Іспанський варіант - Семенов Юлиан Семенович 4 стр.


— Чи можу я просити містера Борцова про особисту бесіду? — підводячись, спитав Пальма.

— Просити можна кого завгодно і про що завгодно, — посміхнувся Борцов. — О дванадцятій годині ночі я буду в себе в номері, милості прошу. Є ще запитання, панове?

Бургос, 1938, 6 серпня, 9 год. 49 хв.

Штірліц про всяк випадок перевірився: звернув у вузенький провулок і почекав, чи не покажеться ззаду хвіст. Взагалі він був певен, що чистий, але ж зараз він їхав на квартиру, куди раз на місяць приходив резидент радянської розвідки, відомий Яну Пальмі як Вольф; у Лондоні — як Бейзіл, а Ісаєву — як Василь Ромадін. Штірліц був дуже обачний: хвоста міг притягти за собою Вольф, а це — провал для обох.

Сьогодні на світанку, коли Хаген розшукав його і сповістив, що знайшли тіло Лерста і що надійшла вказівка брати Пальму як людину, яку підозрюють у вбивстві, Штірліц устиг подзвонити по відомому йому телефону й сказати, що «вчора він умовився зустрічатися з дівчиною в кабаре «Лас Брохас», але, на жаль, справи перешкодять йому скористатися замовленим для них номером». Це був пароль, що означав для Вольфа, який сидів у горах у партизанів, сигнал тривоги й виклик у Бургос, на Кальє де ла Енсенада. Тут було зручно, бо старий будинок мав два виходи — і на гомінку вулицю, де можна загубитися в натовпі, і в тихий провулок з трьома прохідними дворами.

Штірліц прийшов на зустріч за дві хвилини до призначеної години. Двері йому відчинила Клаудіа. Італійка, вона держала цю квартиру вже півроку, не сумніваючись, що працює на розвідку Гейдріха. Штірліц кілька разів приймав тут своїх іспанських «гостей» і двічі дипломата з італійського посольства. Штірліц написав у свій час рапорт у Берлін, що працює з Клаудією, — кілька разів він возив її на кориду, брав у гори, коли їздив ловити рибу. Жінка закохалася в нього, хоча була заручена з офіцером, який воював на фронті.

— Добрий день, моя чарівнице, — сказав Штірліц, погладивши жінку по щоці, — йдіть до себе і не вистромлюйте носа: я жду гостя.

Він постояв у похмурому передпокої, що дихнув темрявою, поки Клиудіа йшла в дальню кімнату, підсунув до дверей стільця, щоб чути, коли раптом відчиняться двері, і сів на невеличку софу біля вішалки, зробленої з оленячих рогів.

Праворуч була «жила» кімната Штірліца, а ліворуч — ательє: тут в Іспанії він почав малювати. Це була єдина можливість відпочити: барви Іспанії такі, що самі по собі просяться на полотно. Штірліц малював олією та гуашшю. Коли він стояв біля мольберта, то розслаблювався і відчував колір, форму і сонце, тільки сонце: така вже Іспанія — тут у всьому відчувається незвичайне, жовте, синє, попелясто-сіре, розжарено-червоне, голубувате, біле сонце…

«Василь прийде через півтори хвилини, — стомлено подумав Штірліц, заплющивши очі. — Не Василь, Вольф. Який у дідька Василь?! Я не маю права навіть у думках називати його Василем… Ну й що ми зробимо — навіть удвох — за той час, який нам відпущено?» Не можна, щоб Доріана відвезли в Берлін. Біс його знає, чого так болить шлунок? Ці дияволи в кабаках тут легко продаються, можуть сипонути якоїсь гидоти проклятущому німецькому дипломатові, що ніяк не погоджується підвербуватися ні до греків, ні до мексіканців… Наймогутніші розвідки світу! Сверблячка в простаті, а не розвідки, а як же метушаться… Хто, цікаво, через них працює? Мої шефи з СД чи Лондон? А може, Париж? Чи?.. Угроблять залюбки від надмірного ентузіазму…»

Штірліц розплющив одне око й глянув на годинник. Минуло півтори хвилини. У двері постукали. Штірліц підвівся й неголосно мовив:

— Заходьте. Не замкнено.

Він це сказав по-італійськи: про те, що довкола нього крутилися «римляни», він написав у свій час офіційний рапорт Лерсту і дістав його санкцію провадити далі зустрічі. Про всяк випадок, поки вони з Вольфом не зайшли до кімнати й не ввімкнули музику, тут, біля сходів, треба бути обережними.

Вольф був у великих окулярах і в береті, що гладенько обтягував його чуприну; тому голова й здавалася лисою, він навмисне підбривав скроні дуже високо, щоб зберегти цю ілюзію, коли приходив із загону, де була рація, в Бургос.

Вони мовчки потисли один одному руки і пішли до кімнати, вікна в якій були прикриті товстими дерев'яними віконницям» — тому тут навіть удень відчувалася прохолода.

Вольф вислухав Штірліца, не мовивши й слова, і зразу прикро спохмурнів.

— Це страшно, — мовив він. — Я вже не кажу про те, що в Берліні бідолашному Доріану буде кінець…

— Емоційну оцінку я дав би конкретнішу, — хмикнув Штірліц. — Нас із тобою жде аналогічний кінець. Які пропозиції?

— Ніяких.

— Смішно виходити на зв'язок із центром лише для того, щоб повідомити їм цю новину. Треба давати свої пропозиції.

— Викрасти Доріана можна?

Штірліц заперечливо похитав головою.

— Навіть якщо ми підемо на риск і зробимо напад на твою контору?

— Коли Хаген відчує, що ваша бере верх, він пристрелить Доріана. Кави хочеш?

— Ні. Хочу води.

— По-моєму, в Клаудії немає холодної води. У неї завжди є холодне тінто.

— Почастуй холодним тінто.

— Зараз піду на кухню.

Штірліц зменшив гучність у старовинному грамофоні, але Вольф спинив його:

— Хай грає, мені подобається це танго.

Штірліц за хвилину повернувся з холодним глиняним глечиком і двома склянками.

— Поглянь, — озвався Штірліц, — ця висока гранчаста склянка схожа на…

— Еге ж… Тільки в нас із таких п'ють горілку…

— Чуєш, а в Барселоні є німецький «юнкерс»?

Вольф повільно пив червоне вино. Пив він його невеличкими ковтками і дивився на Штірліца, і той помітив, як у куточках чітко окресленого рота його товариша з'явилась усмішка. Вольф поставив склянку на стіл, вийняв з кишені носовичок, витер грані так, щоб не лишилося слідів його пальців, закурив і сказав:

— Ну й хитрющий ти чолов'яга.

— Як же ти оцінюєш цю мою рису?

— Я оцінюю її найпозитивніше, хоч ні в Барселоні, ні в Мадріді «юнкерсів» у республіканців поки що немає…

Прага, 1934

Борцов запитав:

— Ви перевірились?

— Що, що? — не зрозумів Пальма.

— Ніхто за вами не йшов?

— Так я ж спитав на прес-конференції, чи можу я зустрітися «вами, і всі чули вашу відповідь.

Борцов перевів шкалу приймача на іншу станцію — передавали останні вісті з Відня.

— Це все правильно, — сказав він, неквапом стягуючи через голову галстук, — тільки виходити вам звідси доведеться з саквояжем, у якому лежать гроші, багато грошей, і вам їх же доведеться провезти через кордон нелегально. Ось у чому вся заковика. Підкинуть вам провокацію тут — що тоді? Пальма посміхнувся:

— Мені казали, що ваші люди дуже бояться провокацій у демократичних країнах.

— Де, де?

— Ну, тут… На Заході…

— А ви не боїтесь?

— Не боюсь.

— Ну, ну…

Борцов підсунув носком черевика великий, з свинячої шкіри портфель до ноги Яна. Пальма згадав, що Борцов не розлучався з цим портфелем і на прес-конференції в «Амбасадорі».

— Це для Відня?

— Так.

— Чиї це гроші?

— Наші.

— Чиї? — ще раз спитав Пальма.

— Це гроші наших людей… Вони зібрали їх в осередках МОДРу. Наші люди живуть ще далеко не так добре — я маю на увазі матеріальний аспект, — як нам хотілося б. Але вони допомагають товаришам по класу.

— А може, все-таки спершу треба зробити так, щоб ваші люди жили краще від усіх інших, а потім уже нехай собі допомагають товаришам по класу?

— Тоді не треба вам морочитися з оцим портфелем… — суворо сказав Борцов. — Я його відвезу назад, і, як кажуть ваші американські контрагенти, все «о'кей».

— У Відні вб'ють шуцбундівців, якщо я не привезу грошей…

— Невже? — здивувався Борцов. — Що ви кажете?

— Ви вмієте бити аперкотом.

— Тобто?

— Це удар знизу, прихований, — відповів Пальма.

— Дуже не люблю бити, Ян. Не моє це діло. Та й не ваше, хоч батько й намагався вас учити зовсім протилежному.

— А вам звідки це відомо?

— Це нам відомо від Лізл…

Пальма намагався згадати, хто така Лізл, але не міг. Він запитливо глянув на Борцова.

— Ну, Лізл, із Кента…

— Боже мій, звідки ви знаєте цю стару?! Може, ви за сумісництвом служите Шерлоком Холмсом?

— Я не служу Шерлоком Холмсом, — спроквола відповів Борцов, — а от товариш Вольф чекатиме вас на віденському вокзалі завтра, о тринадцятій п'ятнадцять, і саме йому треба передати ці гроші.

— Він серйозна людина?

— Цілком.

— А чому ви мені про це говорите? Я читав шпигунські романи, там усе відбувається інакше. Коли ви не боїтесь, що нас почують через радіо, то поясніть, чому ви так довірливо розмовляєте зі мною про Вольфа?

— Я розмовляю з вами так відверто, бо маю на це підстави.

— Які саме?

— По-перше, я знаю, що ви були чесним хлопцем у Відні.

— Вольф вам розповів про машину?

— Машина — це дрібниця. Доброчинність у вашому суспільстві — одна з форм хобі. Просто ви нічого не публікували ні в Ризі, ні и Парижі, ні в Лондоні, як я помітив.

— Я багато писав їм.

— Тим краще. Це добре, коли в газетах не друкують ваших репортажів з Відня — значить, вони об'єктивні.

— Це все?

— Чому все? Мені про вас розповідав керівник вашого дискусійного гуртка в університеті.

— Ви знаєте нашого старого?!

— Знаю.

— Що він вам іще про мене розповідав?

— Багато. Він розповідав, наприклад, як ви хотіли побудувати барикади на лондонських вулицях, коли був загальний страйк.

— Побудую. Дуже скоро побудую.

— Ну й погано.

— Чому погано?

— Коли барикади будують такі люди, як ви, ми називаємо це лівацьким авантюризмом. Коли вам скучно і хочеться сильних відчуттів — їдьте в Полінезію… Танок живота, стрілянина з лука, полювання на тигрів та інші розповіді…

— Це несерйозна розмова.

— Якщо ви хочете серйозно розмовляти, то я просив би вас умовитися з Вольфом: чим ви зможете допомагати нам у майбутньому?

— Ви пропонуєте мені стати російським шпигуном?

— «Російський шпигун» — поняття, яке мало смисл лише до двадцять п'ятого жовтня сімнадцятого року. Тоді була Російська імперія. Тепер є Радянський Союз.

— Цікаво, кличку для мене ви вже приготували?

— Якщо ви зважитесь допомагати нам у боротьбі з фашизмом — псевдонім виберете собі самі.

— Невже ви серйозно думаєте, що я погоджусь бути шпигуном — навіть для милих моєму серцю радянських республік?

— Отже, вам доведеться боротися з Гітлером самостійно.

«Міркування рейхсканцлера Гітлера, які він висловив головнокомандуючому сухопутними військами і військово-морськими силами під час відвідин генерала піхоти барона Гаммерштейн-Еквода на його квартирі. Мета всієї політики в одному: знову завоювати політичну могутність. На це повинно бути націлено все державне керівництво (всі органи!).

1. Усередині країни. Повне перебудування внутрішньополітичних умов у Німеччині. Відкидати будь-яку діяльність носіїв думок, що суперечать цій меті (пацифізм). Хто не змінить своїх поглядів, той має бути знищений. Викорчувати марксизм з коренем. Виховувати молодь і весь народ у такому дусі, що нас може врятувати тільки боротьба. І перед цією ідеєю мусить відступити все інше (втілити її в мільйонах прихильників націонал-соціалістського руху, який буде зростати). Всіма засобами зробити молодь міцною й загартувати її волю до боротьби. Смертні вироки за зраду держави і народу. Найжорстокіше авторитарне державне керівництво. Усунення ракової пухлини — демократії.

2. Щодо зовнішньої політики. Боротьба проти Версаля. Рівноправність у Женеві; але безглуздо, якщо народ не настроєний на боротьбу. Шукати союзників.

3. Економіка! Селянина треба рятувати! Колонізаційна політика! Підвищення експорту в майбутньому нічого не дасть. Місткість ринків світу обмежена, а виробництво скрізь надмірне. В освоєнні нових земель — єдина можливість знову частково скоротити армію безробітних. Але це вимагає часу, і на радикальні зміни сподіватися не можна, тому що життєвий простір для німецького народу надто вже малий.

4. Будівництво вермахту — найважливіша передумова для досягнення мети — завоювання політичної могутності. Необхідно знову ввести загальну військову повинність. Але державне керівництво заздалегідь повинно подбати про те, щоб військовозобов'язаних перед призовом не було заражено пацифізмом, марксизмом, більшовизмом або ж після закінчення служби не було отруєно цією трутизною.

Як слід використати політичну могутність, коли ми її здобудемо? Зараз ще не можна сказати. Можливо, відвоювання нових ринків збуту, а можливо — і, мабуть, це краще — захоплення нового життєвого простору на Сході і його нещадне понімечення…»

Бургос, 1938, 6 серпня, 9 год. 57 хв.

Хаген відкинувся на високу різьблену спинку стільця й засміявся:

— Чудово, дорогий Ян, я схиляюсь перед вашим умінням імпровізувати! Ви ловко ховаєтесь за спини жінок і за п'янки в нічних барах. Браво, Пальма.

— Виховані люди в мене на батьківщині звертаються до малознайомих людей неодмінно з приставкою «пане». Крім того, якщо ви ведете допит, то прошу ставити конкретні запитання, гер Хаген, а не грати зі мною в кота-мишки.

— Мій дорогий Пальма, по-моєму, у вас на батьківщині існує така формула чемного звертання до знайомого, — я просив би вас не забувати, що тут усе вирішую я: про що, коли і як мені запитувати вас. І якщо я зловлю вас на брехні, та ще й не раз, це збільшить вашу провину — і ваша доля може повернутися так, що, гляди, й не доведеться ходити вам по цій землі. Отже, повторюю: ви з Лерстом не бачились ні в Празі, ні на прес-конференції Борцова, про яку ви чомусь вирішили нічого не говорити зараз, ні потім?

Він бачився з Лерстом. Він тільки тепер згадав, що саме Лерст перевіряв його документи вдруге, коли він пересікав кордон і притискав до себе саквояж, повнісінький доларів, і намагався бути байдужим і насмішкуватим, але це йому не дуже вдавалося, і він відчував, як дрібно труситься ліва нога й поволі крижаніють руки.

Він тільки тепер збагнув, чому згодом, у Лондоні і в Бургосі, обличчя Лерста було йому таким страшенно знайомим.

«На кордоні Лерст був не в формі, а в цивільному костюмі. Я навіть можу сказати, що на ньому був сірий костюм, — подумав Пальма. — А взутий у черевики, здається, малинові…»

Він повертався до Відня через Берлін, і Лерст перевіряв його документи на німецькому кордоні. Поряд у купе сидів товстий, з задишкою, весь укритий потом, немолодий єврей. Лерст примусив єврея підвестися, вивернув його кишені, довго роздивлявся документи, а потім ліниво впустив їх на підлогу.

— Підніми, — сказав він, закурюючи.

Єврей став на коліна, швидко позбирав папери і хотів сховати їх у кишеню.

— Давай сюди. Я ще не закінчив переглядати твої документи.

Чоловік слухняно віддав документи Лерсту, і той знов упустив їх на підлогу.

— Підніми.

— У мене хворе серце…

— Невже? — співчутливо запитав Лерст. — Тоді тобі доведеться вийти з поїзда разом з нами для повторного медичного огляду.

— Ні, ні, я здоровий, — забелькотав єврей, — згляньтесь на мою старість… Дозвольте мені їхати… Мене жде онука у Відні… Пожалійте…

— Ви ж не жалієте німецький народ, — сказав Лерст, — коли вивозите з рейху гроші й цінності! Ні, любий мій, тебе затримано. Іди вперед, і без жартів!

Обличчя цього товстого, спітнілого, нещасного, заплаканого єврея стало біле мов крейда, і він притулився до дверей. Двоє есесівців у формі, що стояли біля Лерста, підхопили його під руки й потягли по коридору.

Назад Дальше