– Чого ви панькаєтеся? Забирайте вбивцю до буцегарні!
Яків намагався не зважати на одноманітне гудіння, від якого починала боліти голова. Може, натовп не дошкуляв би так, якби під стіною замість Миколашки сидів хтось інший. Яків ще нічого не вирішив: він не схилявся до версії поліції, але й не виправдовував Миколашку. Внутрішній голос стверджував одне: він – Яків – мусить якнайретельніше все вивчити, задокументувати, запам’ятати, зафіксувати на фотографічний апарат.
Іще кілька разів чмихнув магній – Большаков, захоплений роботою, нехай і зніманням сцени вбивства, не шкодував хімікалій. Яків глянув на приятеля – можна не сумніватися, що світлини зафіксують усе. Таки непогану штуку вигадав Большаков!
– Яшо, стань біля стіни, мені потрібен хтось для мірила.
Чмихнув спалах, і з натовпу вкотре почувся пронизливий свист.
– До тюрми шкурника! До буцегарні! Чого зволікаєте?!
Людські хвилі міцнішали, натовп прибував, і незабаром на перехресті Аптекарської та Купецької завирувало розбурхане збіговисько. Ласі до видовищ мешканці патріархального Проскурова юрмилися й галасували, задні напирали на передніх, передні лаяли задніх, і лише кількадесят «щасливчиків» достеменно знали, що скоїлося насправді. Що далі в натовп, то фантастичнішими ставали балачки. Хтось переповідав про кілька відрізаних голів, ще хтось проливав скупу сльозу за невинно убієнним лікарем чи дивувався жорстокості, з якою жінка зарубала свого благовірного та на місці й собі вкоротила віку, вочевидь, кинувшись на сокиру, немов римський патрицій на меч.
Із вікон визирали зацікавлені городяни, чулися розпачливі зойки міщанки, у якої в натовпі вкрали гаманець, і звуки мало не бійки, певно, через розбіжності у версіях убивства. Десь іржав кінь і брудно лаявся візник, змушений проштовхуватися крізь натовп, щедро роздаючи нагайкою по обидва боки коляски.
Яків зосередився на роботі.
– Архипе, зроби мені декілька фото Миколашки.
– Зробимо.
– Ну ж бо швидше, бо час і на тіло увагу звернути, – Яків зітхнув, розуміючи, що найнеприємніша мить однаково настане й доведеться нарешті перевернути труп горілиць.
– Пане лікарю, – звернувся до Якова опецькуватий, – злочинця треба конвоювати до в’язниці, бо натовп сатаніє, крий Боже, аби щось не трапилося.
Яків на мить завмер, обмірковуючи почуте, а тоді мовчки кивнув на знак згоди. Опецькуватий козирнув і відбіг. Нарешті можна було зосередитися на тілі.
Незграбно викручена ліва рука та краєчок сірого, знекровленого обличчя – ось і все, що було видно в тому положенні, у якому тіло лежало спочатку. Більша частина кривавої плями, що залила хідник, ховалася під тілом і під полами дорогого пальта, яке, під час ближчого огляду, виявилося також майже повністю просякнутим кров’ю. Яків замислено потер перенісся понад дужкою окулярів: факт, що пальто виквецяно у кров зі спини, не давав йому спокою. Поліціянти стверджували, що не зачіпали тіло, то як же тоді?..
– Яшо, не знаю, коли я все те надрукую… – підійшов Большаков і шепнув, нахилившись Якову до вуха.
– Мерлінського це не цікавитиме, – тихо відповів йому той. Архип лише зітхнув. – Зараз допоможеш мені перевернути тіло.
– Ем-м, – зам’явся приятель. – Яшо, я можу… Я не можу… Я ж, зрештою, не лікар… Що, як не втримаюся?
Яків тільки мовчки стис губи й рішуче приступив до тіла.
– Май на увазі, належно все зафіксувати ти просто зобов’язаний!
– Та звісно… – наступної миті його очі полізли на лоба, борлак судомно підскочив, а з рота вихопилось перелякане скавчання. – Ох, ти ж б…
Яків, не зрозумівши, чого Архип так зненацька затнувся на півслові, крутнув головою та замість приятеля вгледів опецькуватого. Головний поліціянт саме вчерговий раз неквапом натоптував люльку, коли його щелепа відвисла мало не до коміра шинелі, а обличчя затопила крейдяна блідість.
І тоді серед довколишнього галасу Яків вирізнив ледь чутний звук, котрий струснув усе його єство, змусивши шкіру вкритися колючими сиротами. Це було огидне цмокання, немовби хтось довго й нудно перекидає в роті стонадцять разів пережовану їжу.
«Що за?..» – проскочила здивована думка, а тоді закоцюрбле тіло піддалося зусиллям його рук, звільнилось із пастки застиглої в бруді хідника калюжі й перекотилося горілиць. Світ для Якова потемнів.
3
– Ой, людоньки-и! – надсадно верескнула якась жінка, і саме її голос не дав Якову зісковзнути у прірву забуття. Він заморгав, розганяючи чорні мушки перед очима, та спробував відгородитися від світу, що зменшився до розмірів перехрестя Аптекарської й Купецької. Запала оглушлива тиша, у якій існував один-єдиний звук – бридке цмокання нутрощів, що кривавими кавалками вивалювались із розпанаханого живота.
– Ох-х, – тільки й зронив Яків, убираючи очима жахливе видовище. Він проковтнув клубок, який підкотив до горла, і здивувався власній слабкості, що тут – посеред вулиці – перетворила його із професійного хірурга на манірну дівицю, котру нудить з найменшого приводу.
Найменшого? Розпороте черево викинутої, як ганчірка, під будинок дівчини, – це найменший привід? Яків тернув рукавом по очах, забувши про окуляри, та мало не збив їх додолу. Не розкисати!
В юрбі заголосили жінки. Чоловіки стримували вигуки й лише сикали крізь зуби, бурмочучи прокльони. Поліціянти заозиралися, коли натовп злагоджено шарпнувся геть від страшного видовища.
Зі ступору Якова вивів саме опецькуватий поліціянт.
– Із вами все гаразд, пане лікарю?
– Так, – Яків додав у голос твердості та струснув головою. – Архипе, мені потрібні детальні фото! І без відмовок!
– Зробимо, – Большаков був небагатослівний.
Яків знову схилився над трупом, відчуваючи наплив знайомого спокою, що опановував його перед кожною операцією.
Так краще! Холодна голова, ясні думки й жодних емоцій. Узявшись до тіла, Яків відгородився від світу, де гув натовп, кричали поліціянти й іржали коні. Факт розпоротої черевної порожнини насторожив Якова, проте він не збирався привселюдно проводити огляд нутрощів – усе це буде зроблено в лікарні.
– Пане… – опецькуватий виріс поруч.
– Розпорядіться послати когось до лікарні по візника. Час прибирати тіло.
– Слухаюсь, – козирнув той. До тіла наблизився вусатий поліціянт із бруднуватою рядниною.
– Яшо, у мене все, – озвався Большаков.
– Добре, – Яків зняв окуляри й кивнув вусатому. – Я дочекаюсь візника, а ти можеш бути вільний.
– Фото тобі на коли потрібні?
– Якомога швидше. Треба скласти звіт про огляд тіла на місці злочину. Та й у лікарні, гадаю, вилізе дещо цікаве.
– Ти про що конкретно?
– Поки не скажу. Сподіваюся, нічого незвичного огляд не дасть. Хоча, куди вже незвичніше, посеред міста хтось випатрав людину, наче… – Яків не наважився порівняти дівчину з твариною. – А так зрозуміло, що вбили її на цьому самому місці, й краплини крові на стіні будинку тому перший доказ. А ще підошви її черевичків. Ти, до речі, зафіксував?
– На загальному плані має бути видно, – кивнув Большаков. – А що там із підошвами?
– На них чіткі відбитки крові, в яку жертва ступила носаками. Навіть без налиплої землі, розумієш? Ступила у власну кров й упала. Все!
Большаков невпевнено гмикнув.
– Хоча ні, не все. Я спочатку не помітив, а потім зауважив, що на спині пальто теж мокре від крові.
– І що з того? – з-за спини озвався опецькуватий.
– А те, що якби дівчина впала на землю після удару по горлі, її пальто ніяк не могло б забруднитися зі спини.
– Та й… живіт же… – несміливо додав Большаков.
– Саме до цього я й веду. Тіло поклали на спину, розрізали, а тоді знову перевернули на живіт.
– Навіщо? – не стримався опецькуватий.
– А ось дізнатися це якраз є вашим завданням, – зітхнув Яків.
– Не хвилюйтеся, – опецькуватий посміхнувся й зиркнув туди, де нещодавно сидів непритомний Миколашка. – Зізнання ми вміємо вибивати.
Яків здригнувся, уявивши процес «вибивання».
– Я наполягатиму на моїй присутності під час допитів.
– Будь ласка. Та навіщо воно вам?
– По-перше, я поліційний лікар, а по-друге, підозрюваний працював помічником у лікарні. Кому, як не мені, він розповість подробиці вбивства?
– Нехай буде по-вашому, – опецькуватий махнув рукою на знак згоди.
– Тому дуже прошу, щоби будь-які допити відклали до моєї появи. Після огляду тіла в лікарні я, може, оперуватиму значущими фактами.
Опецькуватий кивнув.
– Пане Ровнєр! – пролунало поруч, і Яків упізнав Юхимів голос. – Я вже є!
– Добре, Юхиме. Треба вантажити тіло.
Юхим, який за роки служби при лікарні набачився всякого, з тону Якова зрозумів, що під ряднину краще не заглядати. Він дістав із воза ноші й заходився порядкувати коло тіла. Без зайвого поспіху ноші підклали під труп, і невдовзі Юхим знову сидів на передку, очікуючи на накази головлікаря.
– Юхиме, поганяй до лікарні, разом із Миколаш… Ах, ти ж дідько… – Яків за звичкою мало не ляпнув: «…разом із Миколашкою знімете тіло…», забувши, що візник навіть не знає, що за кілька хвилин до його прибуття Миколашку забрали до в’язниці за підозрою в убивстві. – Одним словом, доправите тіло й підготуєте оглядову. Карл Іванович на зміні?
– Так.
– Тоді Карла Івановича – асистувати.
– Зрозуміло, пане Ровнєр. Можу їхати?
– Можеш, Юхиме. Я буду за півгодини.
Юхим цьвохнув віжками й узявся вибиратися з поріділого натовпу. Юрба потроху розходилася, наче невдоволена, що видовище так швидко закінчилося. Проскурівчани купкувалися й збуджено обсмоктували новину: чи ж бачене бо діло, аби посеред білого дня в самому центрі міста зарізяка порішив панночку? Та ще й як? Відтявши голову!
– Невже так-таки й відтяв? – притискала долоні до круглих щік молодиця.
– Так зачім мені брехать? – знизував плечима куцобородий єврей.
– А за віщо? За віщо, не підкажете? – підскакував до купки благообразий дядько.
– Любов! – закочував очі єврей, даючи зрозуміти, що причиною всьому пристрасті, котрі нікому із присутніх і не снилися.
– Бож-жечки, – бідкалася молодиця, відчуваючи, як низом живота котиться тепла хвиля від усвідомлення, що люди можуть отак пристрасно кохати, ревнувати й ненавидіти.
Большаков потис Якову руку й розчинився між городянами. Життя потроху починало плинути у повсякденному ранковому ритмі, ніби нічого незвичного й не трапилося. Ніби не було перетятої шиї, мережива нутрощів, які вивалилися на залитий кров’ю хідник, а чи застиглих пальців у підсохлій крові.
Місто дзвеніло пташиним щебетом, погримувало колесами возів і перегукувалось іржанням коней, вигравало далеким сміхом і навіть, попри ранню годину, п’яними співами. Життя тривало, Проскурів уступав у черговий день.
4
Яків простував Кам’янецькою, сподіваючись під час прогулянки вимести з голови все зайве, прочинити вікна, немов у задушливій кімнатці, та провітрити розум, просякнутий похмурими думками.
Чи міг Миколашка скоїти вбивство? Однозначно стверджувати Яків не брався, але й відмахнутися від такої думки не міг. Пристрасті й справді видаються аж надто шекспірівськими, але з чим дідько не носиться? Що, як Миколашка й справді вгледів свою пасію за «роботою» й руки мимоволі сягнули до… До чого? Розтелепи-поліціянти відразу ж ухопилися за найпростішу версію. Ось він – убивця, сидить поруч, не пручається, не відбріхується. Справу закрито. І ніхто не замислився, де поділося знаряддя вбивства? Не голими ж руками Миколашка розірвав дівоче горло!
Під час поверхового огляду тіла на перехресті Аптекарської та Купецької Яків помітив, що смертельну рану завдано надзвичайно гострим предметом. Що це? Ніж? Бритва? Але ж біля Миколашки нічого такого знайдено не було! Чи він просто викинув знаряддя вбивства, а натовп його затоптав?
Самі запитання без відповідей, до яких усім байдуже. Із виразу обличчя опецькуватого поліціянта Яків зрозумів, що той безмірно тішиться швидкому розв’язкові справи. Убивцю затримано на місці, тож не треба збивати ноги в пошуках свідків і ламати олівця, вкриваючи літерами аркуші записника. Благодать!
Але Якова це не влаштовувало. Він не мав звички ускладнювати собі життя, але щось у ході поверхового огляду жертви його насторожило. Розтин повинен остаточно розставити всі крапки над і, тож Яків пришвидшив крок.
На порозі лікарні його зустріли Юхим із Карлом Івановичем. Обоє курили та впівголоса щось обговорювали. Не потрібно довго мудрувати, аби здогадатися, що впродовж найближчих кількох днів буде на вустах усього міста.
– Якове Соломоновичу, – Плейшнер відсалютував цигаркою. – В оглядовій усе чекає.
– Гаразд, Карле Івановичу, я підійду за хвилину.
– Я також біжу, – фельдшер наостанок затягся ядучим димом.
Оглядова кімната стояла готовою до роботи, тіло покоїлося на столі, прикрите замість бруднуватої верети чистою тканиною, інструменти було розкладено на тацях, а крізь вікно лилися яскраві сонячні промені, що неймовірно дисонували з нерухомістю тіла та його важким запахом. Яків застиг на порозі, намагаючись поєднати непоєднуване – легкість сонячних зайчиків і зависле в повітрі відчуття смерті.
– Ольго Харитонівно, нас із Карлом Івановичем не турбувати, без дозволу до оглядової не заходити. І підготуйте мені всю без винятку інформацію по Миколашці.
– По Миколашці? – здивувалася медсестра.
– Ви правильно почули. Усе, що вдасться знайти. За потреби задіюйте Юхима, але зробіть це для мене.
– Гаразд, Якове Соломоновичу.
– Миколашка? – Плейшнер стишив голос, хоч Яків уже зачинив за ними двері. – А він вам для чого здався?
Яків завагався, чи розповідати фельдшеру про все почуте й побачене сьогодні вранці, а тоді вирішив, що шила у мішку не втаїш і краще нехай персонал лікарні дізнається про все від нього – без домислів і на холодну голову, аніж за кілька днів із балачок містом.
– Карле Івановичу, у скоєнні цього злочину, – він кивнув на тіло, – поліція підозрює саме Миколашку.
– Миколашку? – не повірив своїм вухам Плейшнер. – Нашого Миколашку? Але чому? Чому саме його?
– Тому, Карле Івановичу, що хлопець перебував біля трупа власною персоною. Із закривавленими руками.
– Вейзмір… – ошелешено протягнув фельдшер. – Оце так оказія. А таким здавався тишком…
– Ша! – Яків підніс руку, перериваючи Плейшнера на півслові. – Прошу вас утриматися від висновків, доки ми з вами не повідомимо поліції всього, що виявимо під час огляду тіла.
– Так-так! – Плейшнер побіг до умивальника й заходився мити руки.
– Ви, Карле Івановичу, – на запис, аби ми нічого не забули.
– Господи, – упівголоса бідкався Плейшнер. – Миколашка… Як же це могло статися, Якове Соломоновичу?
– Версія, що вбивця таки Миколашка, цілком може мати шанс на життя, – Яків витер руки та за допомоги фельдшера одягнув халат. – Але дещо у вигляді тіла мене насторожило.
Яків підступив до столу та зняв із тіла простирадло.
– Перше, на що я звернув увагу, – Яків відгорнув злиплий від крові хутряний комір, – це те, що по горлі вдарили двічі. Ось бачите? Чітко видно два напрями розрізів, причому перший, – Яків розвів краї рани, – завдано лівою рукою.
– Не обов’язково, – вставив Плейшнер.
– Так, це не абсолютна істина. Але правші вивернути руку зі знаряддям убивства ось так, – Яків узяв із таці ланцет і примірився на уявній жертві, – досить незручно, хіба ні?
Плейшнер дописав рядок і запитально подивився на Якова. Той продовжив.
– Під час огляду місця пригоди я зауважив на стіні будинку, біля якого лежало тіло, бризки крові – якраз на висоті людського зросту. Останнє дає підстави стверджувати, що вони вилетіли із перетятого горла, коли жертву вдарили гострим предметом навідмаш. Тому, зважаючи на вищесказане, припускаю, що вбивця стояв до жертви обличчям і завдав першого – фатального – удару лівою рукою.
– Навіщо ж другий розріз? – фельдшер відірвав очі від аркуша.