— Це він, — сказав Хаген. — Тепер ви його впізнали?
— Впізнав. Тепер впізнав, — озвався Штірліц, закуривши. — Але ж він відлітає…
Хаген старанно обгриз ніготь на мізинці й відповів:
— Він не полетить.
— Ви завзятий оптиміст…
— А ви, як завжди, песиміст, штурмбанфюрер, — раптом широко усміхнувся Хаген, помітивши Пальму, що вибіг з аеровокзалу. — Зараз він полізе в машину й почне порпатися в чемодані…
— Ви провидець?
— На жаль, ні. Просто його паспорт лежить у кишені моєї людини.
До «мерседеса» під'їхав пікап і зупинився майже впритул — з того боку, де сидів Хаген. Сивий дідуган із сльозавими очима простяг Хагену зеленого паспорта. Хаген узяв паспорт, дав дідуганові пачку грошей, і пікап, рвонувши з місця, помчав по жовто-червоній піщаній дорозі в напрямку до гір.
— Усе, — повторив Хаген, — зараз він помчить до себе в готель. А по дорозі ми його схопимо.
— Удвох?
— Навіщо? Пікап чекатиме нас за поворотом. У ньому будуть наші люди. Вони підставлять цього сивого шахрая під машину Яна Пальми, і вам не доведеться гасити скандал з тутешньою поліцією, якщо навіть він виникне.
— Послухайте, друже, я не люблю грати наосліп. Чому я нічого не знав про цю операцію?
— Тільки тому, що вас не було до ранку, і Берлін доручив мені провести цю операцію… Разом з вами…
— Ох, честолюбець, честолюбець, — пробурчав Штірліц, — погубить вас честолюбство, Хаген.
— Поїхали, — сказав Хаген, — зараз він подасться до готелю. Хаген озирнувся: з-за ангара, де стояли літаки легіону «Кондор», повільно виповзала тупа морда військової вантажної машини.
— Усе, — повторив Хаген і, мов хлопчисько, щасливо засміявся. — Як по нотах.
«Нічого, — думав Ян, натискуючи на педаль акселератора, — я його лишив у шухляді стола. Або на столі. Просто я дуже злякався… Не треба так панікувати. За годину буде літак у Парижі. Нічого. Найголовніше, не втрачати спокою. Як варена телятина. Чи як рисовий пудинг. А чому як пудинг?»
Ян не встиг відповісти собі на це безглузде запитання. Взагалі у хвилини небезпеки він полюбляв ставити собі безглузді запитання й давати на них смішні, але неодмінно логічні відповіді — це вносило певну розрядку. Він не встиг відповісти собі, бо пікап, який він обганяв, раптом різко повернув ліворуч, і Пальма загальмував, але пікап ще більше взяв ліворуч; пролунав скреготливий і тугий удар металу об метал, і Пальма відчув, як його машину кинуло в кювет… На якусь мить він осліп, бо замість укоченої дороги побачив червоно-бурі, порослі брунатною травою глиняні брили, а потім інстинктивно зажмурився, коли сірий сучок розпоров вітрове скло крижаною пеленою, і зразу стало тихо… Він не пригадував, як довго стояла ця тиша. Коли міг знову мислити й відчувати, то вловив звичайнісінький рокіт мотора і подумав, що це була просто миттєва галюцинація, і нічого не трапилось, і все буде «ол райт», і він розплющив очі. Але побачив зовсім іншу машину і Хагена, що впирався пістолетом йому в груди, ставши на коліна на передньому сидінні машини, наче пустотливий хлопчисько коло батька, який сидів за кермом. Тільки замість батька сидів штурмбанфюрер Штірліц, котрий раз по раз поглядав у дзеркальце на Яна. Помітивши, що той розплющив очі, Штірліц сказав із звичною своєю лінькуватою усмішкою:
— Вважайте, що перший тур ви програли. Зараз починається другий — він складніший, а тому цікавіший. Хіба не так, Хаген?
— Набагато цікавіший, — погодився Хаген.
— І прийміть парабелум від його грудей, — порадив Штірліц, — а то пан Пальма подумає, що ми хочемо його вбити. У нас такого наміру немає. Хіба не так?
Машина в'їхала на подвір'я невеличкого особняка в горах. Ян знав, що цей особняк належить політичній розвідці Гіммлера, куди працівники фалангістської сегуридад не мали права доступу…
— Почнемо з самого початку? — спитав Хаген.
— Що ви вважаєте початком? — спитав Пальма, обережно помацавши пальцем марлеву наклейку на лобі.
— Початком я вважаю місце народження, дату народження, ім'я, — сказав Хаген.
— Ну, це не цікаво, — відповів Пальма. — У ваших архівах це все зафіксовано і не раз…
— Нам цікаво, щоб ви все це сказали самі, — озвався Штірліц. — Спокійно й докладно, пригадавши деталі, імена друзів і ворогів…
— Ян Пальма, громадянин Латвії, народився 21 травня 1910 року в маєтку Клава Пальми, надзвичайного і повноважного посла Латвії… Якщо можна, дайте мені таблетку пірамідону, страшенно болить голова.
— Зараз я попрошу, — сказав Хаген. — І води, мабуть?
— Краще ковток тінто[1], найсухішого.
— По-моєму, в університеті у вас червоне вино було непопулярне? — спитав Штірліц, поки Хаген, підійшовши до дверей, віддавав розпорядження. — Популярнішою була червона ідеологія?
— В університеті у нас було популярне віскі, — відповів Пальма, поморщившись, і знову обережно помацав лоба, розсіченого під час аварії. — Це активніше за вино і навіть за ідеологію…
— Стривайте, стривайте, — мовив Хаген, сідаючи верхи на свій стілець, — ми рано перейшли на університет. А ваше життя у батька в Індії? Ваша дружба з йогами?
— Він тоді був ще дитиною, — сказав Штірліц, — а нас цікавить початок його зрілості. А зрілість вам дав університет. Хіба не так?
— А мене більше цікавить, як він викрадав наш «месершміт» і вбив Уго Лерста! — кинув Хаген.
— Заждіть, дружище, — Штірліц нахмурився, — почнемо по порядку — з університету.
— Мені однаково. Зрілість, Уго Лерст, університет, ваш «месершміт». Тільки розмовляти я зараз не зможу, — тихо сказав Пальма.
— Ви хочете заявити протест з приводу викрадення? — спитав Хаген.
— Я розумію, що це марно, — відповів Пальма, — просто голова розвалюється. Дайте мені полежати, поки перестане нудити…
— Не стройте комедії!
— Почекайте, Хаген, — сказав, Штірліц. — Він же зовсім сірий, аж попелястий…
«Небо тоді теж було попелясте, — подумав Ян, лежачи на вузенькій софі в кімнаті без меблів. Вікно було заґратоване зсередини і закрите щільно дерев'яними віконницями знадвору. Попелясте небо в нас буває ранньої весни або під кінець зими… Коли ж це було точно? Сімнадцятого? Чи дев'ятнадцятого? Раніше датою вважався день, а тепер час такий швидкоплинний, що від дати нам лишається тільки рік… Зрідка місяць. Але це був березень. Чи лютий?…
Рига, 1934
Небо й справді було попелясте. Воно було одного кольору з піщаними дюнами та морем, і тому нелегко було здогадатися, чи розвидняється зараз, чи смеркає. Невеличка вілла теж здавалася попелястою, ніби намальована розмитою аквареллю в манері північно-німецьких майстрів кінця вісімнадцятого століття, і ця ілюзія минулого століття була б повною, коли б у будинку не гримів джаз, що його раз у раз розтинав високий срібний звук сурми. Два випускники університету — Гес Петеріс і Курт Ванг — сиділи на заскленій веранді, розглядали тих, що танцювали, і сьорбали пиво з грубих глиняних кухлів.
— Як хвацько витанцьовує Пальма, — сказав Ванг. — Тварюка…
— Навіщо так грубо? — посміхнувся Петеріс.
— А я люблю його.
— Справді?
— Справді… А ти?
— Заздрю. Я заздрю йому. Але по-доброму, без зла. Часом навіть з подивом.
— Чому?
— Так… Не цікавиться жінками, а вони летять до нього, як метелики на вогонь; не вміє фехтувати, а виграє бої, відвідує ваш дискусійний гурток, а гуляє на ті гроші, які йому присилає надзвичайний і повноважний тато.
— То що ж, це добре чи погано?
— Цікаво. Взагалі; він може дозволити собі опозиційність. Батько переказує йому немало грошей, так що не страшно погратися в опозицію.
— Будь собі на здоров'я й ти опозиціонером…
— Я не можу. Мені ніхто не переказує грошей. Я повинен бути з клубом, а не проти нього…
— Сильні світу цього не завжди належать до одного клубу, — сказав Ванг.
— Клуб проти клубу — це не страшно; страшно, коли в клубі сильних з'являється відступник.
— Ти певен, що клуб не прощає відступництва?
— Звичайно. Принаймні я так думаю.
— Але ти ще не член нашого клубу, — зауважив Ванг. — Я бажаю тобі вступити в наш проклятущий, нудний і дряхлий клуб якнайшвидше. Ти на нього дивишся зовні, і він здається тобі прекрасним, а ми народжені в ньому і знаємо, який він зсередини.
— То який же він зсередини? Поясни мені, плебеєві, ти — син міністра.
— Я не сильний у словесній агітації. У тебе міцні щелепи, ти вступиш у клуб; нашим старим потрібні свіжі кадри.
До Петеріса підійшла дівчина, стала перед ним на коліна й сказала:
— Повелителю, я більше не можу без вас.
— Невже не можеш, — зітхнув Петеріс, підводячись. — Ходім потанцюємо, тільки нагадай, як тебе звати…
Він підвівся, і дівчина підвелася, і вони подалися туди, де танцювали, а до Ванга з-за штори підійшов горбань, притуляючи до грудей маленьку срібну сурму.
— Знаєте, — сказав він, — я можу продержати гаму туди й назад сімдесят три секунди.
— Це чудово. Молодець.
— Зіграти?
— Зіграйте, чого ж не зіграти.
— Зараз. Я маю постояти хвилинку з заплющеними очима й зосередитись. Я зараз.
І горбань, так само, не розплющуючи очей, заграв — сріблясто й ніжно — тонку й чисту гаму, і таємничий звук, видобутий ним з маленької сурми, перекрив ревіння джазу й п'яні голоси людей, що танцювали в холі.
… «Як же звали оте стерво, француженку, яка тоді зі мною танцювала? — згадував Ян, спостерігаючи за тим, як у тонкому сонячному промені, що просочувався крізь віконниці, повільно плавала пилинка, схожа на малюнок планети з підручника астрономії.
Смішно, звичайно, буде, якщо через цю катастрофу я втрачу пам'ять… Бідний Юстас… Йому зараз важче, ніж мені. Та й взагалі дуже важко, коли відчуваєш своє власне безсилля. А в того стерва, француженки, між іншим, було російське ім'я — Надя».
— Добре, — сказала тоді Надя й перестала танцювати, — коли б цей трубач дудів роздягнений.
— Він артист, — відповів Ян. — Він чудовий артист.
— Який він артист? Трубач…
— Трубач теж артист.
— Ти нічого не розумієш, — засміялась Надя. — Артист — це той, що промовляє на сцені слова, а трубач тільки робить «ду-ду». Великі легені — це ще не талант…
Хтось вигукнув:
— Цигани, друзі, цигани!
Усі ринули в парк. Чотири старі, громіздкі кибитки зупинились на асфальтовій дорозі, що простяглась через туманний парк.
Цигани вилізли з своїх кибиток, одягнені вони були аж надто елегантно: в смокінгах, смугастих сірих штанях; мов чаклуни ляскаючи колодами нових холодних карт, ішли вони назустріч мешканцям старовинної вілли, і хтось із них уже співав гортанну пісню, награючи на банджо; маленькі дівчатка танцювали повільно, наче старі бабусі, і все це здавалося тоді Яну Пальмі таким же нереальним, намальованим, далеким і хистким, немов бачив він цей парк і дерева крізь цигарковий папір.
Дівчинка років тринадцяти, роздивляючись лінії на долоні Ванга, що йшов разом з Яном та Петерісом, швидко говорила:
— Ах, як багато ви звідали любові й щастя, дружби і зради! Ви пізнали багатство й злидні, ви так багато працювали в житті…
Пальма не витримав, голосно зареготав і впав, наче клоун, на газон, вигукуючи:
— Слухайте всі! Наш Ванг, тепличний син міністра, багато трудився і пізнав злидні!
Петеріс обернувся до Пальми і стиха мовив:
— Вона ж працює, навіщо ти?
— Пробач. Ти правий. Пробач. Тримай, — Ян підвівся й простягнув циганці монету, — це тобі.
— Я вам ще не ворожила, — відповіла дівчинка. — Я кажу правду цьому панові: я ж читаю правду по лініях його руки…
— Пробач йому, — сказав Гес Петеріс, — ти добре ворожиш, не сердься на мого друга, просто він дуже веселий сьогодні, він не хотів тебе образити… Поворожи Вілціню, він жде…
І вони пішли по газону: високий Вілцінь і невеличка циганка, яка вела його за руку, а точніше, навіть не за руку, а за вказівний палець, і безперестану забігала вперед, щоб заглянути йому в очі…
Петеріс довго дивився вслід їм, а потім обернувся до Ванга.
— Куди ти?
— Мене призначили в міністерство закордонних справ — це наша сімейна традиція…
— А ти, Ян?
— Чорт його знає. А що в тебе, Петеріс?
— Я їду в Індію, в консульство, — відповів Петеріс.
— По рицарські шпори?
— Може, й так.
— Тепер не дають золотих шпор за видатні заслуги. Тільки позолочені.
— Я згоден і на позолочені.
— Допомагай британцям саджати в тюрму якнайбільше індусів, і тобі дуже швидко видадуть шпори, які відчинять двері нашого клубу.
— Комусь же треба саджати в тюрму. Ти фактом свого народження позбавлений цієї необхідності, Ян.
— Знову ти йому заздриш? — спитав Ванг, замислено прислухаючись до циганської пісні.
— Послухай, Гес, — запропонував Пальма, — хочеш, я дам тобі рекомендаційні листи в Індію, а ти мені замість них надішлеш звідти добре оформлену голову бунтаря, га?
— Мені потрібні рекомендаційні листи, але мої успіхи в боксі більші, ніж твої, Яне, і коли я тебе вдарю, ти впадеш…
— Не сердься. Я перевіряв, до якої міри ти негідник. Негідником знову виявився я. Пробач.
— Ти без упину на всіх нападаєш, — задумливо сказав Петеріс. — Не можу збагнути, чого ти хочеш?
— Я сам не можу збагнути, чого я хочу. Зате я точно знаю, чого я не хочу.
З будинку вийшов горбань, просурмив у свою срібну трубу і закричав:
— Усі до мене! Маргарет дає сеанс сексуального масажу! Всі в дім, усі в дім!
Випускники університету, жартуючи, повільно рушили до будинку, а Пальма пішов до циганських кибиток: цигани вмощувалися на траві й виймали з баулів сніданки — бутерброди з шинкою. Старий циган підвівся, коли до нього підійшов Пальма, і сказав:
— Ви й справді проти того, щоб ми тут попоїли? Але ми недовго, в нас запрошення ще в один дім. Це ж дім пана Пальми? Я не помиляюсь?
— Правильно. Їжте собі… Всі п'яні, нікому ні до кого нема діла. А Пальма до того ж добрий хлопець.
— Людина, яка говорить про пана Пальму «хлопець», може бути або ще багатшим за нього, або має бути його лакеєм.
— Я — лакей, — хмикнув Ян, — ми всі тут його лакеї…
— Ви кажете неправду. Лакей ніколи не признається у своїй професії.
На залізничній станції було безлюдно. Десь увімкнули радіо. Диктор передавав останні вісті: «У Відні на вулицях все ще триває перестрілка між комуністами й націонал-соціалістськими збройними загонами. Є жертви серед мирного населення».