— Лерст не всевидющий. Мій апарат розкопав на Пальму цікаві матеріали… Ми почали серйозно стежити за цим газетярем…
Ріббентроп відчув, як мороз пробіг по спині, коли згадав кінець бесіди з Пальмою. Він не міг розповісти про це Гейдріху, бо підставив би себе під удар.
— Ні, я не вірю цьому, — мовив міністр, — мало хто грішив у юності марксизмом? Пальма робить надзвичайно корисне для нас діло…
— І все ж таки я вишпетив Лерста й доручив йому зацікавитися газетярем. Він його знайшов, хай тепер відповідає…
— Стривайте, у вас є щось конкретне проти Пальми?
— Він був з червоними у Відні, контактував у Празі з російським письменником Борцовим, потім раптом спалахнув любов'ю до нас… Я не дуже вірю таким амплітудам… Я вірю лише в послідовність…
— Він міг метатись…
— От ми й почнемо вивчати, як саме він метався… Мене інтуїція майже ніколи не підводить, повірте, мій дорогий Ріббентроп…
Бургос, 1938, 6 серпня. 15 год. 44 хв.
Штірліц відімкнув двері в кімнату, де лежав Пальма, і, зупинившись на порозі, сказав:
— Годі дурня строїти! Я зараз же звелю забрати звідси цю тахту — лежатимете на підлозі! Хаген! — вигукнув він люто. — Де Хаген?!
— Він відпочиває, — озвався черговий по коридору. — Він дуже стомився.
Штірліц роздратовано грюкнув дверима, взяв стільця, підсунув його до узголів'я софи й підморгнув Пальмі:
— Гучно заявляйте протест з приводу Хагена, — шепнув він, — і слухайте мене, я говоритиму дуже виразно, хоч і пошепки.
Пальма став гнівно лаятись, а сам уважно дивився в обличчя Штірліца, а головне, на губи — той вимовляв кожне слово округло й чітко.
— Республіканці або ж підмінять літак, або вчинять напад на цю богадільню. Якщо оберуть другий спосіб, я не відійду від вас ні на крок. Пістолет я вам дам перед самою операцією. Сьогодні ввечері, коли повернеться ваш друг Хаген, ми будемо допитувати вас удвох, а може, я запрошу ще когось третього. Я вас мучитиму світлом: прожектор у вічі — заздалегідь прошу пробачити, дружище, але це в наших спільних інтересах. Усе зрозуміли? Головне, не вішайте носа, все буде о'кей.
— Ол райт, — пошепки виправив його Пальма. — О'кей — це американський вульгаризм…
— Усе! — закричав Штірліц. — Досить! Мені набридло вислухувати ваші скарги! Майбутнє у ваших руках! Ясно?! Даю вам кілька годин на роздуми — потім нарікайте на себе!
«Він дуже постарів за ці два роки, — думав Пальма, поглядаючи на Штірліца, який сердито кричав на нього. — Мені важко, а як йому, бідолашному? Коли ми вперше зустрілись, у нього не було жодної сивої волосини».
Берлін, 1936
Пальма тоді повернувся в «Адлон» і зустрів у холі Петеріса й Ванга. Вони їхали відпочивати в Ригу через Берлін. Ян, зрадівши, кинувся до них, але в очах друзів він побачив холодний подив і, зразу все збагнувши, зупинився біля них, ледь посміхаючись:
— Привіт дипломатам!
— Привіт борзописцям, — відповів Гес. — Чи тепер, зустрівшися з тобою, треба казати не «привіт», а «хайль»?
— Ні, можете просто називати мене «фюрер», — мовив Ян. — Кого чекаєте? Ходімо до мене — є віскі.
— Спасибі, — озвався Ванг, — ми чекаємо приятеля.
— Ну, добре, ну, гаразд, — поморщився Ян, — ми розійшлися в поглядах. То, може, хоч вислухаємо один одного.
— Тут скрізь записують розмови, — сказав Петеріс, — я не хотів би, щоб гестапо занесло в свою картотеку мій голос, — мені гидко.
— Мене не записують. Я пропагандист ідей Німеччини. А вислухати один одного нам треба було б.
— Мабуть, не треба, — кинув Петеріс. — Тим паче, що ми збираємося поїхати до Москви, в цю цитадель варварства… Ми боїмося кинути на тебе тінь.
— Негарно так, — сказав Ян. — Недемократично, по-моєму. Кожному вільно вірити в свої ідеали.
— Фашизм став твоїм ідеалом? — здивувався Ванг. — У мене й гадки не було, що свинство піддається ідеалізації.
— Можна подумати, що, повернувшись до Лондона, ви умовите Чемберлена підписати з Кремлем договір, щоб спільно дати відсіч Гітлеру, — суворо сказав Пальма. — Ви поохаєте та поахаєте і розповісте, як вам сподобалося в столиці соціалізму, але, як і досі, будете виконувати всі вказівки ваших шефів. Не вдавайте з себе принципіалів, хлопці. Ви такі ж миші, як і я, тільки трошки благопристойніші.
— Мовчати — це все-таки краще, ніж прославляти. Ми мовчимо, ти прославляєш, — сказав Ванг.
Петеріс поморщився:
— Пасивна мовчазність — теж паскудна штука.
— Голос не хлопчика, а мужа, — сказав Ян. — То що — зайдемо до мене?
— Ти йди, — звернувся Ванг до Петеріса, — а я побуду тут. Іди, якщо тобі так хочеться хильнути з ним віскі. Я можу купити собі віскі сам. Поки ще можу…
Але Петеріс не пішов.
Ян пішов до себе, налив склянку віскі, націдив холодної води з крана, хотів уже випити, але, поглянувши на годинник, сердито кинув папку на ліжко й тихо, смачно вилаявся.
А коли він вийшов з «Адлона» і, скоріш машинально, ніж з необхідності, «перевірився», то зразу ж помітив за собою хвіст. Двоє в сірому невідступно йшли слідом. Пальма змінив маршрут — на дев'яту в нього була призначена зустріч. Він повернув на Унтер ден Лінден, коло Пасажу, звернув на Фрідріхштрасе і зупинився біля кас кінотеатру.
— Який фільм? — спитав він касира й глянув на відображення у склі: двоє все ще плелися за ним.
— Цікавий фільм — шпигуни, гонитва, стрілянина…
— Багато стріляють?
— Разів дванадцять… Я, правда, не дивився, я тільки чув ці постріли по динаміку.
— Дванадцять — це мало.
— Пан хоче купити квиток?
— Ні, дякую: дуже мало стріляють…
«Яка ж сволота все-таки мої дружки, — думав Ян, спускаючись у метро, — я відриваюсь від шпиків, я підставив голову під ніж, а вони відвертають носа від мене, як од прокаженого. А втім, я зробив би так само, якби був на їхньому місці. І зовсім вони не сволота. Але ж довго грати в фашиста я не зможу — зламаюсь».
Він одірвався від переслідування коло зупинки «Мітте»: на стоянці таксі була тільки одна машина, і він узяв її, навіть встиг помітити, як шпики заметушилися на площі. Він довго блукав по місту, поки не переконався, що «хвіст» відстав.
Прохідними дворами він вийшов до Каналу. Його наздогнав високий есесівець і сказав:
— Ви впустили носову хусточку.
— Ви помиляєтесь, — відповів Пальма, — моя носова хусточка у мене в кишені, як мені здається.
— Пробачте, значить, я помилився.
— Спасибі.
— Ще раз пробачте, але я був певен, що цей синій носовичок саме ваш.
— Ну, здрастуйте, — сказав Ян, — я злякався, коли побачив вас у формі.
— До неї треба звикнути… Ви — Доріан?
— Я. А ви — Юстас?
— Такий же, як ви — Доріан, — похмуро відповів офіцер, — ходімо, тут у мене квартира.
«Центр. З відомостей, одержаних через Ріббентропа, видно, ї що найближчим часом слід чекати серйозних акцій Гітлера в Іспанії. Доріан»
«Центр. Шеф абверу Кандріс двічі вилітав з Берліна на шість днів. Удалося з'ясувати, що він був у Португалії і на островах, які належать Іспанії.
Доріан передав цінні плівки про роботу активістів «Англо-німецького товариства». Висилаю через зв'язок. За Доріаном пущено хвіст. Хто ініціатор переслідування і чи є це профілактичним заходом щодо іноземця, встановити поки що не пощастило. Юстас»
На аеродромі Яна проводжав Лерст і референт міністра.
— Пане Пальма, — сказав Лерст, піднімаючи бокал з ігристим білим мозелем, — нам було вельми радісно приймати вас тут, у країні ваших друзів. Я п'ю за ваш щасливий політ і за якнайшвидше повернення до нас.
— Друзі друзями, — засміявся Ян, — а вчора за мною йшли назирці двоє ваших поліцейських.
— За іноземцями в нас стежить гестапо, — відповів Лерст, — але за вами не могли стежити, це якась помилка.
— За мною почали стежити в Лондоні, — мовив Ян, — так що помилки бути не могло: поліцейські скрізь однаково тупі й невдатні на вигадку — живуть собі за інструкцією, та й годі…
— Я перевірю, — пообіцяв Лерст, — може, вас переплутали з кимось… Мене, наприклад, часто з кимось плутали в Лондоні, але стежили так, що я себе не відчував самотнім — навіть у ліжку…
Берлін, 1938, 6 серпня, 15 год. 17 хв.
Вони запрошували гостей. Він відповідав за чоловіків, вона — за жінок. Спочатку подзвонила по телефону всім вона. Він же домовився лише з трьома своїми приятелями. Четвертий сказав:
— Любий Вольфганг, я трохи затримаюсь, бо Рудді вночі відлітає і мені хочеться провести його.
— Я відвезу вас. Це на Темпельхоф?
— Ні. Це в іншому місці. Я затримаюсь, але буду у вас неодмінно.
— Ти можеш попросити його взяти посилку в Бургос?
Він закурив, прислухаючись, як голос на другому кінці проводу запитував Рудді про посилку. Телефони в Берліні працювали чудово, і тому він почув, що відповів Рудді: «Скажи йому, що я лечу кудись на північ, не базікай про Бургос!»
— Вольфганг, він летить у Бремен, чому ти подумав, що він летить у Бургос?
«Я подумав так, бо знаю, кого він возить до Іспанії», — міг би відповісти Вольфганг. Але він сказав:
— Я жду вас, мій друже, в будь-який зручний для вас час. Марта зробила чудовий айсбайн у баварському стилі, вам сподобається.
«Центр. Літак СД відходить у Бургос сьогодні ввечері спецрейсом. З якого саме аеродрому відлітає літак — невідомо. Луїза»
Саме тоді секретар Гейдріха передав у шифрвідділ імперського управління безпеки таку радіограму:
«Бургос. Посольство Німеччини при уряді генерала Франко. Штірліцу, Хагену. Літак № 259 під командуванням обер-лейтенанта Грілля прибуде по латиша завтра о 9. 00. Виділіть для супроводу трьох чоловік. До прильоту Грілля попрацюйте з латишем з приводу викраденого «месершміта».
Поки йшли собі обидві ці шифровки — одна в Москву, а друга в Бургос, — Штірліц і Хаген уже допитували Яна про його участь у викраденні нового «месершміта». Нову модель літака викрали з Бургоса за дев'ять годин до вбивства Лерста.
— Ти скажеш мені все! — лютував Штірліц, спрямувавши на обличчя Яна потужну електричну лампу. — Ти допоможеш цим і собі, і мені, і Хагену! Ти скажеш, щоб урятувати своє життя, інакше я не поставлю навіть пфеніга за твою голову!
— Що я повинен сказати?
— Правду!
— Запитуйте, тільки конкретно, і не кричіть… У мене голова тріщить.
— Хто з американців сидів з тобою в барі?!
— Коли?
— Вранці, перед тим, як Манцер викрав месер?!
— Мене вже питали про це.
— Хто?
— Лерст.
— І що ж ти йому відповів?!
— Те саме, що відповім вам: я не знаю його імені. Я журналіст, а не похоронне бюро, мені не потрібні дані співбесідника, мені потрібен співбесідник…
— Як же викрали ви «месершміт»? — закуривши, спитав Штірліц. — Давайте по-джентльменськи, Пальма. Розкажіть усе: це у ваших інтересах…
— Чому ви думаєте, що я причетний до «месершміта» та й взагалі до всієї вашої авіації?!
… Гестапо мало неабиякі підстави вважати, що Пальма багато чого знав про авіацію загалом, а вже про цей новий «месершміт», який проходив бойові випробування в Іспанії, — тим паче.
Епопея з літаками почалася рік тому. Республіканцям потрібні були винищувачі: фашисти вдень і вночі висіли над Мадрідом і Барселоною. Літаки купували скрізь: у Польщі й Голландії, в Швеції і Франції. Закуповували відкрито й через підставних осіб за долари й фунти, франки й песети, а часом за звичайнісінькі брудно-жовті бруски — за золото.
«Центр. За моїми відомостями фашисти організовують компанію по продажу старої зброї республіканцям через Бернгардта. Він утворив підставну фірму, яку очолює Йозеф Вельтен, агент адмірала Канаріса. Вельтен скуповує зброю в усіх країнах, жене її до Німеччини, там цю стару зброю псують, а вже потім продають республіканцям. Конче потрібно надіслати наших людей для перевірки цього повідомлення. Необхідно негайно дезавуювати Вельтена. Доріан»
«Доріану. За нашими даними, фірма Вельтена базується з Копенгагені. Підтвердіть. Центр»
«Центр. У Парижі. Доріан»
«Доріану. Хто з людей Вельтена відповідає за продаж зброї? Центр»
На цю шифровку Доріан не відповів: відпала потреба — Вельтена було викрито. Але Гейдріх почав нову комбінацію — на удар мін хотів відповісти ударом.
Париж, 1937, листопад
Мрячив дрібний дощ. Віктор Грасс, по паспорту бізнесмен з Міннесоти, спостерігав, як у низьке небо один за одним піднімалися винищувачі, що їх він купив учора — через підставних осіб — у голландців.
Він діждався, поки полетів останній «фарман», і відкинув комір дощовика.
Він ще посміхався, коли опасистий бритоголовий чоловік з люлькою, затиснутою в міцних зубах, торкнув його за лікоть.
— Хелло, — сказав чоловік, — як успіхи?
— Спасибі, — відповів Грасс і неквапливо пішов через поле до стоянки машин.
— Заждіть, Грасс, у мене є до вас справа.
— Справами я займаюсь у своєму бюро.
— А тут ви грали в кеглі? Чи шахи?
— Я ще раз вам кажу, якщо у вас серйозні пропозиції, зверніться в моє бюро…
— Рю де Рішельє, сімнадцять, другий поверх… За вами стежать німці, і мені ні до чого зайвий раз муляти їм очі. Та не біжіть ви так, у вас ноги довгі, а в мене короткі. У мене в Локарно стоїть десять новеньких «капроні», і я можу їх продати вам.
— Кого ви представляєте?
— Себе, — відповів чоловік і простяг Грассу візитну картку.
«Пітер Маккензі, генеральний директор фірми «Маккензі бразерс», бокс 652, Монреаль, 42, Канада».
— Ну то й що? — спитав Грасс, ховаючи картку Маккензі в кишеню дощовика. — Звідки літаки? Ціна? Умови? Коли мої люди можуть поглянути на них? Документація?
— Хоч завтра. Ваші люди зустрінуться з моїми техніками в Локарно — я продаю гарантований товар. Я читав у англійській пресі, як іспанці нагрілися з фірмою Вельтена, тому я з вас здеру багато грошей. За добрячий товар, звісно, й гроші великі.
— Гаразд, побачимося завтра вранці.
— Згоден. Де? До вас я не піду — повторюю: за вами стежать німці.
— Ми приїдемо самі з техніками. Де ви зупинились?
— У готелі «Мальзерб». Номер дев'ятнадцять. Коли зможете?
— О восьмій. Зручно для вас?
— Я люблю поспати. Краще о дев'ятій.
— Умовились.
— Якою валютою платитимете?
— Спершу ми подивимося на ваші апарати.
— А якщо вони хороші?
Грасс усміхнувся:
— Тоді поговоримо про ціну, а вже потім вирішимо, якою валютою нам буде вигідно платити, а вам — одержувати.
Грасс зупинився біля своєї машини, відчинив дверцята й сів за кермо.
— На добраніч! — сказав він. — До завтра.
— До завтра, — відповів Маккензі і подався до зупинки таксі.
Грасс увімкнув запалення. Мотор завуркотів, застогнав, але ніяк не заводився. Грасс закурив, підождав, поки стече бензин, увімкнув запалення ще раз, а мотор усе-таки не завівся. Грасс відкрив капот, увімкнув лампочку, посіпав за дротики, що йшли від генератора до мотора: все було справне.